Мотовилівка

Визначення і загальна характеристика

МОТОВИ́ЛІВКА — давнє історичне поселе­н­ня, на території якого та навколишніх земель нині знаходяться населені пункти Мотовилівської, Мотовилівсько-Слобідської й Оленівської сільських і Борівської селищної рад Фастівського ра­йону Київської області. Від кін. 1980-х рр. центром Мотовилів. (до 2016 — Червономотовилівська) сільс. ради (44,44 км²) є с. Велика Мотовилівка (4,92 км², за пере­писом насел. 2001, проживали 1321, станом на 2019 — 1286 осіб). До її складу входять села: Мотовилівка (до 2016 — Червона Мотовилівка; до кін. 1980-х рр. — центр ради; 10,06 км², 2001 — 3499, 2019 — 3514 осіб), Вишняки (0,87 км², 2001 — 241, 2019 — 280 осіб) та Тарасенки (0,09 км², 2001 — 21, 2019 — 5 осіб). У під­порядкуван­ні Мотовилівсь­ко-Слобід. (19,37 км²) й Оленів. (21,64 км²) сільс. і Борів. селищ. (7,31 км²) рад — по 1 насел. пункту: від­повід­но села Мотовилівська Слобідка (2,07 км², 2001 — 682, 2019 — 598 осіб) й Оленівка (2,99 км², 2001 — 675, 2019 — 778 осіб) та смт Борова (2,8 км², 2001 — 7336, 2019 — 8600 осіб). За нац. складом — пере­важно українці. У напрямку з Фастова до Києва діють: проміжна залізнична ст. Сорочий Брід (5-го класу; побл. Мотовилівської Слобідки; від­крита 1925), залізничні зупин­ні пункти-платформи Вишняки (між Вишняками та пд.-зх. околицею Мотовилівки; 1964), Півні (Мотовилівка; 1929), Білки (1964) та залізнична ст. Мотовилівка (4-го класу; 1870; обидві — Борова). Від­стань від ст. Сорочий Брід: до ст. Фастів I — 8 км, до ст. Київ-Волинський — 49 км; від платформи Півні: від­повід­но 13 і 44; від ст. Мотовилівка: 17 і 40. За бл. 10 км на Сх. проходить автомобіл. шлях Київ–Одеса. Протікає р. Стугна (притока Дні­пра), на її лівому березі знаходяться Мотовилівка та більша частина Борової, на правому — Велика Мотовилівка та більша частина Мотовилівської Слобідки. Створ. великі ставки: Дубинський, Зміїний і Отаманський. Велику Мотовилівку пере­тинає мала р. Гулянка, що у цьому ж селі впадає у Стугну.

