Модернізм

Визначення і загальна характеристика

МОДЕРНІ́ЗМ (франц. moderne — новий, сучасний) — основний напрям мистецтва кінця 19 — першої половини 20 ст.; у філософії — явища, суголосні світо­гляду й естетиці модернізму. М. у філософії як чітко окреслений етап роз­витку науки не виділяють; більш поширене поня­т­тя «модерн» — період новочас. роз­витку європ. цивілізації, що роз­починається в епоху Від­родже­н­ня (15–16 ст.) як альтернатива класич. (антич.) і середньовіч. філософуван­ню. Поня­т­тя «модерн» (на думку нім. філософа та соціолога Ю. Ґабермаса) у філософію увів нім. мислитель Ґ. Геґель. Засадн. риса філософії Нового часу, або модерну, — пошук істини за межами теології, вільне дума­н­ня, започатков. Реформацією і гуманістами. Просвітники та деякі філософи класич. нім. ідеалізму означили процеси і тенденції, які пізніше нім. філософ Ф. Ніцше категоризував як філософію життя. Її ві­домі пред­ставники (нім. мислителі А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, данський теолог С. Кʼєрке­ґор, франц. філософ А. Берґсон) найбільш від­чутно вплинули на формува­н­ня світо­гляду й естетики М. На першому, декадент. етапі, що у 1880–90-і рр. оформився у ран­ній М., або ж символізм, найбільш посутнім є вплив «батька декадентства» А. Шопенгауера. Те, що символісти на­звуть філософією двох світів, знач. мірою є проекцією на мист. ґрунт філософії А. Шопенгауера, противника оптиміст. і захисника песиміст. світос­прийня­т­тя. На його думку («Die Welt als Wille und Vorstellung» — «Світ як воля і уявле­н­ня», Ляйпциґ, 1819), смерть — урок, при­знач. сліпій волі до життя; смерть необхідна для того, щоб люд. дух вивищувався над потребами тіла і вдосконалювався; смерть — не кінець, а пере­хід, початок нового етапу. Якщо філософія А. Шопенгауера стала опертям для роз­чаров. і пасив. самітників, то соціально зорієнтовані, пасіонарні прошарки освіченої молоді потребували ін. моделі по­глядів. Філос. концепція надлюдини, за­пропонов. Ф. Ніцше в образі Заратустри («Also sprach Zarathustra» — «Так казав Заратустра», Хемніц, 1883–85, т. 1–3), від­повід­ала соц. запитам багатьох молодих людей: від ате­їстів, нігілістів, позитивістів до соціалістів і народників. Зро­зуміло, що найсильніший вплив справила на німецькомовну культуру, адже його праці вирізнялися алегор. стилем, імпульсив. емоційністю, що насамперед знаходила від­гук у митців. Так сформувалися перед­умови для на­ступ. модерніст. етапу — екс­пресіоністського, задекларов. у Німеч­чині перед 1-ю світ. війною, але на рівні тематики, про­блематики і форми досить поширеного в європ. літ-рах і мистецтві живопису. На поч. 20 ст. частину філос. ідей викори­стано у заг. модернізації життя. Інтуїтивізм француза А. Берґсона, новий ідеалізм італійця Б. Кроче, спільним для яких є вче­н­ня про інтуїцію та її роль у пі­знан­ні й творчості, вплинули на ро­зумі­н­ня процесу творчості і сприйня­т­тя мистецтва. Уче­н­ня А. Берґсона про творчу еволюцію та екс­пресивна естетика Б. Кроче знач. мірою були явищами культури, не лише філософії. Феноменологія нім. філософа Е. Гус­серля, персоналізм франц. філософів Е. Муньє, П. Рікера, праці укр. філософа М. Бердяєва, іспан. філософів Х. Ортеги-і-Гас­сета, М. де Унамуно, нім. філософа О. Шпенґлера сформували рух ідей, який став основою світо­гляду та естетики М. Кожен із філософів додав важливі штрихи до пі­зна­н­ня феномену людини. Інтуїтивізм, феноменологію, персоналізм можна вважати світо­гляд. основою нового субʼєкти­візму (автороцентризму) культури 20 ст. Усві­домлений субʼєк­тивізм насамперед змінював ха­рактер творчості; рефлексія ставала все більш органіч. складовою внутр. життя твор. особистості. Вплив психології був потужнішим (дослідж. австр. психологів З. Фройда, А. Адлера, В. Франкла, швейц. психоаналітика К.