Московський патріархат

Визначення і загальна характеристика

МОСКО́ВСЬКИЙ ПАТРІАРХА́Т — одна із православних автокефальних Церков. Офіційна назва — Російська православна Церква (РПЦ), від 1943 — Руська православна Церква. Веде свою історію від Київської митрополії, заснованої на­прикінці 980-х рр. у часи хреще­н­ня Київської Русі великим князем київським Володимиром Свято­славичем, пере­бувала під омофором Кон­стантинопольського (Вселенського) патріарха (див. Кон­стантинопольська православна Церква). У роки правлі­н­ня Володимира Святославича та діяльності перших київських митрополитів Михаїла (988–992) і Леонтія (992–1008) виникли перші єпархії на території сучасної Росії: Новгородська (перший єпис­коп — Йоаким Корсунянин, 992–1030) і Ростовська (перший єпис­коп — Феодор, 992) як складові Київської митрополії. На поч. 13 ст. зʼявилися Владимиро-Суздальська і Рязанська єпархії, після монголо-татарської навали — Псковська та ін. Владимирський і суздальський князь Андрій Боголюбський прагнув до поділу Київської митрополії, ви­окремле­н­ня єпархій, які пере­бували в його князівстві, проголоше­н­ня владимирського єпис­копа митрополитом і навіть до здобу­т­тя автокефалії (60-і рр. 11 ст.), але ці спроби виявилися не­вдалими. Після монголо-татарської навали та спустоше­н­ня військом хана Батия Києва новий митрополит Кирило II на тривалий час покинув свою кафедру в Києві та пере­бував у м. Владимир-на-Клязьмі (нині м. Владимир, РФ). Митрополит Максим (1283–1305) пере­ніс свою резиденцію з Києва до Владимира-на-Клязьмі (1299), Петро (1308–26) та Фео­гност (1328–53) за сприя­н­ня великого князя московського Івана Даниловича Калити — до Мос­кви (1325). Це стало етапом на шляху до здобу­т­тя автокефал. Церкви у Великому князівстві Московському й водночас посилило децентралізатор. тенденції у Київ. митрополії, що при­звело також до створе­н­ня Галиц. митрополії (1303–47, 1371–1401).

Реформи, проведені рос. царем Петром І, істотно вплинули на РПЦ. З одного боку, царська влада дбала про посиле­н­ня ролі Церкви, на­да­н­ня прав духовенству, з ін. — прагнула пере­творити її на слухняне знаря­д­дя своєї політики. У цьому контекс­ті зро­зумілими стають причини ліквідації Петром I патріаршества після смерті патріарха Адріана 1700 і пере­дачу церк. влади колектив. органу (Духов. колегія, згодом — Синод з 11-ти осіб), на чолі якого стояв Петро I, хоча практично діями Синоду з волі царя керував обер-прокурор. Під­порядкува­н­ня Церкви світській владі означало обмеже­н­ня сфери її діяльності. Політику Петра I продовжили його спадкоємці, насамперед Катерина II, яка провела секуляризацію знач. частини церк. земель, ліквідувала багато