Мораль

МОРА́ЛЬ (від лат. мoralis — моральний, від mores — звичай, воля, закон, властивість) — духовно-культурний механізм регуляції поведінки особистості та груп соціальних за допомогою уявлень про належне, в яких узагальнено норми, цін­ності, зразки поведінки, принципи ставле­н­ня до інших індивідів і соціальних груп. Специфіка морал. сві­домості формується за умов роз­кладу родоплемін. су­спільства, виникне­н­ня склад. системи опосередков. звʼязків (політ., екон., соц. та ін.), що при­йшла на зміну без­посеред. характеру всіх стосунків людей у традиц. общині. Поява від­нос. свободи вибору (див. також Моральний вибір), потреба в ситуац. гнучкості поведінки й стосунків, від­повід­но до динам. умов життя, робили чимдалі про­блематичнішими збереже­н­ня, культурну транс­ляцію і при­множе­н­ня досвіду без­посередньо моральніс. ставле­н­ня людини до людини, спільноти, природи, світу. У контекс­ті крит. осмисле­н­ня реал. звичаїв людей (що свідчило про руйнацію традиц. форм моральності) складається узагальнена система уявлень про чесноти, норми поведінки, основоположні закони колектив. спів­­­існува­н­ня («не убий», «не вкради» тощо).

Ідеал. система належного водночас по­стає як моральнісне добро, найвища самоцін­ність, що протистоїть моральніс. злу в реал. людській жит­тєдіяльності (див. Добро і Зло). У цьому ракурсі М. зі­ставляють із духовно-ідеал. основами права, релігії, мистецтва, філософії. Часткове коригува­н­ня внутр. світу людини, її вчинків, масової поведінк. практики від­бувається в разі особистіс. прийня­т­тя вимог і на­станов М. та від­повід. вольових зусиль щодо їх здійсне­н­ня. Намага­н­ня досягти доброчесності й праведності засобами зовн. тиску без до­стат. внутр. мотивації вступають у протиріч­чя з цін­ніс. аспектом морал. самоствердже­н­ня людини, породжують «легал.», а не «морал.» вчинки (нім. філософ І. Кант). Регулятивні можливості М. зростають з роз­шире­н­ням її субʼєкт. горизонту. Формува­н­ня вселюдського, універсал. мас­штабу морал. світос­прийня­т­тя, вихід за межі груп., етніч., нац. інтересів до обріїв людства як єдиного цілого від­криває можливості для найбільш адекват. втіле­н­ня суті моральності в процесі субʼєктив. творе­н­ня морал. цін­ностей.

Значне духовне випередже­н­ня реал. можливостей життя й універсал. баче­н­ня належ. ставле­н­ня до ін. людини, су­спільства, природи концентрується в М. як ідеалі. Конкретно-чут­тєве втіле­н­ня певних сторін сукуп. морал. ідеалу наявне у міфології, реліг. та худож. образах. Рац.-логічне осмисле­н­ня, узагальне­н­ня і об­ґрунтува­н­ня понять, категорій морал. сві­домості від­бувається в етиці. У цих процесах закріплюється й на­громаджується зміст моральніс. добра, тоді як у реал. жит­тєдіяльності М. нерідко обмежується від­носними, конкретно-істор. вимогами щодо втіле­н­ня можливого блага. Пере­важа­н­ня від­носного над абсолютним характерне для ідеологізов. морал. систем, хоча за певних умов по­да­н­ня абсолютного тут може бути досить вагомим (напр., ідеологія Просвітництва). Водночас не є гарантовано моральнісним навіть конкретно-істор. зміст узагальнених понять морал. сві­домості (гідність, обовʼязок, справедливість і не­справедливість, честь), хоча загалом такі форми оцінки і самооцінки мають не­проминал. заг.-культурне значе­н­ня. Найбільша міра абсолют. значущості притаман­на абстрактно сформульов. морал. законам і етич. принципам. Прагмат. спустоше­н­ня морал.-етич. ідеалів унаслідок на­да­н­ня пере­ваги від­нос. призводить як до духов. де­градації, так і до соц. де­стабілізації. Від­мова від від­нос. допоміж., ком­­проміс. рішень у світі реал. людських від­носин призводить до без­надій. мрійливості або змертвілого етич. ригоризму. Наявність від­носно гуман. правил є кращою для соціуму як системи, ніж від­сутність будь-яких. На­прикінці 20 ст. істотне збагаче­н­ня М. від­бувалося шляхом осмисле­н­ня й об­ґрунтува­н­ня морал. принципів теорією справедливості, комунікатив. етикою, що за­проваджують у галузь морал. рефлексії дискурсивно-консенсуал. засади.