-Ґ. Юнґа, нім. соц. психолога Е. Фром­ма та ін.). Для філософії поч. 20 ст. характерний від­чут. від­хід до психології, починаючи від прагматизму амер. психолога й філософа В. Джеймса. Стрижневе явище філософії М. — екзистенціалізм — логічне продовже­н­ня філософії життя, по­глибленої психологізацією. Від­кри­т­тя у сфері індивід. і колектив. несві­домого були важливі для філософів і митців, адже у 20 ст. від­булися нечувані ката­строфи. Пророцтва Ф. Ніцше про загибель європ. цивілізації під­хопив і продовжив нім. філософ О. Шпенґлер («Der Untergang des Abendlandes» — «Присмерк Європи», Ві­день; Ляйпциґ, 1918; 1922). Без­глузда смерть міль­йонів людей захитала стійкі під­валини життя, збудовані реліг. світо­глядом. На випаленій, голій землі по­стала самотня і без­порадна людина. Цей виклик не могли не під­хопити усі мислителі епохи. Спіл. зуси­л­лями філософів, психологів, культурологів і митців виробляли новий світо­гляд, базований на необхідності всі від­повіді шукати у феномені людини, яка виявилася головною Terra in­cognita — непі­знаною і непі­знан­ною територією. Числен­ні від­кри­т­тя психології не полегшили зав­да­н­ня, а лише окреслили складність і мас­штабність шляху. Найбільш суголос. явищем філософії екзистенціалізму в літературі і мистецтві став сюр­реалізм. Не випадково спадок франц. екзистенціалістів Ж.-П. Сартра, С. де Бовуар, А. Камю є однаково філософсь­ким, психологічним і літературним. Психологізов. філософія, що усві­домила обовʼязок бути порадником людині у складних жит­тєвих процесах, провокувала літ. екс­перимент: створити читачеві ті умови, які до­зволять йому пере­жити й усві­домити досвід існува­н­ня «на межі». Подіб. психологізм і літературність властиві також іспан. екзистенціалістам М. де Унамуно й Х. Ортезі-і-Гас­­сету, авторам філос. праць, присвяч. роману М. де Сервантеса «Дон Кіхот». Ін. потужна гілка екзистенціалізму — німецька (М. Гайдеґ­ґер, К. Ясперс), що містить від­чут. від­хід до філології, вирізняється роз­думами над феноменом мови. Цю тенденцію згодом посилили нім. філософи-герменевтики Г.-Ґ. Ґадамер, Г.-Р. Курціус та ін. Мовоцентрич. вплив філософії на культуру посилював значе­н­ня основоположних для мистецтва М. понять «форма» і «стиль». Варто від­значити, що з екзистенціалізму також при­йшла ідея абсурдизму, що набула числен. форм у різних мистецтвах, стала ві­домою завдяки театру абсурду. Щодо укр. філософії, суголосної М., традиційно згадують доробок письмен­ників і літературо­знавців: україномовна філософія в межах академ. науки за часів імперії була неможлива. Вписується у М. філос.-психол. трактат І. Франка «Із секретів поетичної творчості», ста­т­тя Лесі Українки «Утопія в белетристиці». Ідеї кордоцентризму В. Вин­ниченка сформувалися не лише під впливом Ф. Ніцше, а й П. Юркевича; психол.-філос. стат­ті В. Петрова, В. Під­могильного у 1920-і рр. скоротили від­стань між академ. і філол. філософува­н­ням. Не під­лягає сумніву також філос. спрямува­н­ня наук. праць М. Грушевсь­кого, Д. Донцова, В. Липинського, А. Кримського, Д. Чижевського та ін. гуманітаріїв епохи. Усе це склало потужну філос. базу укр. М. У роз­будові ідей, засадн. для модерніст. світо­гляду й естетики, важлива роль належить працям випускників Київ. університету М. Бердяєва й Л. Шестова (знані в еміграції як рос. екзистенціалісти), пред­ставника феноменології Г. Шпета, філософа-персоналіста О. Козлова. Їхній спосіб філософува­н­ня міцно інтегрований в європейський, але також актуалізує Сковородин. спосіб дума­н­ня та ро­зумі­н­ня людини, вільної у виборі «сродної» праці, що суголосно субʼєктивіст. духові М.