монастирів, особливо на укр. землях, грубо втручалася в справи Церкви, посилила політику русифікації. Були ліквідовані церк. унії в Прав­обереж. Україні та Білорусі (1839) й Холмщині (1875). Пере­творе­н­ня РПЦ на частину держ. апарату Рос. імперії при­звело до пошире­н­ня єресей, формува­н­ня різноманіт. сект, утрати довіри до Церкви з боку частини вірян. Разом із тим РПЦ засвідчила свою жит­тєвість, доказом чого є діяльність видат. особистостей — св. Тихона Задонського, Серафима Саровського, Філарета (Дроздова), Ігнатія (Брянчанінова), Іоан­на Кронштадт­ського, оптин. старців на чолі зі св. Амвросієм та ін. У 19 — на поч. 20 ст. РПЦ значно роз­ширила свою діяльність, створила роз­галужену мережу церк.-парафіял. шкіл, духов. училищ, семінарій, академій (Київська духовна академія, Моск., С.-Пе­тербур., Казан.), активно здійснювала місіонер. діяльність у Сибіру, Китаї, Японії, видавала багато газет, журналів і книжок з історії Церкви, богослов. питань. Церк. собор 1917–18 прийняв важливу по­станову про від­новле­н­ня патріаршества в РПЦ при одночас. збережен­ні Синоду та Вищої церк. ради. Новим патріархом РПЦ після довгої пере­рви обраний Тихон (Белавін). На соборі деякі нац. православні Церкви, насамперед груз. та укр., засвідчили прагне­н­ня до зміни свого стану (здобу­т­тя автономії, поверне­н­ня давнього статус-кво під омофором кон­стантиноп. патріарха, автокефалія). Але більшов. пере­ворот 1917 кардинально змінив ситуацію в су­спільстві й Церкві. Кер-во більшов. партії за­провадило антирелігійну пропаганду та антирелігійний терор, прагнуло цілковито ліквідувати Церкву, за­провадити атеїзм як основну систему по­глядів на Бога, віру та релігію. Одним з дієвих способів ате­їст. вихова­н­ня влада вважала фіз. усуне­н­ня духовенства: за перші 3 р. було вбито більшість з майже 200 тис. священ­нослужителів РПЦ, конфісковано майно Церкви, особливо внаслідок кампанії з вилуче­н­ня церк. цін­ностей 1921. Від­вертий антиреліг. та антицерк. курс нової влади від­штовхнув від неї більшість вірян, спричинив під­тримку єпис­копатом Білого руху, а після поразки остан­нього — еміграцію знач. частини єпис­копату та проголоше­н­ня 1921 за кордоном Рос. зарубіж. Церкви. На зх.-укр. і зх.-білорус. землях, що за умовами Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 опинилися під владою Польщі, через деякий час проголошено окрему Польс. православну Церкву, автокефалію якої 1924 ви­знав кон­стантиноп. патріарх Григорій VII. Ліквідація незалежності Грузії Рад. Росією 1922 при­звела до арешту католикоса-патріарха Амвросія разом із усіма вищими ієрархами, закри­т­тя 90 % парафій, нище­н­ня храмів та ін. памʼяток старовини.