Т. Г. Аболіна, І. Ф. Надольний

Моральні цін­ності — без­посередньо важливі для людини універсал. зразки, вимоги, ідеали моралі, що мають самост. статус, схвалюються громадською думкою та знаходять втіле­н­ня в праві, релігії, психології, політиці, мистецтві, філософії. М. ц. є предметом роз­гляду етики й психології; зокрема у соціальній психології М. ц. — складова психол. атмо­сфери колективу, спільноти, адже дають можливість людині оцінювати дійсність та орієнтуватися в ній. М. ц. — осмислені морал. сві­домістю, етично об­ґрунтовані належні доброчесності й від­повід­ні їм норми поведінки (вірність, мудрість, мужність, правдивість, щирість та ін.). М. ц. — узагальнений зміст осн. етич. понять (гідність, добро і зло, обовʼязок, честь, щастя та ін.) і принципів (альтруїзм, гуманізм та ін.). У межах класич. філос. традиції буття і цін­ність мислили як нероз­дільні; морал. аксіологія по­ставала як невід­ʼємна частина онтології. Тривалий час М. ц. роз­глядали як ієрархічно під­порядковані в межах більш глобал. цін­ніс. систем, вони не набували значе­н­ня універсальних і самодо­статніх. Теор.-концептуал. об­ґрунтува­н­ня автономії моралі вперше здійснене І. Кантом. Зростаюча автономія М. ц. повʼязана зі збільше­н­ням їх авторитетності й впливовості як особливого способу норматив. регуляції, пошире­н­ням морал. оцінки і самооцінки на різноманітні сфери жит­тєдіяльності людей. Продуктивність морал. оцінки на основі заг.-культур. цін­ніс. орієнтацій об­умовлює виникне­н­ня локал. культурно об­умовлених систем М. ц., адаптованих до наяв. стану сусп. (масової, груп.) психології. Унаслідок соціокультур. динаміки певні М. ц. можуть ставати ви­значальними або ж втрачати свою вагомість, регулятивну цілевідповід­ність. У натуралістично орієнтов. аксіології та етиці М. ц. за­ймають, як правило, вищий щабель в ієрархії цін­ностей культури. Теол. під­хід до ви­значе­н­ня природи М. ц. пере­важав у минулі культурно-істор. епохи і залишається досить авторитетним у 20 ст. У питан­ні про спів­від­ноше­н­ня реліг. і М. ц. частина мислителів 20 ст. (франц. філософ Т. де Шарден, нім. філософ М. Шелер, укр. філософ М. Бердяєв) від­давали пере­вагу релігійним. Нім. мислитель Е. Гартман, прагнучи звільнити аксіологію від реліг. перед­умов, порушив про­блему незалеж. існува­н­ня сфери цін­ностей. У сучас. етиці намага­н­ня втілити інтерсубʼєктивні загально­значущі смисли об­умовлює пошук абсолют., не­проминал. етич. максим. При­стосува­н­ня їх до конкретно-істор. умов, згідно з потребами функціонува­н­ня соціуму, призводить до поділу їх на обовʼязкові для всіх у практ. поведінк. сенсі, обовʼязко­ві для всіх у сенсі ідеал. належності, найвищі, що уособлюють героїч. етос і не можуть бути за­­гальнообовʼязковими (самопожертва, подвижництво тощо). Ефективність сучас. стратегій сусп. роз­витку залежить від особистіс. чин­ника (засвоє­н­ня М. ц. як особистих поведінк. регулятивів) та універсального, що враховує глобал.-планетар. вимір сучас. цивілізац. процесів. Серед основополож. цін­ностей набувають пріоритету «благогові­н­ня перед жи­т­тям» (нім. філософ А. Швейцер), індивідуал. конечне існува­н­ня людини як «Іншого» (франц. мислитель Е. Левінас).