Літ.: Бердяев М. Философия свобо­ды. Смысл творчества. Москва, 1989; Ортега-і-Гас­сет Х. Дегуманізація мистецтва. Думки про роман. Мистецтво теперішнього й майбутнього // Вибр. твори / Пер. з іспан. К., 1994; Татаркевич В. Історія філософії. Т. 3: Філософія ХІХ столі­т­тя і новітня / Пер. з польс. Л., 1999; Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну / Пер. з нім. К., 2001; Моклиця М. Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика. Лц., 2002; Мерло-Понті М. Видиме й невидиме / Пер. з франц. К., 2003; Берґсон А. Творча еволюція / Пер. з франц. К., 2010; Ортега-і-Гас­сет Х. Роз­думи про Дона Кіхота / Пер. з іспан. К., 2012; Камю А. Міф про Сізіфа. Есе / Пер. з франц. К., 2015; Сартр Ж.-П. Шляхи свободи. Кн. 3: Смерть у душі / Пер. з франц. К., 2016; Унамуно де М. Життя Дон Кіхота і Санчо за роз­повід­дю Міґеля де Сервантеса Сааведри, яку пояснює і коментує Міґель де Унамуно / Пер. з іспан. Л., 2017.

М. В. Моклиця

Модернізм у літературі Спрямований на радикал. роз­рив із традицією, зокрема реалізмом, і пошук нових форм вираже­н­ня, адекватних змісту но­вої реальності, прикметами якої є індустріалізація та урбанізація. М. також ідентифікується як естет. і культур. рух, сукупність нетрадиц. стилів, як епоха і тип сві­домості. Становлен­ню М. сприяли нові наук. від­кри­т­тя (А. Айнштайн, Н. Бор, М. Планк) і нові філос. та соц.-психол. ідеї (психо­аналіз З. Фройда, філософія Ф. Ніцше, А. Берґсона, Е. Гус­серля, культурологія О. Шпенґлера, теорія еволюції Ч. Дарвіна, «Das Kapital» / «Капітал» К. Маркса). Виникне­н­ня і роз­горта­н­ня М. су­проводжувалися числен. дис­кусіями щодо назви нового напряму; модерніст. рух спів­від­носиться з такими стильовими течіями, як символізм, дека­данс, ім­пресіонізм, неоромантизм, екс­пресіонізм, сюр­реалізм. Витоки М. закладені на­прикінці 19 ст. поезією й есе­їстикою Ш. Бодлера, романістикою Ґ. Флобера, Г. Джеймса, Дж. Конрада, Ґі де Мопас­сана, а також творчістю символістів і неоромантиків (А. Рембо, С. Мал­ларме, П. Валері, Р.-М. Рільке, С. Ґеорґе, М. Метерлінк). Пік роз­витку М. припав на період між двома світ. вій­нами. Філос.-естет. його основою є ідея автономності мистецтва та естетики, що служать засобом пере­боре­н­ня від­чуже­н­ня, з яким новочас. індивід зу­стрічається в бурж. су­спільстві, а також абсолютизація субʼєктив. баче­н­ня і свободи творчості. Важливими темами для М. стали від­чуже­н­ня митця в бурж. су­спільстві, аналіз індивід. сві­домості, ситуація внутр. еміграції, автотематизм, тобто зосередже­н­ня на темі мистецтва як такого. М. тісно повʼязаний з явищем авангардизму, що є найбільш радикал. формою М. і водночас виконує функції його самокорекції, обмежуючи модерніст. естетизм та ідеалізм. Ви­окремлють заг. напрям авангардизму, риси якого знаходять із найдавніших часів, та істор. авангард (поня­т­тя П. Бюрґера), що припадає на 1920–30-і рр. Знач. здобутком цього часу є рос. та укр. авангардизм, що пред­ставляє «ліве» мистецтво. Авангардизм різко роз­риває з традицією й орієнтується на формал. екс­перимент, звʼязок мистецтва з політ. рухами і є спробою пере­нести на життя при­йоми мистецтва. Серед авангардист. стильових течій — футуризм, кон­структивізм, дадаїзм, су­прематизм, сюр­реалізм. Авангардизм ре­презенту­ють у літературі Ф. Марінет­ті, Б. Брехт, А. Бретон, В. Маяковський, М. Семенко, Е. Йонеско, С. Бек­кет, Т. Тцара, в театрі — Лесь Курбас, у живописі й скульптурі — М. Дюшамп, С. Далі, К. Малевич, О. Архипенко, В. Татлін, Р. Маґрітт та ін. Термін «М.» набув актив. вжитку в 1960-х рр., ставши заг. на­звою для між­воєн. твор. генерації і періоду мист. роз­витку. У ці роки роз­почалися також активні дис­кусії про природу М., його за­мкненість, раціоналізм, елітарність, стосунки з високою і популяр. культурою, оскільки саме на цей час припало становле­н­ня та роз­виток популяр. культури (кемп, кітч, поп-культура, гепенінґ). Ши­рокі дис­кусії навколо М. роз­горнулися у 1980-і рр. у звʼязку з появою постмодернізму, що сприяло появі таких видів М., як метамодернізм, неомодернізм, ультрамодернізм, квір-модернізм тощо. Виникло поня­т­тя інших М.: нац., ґендер., колоніал., геокультур., расових. Наголос пере­несено з формалізму та естетизму на такі аспекти роз­витку модерніст. сві­домості, як «М. і раса», «М. і ґендер», «постколоніальний М.», «глобальний М.» тощо. При цьому від­булася зміна осн. теор. парадигми в уявле­н­нях про М. — замість універсал. і заг. поня­т­тя «М.» виникла ідея множин­ності модернізмів, і формула «європейський М.» змінилася на «європейські М.». По­стала увага до між­культур. та між­нац. осередків М., напр., євр. М. Центр. і Сх. Європи (Ф. Кафка, Б. Шульц, Д. Фогель) з осередками у Празі, Дрогобичі, Львові та ін. Існують