Московський патріархат

Визначення і загальна характеристика

МОСКО́ВСЬКИЙ ПАТРІАРХА́Т  — одна із православних автокефальних Церков. Офіційна назва — Російська православна Церква (РПЦ), від 1943 — Руська православна Церква. Веде свою історію від Київської митрополії, заснованої наприкінці 980-х рр. у часи хрещення Київської Русі великим князем київським Володимиром Свято­славичем, перебувала під омофором Константинопольського (Вселенського) патріарха (див. Константинопольська православна Церква). У роки правління Володимира Святославича та діяльності перших київських митрополитів Михаїла (988–992) і Леонтія (992–1008) виникли перші єпархії на території сучасної Росії: Новгородська (перший єпископ — Йоаким Корсунянин, 992–1030) і Ростовська (перший єпископ — Феодор, 992) як складові Київської митрополії. На поч. 13 ст. з’явилися Владимиро-Суздальська і Рязанська єпархії, після монголо-татарської навали — Псковська та ін. Владимирський і суздальський князь Андрій Боголюбський прагнув до поділу Київської митрополії, виокремлення єпархій, які перебували в його князівстві, проголошення владимирського єпископа митрополитом і навіть до здобуття автокефалії (60-і рр. 11 ст.), але ці спроби виявилися невдалими. Після монголо-татарської навали та спустошення військом хана Батия Києва новий митрополит Кирило II на тривалий час покинув свою кафедру в Києві та перебував у м. Владимир-на-Клязьмі (нині м. Владимир, РФ). Митрополит Максим (1283–1305) переніс свою резиденцію з Києва до Владимира-на-Клязьмі (1299), Петро (1308–26) та Фео­гност (1328–53) за сприяння великого князя московського Івана Даниловича Калити — до Мос­кви (1325). Це стало етапом на шляху до здобуття автокефал. Церкви у Великому князівстві Московському й водночас посилило децентралізатор. тенденції у Київ. митрополії, що призвело також до створення Галиц. митрополії (1303–47, 1371–1401).

Реформи, проведені рос. царем Петром І, істотно вплинули на РПЦ. З одного боку, царська влада дбала про посилення ролі Церкви, надання прав духовенству, з ін. — прагнула перетворити її на слухняне знаряддя своєї політики. У цьому контексті зрозумілими стають причини ліквідації Петром I патріаршества після смерті патріарха Адріана 1700 і передачу церк. влади колектив. органу (Духов. колегія, згодом — Синод з 11-ти осіб), на чолі якого стояв Петро I, хоча практично діями Синоду з волі царя керував обер-прокурор. Підпорядкування Церкви світській владі означало обмеження сфери її діяльності. Політику Петра I продовжили його спадкоємці, насамперед Катерина II, яка провела секуляризацію знач. частини церк. земель, ліквідувала багато монастирів, особливо на укр. землях, грубо втручалася в справи Церкви, посилила політику русифікації. Були ліквідовані церк. унії в Правобереж. Україні та Білорусі (1839) й Холмщині (1875). Перетворення РПЦ на частину держ. апарату Рос. імперії призвело до поширення єресей, формування різноманіт. сект, утрати довіри до Церкви з боку частини вірян. Разом із тим РПЦ засвідчила свою життєвість, доказом чого є діяльність видат. особистостей — св. Тихона Задонського, Серафима Саровського, Філарета (Дроздова), Ігнатія (Брянчанінова), Іоанна Кронштадт­ського, оптин. старців на чолі зі св. Амвросієм та ін. У 19 — на поч. 20 ст. РПЦ значно розширила свою діяльність, створила розгалужену мережу церк.