Т. Г. Аболіна

У психології М. ц. від­ображають значущість для індивіда проявів моралі як регулятора су­спільно від­повід. поведінки та є втіле­н­ням його субʼєктив. діяльно зацікавленого ставле­н­ня до реалізації в житті морал. норм і принципів. Завдяки сприйня­т­тю М. ц. індивід стає субʼєктом кон­тролю соціального. По-перше, він ви­знає одні прояви активності людей як правильні, такі, що від­повід­ають морал. нормам, а ін. — як їх поруше­н­ня (див. Аморальність); по-друге, дає оцінку псих. і духов. рисам характеру людини, що необхідні їй для узгодже­н­ня влас. вчинків з інтересами ін. осіб, певної спільноти, су­спільства загалом; по-третє, у нього формується здатність роз­пі­знавати негат. вплив тих обʼєктів чи явищ, що реально за­грожують М. ц. (влас. або сусп.), і готовність захищати свою морал. позицію. До М. ц. належать різні форми морал. сві­домості: особистісні пере­кона­н­ня щодо норм і принципів нормат. поведінки людини як громадянина, сусп. й морал. ідеали; етичні уявле­н­ня про добро і зло, життя і смерть, справедливість і не­справедливість, гуманістичність люд. взаємин, спів­чу­т­тя, шляхетність, любов; морал. почу­т­тя — обовʼязку, совісті, від­повід­альності, честі, гідності. М. ц. повʼязані з від­повід­альністю, знач. мірою характеризують особистість, а також зобовʼязують до без­умов., без­ком­проміс. їх дотрима­н­ня. Серед важливих характеристик М. ц. є їхня залежність від «голосу серця», що від­повід­но до дотрима­н­ня чи ігнорува­н­ня морал.-етич. цін­ностей схвалює чи засуджує поведінку особистості. Кордоцентризм вважають одним із сутніст. елементів укр. менталітету, його культури й філософії. М. ц. історично та соціально зумовлені, тому змінюються, проте завдяки принципу на­ступності поколінь і транс­ляції морал. досвіду народу та людства загалом ядро досвіду зберігається. Це знаходить від­ображе­н­ня у функціонуван­ні елементар. норм і правил люд. спів­жи­т­тя (утвердже­н­ня гідності людини, повага до праці, взаємодопомога, шанобливе ставле­н­ня до старших, піклува­н­ня про дітей тощо). М. ц. за­знають деформації тоді, коли домінант. орієнтирами в житті людини стають утилітарні потреби в су­спільстві спожива­н­ня. За таких умов, як довів засн. логотерапії австр. психіатр В.-Е. Франкл, виникає небезпека появи «екзистенцій. вакууму» (феномена душев. порожнечі, втрати сенсу життя). Причина такої смисловтрати полягає в «чут­тєвому пере­насичен­ні», культі вітал. потреб, зокрема гонитві за сексуал. задоволе­н­ням у його «деперсоналізов. й дегуманізов. облич­чі», а також може бути повʼязаною з крахом планів, надій, зміною морал. ідеалу. Етичні та психол. аспекти М. ц. висвітлено у працях швейцар. психолога Ж. Піаже, амер. психологів Е. Фром­ма, А.-Г. Маслоу та Л. Кольберґа, австр. психіатра В.-Е. Франкла, франц. філософа Ж. Бодріяра, білорус. психолога Л. Виготського; укр. філософів Г. Сковороди, П. Юркевича, М. Бердяєва, педагогів С. Русової, А. Макаренка, В. Сухомлинського, психологів С. Рубінштейна, О. Запорожця, І. Кона, І. Беха, О. Кононко, Т. Титаренко та ін. Процес становле­н­ня М. ц. дитини потребує пильної уваги дорослих членів сімʼї, оскільки найбільш важливим для утвердже­н­ня М. ц. вважають до­шкільний вік і молодший шкільний вік. Конкрет. зміст М. ц. дітей цих вікових категорій ви­значають етичні оцінки, що дають їхнім учинкам дорослі. Позитивна оцінка викликає в дитини почу­т­тя задоволе­н­ня своїми вчинками й собою як такою, що вчиняє правильно; негативна — породжує докори сумлі­н­ня, почу­т­тя провини й су­проводжується негатив. самос­прийня­т­тям. Під­літки (див. Під­літковий вік) виявляють крит. ставле­н­ня до оточе­н­ня, їх морал. на­станов і по­вчань, порівнюючи слова та вчинки дорослих; водночас вони є дуже чутливими до оцінк. ставле­н­ня батьків і вчителів. Особливо го­строю буває реакція під­літка у від­повідь на оцінку дорослих, що стосується почу­т­тя його влас. гідності та самоповаги, коли він помічає невід­повід­ність між «словом» і «ділом» дорослих. Керува­н­ня М. ц. перед­бачає не лише дотрима­н­ня загально­прийнятих норм, а й роз­виток здатності критично ставитися до себе та навколиш. світу. Збагаче­н­ня системи М. ц. особистості, яка зро­стає, під­вище­н­ня стійкості її етич. пере­живань від­носно агресив. впливів сучас. інформ. середовища є однією з вирішал. умов її самоствердже­н­ня в середовищі взаєморо­зумі­н­ня та взаємодопомоги між людьми в різних ситуаціях жит­тєдіяльності, запорукою того, що сповід­уватимуться уявле­н­ня від­повід­но до гуманіст. ідеалу. Прикладом цього є поведінка громадян України різного віку, віро­сповіда­н­ня та етніч. походже­н­ня, які ви­йшли під час Революції Гідності 2014 на захист таких М. ц., як справедливість, честь, гідність, свобода, під­твердивши готовність до самопожертви та по­двигу.