кілька теор. під­ходів до трактува­н­ня М. і його хронол. меж. Одні роз­глядають його як транс­нац. літ. та мист. рух, започатк. на­прикінці 19 ст. символізмом, ім­пресіонізмом і натуралізмом та поширений у різних нац. культурах упродовж 1-ї пол. 20 ст. М. при цьому асоціюється з новою чут­тєвістю, богем. способом життя, естетизмом, зверне­н­ням до під­сві­домого та ір­раціонального. Важливим джерелом роз­витку модерніст. літ. руху стали обʼєд­на­н­ня типу «Молода Польща», «Молода Бельгія», «Молода Скандинавія», «Молода Хорватія», «Молода Муза», які декларували прагне­н­ня нової генерації митців до індивід. самовираже­н­ня, нової естетики та поетики. Виникли також регіон. стильові різновиди М., напр., митців, близьких до кола віден. сецесії, нім. юґенд стилю, франц. арт нуво. Ім­пресіонізм називають універсал. центр.-сх.-європ. стилем. М. роз­глядають також як епоху і форму високої культури та вважають, що його становле­н­ня й роз­виток від­бувся у період між двома світ. вій­нами. Ключовими при цьому є висловлюва­н­ня В. Вулф про те, що характер людини принципово змінюється десь у грудні 1910, а також заклик Е. Павнда «зробити новим» старе баче­н­ня і стару поезію. Найвиразнішими пред­ставниками високого М. є Т. Еліот, Дж. Джойс, Е. Павнд, В. Вулф, М. Пруст, Т. Манн, Г. Гессе, С. Бек­кет. Ці та ін. ві­домі письмен­ники стали основою модерніст. канону, куди включені лише кілька авторів зі словʼян. літератур (Б. Шульц, І. Бабель). Створен­ню модерніст. канону особливо прислужилася «нова критика», що роз­робила техніку «близького чита­н­ня» текс­ту й особливо цінувала складні з формал. боку текс­ти, зокрема ті, в яких домінують парадокс, іронія, амбівалентність. Модерніст. рух охоплює всі види мистецтв — живопис, арх-ру, театр, музику, дизайн. У малярстві його ре­презентують такі стильові напрями, як ім­пресіонізм, фовізм, кубізм, сюр­реалізм, мінімалізм, абстракт. екс­пресіонізм та ін., а серед провід. пред­ставників — П. Пікас­со, В. Кандинський, П. Клее, К. Моне, П. Сезанн, М. Дюшамп, Дж. Пол­лок. У музиці найвищі здобутки М. пред­ставлені іменами А. Шенберґа, Р. Ваґнера, І. Стравинського, Р. Штраус­са та ін. В арх-рі М. охоплює кон­структивізм, функціоналізм, арт деко, мінімалізм та ін. і повʼязаний з іменами Ле Корбюзьє, Л. ван дер Роя, В. Орта, А. Ґауді, В. Ґропіуса, школою Bauhaus. В укр. літературі М. зародився на­прикінці 19 ст. — на поч. 20 ст. і тривав до 2-ї пол. 20 ст. Трактува­н­ня М. в укр. літературі про­йшло від неви­значеності поня­т­тя в 1900–10-х рр., коли остан­ній асоціювався з дека­дансом, неоромантизмом, індивідуаліст. течією, до утвердже­н­ня М. і авангардизму як актуал. худож. практики у 1920-і рр. (варіанти М. — ім­пресіонізм, «пролетарська культура», панфутуризм). У 1980-і рр. говорили про появу т. зв. неомодернізму (ін. назва — «неоавангард», «постмодернізм»). М. в укр. літературі мав кілька хвиль і часом штучно пере­ривався. Пік укр. М. припав на 1920-і рр. (П. Тичина, В. Під­могильний, В. Домонтович, М. Хвильовий, М. Куліш, М. Зеров, М. Йогансен, Г. Михайличенко та ін.). Осн. угрупува­н­нями на ран­ньому етапі стали «Молода Муза» (1907–09) у Львові та «Українська хата» (1909–14) у Києві, пізніше філософію модерніст. оновле­н­ня літ-ри і мистецтва роз­вивали «неокласики» (М. Зеров, В. Петров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський) і у формі «пролетарської культури» об­стоювали критики ВАПЛІТЕ, «Нової ґенерації», «Книгаря». Провід. критиками модерніст. руху ви­ступали Микола Євшан, Ігор Костецький, М. Сріблянський (М. Шаповал), М. Зеров. Соц­реалізм і рад. література, починаючи від 1930-х рр., роз­ривають із традиціями і напрямами М., але остан­ній активно роз­вивається в між­воєн. час на Зх. Україні, що не входила до складу Рад. України (С. Гординський, Б.-І. Антонич). Водночас на еміграції пред­ставники празької школи поетів, перед­усім Олег Ольжич, Є. Маланюк, роз­горнули неоромант. культурософ. дискурс, близький до М. У повоєн. період суперечки про М. і спроба творе­н­ня нової високої культури активізувалися в сере­довищі письмен­ників і критиків МУРу (Ігор Костецький, В. Петров, Ю. Шевельов, В. Державин, Ю. Косач, Михайло Орест). Активно засвоювався досвід зх. літ-ри, зокрема екс­пресіонізму, екзистенціалізму, театру абсурду, роз­горнулися дис­кусії щодо «великої літератури» і «національно-органічного стилю», зʼявлялися про­грамно модерніст. журнали («Хорс»); видавалися ключові для укр. М. текс­ти — драми й оповіда­н­ня Ігоря Костецького, романи «Доктор Серафікус» В. Домонтовича, «Еней і життя інших» Ю. Косача. Потуж. модерніст. імпульс принесла в літературу нью-йорк­ська група поетів (Б. Бойчук, Ю. Тарнавський, Б. Рубчак), близькими до якої були Е. Андієвська та Віра Вовк. У материк. Україні, де на кілька десятиліть М. був вилучений з історії літ-ри і мистецтва, повільне зна­йомство з його укр. і світ. здобутками спо­стерігалося частково в 1960-х, а пізніше у 1980-х рр. До М., зокрема Р.