-парафіял. шкіл, духов. училищ, семінарій, академій (Київська духовна академія, Моск., С.-Пе­тербур., Казан.), активно здійснювала місіонер. діяльність у Сибіру, Китаї, Японії, видавала багато газет, журналів і книжок з історії Церкви, богослов. питань. Церк. собор 1917–18 прийняв важливу постанову про відновлення патріаршества в РПЦ при одночас. збереженні Синоду та Вищої церк. ради. Новим патріархом РПЦ після довгої перерви обраний Тихон (Белавін). На соборі деякі нац. православні Церкви, насамперед груз. та укр., засвідчили прагнення до зміни свого стану (здобуття автономії, повернення давнього статус-кво під омофором константиноп. патріарха, автокефалія). Але більшов. переворот 1917 кардинально змінив ситуацію в суспільстві й Церкві. Кер-во більшов. партії запровадило антирелігійну пропаганду та антирелігійний терор, прагнуло цілковито ліквідувати Церкву, запровадити атеїзм як основну систему поглядів на Бога, віру та релігію. Одним з дієвих способів атеїст. виховання влада вважала фіз. усунення духовенства: за перші 3 р. було вбито більшість з майже 200 тис. священнослужителів РПЦ, конфісковано майно Церкви, особливо внаслідок кампанії з вилучення церк. цінностей 1921. Відвертий антиреліг. та антицерк. курс нової влади відштовхнув від неї більшість вірян, спричинив підтримку єпископатом Білого руху, а після поразки останнього — еміграцію знач. частини єпископату та проголошення 1921 за кордоном Рос. зарубіж. Церкви. На зх.-укр. і зх.-білорус. землях, що за умовами Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 опинилися під владою Польщі, через деякий час проголошено окрему Польс. православну Церкву, автокефалію якої 1924 визнав константиноп. патріарх Григорій VII. Ліквідація незалежності Грузії Рад. Росією 1922 призвела до арешту католикоса-патріарха Амвросія разом із усіма вищими ієрархами, закриття 90 % парафій, нищення храмів та ін. пам’яток старовини.

Незважаючи на декларований курс на відокремлення Церкви від держави (1918), влада втручалася в церк. справи, обмежу­вала проголошені навіть рад. конституцією громадян. права духовенства та вірян, насаджувала агентуру серед духовенства, провокувала конфлікти й розколи в РПЦ, певний час підтримувала обновленців. Патріарх Тихон був фактично позбавлений важелів влади та ізольов. від суспільства. Він помер за загадк. обставин, а 4 названі ним канд. у патріархи — репресовані. 1927 митрополит Сергій (Страгородський) самочинно проголосив себе місцеблюстителем патріаршого престолу, видав вірнопіддану декларацію стосовно рад. влади (див. Декларація митрополита Сергія 1927), але її не визнала більшість єпископів. У цей час посилився відхід вірян у Катакомбну Церкву, що діяла нелегально. Більшов. верхівка знищила УАПЦ та низку ін. церков, а РПЦ планувала ліквідувати на поч. 1940-х рр., проте у вересні 1939 їй надали можливість поширити свою діяльність на тер. Зх. України та Зх. Білорусі. У СРСР на той час діяло бл. 70 парафій М. п. Напад Німеччини на СРСР 1941 змусив Й. Сталіна переглянути церк. політику, внаслідок чого дозволено відкрити 20 тис. храмів, відновити діяльність духов. семінарій і академій, видавати «Журнал Московской патриархии» тощо. Із ув’язнень, заслання та фронту повернуто сотні священиків і єпископів, призупинено войовничу антиреліг. пропаганду. 