МОНОО́ПЕРА (від моно... і опера) — невеликий за мас­штабами музичний твір, де драматичний конфлікт зосереджено навколо однієї ді­йової особи. Осн. формою вислову худож. ідеї твору є монолог героя, засн. на аріоз. й декламац. інтонуван­ні. Для М. властиві одноплановість сцен. інтриги, майже цілковита від­сутність сцен. дії, під­вищена значущість авдитатив. ряду; фрагментарність викладу, мозаїчна форма, наскріз. роз­виток з елементами монтаж. драматургії, обмеженість часо-простору, роз­горнута система лейт­мотивів та інтонац.-темат. звʼяз­ків на від­стані, концентрація темат. матеріалу (що інколи призводить до монотематизму), оберненість часових координат (на­пливи, спогади, картини асоціат. плану, від­ступи). При створен­ні М. композитори звертаються до мемуарно-епістоляр. (монолог.) жанрів малої прози (щоден­ники, листи, спогади), а також до малих літ. жанрів (оповіда­н­ня, новела, повість, драм. сцена). У М. яскраво виявляється вплив структури літ. першоджерела на композицію опер. твору. В М. провід­ну драматург. роль ві­ді­грає оркестр, пере­важно невеликий за складом, який компенсує від­сутність зовн. дії, створює психол. під­текст, «коментує» сюжет. хід подій. М. як художнє явище породжує театр нового типу, засн. на превалюван­ні внутр. дії, на глибокому осмислен­ні специф. характеру інтонува­н­ня, на вмін­ні роз­крити обʼєм. худож. образ. Упродовж 20 ст. до жанру М. зверталися Ф. Пуленк («Людський голос»), К. Стеценко («Іфігенія в Тавриді»), Г. Жуковський («Волзька балада»), О. Білаш («Балада вій­ни», «Сповідь білого тюльпана»), В. Губаренко («Самотність»), В. Власов («Білі троянди»), Л. Самодаєва («Танок із тінню»), Б. Синчалов («Лист із Мілана», «Самотній в океані») та ін.