Не­зважаючи на декларований курс на від­окремле­н­ня Церкви від держави (1918), влада втручалася в церк. справи, обмежу­вала проголошені навіть рад. кон­ституцією громадян. права духовенства та вірян, насаджувала агентуру серед духовенства, провокувала конфлікти й роз­коли в РПЦ, певний час під­тримувала обновленців. Патріарх Тихон був фактично по­збавлений важелів влади та ізольов. від су­спільства. Він помер за загадк. об­ставин, а 4 на­звані ним канд. у патріархи — ре­пресовані. 1927 митрополит Сергій (Страгородський) самочин­но проголосив себе місцеблюстителем патріаршого престолу, видав вірнопід­дану декларацію стосовно рад. влади (див. Декларація митрополита Сергія 1927), але її не ви­знала більшість єпис­копів. У цей час посилився від­хід вірян у Катакомбну Церкву, що діяла нелегально. Більшов. верхівка знищила УАПЦ та низку ін. церков, а РПЦ планувала ліквідувати на поч. 1940-х рр., проте у вересні 1939 їй надали можливість поширити свою діяльність на тер. Зх. України та Зх. Білорусі. У СРСР на той час діяло бл. 70 парафій М. п. Напад Німеч­чини на СРСР 1941 змусив Й. Сталіна пере­глянути церк. політику, внаслідок чого до­зволено від­крити 20 тис. храмів, від­новити діяльність духов. семінарій і академій, видавати «Журнал Московской патриархии» тощо. Із увʼязнень, засла­н­ня та фронту повернуто сотні священиків і єпис­копів, призупинено во­йовничу антиреліг. пропаганду. 1943 моск. патріархом обрано митрополита Сергія (Страгородського). Тоді ж слово «російська» у назві Церкви замінено на «руська», РПЦ ви­знала автокефалію Груз. православ. Церкви. Після закінче­н­ня вій­ни ліквідовано й заборонено УГКЦ (див. Львівський собор 1946), що забезпечило панівні позиції РПЦ у Галичині та Закарп. Україні. Процес швидкого зміцне­н­ня РПЦ призупинений рад. владою на поч. 1950-х рр., що стало особливо від­чутним, коли керівництво КПРС та СРСР очолював М. Хрущов (закри­т­тя й нище­н­ня церков і монастирів, поруше­н­ня кон­ституц. прав духовенства та вірян тощо). Тільки з поч. політики пере­будови й гласності від­булися значні позитивні зруше­н­ня у від­носинах держави та Церкви, що виявилося, зокрема, в урочистому святкуван­ні 1000-ліття хреще­н­ня Русі (1988), знят­ті штуч. пере­пон на шляху до реєстрації нових парафій. До 1990 рад. влада повернула РПЦ 60 монастирів, 4 тис. храмів, до­зволила від­крити понад 2 тис. нових парафій. Прагне­н­ня тогочасного керівництва СРСР дотримуватися кон­ституц. норм у цій галузі дало можливість значно зміцнити позиції РПЦ, хоча від неї від­пала більшість штучно при­єд­наних після ліквідації УГКЦ парафій Галичини та Закарпа­т­тя, це викликало напруже­н­ня в стосунках М. п. із Ватиканом. У цей час активізувалася боротьба православ. вірян України та Білорусі за створе­н­ня незалеж. від РПЦ автокефал. Церков, 1989 від­роджено УАПЦ. Кер-во РПЦ було змушене піти на під­вище­н­ня статусу своїх філій в Україні та Білорусі, внаслідок чого виникли УПЦ і Білорус. православна Церква. 1990 собор УПЦ на чолі з київ. митрополитом Філаретом (Денисенком) ухвалив ріше­н­ня домагатися від РПЦ ви­зна­н­ня автокефалії, однак їхні дії не були успішними. Унаслідок цього частина УПЦ обʼ­єд­налася з УАПЦ і створила УПЦ КП. 1995 Естон. православна Церква ви­йшла з-під юрисдикції РПЦ й повернулася під омофор кон­стантиноп. патріарха. Нині РПЦ — одна з найбільших Церков у православ. світі. Вона має 12 митрополій та 115 єпархій, бл. 500 монастирів, понад 19 тис. парафій, 5 духов. академій, 2 православні університети, 23 семінарії, 28 духов. училищ та ін.; понад 150 єпис­копів, 17,5 тис. священиків, понад 2 тис. дияконів. До складу РПЦ входять УПЦ МП (5 митрополій, 32 єпархії), Білорус. православна Церква (1 митрополія, 9 єпархій), під її омофором пере­бувають деякі автономні Церкви — як ви­знані ін. патріархатами (Япон. автономна православна Церква), так і не ви­знані (Амер. православна Церква). РПЦ бере участь у роботі Все­світ. ради Церков, пере­кладає та видає Біблію та велику кількість книг і церк. календарів. Від 2009 її очолює патріарх Кіріл (Гундяєв). 2016 М. п. прийняв ріше­н­ня не брати участі у Всеправо­слав. соборі на о-ві Крит (Греція), під­готовку якого разом з ін. Церквами здійснював від 1961; у 2018 — припинити євхарист. спілкува­н­ня з Кон­стантиноп. патріархатом. У заяві Синоду РПЦ це пояснено наміром Кон­стантиноп. патріархату надати автокефалію УПЦ, скасува­н­ням дії собор. грамоти 1686 про пере­дачу Київ. митрополії М. п., створе­н­ням ставропігії Кон­стантиноп. патріарха в Києві, прийня­т­тям у спілкува­н­ня Філарета (Денисенка) і Макарія (Малетича).