1943 моск. патріархом обрано митрополита Сергія (Страгородського). Тоді ж слово «російська» у назві Церкви замінено на «руська», РПЦ визнала автокефалію Груз. православ. Церкви. Після закінчення вій­ни ліквідовано й заборонено УГКЦ (див. Львівський собор 1946), що забезпечило панівні позиції РПЦ у Галичині та Закарп. Україні. Процес швидкого зміцнення РПЦ призупинений рад. владою на поч. 1950-х рр., що стало особливо відчутним, коли керівництво КПРС та СРСР очолював М. Хрущов (закриття й нищення церков і монастирів, порушення конституц. прав духовенства та вірян тощо). Тільки з поч. політики перебудови й гласності відбулися значні позитивні зрушення у відносинах держави та Церкви, що виявилося, зокрема, в урочистому святкуванні 1000-ліття хрещення Русі (1988), знятті штуч. перепон на шляху до реєстрації нових парафій. До 1990 рад. влада повернула РПЦ 60 монастирів, 4 тис. храмів, дозволила відкрити понад 2 тис. нових парафій. Прагнення тогочасного керівництва СРСР дотримуватися конституц. норм у цій галузі дало можливість значно зміцнити позиції РПЦ, хоча від неї відпала більшість штучно приєднаних після ліквідації УГКЦ парафій Галичини та Закарпаття, це викликало напруження в стосунках М. п. із Ватиканом. У цей час активізувалася боротьба православ. вірян України та Білорусі за створення незалеж. від РПЦ автокефал. Церков, 1989 відроджено УАПЦ. Кер-во РПЦ було змушене піти на підвищення статусу своїх філій в Україні та Білорусі, внаслідок чого виникли УПЦ і Білорус. православна Церква. 1990 собор УПЦ на чолі з київ. митрополитом Філаретом (Денисенком) ухвалив рішення домагатися від РПЦ визнання автокефалії, однак їхні дії не були успішними. Унаслідок цього частина УПЦ об’єдналася з УАПЦ і створила УПЦ КП. 1995 Естон. православна Церква вийшла з-під юрисдикції РПЦ й повернулася під омофор константиноп. патріарха. Нині РПЦ — одна з найбільших Церков у православ. світі. Вона має 12 митрополій та 115 єпархій, бл. 500 монастирів, понад 19 тис. парафій, 5 духов. академій, 2 православні університети, 23 семінарії, 28 духов. училищ та ін.; понад 150 єпископів, 17,5 тис. священиків, понад 2 тис. дияконів. До складу РПЦ входять УПЦ МП (5 митрополій, 32 єпархії), Білорус. православна Церква (1 митрополія, 9 єпархій), під її омофором перебувають деякі автономні Церкви — як визнані ін. патріархатами (Япон. автономна православна Церква), так і не визнані (Амер. православна Церква). РПЦ бере участь у роботі Все­світ. ради Церков, перекладає та видає Біблію та велику кількість книг і церк. календарів. Від 2009 її очолює патріарх Кіріл (Гундяєв). 2016 М. п. прийняв рішення не брати участі у Всеправо­слав. соборі на о-ві Крит (Греція), підготовку якого разом з ін. Церквами здійснював від 1961; у 2018 — припинити євхарист. спілкування з Константиноп. патріархатом. У заяві Синоду РПЦ це пояснено наміром Константиноп. патріархату надати автокефалію УПЦ, скасуванням дії собор. грамоти 1686 про передачу Київ. митрополії М. п., створенням ставропігії Константиноп. патріарха в Києві, прийняттям у спілкування Філарета (Денисенка) і Макарія (Малетича).