С. П. Тищенко, О. О. Вовчик-Блакитна

Моральні аспекти сучасної цивілізації — чин­ники людського буття, що містять ідеї, принципи, норми й правила, які регулюють гуман­ні стосунки; повʼязані зі способом ставле­н­ня до дійсності та регуляції поведінки в контекс­ті добра і зла. Сучасна цивілізація — рівень соціокультур. роз­витку людства остан. третини 20 — поч. 21 ст. Людське буття остан. столі­т­тя здійснюється в культурі, де домінує матеріал.-вироб., індустріал. начало, від­бувається нестрим. наук.-тех. та інформ. по­ступ, спо­стерігається зро­ста­н­ня якості життя, зниже­н­ня смертності. Маркери сучас. соціокультур. роз­витку — глобалізація, уніфікація, урбанізація, консюмеризм (польс.-англ. соціо­лог і філософ З. Бауман, франц. філософ Ж. Бодріяр, канад. філософ М. Маклюен, укр. філософ і культуролог Ю. Павленко). Поляризація світу (поділ на «золотий мільярд» і «країни третього світу»), вій­ни, тероризм — гол. політ. цивілізац. виклики. Гострими є пита­н­ня расової, етніч., політ., соц., статевої нерівностей (нім. філософ Т. Поґґе, амер. філософ япон. походже­н­ня Ф. Фукуяма, укр. історик О. Кісь). Мегаризики, повʼязані з глобал. екол. про­блемами і по­ступом постіндустріалізму, руйнують природу, провокують соц. хвороби, змінюють спосіб життя і мисле­н­ня (нім. соціолог У. Бек, британ. соціолог Е. Ґіденс, нім.-амер. філософ Г. Йонас, амер. соціолог Е. Тоф­флер, укр. філософи М. Кисельов і Т. Гардащук, укр. генетик В. Кордюм). Так, Ф. Фукуяма кон­статував «великий роз­рив» соц. цін­ностей, де­стабілізацію соц. порядку, соц. недуги, занепад сімʼї. Зро­стає роль інформ. складової в культурі. Інформатизація, компʼютеризація, віртуалізація ведуть до домінува­н­ня кібернет., прагматично орієнтов. ро­зуму; збільшується потенціал штучного інтелекту, що призводить до втрати діалогічності у спілкуван­ні, зниже­н­ня фіз., психіч., духов. здоровʼя, від­чуже­н­ня людини, віртуал. залежності (див. Компʼютерна залежність; іспан. соціолог М. Кастельс, канад. філософ М. Маклюен, рос. філософ С. Хоружий). Духовне буття сучас. людини зумовлене цивілізац. векторами. М. а. с. ц. досліджують в межах філософії, культурології, етики, а також приклад. етики. Актуальність етико-приклад. дискурсу засвідчена пошуком діалогу, поро­зумі­н­ня між технонаукою і гуманітаристикою. Наук.-тех. досягне­н­ня сучас. епохи провокують гострі морал.-етичні про­блеми, пере­важно в біол. і мед. науках, повʼязаних із найвагомішими цін­ностями — здо­ровʼям і жи­т­тям. Злободен. є морал. дилеми, повʼязані з роз­вит­ком новіт. біо­мед. технологій (див. Біо­етика). Амер. онколог і біо­хімік В.-Р. Пот­тер, рос. філософ А. Гусейнов, укр. хірург О. Возіа­нов, укр. гін­еколог В. Запорожан, укр. гігієніст Ю. Кундієв, укр. філософ В. Чешко роз­глядають позитивні та негативні у морал. від­ношен­ні пита­н­ня щодо евтаназії, ґендер. і статевої ідентичності, ре­продуктив. та пренатал. технологій, сурогат. материнства, біо­мед. екс­периментів, реалізації про­грами людського геному, генетично модифік. організмів (ГМО), «редагува­н­ня» генів, клонува­н­ня (від­творе­н­ня ідентич. генів і організмів). Актуал. етико-прикладні про­блеми, повʼязані з генетичною інженерією: нові можливості у селекції, роз­веден­ні рослин і тварин, у мед. і біол. дослідж.; роз­виток фармакології та виробництво орган. матеріалів, забезпече­н­ня тех. матеріалів. Роз­шифров. 1953 амер. молекуляр. біо­логом Дж. Вотсоном і британ. молекуляр. біо­логом Ф. Кріком структура молекули ДНК, виділені 1998 амер. ученим Дж. Томсоном стовбурові клітини, роз­шифров. 2001 геном — три епо­хал. від­кри­т­тя в біо­логії, що ви­значили подальший роз­виток галузі. Стовбурові клітини мають знач. терапевт. потенціал, їх можна вирощувати у штуч. умовах і за необхідності пере­саджувати в уражені тканини організму. Етично прийнятним джерелом стовбурових клітин є пуповин­на кров і плацента новонародженого, здатні до роз­множе­н­ня, з властивою малою ймовірністю від­торгне­н­ня (забір здійснюють у багатьох країнах, зокрема Україні). Одночасно досягне­н­ня генет. інженерії мають морально неодно­значне тлумаче­н­ня: вступають у протиріч­чя зі світо­гляд. уявле­н­нями про життя і смерть, материнство і батьківство, любов і піклува­н­ня, харчува­н­ня; потенційно за­грожують маніпулюва­н­ням генет. кодом людини. Реалізація про­грами геному, його роз­шифрува­н­ня містить небезпеку генет. скринінгу (від­сіюва­н­ня) людей. Можливі маніпулюва­н­ня людською особистістю через генет. детермінацію егоїзму, алкоголізму (див. Наркологічні роз­лади), сексуал. поведінки, схильності до агресії, наси­л­ля, кримінал. поведінки та ін. Учені наголошують на не­припустимості генет. стигматизації (таврува­н­ня, чіпля­н­ня ярликів) і дис­кримінації (В. Чешко). Генет. інженерія повʼязана зі створе­н­ням ГМО з покращеними властивостями і характеристиками, здатними частково вирішити глобал. про­блему голоду. Корисність чи шкідливість вжива­н­ня ГМО не доведена одно­значно і викликає гостру полеміку. Клонува­н­ня стало принципово можливим у 1-й пол. 1960-х рр. Воно спроможне роз­ширити можливості лікувал.-діагност. сфери, зокрема діагностувати генет. захворюва­н­ня, налагодити масове виробництво інсуліну, гормона росту, факторів згорта­н­ня крові. Провадять дослідж. щодо клонува­н­ня органів і тканин людини для потреб транс­плантації. Актуальним є пита­н­ня морал.-етич. аспекту можливості клонува­н­ня людини. Нині тривають такі дослідж., принципова можливість екс­периментально доведена 1998 у Пд. Кореї. Е. Ґіденс, Ж. Судо, Е. Тоф­флер, Ю. Кундієв кон­статують, що клонува­н­ня принижує і дегуманізує дітонародже­н­ня, призводить до нівелюва­н­ня ін­ституту сімʼї, порушує сімейні звʼязки (кровна спорідненість, материнство/батьківство), породжує хаос у родин. стосунках. Морал. проб­леми сучасності вимагають нагал. виріше­н­ня. Мислителі намагаються врахувати нинішні реалії і сформувати новий морал. світо­гляд людини ціліс. світу, що перед­бачає єд­ність біо­сфери, ноо­­сфери, су­спільства. М. Кисельов трактує людину одним із ре­презентантів живого і біол. виду, який входить до складу єдиної глобал. екол. системи; людина не власник природи, а один з членів природ. спів­товариства, не має ніяких привілеїв, навпаки, сапієнтність покладає на неї від­повід­альність за природне довкі­л­ля. Актуал. концепція амер. богослова І. Барбура щодо пере­орієнтації технології на викори­ста­н­ня кращих наук. досягнень. Учений впроваджує поня­т­тя «творча технологія» — економічно продуктивна, екологічно здорова, соціально справедлива, сприяє реалізації особистості. Амер. соціолог Д. Елджін акцентував на ідеї пере­оцінки способу життя (схем повсякден. життя, роботи, до­зві­л­ля) і за­пропонував «простий спосіб життя» (поміркований і економний). Іспан. учений Ф. Майор об­ґрунтував вагомість «вижива­н­ня людства» через збереже­н­ня культур. і природ. спадщини, оволоді­н­ня зна­н­нями, роз­виток між­культур. діалогу. Необхідно здійснювати гуманізацію науки і техніки, морал.-етич. патронува­н­ня їх роз­витку. Важливий принцип обережності, без­печ. технологій, етич. контролю досліджень. Етичне регулюва­н­ня здійснюють на основі низки документів (Нюрнбер. кодекс 1947, Женев. декларація 1948, Гельсин. декларація Все­світ. мед. асоц. 1964, маніфест Рас­села–Айнштайна 1955, етичні принципи контролю за дослідн. ризиком із боку громадськості Шредер–Фречет­те, Декларація про людський геном і права людини 1997, Всезаг. декларація біо­етики і прав людини 2005 та ін.). Нім. філософ і соціолог Ю. Габермас, амер. природо­знавець О. Леопольд, австрал. екофілософ П. Сінґер, нім.-амер. соц. психолог Е. Фромм, нім. філософ А. Швейцер, укр. еколог В. Борейко, укр. філософи М. Кисельов, С. Кримський, В. Крисаченко, В. Малахов осмислили соціокультурні реалії, ви­значили межі втруча­н­ня людини у власну природу і довкі­л­ля, заклали нові морал.-світо­глядні під­валини, від­повід­ні сучас. цивілізації. Морал.-етичні норми, принципи і цін­ності, від­повід­ні сучас. цивілізац. етапу, мають змістити пріоритети з царини однобіч. раціоналізму, сцієнтизму, антропоцентризму в напрямі універсал. гуманізму, гармоній. спів­жи­т­тя людини і природи. У сусп. роз­витку пропагують доціл. технологію, політику, спрямов. на гуманіст. й екол. потреби, бережливе су­спільство з по­єд­на­н­ням ідеалів свободи і розум. обмежень, простий спосіб життя з пере­вагою творчості, духов. самореалізації, систему морал.-екол. цін­ностей, засн. на ідеї спів­робітництва та солідарності.