Літ.: Макарий (Булгаков). История рус­ской Церкви. Кн. 1–7. Москва, 1994–96; Історія релігії в Україні. Т. 1–3. К., 1996–97; Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. Т. 1–4. К., 1998; Рэлігія і Царква на Беларусі. Мінск, 2001; Саган О. Вселенське Православʼя: суть, історія, сучасний стан. К., 2004.

Ю. А. Мицик

У новітню політичну добу РПЦ активно сприяє усім владним структурам РФ у справі захисту інтересів росіян та російськомовних за кордоном. Знаковою у цьому контекс­ті стала перша в історії Російської держави зу­стріч дипломатів і пред­ставників Церкви за участі патріарха Московського і всієї Русі Алексія II (Рідигера) в березні 2003, на якій тодішній міністр закордон­них справ РФ І. Іванов за­уважив, що православні громади ві­ді­грають важливу роль у налагоджен­ні звʼязків із російською діаспорою, під­тримці її духовного, культур. і сусп. життя; на­ступного року, ви­ступаючи перед учасниками 8-го Всесвітнього російського народного собору, він під­креслив, що «...собирание “рус­ского мира”» — спіл. справа держави та Церкви. Ідеологеми РФ поч. 21 ст. мають фактично ті ж фундаментал. складники, що й Рос. імперії серед. 19 ст. — пра­­вославʼя, самодержавство, народність. Важливим інструментом реалізації екс­пансіонізму, спрямов., перед­усім, на Україну, є М. п. Його очільник Кіріл (Гундяєв) стверджує: «Ядром рус­ского мира сегодня являются Рос­сия, Украина, Белорус­сия» та на­вʼязує думку про єдиний народ, що неодноразово озвучує і президент РФ В. Путін. РПЦ через під­порядк. їй УПЦ МП насаджує ідеологію «рус­ского мира» в Україні, цьому присвяч. візити до України її предстоятеля (припинилися тільки після від­критої агресії РФ проти України 2014). У роз­мірковува­н­нях на богослов. теми, коментува­н­нях тих чи ін. подій і роз­мовах з вірянами Кіріл (Гундяєв) повсякчас наголошує на тому, що Україна — невід­ʼєм­на частина сх.-православ. цивілізації, що сформувалася на істор. просторі «Святої Русі»; твердить про існува­н­ня нібито спіл. істор. традиції в росіян та українців (див. Давньоруської народності Концепція та Давньоруської мови Концепція); не вбачає в діяльності РПЦ поруше­н­ня юрисдикції суверен. держав, насамперед України та Білорусі, оскільки він, на його пере­кона­н­ня, патріарх усіх православних, що мешкають у пострад. державах. За його риторикою, очевидною є спроба міфологізувати історію, легітимізувавши таким чином уявле­н­ня про тисячолітню державність Росії, її претензії на спадок Русі. РПЦ намагається протидіяти становлен­ню та роз­будові Православної Церкви України (ПЦУ), якій 2018 Вселен. патріарх Варфоломій І надав Томос, оскільки це по­збавляє Кремль одного з дієвих інструментів впливу на Україну, сприяє ди­станціюван­ню її від участі в імпер. проектах РФ у Євроазій. регіоні, а в пер­спективі при­зведе до сер­йоз. матеріал., фінанс. і кадр. (зменше­н­ня кількості послідовників практично вдвічі) втрат РПЦ, що кардинально послаблює роль М. п. і в РФ, і у світ. реліг. середо­вищі, особливо у Вселен. пра­во­славʼї.

У своїй діяльності М. п. спирається на агресив. клерикалізм навколоцерк. організацій, що діють у системі координат «рус­ского мира» та використовують реліг. риторику в політико-маніпулятив. цілях або з метою де­стабілізації сусп. ситуації. Най­активніші — Союз православ. громад України «Единое Отечество», Союз православ. братств України, Всеукр. православне братство Олександра Невського, Всеукр. громадське обʼ­єд­на­н­ня «Православ. вибір». Специфіч. рисами цих організацій є сповід­ува­н­ня русофіл. ідеології, дис­кредитація євроінтеграц. курсу України, звʼязок із рос. православ. обʼєд­на­н­нями, що об­стоюють ідею неподільності «Святої Русі», нетерпимість до українства та інакомисле­н­ня. Так, при М. п. створ. Екс­пертну раду «Економіка й етика», одним із напрямів діяльності якої є роз­будова стратег. спів­робітництва України та РФ в екон. сфері на основі спіл. духов. цін­ностей та істор. долі, роз­робле­н­ня між­нац. інтеграц. ідеології в приклад. етиці бізнесу, що базується на аксіології православ. цивілізації. Серед її чл. — колишні Президент України В. Янукович та Премʼєр-Міністр України М. Азаров. Традиц. вже стали нагородже­н­ня рос. президентом та очільником РПЦ різних діячів в Україні за «зміцне­н­ня дружби між двома народами», зокрема 2008 президент РФ Д. Медведєв вручив орден Пошани митрополиту Одеському та Ізмаїльському УПЦ МП Агафангелу (Сав­віну), 2012 патріарх Кіріл (Гундяєв) — патріаршу грамоту голові Всеукр. православ. братства Олександра Невського та ор-ції «Православ. вибір» Ю. Єгорову. РПЦ — серед промоутерів фестивалю «Словʼянська єд­ність» (від­бувався побл. с. Нові Юрковичі Брян. обл., РФ на місці пере­тину кордонів України, РФ і Білорусі біля монумента Дружби); причетна вона до створе­н­ня Між­нар. громад. організації «День Хреще­н­ня Русі» (від 2007 організовує щорічні урочистості з нагоди свята в Москві, Києві та Мінську, 2013 реалізувала мас­штаб. формат святкува­н­ня християнізації Русі — від Камчатки до Ужгорода); 2012 ініціювала збір під­писів за проведе­н­ня всенар. референдуму про воз­зʼ­єд­на­н­ня РФ, Білорусі та України.