Ю. А. Мицик

У новітню політичну добу РПЦ активно сприяє усім владним структурам РФ у справі захисту інтересів росіян та російськомовних за кордоном. Знаковою у цьому контексті стала перша в історії Російської держави зустріч дипломатів і представників Церкви за участі патріарха Московського і всієї Русі Алексія II (Рідигера) в березні 2003, на якій тодішній міністр закордонних справ РФ І. Іванов зауважив, що православні громади відіграють важливу роль у налагодженні зв’язків із російською діаспорою, підтримці її духовного, культур. і сусп. життя; наступного року, виступаючи перед учасниками 8-го Всесвітнього російського народного собору, він підкреслив, що «...собирание “русского мира”» — спіл. справа держави та Церкви. Ідеологеми РФ поч. 21 ст. мають фактично ті ж фундаментал. складники, що й Рос. імперії серед. 19 ст. — пра­­вослав’я, самодержавство, народність. Важливим інструментом реалізації експансіонізму, спрямов., передусім, на Україну, є М. п. Його очільник Кіріл (Гундяєв) стверджує: «Ядром русского мира сегодня являются Россия, Украина, Белоруссия» та на­в’язує думку про єдиний народ, що неодноразово озвучує і президент РФ В. Путін. РПЦ через підпорядк. їй УПЦ МП насаджує ідеологію «русского мира» в Україні, цьому присвяч. візити до України її предстоятеля (припинилися тільки після відкритої агресії РФ проти України 2014). У розмірковуваннях на богослов. теми, коментуваннях тих чи ін. подій і розмовах з вірянами Кіріл (Гундяєв) повсякчас наголошує на тому, що Україна — невід’єм­на частина сх.-православ. цивілізації, що сформувалася на істор. просторі «Святої Русі»; твердить про існування нібито спіл. істор. традиції в росіян та українців (див. Давньоруської народності Концепція та Давньоруської мови Концепція); не вбачає в діяльності РПЦ порушення юрисдикції суверен. держав, насамперед України та Білорусі, оскільки він, на його переконання, патріарх усіх православних, що мешкають у пострад. державах. За його риторикою, очевидною є спроба міфологізувати історію, легітимізувавши таким чином уявлення про тисячолітню державність Росії, її претензії на спадок Русі. РПЦ намагається протидіяти становленню та розбудові Православної Церкви України (ПЦУ), якій 2018 Вселен. патріарх Варфоломій І надав Томос, оскільки це позбавляє Кремль одного з дієвих інструментів впливу на Україну, сприяє дистанціюванню її від участі в імпер. проектах РФ у Євроазій. регіоні, а в перспективі призведе до серйоз. матеріал., фінанс. і кадр. (зменшення кількості послідовників практично вдвічі) втрат РПЦ, що кардинально послаблює роль М. п. і в РФ, і у світ. реліг. середо­вищі, особливо у Вселен. пра­во­слав’ї.

У своїй діяльності М. п. спирається на агресив. клерикалізм навколоцерк. організацій, що діють у системі координат «русского мира» та використовують реліг. риторику в політико-маніпулятив. цілях або з метою дестабілізації сусп. ситуації. Найактивніші — Союз православ. громад України «Единое Отечество», Союз православ. братств України, Всеукр. православне братство Олександра Невського, Всеукр. громадське об’єднання «Православ. вибір». Специфіч. рисами цих організацій є сповідування русофіл. ідеології, дискредитація євроінтеграц. курсу України, зв’язок із рос. православ. об’єд­наннями, що обстоюють ідею неподільності «Святої Русі», нетерпимість до українства та інакомислення. Так, при М. п. створ. Експертну раду «Економіка й етика», одним із напрямів діяльності якої є розбудова стратег. співробітництва України та РФ в екон. сфері на основі спіл. духов. цінностей та істор. долі, розроблення міжнац. інтеграц. ідеології в приклад. етиці бізнесу, що базується на аксіології православ. цивілізації. Серед її чл. — колишні Президент України В. Янукович та Прем’єр-Міністр України М. Азаров. Традиц. вже стали нагородження рос. президентом та очільником РПЦ різних діячів в Україні за «зміцнення дружби між двома народами», зокрема 2008 президент РФ Д. Медведєв вручив орден Пошани митрополиту Одеському та Ізмаїльському УПЦ МП Агафангелу (Саввіну), 2012 патріарх Кіріл (Гундяєв) — патріаршу грамоту голові Всеукр. православ. братства Олександра Невського та ор-ції «Православ. вибір» Ю. Єгорову. РПЦ — серед промоутерів фестивалю «Слов’янська єдність» (відбувався побл. с. Нові Юрковичі Брян. обл., РФ на місці перетину кордонів України, РФ і Білорусі біля монумента Дружби); причетна вона до створення Міжнар. громад. організації «День Хрещення Русі» (від 2007 організовує щорічні урочистості з нагоди свята в Москві, Києві та Мінську, 2013 реалізувала масштаб. формат святкування християнізації Русі — від Камчатки до Ужгорода); 2012 ініціювала збір підписів за проведення всенар. референдуму про воз­з’єднання РФ, Білорусі та України.