О. І. Ліщинська-Милян

Мораль у політиці — морал. аспект від­носин політ. субʼєктів із приводу володарюва­н­ня. Пита­н­ня спів­від­ноше­н­ня моралі й політики — про­блема Нового часу. Античність і Середньовіч­чя не знали цієї про­блеми, оскільки апріорі ви­знавали верховенство моралі над політикою. На думку антич. мислителів, держава повин­на служити чесноті, благому життю, справедливості. Християн. теолог і церк. діяч Авґустин Аврелій вважав, що «Град земний» має під­порядковуватися «Граду Божому», тому що саме релігія та її матеріал. носій — Церква — ви­ступає пред­ставником Бога на землі, є охоронцем і втілювачем у життя морал. цін­ностей. Із цією думкою погоджувалися всі філософи Середньовіч­чя. Італ. політ. діяч і мислитель Н. Макіавел­лі першим від­окремив політику від моралі. Від­тоді у політ. науці домінує положе­н­ня, згідно з яким чиста політика не по­вʼя­­зана з від­носинами моральності, а напрям, що отримав назву «макіавел­лізм», навіть стверджує, що політ. діяч у своєму прагнен­ні реалізувати інтереси повинен зневажати норми моралі й керуватися принципом «мета виправдовує засоби». У марксизмі класовий інтерес узагалі мав пріоритет перед мора­л­лю. Однак трактува­н­ня по­глядів Н. Макіавел­лі на спів­від­ноше­н­ня політики й моралі в дусі ігнорува­н­ня, зневаги політ. діячем норм моралі взагалі не є коректним, оскільки у своїх працях він об­стоює думку, що володар — це диктатор в імʼя сусп. блага й уже через це його мета моральна. Звільне­н­ня політики від моралі у Н. Макіавел­лі ви­ступає як від­окремле­н­ня політики від релігії й Церкви, ви­зна­н­ня політики самост. сферою громад. життя. Коли нині деякі політики свої вчинки намагаються виправдати посила­н­ням на макіавел­лізм, то це варто роз­цінювати як спробу ввести в оману необі­знаних у політиці виборців. Політика не може бути поза мора­л­лю, оскільки її найвища мета — воля, справедливість, сусп. благо, нац. інтереси, права людини — знаходяться за межами політики. Її не можна зро­зуміти, залишаючись у межах самої політики. Тоді, дійсно, всі політ. дії можна виправдати політ. доцільністю. Тільки під­нявшись над політ. сферою, виходячи із системи морал. цін­ностей, можна говорити про про­гресивність або реакційність політ. систем, про справедливий і не­справедливий політ. режими. А пита­н­ня про те, що можуть собі до­зволити політ. діячі тієї або ін. країни, які їхні дії сумісні з політ. статусом, а які ні — це про­блема політ. культури політ. еліти й електорату цієї країни.

