Молитва

МОЛИ́ТВА — атрибут і прояв релігійної віри; вища форма культової діяльності, що базується на пере­конан­ні вірян у можливість вербального впливу (на основі магічної сили слова) на над­природні сили (боги, святі, ангели, духи, вищі істоти та їхні посередники, злі сили тощо) з метою задоволе­н­ня викладеного в молитві проха­н­ня, покая­н­ня, подяки, прославле­н­ня чи поклоні­н­ня. Як прояв реліг. пере­жива­н­ня чи катарсису М. може мати різноманітні форми: пісні, певного виду речитативу, плачу, танцю чи навіть молитов. мовча­н­ня («М. ро­зуму»). У найбільш ран­ніх формах вона повʼязана із заклина­н­нями як складовими чаклун. обрядів. Із роз­витком ін­ституціалізов. релігій, насамперед т. зв. нац. і світ. (буд­дизм, індуїзм, іслам, християнство, юдаїзм), М. набула вирішал. значе­н­ня в здійснен­ні культової практики, оскільки су­проводжує практично всі реліг. священ­нодія­н­ня (таїнства, обряди, ритуали та ін.). Це при­звело до уніфікації молитов. практик і на­да­н­ня остан­нім чітких словес. форм, затверджених, як правило, авторитет. для даного реліг. напряму ін­ституціями чи давніми традиціями. Залежно від структури й функціонал. зав­дань М. може бути індивід. чи колектив., здійснюватися будь-яким вірянином або лише кліриком певного рівня посвяче­н­ня, таєм. чи явною, щоден. (багаторазово по­вторюваною протягом доби) або лише для певних об­ставин (ви­значені свята, ритуали, таїнства тощо), спонтан. (сформованою влас. словами) чи від­твореною за ви­знач. формулюва­н­ням, мех. (без­думно прочитаною або здійсненою шляхом прокручува­н­ня спец. барабанів із записами М.) та ін. Деякі реліг. традиції для «правильного» здійсне­н­ня М. вимагають від вірян проходити певну процедуру під­готовки (омива­н­ня або духовне очище­н­ня, душевне налаштува­н­ня, покрива­н­ня голови чи, навпаки, зня­т­тя гол. уборів, зосередже­н­ня уяви на певних подіях із життя та страж­дань богів, пророків, святих тощо), під час М. набувати певних поз (зокрема стояти у певних позах, ставати на коліна, сидіти, лягати долілиць), су­проводжувати їх особл. жестами (хреще­н­ня, поклони, зді­йма­н­ня рук, закрива­н­ня долонями рук облич­чя та ін.), ви­значати напрям проголоше­н­ня М. (Сх., місце роз­міще­н­ня певної святині тощо). Вищими формами М. у деяких релігіях є медитація (по­вторе­н­ня коротких молитов. формул) та спо­гля­да­н­ня. М. — найдієвіший засіб емоц.-психол. впливу на вірян, самогенерува­н­ня і від­творе­н­ня релігійності, джерело богопі­зна­н­ня та досягне­н­ня внутр. духов­ної гармонії.