-М. Рільке, тяжів у своїй поезії В. Стус, з європ. М. ототожнювали себе пред­ставники київ. школи — В. Кордун, В. Голобородько, М. Вороб­йов, М. Григорів. На поч. 20 ст. М. асоціювався з творами О. Кобилянської («Некультурна», «Природа», «Царівна»), Лесі Українки («Одержима», «Кас­сандра», «Камін­ний господар», «Лісова пісня»), новелістикою М. Коцюбинського, драматургією і прозою В. Вин­ниченка («Базар», «Брехня», «Біла Пантера і Чорний Ведмідь», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина»). Їхня тематика — артистизм, субʼєктивні на­строї, еротизм, характер «нової жінки» і криза маскулін­ності, право на морал. екс­перимент, роль несві­домих інстинктів. Знаковим явищем поч. 20 ст. стала поява обʼєд­на­н­ня «Молода Муза», куди вві­­йшли М. Яцків, П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький та ін. Посилаючись на філософію Ф. Ніцше, поезію Ш. Бодлера, повісті та есеї С. Пшибишевського, молодомузівці роз­вивали форми нової поезії і прози, від­межовуючись від реалізму і натуралізму старшого поколі­н­ня укр. письмен­ників (І. Франко, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко) та звертаючись до символів, сх. екзотики, галюцинацій і образів під­сві­домості. Вони культивували нові форми декадент. чут­тєвості, демонізм, творили образи femme fatale і артиста-богеми (П. Карманський, М. Яцків). У цьому колі зародилася нова нац. культурософія, яка міфологізувала історію, демонізувала жінку, естетизувала життя («Леді і Марені терновий вінок мій», «Жертва штуки», «Сон українсь­кої ночі», «Золоті ворота» В. Пачовського). Містично-символічну образність роз­горнув у своїй поезії П. Карманський, і він же осмислив новий тип модерніст. культури повсякде­н­ня, повʼязу­ючи його з богемою («Українська богема»). Справж. модерністом називав він М. Яцкова. У зб. «В царстві сатани», новелах «Архітвір», «Дівчина на чорнім коні», повістях «Огні горять», «Блискавиці» пере­плелися екзотичність, символізм, містика й еротизм. Знаковим для «Молодої Музи» є створе­н­ня влас. міфу, чи «легенди» (М. Рудницький, П. Карманський), а також між­мист. синтез (малярство, театр, літ-ра). Неокласична образність, міфологізм, індивідуаліст. філософія, полеміка з християнством і світ. образами у творчості Лесі Українки до­зволяють роз­глядати її однією з гол. по­статей укр. М. поч. 20 ст. і повʼязувати з нею одну з потуж. тенденцій укр. М. — неокласицизм. Її драми контекс­туально близькі із заг.-європ. «новою» драмою Г. Ібсена, Ґ. Гауптман­на, М. Метерлінка. Неокласична стилістика разом із неоромантизмом та ім­пресіонізмом є важливими елементами модерніст. екс­периментів 1910-х рр., тоді як у 1920-х рр. збільшувалася роль екс­пресіоніст. поетики (М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка). М. 1920-х рр. по­значений зро­ста­н­ням тематики, повʼя­за­ної з урбанізмом, психологією «зайвої» і «нової» людини, травмою революції, еротизмом, категорією маси, рев. утопізмом («Санаторійна зона» М. Хвильового, «Місто» і «Невеличка драма» В. Під­могильного, «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича, «Майстер корабля» Ю. Яновського та ін.). «Лівий» роман послуговувався монтажем і грою з читачем, взаємодіяв із кіно і роз­робляв засади функціонал. мистецтва (Л. Скрипник, Г. Шкурупій, Д. Бузько). У 1960-х рр. нью-йорк. школа поетів знову здійснила пере­оцінку літ. традиції у напрямі авангардизму і європ. М. та привнесла в літературу знач. імпульс урбанізму, індивідуалізму, екс­периментів з мовою, еротику та екзотику; автори, повʼязані з нью-йорк. поетами, екс­периментували з проз. формою (повісті й романи Ю. Тарнавського), роз­робляли жанр екзистенц. роману («Герострати» Е. Андієвської), зверталися до драми (Ю. Тарнавський). Укр. М. набув транс­нац. характеру: Віра Вовк мешкає у Бразилії і привнесла у свої твори міфи й образи латиноамер. походже­н­ня; Е. Андієвська — у Мюнхені, є художницею і виявляє у своїх творах глибоке зацікавле­н­ня сх. філософією; Ю. Тарнавський робить іспаномовну традицію складовою свого образ. світу і екс­периментує з драм. формою у напрямі нового театру. Починаючи від 1980-х рр., в Україні роз­почалася нова хвиля зацікавле­н­ня М.: пост-шістдесятники пере­кладають світ. зразки М. й авангардизму та екс­периментують з метафіз. поезією (О. Лишега), гротеск. й абсурд. прозою (В. Діброва); київ. школа поетів роз­робляє форми герметич. поезії. У творчості І. Римарука, В. Гера­си­мʼюка, Н. Білоцерківець, Ю. Андруховича від­чутні впливи нео- і постмодернізму.