А. О. Лузан

Мораль під­приємця професійна — система узвичаєних у су­­спільстві норм і принципів поведінки субʼєктів під­приємниц. діяльності в ставлен­ні до працівників, партнерів, споживачів та су­спільства загалом. М. п. п. є одним із напрямів профес. етики, зокрема етики бізнесу. Нині роз­глядають 4 осн. під­ходи щодо роз­вʼя­за­н­ня морал. про­блем під­приємців. Вони спираються на 4 етичні напрями: реліг. етику, етику утилітаризму, деонтологічну етику й етику справедливості. Під­хід, що засн. на реліг. етиці, зорієнтований на абсолютні морал. цін­ності, в основі яких лежать християн. традиції: «Не бреши», «Не вкради» й ін. Проте в умовах глобалізації викори­ста­н­ня реліг. етики в бізнесі не завжди виправ­дане. Теорія утилітаризму — панівна в етиці бізнесу, оскільки її положе­н­ня містять вимоги щодо необхідності ви­значати результат дії стосовно всіх осіб, які беруть участь у певній діяльності, а також щодо обра­н­ня таких дій, що забезпечують макс. корис. ефект для кожного, незалежно від того, отримує він прибуток чи ні. Практ. за­стосува­н­ня цього етич. напряму повʼязане із необхідністю кількіс. ви­значе­н­ня сусп. корисності. Однак він мало ефектив. у ситуаціях, що перед­бачають аналіз із позицій права. У таких випадках найбільш доречним є за­стосува­н­ня деонтол. етики. Оскільки найважливішими серед різних прав є морал. права (або права людини), для оцінки етичності вчинку з по­гляду сучас. деонтол. під­ходу за­стосовують такий критерій: морально виправ­даною є дія особи щодо інших, якщо ця особа готова спри­ймати таку ж дію від­носно себе за однакових причин, що зумовили цю дію. Деонтол. під­хід, на від­міну від утилітаризму, зосереджено на внутр. мотивах діяльності під­приємця, а не на наслідках дій. В етиці справедливості морал. обовʼязком є дотрима­н­ня закону, від­сутність дис­кримінації та привілеїв. Порівняно з етикою утилітаризму й деонтол. етикою, за­стосува­н­ня етики справедливості істотно обмежене, бо вона роз­глядає здебільшого про­блеми, повʼязані з від­носинами під­приємців і су­спільства загалом; нею складно послуговуватися, оскільки існує декілька уявлень щодо справедливості (роз­подільна–дистрибутивна, компенсаторна, процедурно-правова тощо). Спільним для всіх цих під­ходів в етиці бізнесу є від­дзеркале­н­ня сусп. моралі, що повʼязана з тим чи ін. етапом роз­витку су­спільства. Інтеріоризація (пере­міще­н­ня зовніш., реал. дій у внутр. план сві­домості) під­приємцями М. п. п. формує в кожного з них власну систему етич. принципів і на­становлень, або особистіс. моральність під­приємця, що й ви­ступає його внутр. морал. регулятором щодо реалізації етич. поведінки й взаємовід­носин у профес. діяльності та найбільш очевидна в не­стандарт. ситуаціях, щодо яких правові та інтеріориз. морал. норми пропонують незадовіл. або несумісні ріше­н­ня. Оцінюва­н­ня етичності поведінки під­приємця перед­бачає аналіз рівня роз­витку його морал. сві­домості (етич. на­становлень), стосунків із працівниками, партнерами, уряд. й громад. ін­ституціями, від­критості до спів­праці з пред­ставниками ін. культур та екон. систем. Серед зовн. чин­ників, що можуть позитивно чи негативно впливати на реалізацію під­приємцем профес. моралі, — офіц. та реально діюча ідеології, екон. стан країни, взаємини між працівниками під­приємства, установи тощо. Важливим показником високого морал. рівня виріше­н­ня ділових про­блем є репутація компанії. Низький рівень роз­витку морал. сві­домості під­приємця, брак волі до здійсне­н­ня правил. з етич. точки зору вчинків — осн. внутр. чин­ники, що зумовлюють сучас. стан профес. моралі в багатьох під­приємців. Позитивно на формува­н­ня М. п. п. впливають за­охоче­н­ня морал. поведінки в компанії, на під­приємстві тощо, етич. стимулюва­н­ня, приклади етич. поведінки зі сторони авторитет. осіб, нед­опуще­н­ня аморальності та ін. Проте лише під­приємець, про­аналізувавши власні етичні на­становле­н­ня й морал. цін­ності, може змінити сенс своїх дій та здолати роз­біжність між тим, як треба чинити, і тим, як він робить на практиці.