Відомо, що в історії України релігія та політика тривалий час були тісно пов’язані. Під конфесій. гаслами відбувалися становлення модер. укр. нації в 16–17 ст. і нац. визв. вій­на під проводом Б. Хмельницького. Нині їх зв’язок набув ін. форм, однак Церква не втратила важливого сусп. значення. З одного боку, реліг. організації, активно займаючись душпастир., благодійн., культ.-осв. діяльністю, протягом усіх років незалежності залишаються лідерами сусп. довіри, отже, їхні позиції мусять враховувати як держава, так і політ. сили; з ін. — різні виборчі кампанії засвідчують безпосередню участь реліг. організацій у політ. процесах. Експерти відзначають, що політизація конфесій. середовища є надто відчутною, симбіоз релігії та політики відволікає конфесії від їхньої провід. місії й реально загрожує клерикалізацією суспільства. Розвиток ЗСУ на сучас. етапі передбачає впровадження служби військ. капеланів як у їхні структури, так і в Нац. гвардію, Прикордон. війська та ін. військ. формування з урахуванням досвіду армій країн-чл. НАТО й практики військ.-вихов. патріот. роботи. Однак впровадження військ.-капелан. служби не врегульоване відповід. законами України, що створює додатк. небезпеки, особливо враховуючи деструктивну антиукр. діяльність як безпосередньо РПЦ, так і з використанням нею розгалуженої мережі УПЦ МП. РПЦ підписала низку угод із МО, МВС, Федерал. службою безпеки, Федерал. прикордон. службою РФ, Гол. упр. козачих військ при Президентові РФ та ін. держ. установами Росії, що зобов’язують її працювати на захист інтересів держави, що нині здійснює агресію проти України. Тож зрозуміло, які цінності прищеплюватимуть укр. воїнам капелани від УПЦ МП, синодал. відділ якої із взаємодії зі ЗС та ін. військ. формуваннями України очолює митрополит Августин (Маркевич), відомий своєю антиукр. позицією. Варто також зауважити, що військ. капелани безпосередньо або опосередковано мають доступ до військ. і держ. таємниць, стратег. й оперативно-тактич. планів воєн. командування. Отже, зважаючи на підпорядкування структур УПЦ МП РПЦ, існує велика загроза нац. безпеці України. Реліг. чинник відіграє важливу роль і в процесі євроінтеграції України. Позиція Церков щодо зовн.-політ. вибору України досить варіативна: від виваженої підтримки до повного несприйняття. За поглиб­лення відносин між Україною та ЄС виступають УГКЦ і ПЦУ, а також низка протестант. Церков, натомість УПЦ МП, керуючись статутом та рішеннями Синоду РПЦ, різко засуджує євроінтеграц. курс України. Категоричне неприйняття його вирізняє квазіцерк. громад. утворення («Рос. православна армія», «Православ. вибір», «Нар. собор», Союз православ. братств України тощо), а також послідовників т. зв. Укр. правовір. греко-катол. Церкви, що отримують фінанс. допомогу та ідеол. підтримку від уряду РФ. М. п. толерує агресію РФ проти України, визнає правомірність анексії Криму, сприяє поширенню рос. пропагандист. наклепів проти Революції гідності та її учасників. В Україні переважна більшість єпископату УПЦ МП намагається маневрувати, висловлюючи підтримку Москві, що в ситуації не оголошеної, але реал. вій­ни є морально неприпустимим. У зоні проведення антитерорист. операції (від 2018 — операція Об’єднаних сил) одна частина духовенства УПЦ МП відкрито підтримала терористів, а інша, зокрема єпископат, намагається зберігати нейтралітет, засуджуючи водночас допомогу своїх одновірців ЗСУ. Одне з бандформувань на Донбасі має назву «Рос. православна армія», що свідчить про готовність терористів і надалі використовувати реліг. потенціал задля збільшення кількості своїх прибічників. Риторика та діяльність керівництва УПЦ МП, більшості чл. єпископату цієї Церкви, а також кліру вказують на їхнє перебування в силовому полі, вибудуваному рос.