Літ.: Грабович Г. У пошуках великої літератури. К., 1993; Ільницький М. Від «Молодої Музи» до «Празької школи». Л., 1995; Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. К., 1999; Гундорова Т. Femina mеlancholica. Стать і культура в гендерній утопії О. Кобилянської. К., 2002; Біла А. Український літературний авангард: Пошуки, стильові напрямки. К., 2005; Яковенко С. Романтики, естети, ніцшеанці: українська та польська літературна критика ран­нього модернізму. К., 2006; Гундорова Т. ПроЯвле­н­ня Слова. Дискурсія ран­нього українського модернізму. 2-е вид. К., 2009; Нью-Йоркська група: Антологія поезії, прози та есе­їстики. Л., 2012; Гундорова Т. Модернізм в ситуації «кінця постмодернізму», або Дис­кусії навколо інших модернізмів (словʼянська пер­спектива) // Наук. зб. УВУ. Мюнхен, 2014. Т. 19; «Чорна Індія» «Молодої Музи»: Антологія прози та есе­їстики. Л., 2014.

Т. І. Гундорова

Модернізм у музиці Модерніст. рух в Україні зародився під впливом новіт. зх. худож. тенденцій і рос. символізму. Однією з перших ознак подальшого входже­н­ня укр. мистецтва до М. було зверне­н­ня укр. композиторів (Б. Яновського, Л. Лісовсь­кого, Я. Степового, К. Стеценка, О. Кошиця) до текс­тів рос. і укр. поетів-символістів. Перша хвиля муз. М. в Україні тісно повʼязана з вид. київ. часопису «Въ мірѣ искус­ствъ» (1907–10, засн. і перший ред. — Б. Яновський). Нотні текс­ти, вміщені в журналі, ре­презентували з різних причин неві­домі раніше твори (не лише сучасні). Серед них — романс «Mein Herzens Sehnsucht» («Моє серце тужить») M. Мусоргського (1858), авто­граф В. Калин­никова — лист з Ялти до С. Мамонтова (1899) у ви­гляді невеличкого романсу, мелопоезія Б. Яновського на сл. М. Метерлінка. У жовтні 1907 від­бувся організов. редакцією вечір «Нового мистецтва» (складався з 3-х від­ділів — літ., муз., образотвор.), серед за­прош. гостей — О. Блок, Андрій Бєлий, С. Кречетов, C. Маковський. На під­тримку новіт. мист. тенденцій була спрямована діяльність «Товариства любителів літератури і мистецтв» (Київ, від 1907). Яскравим пред­ставником М. першої хвилі в Україні став Б. Яновський, який впродовж 1907–16 створив 6 опер, зокрема за творами О. Вайлда, А. Чехова, О. Ку­пріна, низку романсів та ін. творів. Поч. 2-ї хвилі укр. муз. М. — кін. 1910-х рр., коли до новіт. тенденцій не лише частково долучилися пред­ставники старшого поколі­н­ня нац. композитор. школи (Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, Ф. Якименко), а й яскраво виявили власні модерніст. орієнтації М. Вериківський, П. Козицький, Б. Лятошинський, М. Рославець. Великий вплив на них мала творчість О. Скрябіна, І. Стравинського. Стильові прояви таких інтенцій, від­творені в музиці того періоду, були різноманітними: від сві­домих і послідов. пошуків новіт. виражал. засобів (пере­важно в галузі гармонії) до частк. входже­н­ня до худож. системи ім­пресіонізму або модерну. Зокрема галиц. композитори працювали в галузі сецесії (модерну), поширеними були неоромант. тенденції. До екс­пресіонізму в 1920-х рр. у своїй творчості зверталися М. Колес­са, З. Лисько, Б. Лятошинський, частково Б. Яновський. У 1920-х рр. дискурс М. уві­йшов у суперечність із засадами концепції класовості мистецтва, що при­звело до його по­ступового «згаса­н­ня». Частково вплив новатор. інтенцій М. проявився у творах М. Коляди, В. Фемеліді, ран­ніх творах Ю. Мейтуса. Від 1930 з політико-ідеол. мотивів під гаслом боротьби з формалізмом модерніст. музика послідовно викорінювалася з соціокультур. простору колиш. СРСР, тож це десятилі­т­тя можна вважати верх. межею М. в укр. музиці. Упродовж тривалого періоду модерніст. опуси укр. композиторів з ідеол. міркувань ігнорували (або побіжно згадували в крит. напрямі) у музикозн. працях. Від 1990 роз­почався новий етап ви­вче­н­ня М. На пострад. просторі це зна­йшло втіле­н­ня в пере­оцінці значе­н­ня М., що дало поштовх накопичен­ню масиву емпірич. ві­домостей, на основі яких упродовж 2000-х рр. здійснювали узагальнювал. дослідже­н­ня. Активізація зх. наук. думки щодо М. перш за все об­умовлена можливістю панорам. по­гляду на соціокультурну ситуацію 20 ст. В укр. музико­знавстві течії, тенденції, про­блеми муз. М. досліджують Л. Кияновська, О. Козаренко, Н. Костюк, О. Кушнірук, М. Ржевська, О. Коменда, Р. Стельмащук та ін.

Літ.: Куликова И. Философия и искус­ство модернизма. Москва, 1980; Модернизм. Анализ и критика основных направлений: Сб. ст. Москва, 1980; Сарабьянов Д. Стиль модерн: Истоки. История. Про­блемы. Москва, 1989; Козаренко О. Феномен української національної музичної мови. Л., 2000; Ржевська М. Камерна вокальна творчість українсь­ких композиторів доби модернізму. К., 2011.

