Мосяжництво

МОСЯ́ЖНИЦТВО (від польс. mosiądz — червона мідь) — вид художнього металооброблення, пов’язаного з виготовленням виробів із міді, латуні, бронзи та інших сплавів, у складі яких наявна мідь. М. відоме з часів Стародав. Єгипту в мистецтві етрусків, хетів. Найдавніші знайдені зразки худож. М. на території України належать до трипільської культури (3 тис. до н. е.). Високого розвитку М. досягло у давньоукр. період княжої доби. У пізньому Середньовіччі М. та упродовж 18–19 ст. вироби з міді та бронзи були найпоширенішими творами традиц. (нар.) ливарництва. Найвищого розвитку традиц. М. досягло серед насел. Укр. Карпат — гуцулів, бойків, лемків. На Гуцульщині мосяжем називали сплав міді, олова і сурми. Нар. майстри за допомогою примітив. техніки відливали та оздоблювали карбуванням, гравіюванням, метал. інкрустацією предмети госп. вжитку (ножі, кресала, лускоріхи), жін. прикраси, убрання, топірці тощо. Перші відомі нам вироби на тер. Сх. Карпат датують 17 ст. (прикрашена орнам. мотивами бартка і 2 кадильниці). М. було спадковим ремеслом, передавалося від покоління до покоління; утворювалися родини мосяжників. Найрозвинутішим М. було у с. Річки (нині Косів. р-ну Івано-Фр. обл.; майстри з родини Медвідчуків, у селі «заливали мосєж» І. Кіщук, Ф. Якиб’юк, В. Гитиляк); с. Брустури (нині Косів. р-ну; наприкінці 19 — поч. 20 ст. працювало більше 15 майстрів, кожний з яких мав своїх учнів); с. Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Фр. обл.), де було понад 20 мосяжників (родини І. та М. Дудчаків, В. та О. Друсанків, І. Гондурак); с. Красноїлів (нині Верховин. р-ну; династія Харунчуків, О. Іванійчук); с. Яворів (нині місто Львів. обл.; П. Гондурак, Ю. Кобчук-Яковейчин, М. Кобчук-Іванчук); с. Дихтинець (нині Путил. р-ну Чернів. обл.; родина Федюків). Відомими центрами гуцул. М. також були села Білоберізка, Голови, Устеріки (усі — нині Верховин. р-ну), Старий Косів, Старі Кути (обидва — нині Косів. р-ну), Путила (нині смт), Довгопілля, Розтоки (обидва — нині Путил. р-ну) та ін. Найпоширенішими виробами М. були чепраги, хрестики, пряжки, люльки, прикраси до збруї, табівок, топірців. У 2-й пол. 18 — на поч. 19 ст. тут розгорнувся рух опришків, тому мосяжники, крім побут. речей, виготовляли зброю, зокрема палиці-топірці зі сталевим лезом. У 1-й пол. 19 ст. використовували переважно латунь і мідь, від 2-ї пол. 19 ст. — нейзильбер (сплав міді, нікелю та цинку); вироби створювали для збуту на ярмарках. Наприкінці 19 ст. на Гуцульщині десятки майстрів більш ніж у 35-ти селах виготовляли для влас. потреб та на замовлення предмети побуту (виделки, лускоріхи-когутці, топірці, челядниц. палиці), елементи кінської упряжі (стремена, кільця для вуздечок, водила), курил. приладдя (люльки). На рубежі 19–20 ст. серед представників прогресив. інтелігенції Галичини зросло зацікавлення нар. мистецтвом як джерелом нац. культури. У місцевостях, де здавна були розвинуті ті чи ін. художні нар. промисли (ткацтво, гончарство тощо), організовували худож.-пром. школи. Такий Крайовий навч. заклад різьбярства і металіч. орнаментики 1905 відкрито у м. Вижниця (нині Чернів. обл.). Завдяки клопотанням чл. створ. 1905 Львів. товариства прихильників укр. літ-ри, науки і штуки І. Труша, О. Новаківського, О. Кульчицької, М. Сосенка, В. Шухевича багато виробів нар. майстрів (В. Девдюка, В. Пітиляка, Н. і Д. Дутчаків, І. Кущука) потрапили у колекцію Музею Дідушицьких і МЕХП у Львові. Згодом частину робіт закупив Етногр. музей при НТШ, де нар. мистецтво вивчав І. Франко. Серед виробів гуцул. майстрів, що зберігаються у музей. збірках Львова, Києва, Коломиї, Відня, Парижа та ін. міст, найрізноманітніші твори декор.-ужитк. мистецтва: від найнеобхідніших у госп-ві ножів та кресал до склад. архітектоніч. форм. Серед гуцул. насел. були поширені жін. прикраси (зґарди, чепраги, обручки) та чол. нагрудні хрести, персні, бляхи на капелюхах, обручки, ретязі тощо. Невід’єм. компонентами святк. одягу були череси, табівки, палиці, челядниц. (жін.) топірці, калефи, «карабачі» (гарапники). Курил. приладдя складалося з файки, протички і кресала. Мосяжники виготовляли пістолі, кріси, топірці, рушниці. Від 2-ї пол. 19 ст. у зв’язку з виготовленням знач. кількості виробів на продаж в асортименті мосяж. виробів з’являються письмове приладдя, ножі для розрізання паперу, печатки, застібки для взуття та рукавів, браслети, брошки. Окупац. уряди Австро-Угорщини, Румунії, Польщі, воєнні розбої та міжвоєнні розрухи, екон. кризи не сприяли стабіл. розвитку гуцул. М. З поч. 1-ї світової війни М. занепадало; наприкінці 1935 працювало 40 мосяжників; 1938 М. займалися у селах Річка, Брустурів, Яворів, Красноїлів, Жаб’є. У 1940-х рр. створ. худож.-пром. артілі. Відновлення промислу у вигляді худож.-пром. артілі «Гуцульщина» (засн. 1939, згодом — Косів. вироб.-худож. об’єдн. «Гуцульщина») та постанови «Про народні художні промисли» (1964), що не були забезпечені матеріал.-тех. базою, спричинили поступову втрату профес. майстрів, у вакуумі перерваних традицій призвели до згасання нар. М., що дало поштовх для творчості профес. художників і ювелірів поч. 20 ст. Так, перегляд традиц. уявлень про ювелірні вироби наявний у творчості О. Кульчицької: декор і форми її брошок, кулонів, поясів, плакеток і шкатулок засвідчують глибоке вивчення і творчу інтерпретацію форм, орнаментів, колориту гуцул. нар. виробів. Наприкінці 20 ст. форми нар. М. стали основою творчості Л. Ліщинського, який у зґардах, намисті, браслетах застосовував техніку латун. лиття. Нині простежується поступове відродження гуцул. М. Сучас. майстрів М. готують у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва ім. В. Шкрібляка, Косівському інституті прикладного та декоративно мистецтва.