Ві­домо, що в історії України релігія та політика тривалий час були тісно повʼязані. Під конфесій. гаслами від­бувалися становле­н­ня модер. укр. нації в 16–17 ст. і нац. визв. вій­на під проводом Б. Хмельницького. Нині їх звʼязок набув ін. форм, однак Церква не втратила важливого сусп. значе­н­ня. З одного боку, реліг. організації, активно за­ймаючись душпастир., благодійн., культ.-осв. діяльністю, протягом усіх років незалежності залишаються лідерами сусп. довіри, отже, їхні позиції мусять враховувати як держава, так і політ. сили; з ін. — різні виборчі кампанії засвідчують без­посередню участь реліг. організацій у політ. процесах. Екс­перти від­значають, що політизація конфесій. середовища є надто від­чутною, симбіоз релігії та політики від­волікає конфесії від їхньої провід. місії й реально за­грожує клерикалізацією су­спільства. Роз­виток ЗСУ на сучас. етапі перед­бачає впровадже­н­ня служби військ. капеланів як у їхні структури, так і в Нац. гвардію, Прикордон. війська та ін. військ. формува­н­ня з урахува­н­ням досвіду армій країн-чл. НАТО й практики військ.-вихов. патріот. роботи. Однак впровадже­н­ня військ.-капелан. служби не врегульоване від­повід. законами України, що створює додатк. небезпеки, особливо враховуючи де­структивну антиукр. діяльність як без­посередньо РПЦ, так і з викори­ста­н­ням нею роз­галуженої мережі УПЦ МП. РПЦ під­писала низку угод із МО, МВС, Федерал. службою без­пеки, Федерал. прикордон. службою РФ, Гол. упр. козачих військ при Президентові РФ та ін. держ. установами Росії, що зобовʼязують її працювати на захист інтересів держави, що нині здійснює агресію проти України. Тож зро­зуміло, які цін­ності прищеплюватимуть укр. воїнам капелани від УПЦ МП, синодал. від­діл якої із взаємодії зі ЗС та ін. військ. формува­н­нями України очолює митрополит Августин (Маркевич), ві­домий своєю антиукр. позицією. Варто також за­уважити, що військ. капелани без­посередньо або опосередковано мають до­ступ до військ. і держ. таємниць, стратег. й оперативно-тактич. планів воєн. командува­н­ня. Отже, зважаючи на під­порядкува­н­ня структур УПЦ МП РПЦ, існує велика за­гроза нац. без­пеці України. Реліг. чин­ник ві­ді­грає важливу роль і в процесі євроінтеграції України. Позиція Церков щодо зовн.-політ. вибору України досить варіативна: від виваженої під­тримки до повного нес­прийня­т­тя. За по­глиб­ле­н­ня від­носин між Україною та ЄС ви­ступають УГКЦ і ПЦУ, а також низка проте­стант. Церков, натомість УПЦ МП, керуючись статутом та ріше­н­нями Синоду РПЦ, різко засуджує євроінтеграц. курс України. Категоричне не­прийня­т­тя його вирізняє квазіцерк. громад. утворе­н­ня («Рос. православна армія», «Православ. вибір», «Нар. собор», Союз православ. братств України тощо), а також послідовників т. зв. Укр. правовір. греко-катол. Церкви, що отримують фінанс. допомогу та ідеол. під­тримку від уряду РФ. М. п. толерує агресію РФ проти України, ви­знає правомірність анексії Криму, сприяє поширен­ню рос. пропагандист. наклепів проти Революції гідності та її учасників. В Україні пере­важна більшість єпис­копату УПЦ МП намагається маневрувати, висловлюючи під­тримку Москві, що в ситуації не оголошеної, але реал. вій­ни є морально не­припустимим. У зоні проведе­н­ня антитерорист. операції (від 2018 — операція Обʼ­єд­наних сил) одна частина духовенства УПЦ МП від­крито під­тримала терористів, а інша, зокрема єпис­копат, намагається зберігати нейтралітет, засуджуючи водночас допомогу своїх одновірців ЗСУ. Одне з бандформувань на Донбасі має назву «Рос. православна армія», що свідчить про готовність терористів і надалі використовувати реліг. потенціал задля збільше­н­ня кількості своїх прибічників. Риторика та діяльність керівництва УПЦ МП, більшості чл. єпис­копату цієї Церкви, а також кліру вказують на їхнє пере­бува­н­ня в силовому полі, вибудуваному рос.