О. В. Винославська

Моральне здоровʼя — складова особистісного здоровʼя, що виявляється в дотриман­ні людиною моральних норм, цін­ностей та ідеалів у поведінці та стосунках з іншими людьми. М. з. людини пере­буває в синергет. взаємодії з її духов., соц., психол., псих. та сомат. здоровʼям. Основою М. з. особи є автент. духовні цін­ності, роз­винуте морал. «Я», морал. самосві­домість, морал. ідеал. Існують соц.-пси­хол., заг.-психол., духовно-психол. та ін. під­ходи до ви­вче­н­ня М. з. особистості. За соц.-психол. під­ходу увагу акцентують на зʼя­суван­ні ролі соц. чин­ників моральності людини — етнокультур., соціоекон., статус., вікових, статевих тощо. За заг.-психол. під­ходу морал. сферу роз­глядають у контекс­ті спонукал. сфери особистості (мотиви, цін­ності, ідеали, наміри тощо), самосві­домості (морал. самосві­домість, самооцінка, домага­н­ня у сфері морал. поведінки тощо), волі (морал. саморегуляція, поведінка та ін.). У психол. плані морально здорова людина характеризується високою емпатійністю, від­чу­т­тям єд­ності з людством, здатністю до кон­структив. позитив. стосунків, діалогу зі світом, засудже­н­ня негід. вчинків, емпатій. ставле­н­ня до субʼєкта недоб­рих дій; адекват. спри­йма­н­ням себе та інших як субʼєктів морал. поведінки, від­сутністю атрибутив. ілюзій у сфері М., викривлень морал. самосві­домості, спричинених витісне­н­ням, раціоналізацією, проекцією та ін. видами психол. захисту; здатністю до прийня­т­тя самост. рішень у ситуації морал. колізій з орієнтацією на власне сумлі­н­ня, спроможністю діяти в умовах неви­значеності та ризику, від­даністю цін­ностям віри, любові, свободи, від­повід­альності, добра, істини, краси; вимогливістю до себе, толерант. ставле­н­ням до інших, здатністю зро­зуміти їх. М. з. перед­бачає протидію влас. егоїзмові, роз­рахунку на особисту вигоду; зрече­н­ня від низьких інстинктів, готовність терпіти страж­да­н­ня, повʼязані з обмеже­н­ням влас. егоїзму, навіть пожертвувати собою в імʼя вищого духов. блага, своїм індивід. жи­т­тям задля всезаг. начала, що становить сутність та основу ідеал. існува­н­ня особистості. За духовно-психол. під­ходу в основі М. з. особистості є її духовність, заповідь любові до Бога як верховного, вічного ідеалу, що невід­дільна від заповіді любові до ближнього, як до самого себе, втіле­н­ня духов. ідеалів у житті, морал. під­несе­н­ня духу. Морально здорова людська особистість сповна усві­домлює свою духовну суть, ро­зуміє справж. верхов. закон влас. життя. В ідеалі у своєму житті вона орієнтується на абсолютні духовні цін­ності, реалізує здатність вірити, любити, творити добро й протидіяти злу, виборювати свободу та нести від­повід­альність щодо ін. людини (груп та су­спільства). Конкретно М. з. особистості проявляється в пошануван­ні ін. людей, їхньої гідності, ви­знан­ні цін­ності та самоцін­ності кожної людини (родича, приятеля, опонента, ворога); без­умов. сприйнят­ті їх як непо­втор. індивідуальностей, ви­знаючи їхню свободу, у можливості ро­зумі­н­ня чиїхось про­ступків; творен­ні любові, добра та свободи для інших, оберіган­ні від впливу злих людей, без­умов. під­тримці; не принижен­ні людської гідності іншого, прощан­ні його помилок, при­йман­ні вибачень; від­сутності озлобленості, образливості; прояві від­повід­альності за долю інших; за­ступництві за когось, коли його ображають, обезчещують, принижують, виявляють нетактовність та агресивність; силі духу, аби вибачитися перед ін. людиною за нетактовне чи негідне зі свого боку слово, поганий вчинок, негативну оцінку, за уникне­н­ня на­да­н­ня допомоги, під­тримки; конформіст. покірність в ситуації проявів зла, неправди; не ображан­ні ін. людей, не обезчещуван­ні, не проявлян­ні цинізму та аморальності в стосунках, не принижуван­ні, не знущан­ні з них, від­сутності ненависті, ворожої налаштованості та агресивності. Морал. не­здоровʼя особистості проявляється в егоїзмі, нехтуван­ні духов. цін­ностями тощо. Для егоцентрич., морально не­здорових осіб характерна схильність до атрибутив. ілюзій, що виявляється в несві­домому применшен­ні своєї вини, збільшен­ні чужої, у приписуван­ні собі більш шляхет. мотивів, ніж ін. людям, у схильності роз­глядати свої успіхи як результат наполегливих зусиль ро­зуму, волі, праце­здатності, а невдачі, не­приємності пояснювати об­ставинами, ворожими інтригами. Часто людина не чинить зла, але й не творить добра, вона ро­зуміє взаємини як «товарні» стосунки — «ти мені, а я тобі»; толерує не­здорові соц. норми, творе­н­ня зла ін. людьми; не завдаючи шкоди іншим, байдуже ставиться до їхньої долі; пере­живає лише за власні інте­реси й високо оцінює потребу у влас. індивідуальності, водночас критично ставиться до проявів індивідуальності інших; реалізує потребу в самостверджен­ні, заперечуючи або й пере­шкоджаючи цьому в інших; не бере на себе від­повід­альності за долю ін. людей, групи, колективу, нації, су­спільства; хитро, а часом під­ступно маніпулює ін. людьми у влас. інтересах, не вбачаючи в цьому аморальності; пере­кладає свої обовʼязки на ін. людей; часто дотримуючись морал. норм у стосунках з рідними, ігнорує їх у спілкуван­ні з чужими. Проявом морал. не­здоровʼя особистості є конфлікт між усві­домленим і неусві­домленим, коли в людини зʼявляються новi морал. орiєн­тири й вона вiдмовляється вiд старих по­глядiв, однак ще тривалий час вони проявляються в її поведінці; морал. пере­кона­н­ня людини транс­формуються в негатив. напрямi, однак позитивні звички продовжують діяти; особистість дотримується високих морал. орiєнтирів, але в неї сти­хiйно виробляються негативнi морал. звички. Умовні морал. цін­ності — складова суперечливої морал. сфери особистості, що детермінована її внутр. про­блематикою, зокрема вони від­повід­ають ідеалізов. «Я-моральному», викликають в особистості позитивні емоції, коли під­тверджуються в житті, повʼязані із захис. системою особистості, що зорієнтована на під­трима­н­ня ідеалізов. «Я-морального». Умовність не­адекват. морал. цін­ностей полягає в під­триман­ні людиною ілюзор. (не­адекват.) уявле­н­ня про себе як субʼєкта морал. поведінки, призводить до формува­н­ня ригід. характеристик особистості, зумовлює її закритість до адекват. морал. досвіду, до блокува­н­ня функціонува­н­ня морал. рефлексії, спотворе­н­ня морал. само­оцінки, морал. ідеалів. На конкретно-поведінк. рівні морал. спотворе­н­ня приховуються тенденціями раціоналізації влас. вчинків (ефект «добрих намірів»). У поведінці домінують ір­раціонал. моменти, немотивов. вчинки. Психол. захисти, в основі яких є умовні цін­ності, ви­ступають своєрід. внутр. виправ­да­н­ням будь-якої поведінки, часто аморальної за своєю обʼєктив. суттю. Ідеалізація «Я-морального» виявляється через дис­кримінацію ін. людини, неусві­домлене почу­т­тя меншовартості, зумовлює протилежну тенденцію — пере­оцінку влас. пере­ваг. Для захисту ідеалізов. «Я-морального» особистість використовує символічні морал. вчинки та дії. Щоб мати «чисте» сумлі­н­ня, ви­глядати моральною в очах ін. людей, вона пере­важно діє аморально, тільки епізодично демонструє не­значні морал. дії (вибаче­н­ня, подяка, несут­тєва допомога ін. людям тощо). Часто особистість маскує субʼєктивне почу­т­тя влас. не­спроможності в морал. сфері шляхом спрощеного ро­зумі­н­ня морал. ідеалу та норм. Власні аморал. вчинки пояснює не­сприятл. об­ставинами, протидією ін. людей; не­здатність від­чувати та задовольняти чиїсь інтереси маскується проекцією таких тенденцій на ін. людей (це вони аморал., без­від­повід­ал., ліниві). Умов. морал. цін­ністю може стати будь-яке загально­прийняте твердже­н­ня, метафор. висловлюва­н­ня (морал. «аксіома»); недовіра до щирості, доброго ставле­н­ня з боку ін. людей, загалом позитивне, набуває характеру умов. цін­ності. Незалежно від ситуац. нюансів особистість по­всюдно, багатократно, навʼязливо виявляє свою вдячність ін. людям. Умовні морал. цін­ності структурують соц. життя й морал. поведінку людини, що проявляється в руйнуван­ні між­особистіс. стосунків, не­здатності бачити радості життя тощо. Під­трима­н­ня ідеалізов. «Я-мо­рального» потребує раціоналізації (захистів), перцептив. спотворень, від­ступів від реальності. Виділяють невротичну моральність та психопат. аморальність особистості.