М. Ю. Ржевська

Модернізм у театрі Виникне­н­ня М. у театрі (М. у т.) повʼязане із феноменом «нової» дpами, ствоp. на противагу реаліст. законам, пануван­ню «фi­лi­стеpського» театpу, бульваp. «добpе зpобленої пʼєси». Це насамперед драми Г. Ібсена, А. Стріндберґа, М. Метерлінка, Ґ. Гауптман­на, О. Толстого, А. Чехова та ін. Укр. театр 19 ст. формувався в умовах боротьби за нац. ідентичність, проти­стоян­ні заборонам мови та культури, цензур. утискам. Лише на­прикінці 19 ст. виникли перші спроби натураліст. екс­периментів у профес. реаліст. «театрі корифеїв», що по­вʼязані з від­творе­н­ням ілюзії жит­тєподібності у ви­ставі «Доки сонце зiйде, pоса очi ви­їсть» М. Кpо­пивницького. Проте сут­тєві зміни повʼязані перед­усім із першими по­становками деяких пʼєс «нової» драми на сцені театру «Соловцов», від­критого 1898 у Києві. Модерніст. пʼєси також ставили в театрі «Руська бесіда» під керівництвом М. Садовського у Львові. Знаковою подією стала по­становка модерніст. пʼєси «Блакитна троянда» Лесі Українки трупою М. Кропивницького (1899), але тогочасна критика від­значила непідготовленість укр. театру до сценіч. втіле­н­ня таких текс­тів. Драма Лесі Українки, актуалізуючи вершини роз­витку укр. культури та реалізуючи символіст. рефлексію на стародавні міфологеми, здійснила радикал. прорив і вписалася в контекст сучас. філос. концепцій і мист. теорій, певною мірою випередила модерні новації європ. театру 1920–30-х рр., а подекуди й 1960-х рр. Тому твори Лесі Українки були по­ставлені на сцені здебільшого пізніше, лише на зламі 20–21 ст. системно уві­йшли в репертуар театрів. Вираже­н­ням різних течій М. у т. стали пʼєси Олександра Олеся, В. Вин­ниченка, М. Куліша, І. Кочерги, Я. Мамонтова. Хаpактеpна pиса укp. дpаматуpгiї цього періоду — iснува­н­ня модеpнiст. течiй не в «чистому» ви­глядi, а в по­єд­нан­ні пpи­йомiв i пpинципiв piзних стилiв. Панів. течiями стали сим­волiзм й екс­пpесiонiзм, а також викори­ста­н­ня елементів натуралізму та сюр­реалізму. Укр. драматурги по­єд­нували різні напрями у своїй творчості — натуралізм у пʼєсі «97» та екс­пресіонізм у «Патетичній сонаті», «Народному Малахії» М. Куліша; або навіть у межах одного твору — риси натуралізму й символізму в пʼє­сах «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Вин­ниченка, «Блакитна троянда» Лесі Українки, символізму й сюр­реалізму в пʼєсі «Майстри часу» І. Кочерги. Штучне формува­н­ня напряму соцреалізму спричинило виникне­н­ня деяких гібрид. течій, таких як «екс­пресивний реалізм», який, по суті, був укр. версією екс­пресіонізму. Паpалельно епоху М. у т. від­крила pежисеp. pеволюцiя, початок якої повʼязують з iменами А. Антуана (натуpалiст. театp) та О. Люньє-По (символiст. театp). У Європі зʼявилася низка реж.-педагогів і теоретиків, фундаторів новіт. театру: А. Аппіа, Е.-Ґ. Креґ, М. Райнгардт, Н. Штайнер, К. Станіславський, Є. Вахтангов та ін. Театр. зміни повʼязані з ускладне­н­ням та видо­зміною актор. техніки, створе­н­ням мистецтва сцено­графії із залуче­н­ням художників-авангардистів, заміною мальованих ілюстрат. декорацій архіт. формами і неміметич. зображе­н­нями. 1902 у Херсоні роз­почав діяльність В. Мейєрхольд, який заснував «Товариство нової драми» та по­ставив 1902–05 бл. 170 ви­став в естетиці символізму; у своїй кн. «О театрѣ» (С.-Пе­тер­бургъ, 1913) об­ґрунтував концепцію «умовного театру» на противагу реалістичному. Найвищим виявом укр. М. у т. стала творчість Леся Курбаса та пред­ставників його школи. У створ. ним «Молодому театрі» по­ставлено низку модерніст. ви­став, серед яких — «Іола» В. Жулавського з елементами ім­пресіонізму, символіст. «Етюди» Олександра Олеся, натураліст. «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Вин­ниченка. Лесь Курбас акцентував на одній з провід. тез М. у т. — самоцін­ній значущості естетич. сценіч. засобів; гол. реальністю його ви­став стала словесна, ситуац.-пластична та пантонім. гра. Режисер пере­осмислив екс­пресіонізм на етапі свого політ. театру (ви­стави «Газ» Ґ. Кайзера, «Джим­мі Гіґ­ґінс» за Е. Сінклером, «Макбет» В. Шек­спіра). Спільно з М. Кулішем та художником В. Мел­лером він створив філос. театр, що став кульмінацією укр. М. у т. як у світо­гляд., так і в худож. вираже­н­нях («Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса» М. Куліша). Лесь Курбас незалежно від європ. літ. авангарду викори­став метод «потоку сві­домості», принцип монтажу, запозичений з німого кіно та ефект «від­чуже­н­ня», на якому Б. Брехт будував свій епіч. театр. Одним із означень стилю остан. по­становок Леся Курбаса став термін «фантастичний реалізм». Укр. М. у т. було штучно пере­рвано, але учні Леся Курбаса (актори і реж. М. Верхацький, Й. Гірняк, М. Крушельницький, Ф. Лопатинський та ін.) продовжували використовувати його методи. У 2-й пол. 20 ст. «школою Курбаса» по­значено театр. досвід В. Глухого, Б. Козака, Леся Танюка, Б. Ступки, але роз­рив традиції інтелектуал., філос. театру із сильною світо­гляд. нац. складовою продовжує драматично по­значатися на діяльності сучас. укр. театру.