-імпер. церк.-політ. бюрократією. В умовах військ. агресії РФ ці об­ставини, разом із багатоліт. залежністю УПЦ МП від Москви, логічно при­звели до фактично колабораціоніст. зорієнтованості УПЦ МП на РФ, що має досить конкретні прояви. Це, насамперед, діяльність предстоятеля УПЦ МП Онуфрія (Березовського), який нази­ває збройну агресію РФ на Донеч­чині, Луганщині та в Криму «брато­вбивчим проти­стоя­н­ням», «громадян. конфліктом», «роз­братом та ворожнечею», «зі­ткне­н­ням інтересів Заходу та Сходу» тощо. Серед ін. проявів його пророс. позиції — усуне­н­ня від упр. церк. справами проукр. налаштованих осіб, тиск на єпис­копів УПЦ МП, які під­писали «Меморандум про єдину Україну та єдину Українську Помісну Православну Церкву», категоричне нес­прийня­т­тя ПЦУ тощо. Очільники УПЦ МП намагаються не коментувати та уникати про­блем рос. агресії, повʼязаних із анексією Криму, окупацією окремих частин Донеч­чини та Луганщини рос. військами. Водночас священики РПЦ і УПЦ МП беруть без­посередню участь у терорист. формува­н­нях і навіть очолюють бандит. групи бо­йовиків, до­зволяють у храмах і монастирях пере­ховувати зброю та військ. спорядже­н­ня, корегують артилер. об­стріли рос. бо­йовиків по укр. військ. позиціях, ведуть роз­відув. діяльність щодо дис­локації військ. частин ЗСУ тощо. Так, священик УПЦ МП Володимир (Марецький) очолював групу місц. терористів, що захоплювала виборчі дільниці на Луганщині під час виборів Президента України 2014; настоятель Свято-Нікол. монастиря о. Никон благословляв у Донецьку «поліцію ДНР» на «ратні по­двиги»; митрополит Іоан­никій (Кобзєв), чл. Священ. синоду УПЦ МП, при­знач. настоятелем Миколо-Преображен. собору Луганська, брав участь у церемонії інавгурації глави само­проголошеної терорист. організації (т. зв. ЛНР) І. Плотницького. Деякі священики УПЦ МП від­мовляються не лише сповід­ати та причащати укр. бійців, які воюють із окупантами, а навіть хоронити загиблих. З ініціативи кер. «Нар. собору», Союзу православ. братств України, «Православ. вибору» організовано низку хресних ходів у Києві на під­тримку агресії РФ в Україні. На них окупов. РФ Крим називали «гол. центром опору неофашизму», а рос. народ характеризували як «богоносець». Кер-во УПЦ МП не забажало аде­кватно від­реагувати на спроби президента РФ В. Путіна при­власнити укр. історію: у послан­ні Федерал. зборам від 4 грудня 2014 він за­значив, що анексов. Крим має для РФ стратег. і цивілізац. значе­н­ня, оскільки з тер. п-ова християнство поширилося на всю Русь, тому на крим. землі містяться духовні скрепи рос. нації і централізов. Рос. держави (намага­н­ня провести лінію християнізації Русі з Херсонеса до Москви, оминаючи Київ, де без­посередньо від­бувся цей процес, суперечать як історії Церкви, так і заг. історії). Отже, М. п. продов­жує залишатися легал. механізмом гібрид. вій­ни та екс­пансії кремлів. імпер. пропаганди в Україні за знач. фінанс. й ідеол. під­тримки держ. органів РФ.

Літ.: Здіорук С. Московський патріархат як механізм агресивної зовнішньої політики Росії щодо України // Україна дипломатична: Наук. щоріч. К., 2017.

С. І. Здіорук

Завантажити статтю