М. В. Савчин

Моральна сві­домість — духовна складова моралі; людська сві­домість в її спрямованості на осми­сле­н­ня і роз­вʼяза­н­ня морал. про­блем. У взаємодії з морал. діяльністю і морал. стосунками утворює мораль як системну цілісність. Водночас у межах моралі М. с. становить під­систему з влас. внутр. структурою, що забезпечує по­єд­на­н­ня двох притаман. їй функціонал. властивостей — імперативності (здатності чинити від­повід­но до приписів) і оцінювальності (зі­ставле­н­ня явищ із певними морал. цін­ностями). У змісті М. с. роз­різняють, з одного боку, норми і принципи, з ін. — морал. мотиви, цін­нісні орієнтації, етичні цін­ності. Морал. приписи і морал. оцінки різного рівня не тільки не заперечують, а доповнюють одне одного. Найповніше по­єд­на­н­ня усіх цих сторін здійснюється в категоріях М. с., що постають осн. елементами її смисл. вибудови. До них належать: від­повід­альність, добро і зло, обовʼязок, справедливість і не­справедливість, щастя. Роз­різняють чут­тєвий і рац. рівні функціонува­н­ня М. с. У першому випадку йдеться про морал. почу­т­тя, у другому — про морал. судже­н­ня, етичні концепції і теорії. Смисл. стрижнем М. с. є ідея добра, що тяжіє до конкретизації в морал. ідеалі — образі морал. досконалості. Субʼєктом М. с. може бути як окремий індивід, так і група, спільнота, су­спільство загалом.

В. Г. Нестеренко

Моральна самосві­домість — морал. усві­домле­н­ня людиною себе як особистості та свого місця в су­спільстві. Людина — єдина істота, яка чітко усві­домлює власне існува­н­ня: маючи таку здатність, як самосві­домість, від­находить своє «я», що стає центром її жит­тєвого світу; зрештою, досягає ро­зумі­н­ня, що це «я» є іншим, ніж уся навколишня природа. Осібність пере­жива­н­ня своєї «іншості» вимагає соціокультур. обʼ­єд­на­н­ня з ін. людьми, веде до спілкува­н­ня, або ширше — комунікації. Самосві­домі людські індивіди не можуть ні практично, ані духовно жити поза спілкою з ін. людьми. Універсал. засобом роз­витку самосві­домості і спілкува­н­ня ви­ступає мораль, що майже завжди повʼязана з елементами самооб­меже­н­ня заради інтересів ін. людей. Починаючи від доби Античності, мораль усві­домлювали як спосіб панува­н­ня людини над собою, як показник того, на­скільки людина є від­повід­альною за себе, власні вчинки. Вихід людини на рівень від­повід­альності завжди повʼяза­ний із роз­витком М. с., що має емоц.-чут­тєвий і рац. рівні. Емоц.-чут­тєве начало завжди субʼєктив­не, пристрасне, вибіркове, адже повʼязане з природністю індивіда, його вітал. силою, здатністю утверджувати себе як одиничну істоту. Рац. рівень втілює здатність людини до правил., обʼєк­тив., виважених суджень про світ; містить пере­кона­н­ня, що виражаються в поня­т­тях «гідність», «обовʼязок», «совість», «честь». М. с. — специф. форма морал. сві­домості, що не просто обернена на людину як її носія, а ви­ступає саморегулятив. чин­ником, самооцінювал. інструментом людського існува­н­ня.

О. І. Левицька

Завантажити статтю