-імпер. церк.-політ. бюрократією. В умовах військ. агресії РФ ці обставини, разом із багатоліт. залежністю УПЦ МП від Москви, логічно призвели до фактично колабораціоніст. зорієнтованості УПЦ МП на РФ, що має досить конкретні прояви. Це, насамперед, діяльність предстоятеля УПЦ МП Онуфрія (Березовського), який нази­ває збройну агресію РФ на Донеччині, Луганщині та в Криму «братовбивчим протистоянням», «громадян. конфліктом», «розбратом та ворожнечею», «зіткненням інтересів Заходу та Сходу» тощо. Серед ін. проявів його пророс. позиції — усунення від упр. церк. справами проукр. налаштованих осіб, тиск на єпископів УПЦ МП, які підписали «Меморандум про єдину Україну та єдину Українську Помісну Православну Церкву», категоричне несприйняття ПЦУ тощо. Очільники УПЦ МП намагаються не коментувати та уникати проблем рос. агресії, пов’язаних із анексією Криму, окупацією окремих частин Донеччини та Луганщини рос. військами. Водночас священики РПЦ і УПЦ МП беруть безпосередню участь у терорист. формуваннях і навіть очолюють бандит. групи бойовиків, дозволяють у храмах і монастирях переховувати зброю та військ. спорядження, корегують артилер. обстріли рос. бойовиків по укр. військ. позиціях, ведуть розвідув. діяльність щодо дислокації військ. частин ЗСУ тощо. Так, священик УПЦ МП Володимир (Марецький) очолював групу місц. терористів, що захоплювала виборчі дільниці на Луганщині під час виборів Президента України 2014; настоятель Свято-Нікол. монастиря о. Никон благословляв у Донецьку «поліцію ДНР» на «ратні подвиги»; митрополит Іоанникій (Кобзєв), чл. Священ. синоду УПЦ МП, признач. настоятелем Миколо-Преображен. собору Луганська, брав участь у церемонії інавгурації глави самопроголошеної терорист. організації (т. зв. ЛНР) І. Плотницького. Деякі священики УПЦ МП відмовляються не лише сповідати та причащати укр. бійців, які воюють із окупантами, а навіть хоронити загиблих. З ініціативи кер. «Нар. собору», Союзу православ. братств України, «Православ. вибору» організовано низку хресних ходів у Києві на підтримку агресії РФ в Україні. На них окупов. РФ Крим називали «гол. центром опору неофашизму», а рос. народ характеризували як «богоносець». Кер-во УПЦ МП не забажало аде­кватно відреагувати на спроби президента РФ В. Путіна привласнити укр. історію: у посланні Федерал. зборам від 4 грудня 2014 він зазначив, що анексов. Крим має для РФ стратег. і цивілізац. значення, оскільки з тер. п-ова християнство поширилося на всю Русь, тому на крим. землі містяться духовні скрепи рос. нації і централізов. Рос. держави (намагання провести лінію християнізації Русі з Херсонеса до Москви, оминаючи Київ, де безпосередньо відбувся цей процес, суперечать як історії Церкви, так і заг. історії). Отже, М. п. продов­жує залишатися легал. механізмом гібрид. вій­ни та експансії кремлів. імпер. пропаганди в Україні за знач. фінанс. й ідеол. підтримки держ. органів РФ.

С. І. Здіорук

Завантажити статтю