О. Н. Саган

Реліг. М. водночас є літ. жанром, який християн. теолог Іоанн Дамаскін (7–8 ст.) у трактаті «Джерело знань» тлумачив як «сходже­н­ня ро­зуму до Бога або проха­н­ня необхідного від Бога» через «внутр. слово». Літ. М. є від­галуже­н­ням медитативної лірики і роз­вивалася шляхом збагаче­н­ня від­ображеного в ній емоц.-психол. стану лірич. субʼєкта, саме ж зверта­н­ня до Бога нерідко набувало риторич. характеру. Кожна література накопичила значну традицію лірич. М. Складалися вони пере­важно під впливом біблій. традиції (див. Біблія) і поширювалися в Україні ще від доби Київ. Русі (М. пророка Ієремії чи св. Єфрема, низки текс­тів Книги Псалмів та ін., апокриф. творів, замовлянь від лихоманки тощо). Вагомого значе­н­ня М., яку середньовічні книжники вважали самовдосконале­н­ням, духов. бороть­бою, надавав Володимир Мономах у «По­вчан­ні дітям». Важливу роль у формуван­ні жанру ві­діграли Євангеліє, Синай. требник (11 ст.), «Служебник Варлама Хутинсь­кого» (межа 12–13 ст.), акафіст (похвал. спів Матері Божої), насичений хайретизмами, складений, очевидно, Романом Солодко­співцем. Особливо шанували Часослов (вечірні чини, повечірʼя, полуношниці, утрені, обітниці), упорядкува­н­ня якого повʼязане із діяльністю Сави Освяченого (439–532). Також віряни користувалися Псалтирем, що потрапив до Київ. Русі у складі Септуагінти. Поширювався евхологіон, тобто молитовник, молитвослов, очевидно, пере­кладений із грец. на давньословʼян. мову Кирилом і Мефодієм. За­проваджували власні, давньоукр. християн. М., напр., наведена в «Четьях-Мінеях» служба великомученикам Борису і Глібу. Від 17 ст. ві­дома М. «Отче наш». Поряд з церк.-літург. та літ. М. побутували також апокриф. М., складені за зразком літургійних з викори­ста­н­ням елементів нар. вірувань, заговорів, заклинань. В Україні ці М. збереглися у фольклор. традиції, чимало — у рукопис. памʼятках 17–18 ст. Найпоширенішими серед апокриф. М. є М.-заговори від лихоманок. Вони справили певний вплив на роз­виток літ. М. (напр., елементи апокриф. М. є в Плачі Ярославни із «Слова о полку Ігоревім»). Найчастіше М. має вір­шов. форму, суголосну епіталамі, епітафії, мадригалу тощо, генетично повʼязана із псалмами, кантами, гімнами, ектеніями (група молитов. прохань), вміщеними, зокрема, в «Українському православному молитовнику» (К., 1992). Здебільшого сакрал. текс­ти були анонімними, набували значе­н­ня канону, роз­рах. на колективне (літургія) або індивід. викона­н­ня. Водночас чимало М. мають авторів. Цей жанр по­значився й на поезії (набір риторич. фігур, як-от: рефрен, анафора, градація тощо), культивували в середовищі брат. шкіл за доби Бароко. Найпопулярнішими були елегійні пісні-скарги, написані пере­важно у ви­гляді акровірша: «Піснь набожна» інокині Анисії, «Піснь світова» Агапона, Іллі Бачинського та Івана Пашковського тощо. В укр. поезії жанр М. побутує від кін. 16 ст., не втрачаючи актуальності донині. До лірич. М. зверталися Т. Шевченко («Молитва»), П. Куліш («Молитва: Всевишній! Я Тобі молюся»), О. Кониський («Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни»), Віра Вовк («Молитва Вселен­ної», «До Христа»), а також І. Манжура, Р. Купчинський, О. Лятуринська, Є. Маланюк, О. Стефанович, Б. Нижанківський, Л. Костенко та ін. П. Тичина 1915–16 під­готував зб. «Панахидні співи», на­друк. 1993 в Одесі, до складу якої уві­йшли поезії «Благословен єси, Господи», «Плачу і ридаю», «Світає». Яскравою добіркою творів цього жанру є поет. кн. «Велика гармонія» Б.-І. Антонича, написана 1932, з якої опубл. лише 11 віршів у ж. «Дзвони» (1932). Її повний текст збереж. серед рукописів С. Гординського. Фольк­лор. (бурлац.) жартівливий варіант М. вводив А. Свидницький («Великдень у подолян»), своєрідну етимологізацію жанру роз­винув І. Нечуй-Левицький у дилогії про бабу Палажку та бабу Параску. Ремінісценції М. наявні в новелах «Градобур» М. Петрушевича, «Кленові листки», «Святий вечір» В. Стефаника. Її тлумаче­н­ня з по­гляду екзистенц. пошуків виходу з апокаліптич. дійсності спо­стерігалися в поемі «Галілей» Є. Плужника. Іноді письмен­ники вдавалися до стилізації М., завдяки чому зʼяви­лися твори, в яких наявні канонізов. ліричні субʼєкти: «Молитва сталі» амер. поета 19 ст. К. Сендберґа або «Отче наш, Тарасе Всемогущий» Д. Павличка. Віршов. М. може по­єд­нуватися з ін. жанрами, що засвідчують, зокрема, станси «Молитва за короля, що рушає в Лімузин» класициста Ф. Малерба. Продуктивно в жанрі М. працює К. Мотрич, авторка «Молитви до мови», «Молитви до убієн­них голодом», «Молитви до України». Чимало М. уві­йшло до «Хрестоматії української релігійної літератури» (Мюнхен; Лондон, 1988) в упорядкуван­ні І. Качуровського, антології укр. християн. віршов. М. «Молитва небо зді­ймає вгору» (Т., 2011), упорядк. Г. Баран.

Ю. І. Ковалів

Завантажити статтю