Літ.: Драй-Хмара М. Леся Українка: Життя і творчість. К., 1926; Танюк Лесь. Талан і талант Леся Курбаса // Наука і су­спільство. 1989. № 5; Корнієнко Н. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. К., 1998; 2007; Курбас Лесь. Філософія театру. К., 2001; Хороб С. Українська модерна драма кінця ХІХ — початку ХХ столі­т­тя (Неоромантизм, символізм, екс­пресіонізм). Ів.-Ф., 2002; Корнієнко Н. Лесь Курбас і новий український театр: від «модернізму» до «фантастичного реалізму» // Укр. театр. ХХ столі­т­тя. К., 2003; Мірошниченко Н. Модернізм в українській драматургії початку ХХ столі­т­тя // Там само; Modernism in Kyiv: Jubilant Experimentation. Toronto; Buffalo; London, 2010; Архів роз­стріляного від­родже­н­ня. Т. 2: Лесь Курбас і театр «Березіль»: Архівні документи (1927–1988). К., 2016.

Н. Л. Мірошниченко

Модернізм у кіно Від поч. 20 ст. кінемато­граф спри­ймають як складову М. та актив. учасника створе­н­ня нових уявлень про реальність і засоби її від­творе­н­ня. Насамперед це стосується тех. можливостей кіно у процесі екс­периментува­н­ня із середовищем — субʼєктивність, нелінійність, фрагментува­н­ня і на­ступ. монтаж епізодів у нову цілісність. Монтажна структура фільму органічно вписується у процес роз­витку модерніст. мистецтва загалом. Напр., к/ф «Людина з кіно­апаратом» реж. Д. Вертова (1929), як і роман «Улісс» Дж. Джойса (1922), є потоком фрагментів повсякден. реалій та їхніх знаків-символів. Ви­значал. був вплив творчості провід. художників модерніст. спрямува­н­ня (Ґ. Ріхтера, С. Далі, М. Дюшана) на створе­н­ня фільмів. У кіно 1910–30-х рр. зна­йшли від­ображе­н­ня певні пластичні мистецтва, зокрема екс­пресіонізм, сюр­реалізм та ім­пресіонізм. Майстри укр. кіно О. Довженко та І. Кавалерідзе роз­починали творчу діяльність із зацікавлень екс­пресіонізмом, сюр­реалізмом та кубізмом, що певним чином зна­йшло від­ображе­н­ня у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929; обидва — реж. О. Довженко), «Злива» (1929), «Пере­коп» (1930; обидва — реж. І. Кавалерідзе). Крім того, у кіно простежено апологію машини, що вирізняє модерніст., а згодом й авангардист. утопічну картину світу («Аеро­град», 1935, реж. О. Довженко). М. набув роз­витку у 1950–70-х рр. із виникне­н­ням явища «артфільму» (автор. кіно) як певної ін­ституції і кіномист. змалюва­н­ня світу крізь призму автор. баче­н­ня: італ. пост­неореалізм (Ф. Фел­ліні, М. Антоніоні, П.-П. Пазоліні та ін.), франц. «Нова хвиля» (Ф. Трюф­фо, Ж.-Л. Ґодар, Е. Ромер та ін.), кінемато­граф країн Сх. Європи (Польщі, Чехословач­чини, Угорщини, СРСР). В Україні це явище спів­від­носиться з укр. поет. кіно (Ю. Іл­лєнко, М. Мащенко, Л. Осика, С. Параджанов та ін.). Осн. характеристики кіно цієї епохи: диктат автора-реж., який набуває рис міфол., культ. персонажа та по-своєму творить реальність (культ С. Параджанова до 21 ст.); реалізація принципу «caméra-sty­lo», від­повід­но до якого кіно­апарат є видимим і реальним учасником кінодійства (і зйомок, і кінопоказу); особлива стильова екс­пресія, що набуває автор. маркува­н­ня. У 1980–90-х рр. модерніст. під­ходи в кіно до реальності по­ступово замінюються іншими, зокрема реж. втрачає своє домінантне місце в кіновиробництві.

Літ.: Тримбач С. Сюр­реальное в украинском кино (эволюция мифопоэтичес­кого творчества) // Киноведчес. зап. 2004. № 66; Його ж. Олександр Довженко: Загибель богів (ідентифікація автора в національному часо-просторі). В., 2007; Сергій Параджанов і Україна. К., 2014; L. Marcus. Cinema and modernism // Discovering Literature. 2016, 25 May; Іван Кавалерідзе. Мемуари. Драматургія. Публіцистика. К., 2017; Історія українського кіно. Т. 2: 1930–1945. К., 2017.

С. В. Тримбач

Завантажити статтю