На Мотовилівщині зна­йдено уламки посуду доби бронзи, зокрема й тшинец. культури (19–11 ст. до н. е.); досліджено трупоспал. могильник (11–7 ст. до н. е.), знач­ну кількість давніх курганів (більшість із них нині роз­орано). Виявлено низку давньорус. артефактів, зокрема шиферні прясла. На околицях обстежено городища Скаківка, Слобідка, Хеньків, Хмурин. На тер. Великої Мотовилівки локалізовано давньорус. м. Міна, що вперше згадується 1018 у записі папського нунція Бруно Стефано. Там були бл. 600 будинків, замок і церква. Мешкали пере­важно греки, які, на думку дослідників, 1073–78 брали участь у буд-ві Успен. собору Києво-Печер. монастиря (нині лавра). Пізніше місто називали Пустим Городищем (через часті спустоше­н­ня під час нападів половців і печенігів), Гуляниками, або Гуляшками (у цій місцевості, на межі володінь після пере­мирʼя 1094 від­булося «гуля­н­ня» з нагоди одруже­н­ня київ. князя Святополка Ізяславича з дочкою половец. князя Тугоркана; за ін. версією, сюди поверталися з буд. робіт, зокрема і з Києва, до своїх сімей на від­починок, або «гульню», місц. греки). Гуляники згадуються 1159 у грамоті князя Андрія Боголюбського, за якою мешканці мали сплачувати десятин. податок Києво-Печер. монастирю. Після занепаду Київ. Русі ві­ді­йшли до складу Великого князівства Литовського. У 15 ст. Гуляники фігурують також у грамотах київ. князів Олелька Володимировича, Семена Олельковича та великого князя Литовського і польс. короля Олександ­ра Яґел­лончика. У 15 — 1-й пол. 16 ст. почергово належали князю Михайлу Половцю-Сквирі, шляхтичам Пашковичам, Івашкевичам, Немировичам і Радзимінським. Від­тоді деякий час після нападу татар поселе­н­ня знову було спу­стошеним. 1560 київ. воєвода князь Костянтин Острозький пере­дав ці землі у власність Івану Мотовилу (Мотовилівцю), який, на думку деяких дослідників, був послідовником реформац. проте­стант. течії антитринітаріїв (заперечувала існува­н­ня єдиного Бога в 3-х іпостасях) і написав полеміч. трактат проти книги Пет­ра Скарги «Про єд­ність Церкви Божої під єдиним пастирем». Новий господар пере­йменував Гуляники на свою честь (від­тоді тривалий час нову та стару назви вживали паралельно). Роз­витку м-ка пере­шкоджали часті набіги кочівників. Після Люблін. унії 1569 — у складі Польщі. 1595 польс. король Сиґізмунд ІІІ подарував Мотовилівку/Гуляники київ. воєводі, судді Яну Аксаку, який від­новив колишні здобутки м-ка, добробут і заможність мешканців. Після спорудже­н­ня ним 1608–13 фортеці та насипа­н­ня замк. і навколоміських валів були зупинені грабіжниц. татар. напади. Під час пере­мож. бою над татар. загоном побл. м-ка загинув двоюрід. брат Яна — Михайло Аксак. Пізніше у судовому порядку право на володі­н­ня здобув Я. Радзимінський, в якого сини Яна Аксака змушені були викупити містечко за 50 тис. золотих. Стефан Аксак, який 1630–49 володів містечком, раніше був сотником у війську геть­мана П. Сагайдачного, брав участь у військ. поході проти Моск. царства та хотин. битві з турец. військом. Тут він збудував 2-поверх. камʼяний маєток, заклав парк у англ. стилі, спорудив костел. На поч. Визв. вій­ни під проводом Б. Хмельницого Аксаки втекли за Віслу. 1664 військо київ. воєводи С. Чарнецького від­новило у мотовилів. замку польс. владу. Навесні 1665 містечко взяли під контроль пов­станці на чолі з Д. Дециком, на­прикінці жовтня — на поч. листопада — польс. військо на чолі з Я. Стахурським. Уночі 18 листопада 1665 один із загонів рейтар. полку Т. Тургенєва під­палив хати мотовилівчан, унаслідок чого майже вщент знищив містечко.

Після Андрусів. пере­мирʼя 1667 та Вічного миру 1686 Стугною почав проходити кордон: землі на правому березі належали до Польщі, на лівому — до Моск. царства (від 1721 — Рос. імперія). У цей період на тер., що пере­бувала під польс. владою, сформувалося сучасне поселе­н­ня Велика Мотовилівка (до 1920-х рр. також вживали назви: Панська Мотовилівка, Поміщицька Мотовилівка та Польська Мотовилівка), що належало Аксакам. У 1680-х рр. і на поч. 18 ст. діяли козац. пов­стан. загони на чолі з С. Палієм. Від 1702 у Великій Мотовилівці по­стійно дис­локувалася козац. сотня з його війська, а Аксакам довелося знову звідси втікати. Від 1704 поселе­н­ня контролювали козаки І. Мазепи. 1711 у Велику Мотовилівку повернулися Аксаки, а тутешні козаки під керівництвом отамана Г. Стоцького змушені були пере­селитися на лівий берег Стугни, де заснували поселе­н­ня Отаманське. 1720 за наказом геть­мана Лів­обереж. України І. Скоропадського воно ві­ді­йшло до Києво-Брат. монастиря, а згодом отримало назву Чернеча Мотовилівка (після секуляризації монастир. земель 1786 — Казен­на Мотовилівка). На поч. 18 ст. Аксаки неподалік Великої Мотовилівки заснували поселе­н­ня-слобідку, яку заселили людьми зі своїх галиц.-волин. маєтків. Згодом її почали називати Слобідською Мотовилівкою, або Мотовилівською Слобідкою. Після смерті 1729 Йосипа Аксака маєток ві­ді­йшов до його сестри Т. Курдвановської. Від­тоді власниками були її нащадки: Куропаткіни та Метельські, а від 1749 — Руліковські. У 18 ст. мотовилівчани брали активну участь у Коліївщині та гайдамац. русі. 1768 тут побував отаман Я. Довгошиєнко. На поч. 1780-х рр. в ур­очищі Бір виник­ла сучасна Борова, що до серед. 19 ст. була хутором Казен­ної Мотовилівки. Після 2-го поділу Польщі 1793 мотовилів. землі на правому березі Стугни також ві­ді­йшли до складу Рос. ім­­перії. Хоча від­тоді вже не проходив кордон, однак поділ на Велику (Панську) Мотовилівку та Казен­ну (Малу) Мотовилівку залишився й надалі. 1797–1925 — у межах Київ. губ.; 1797–1919 — Васильків., 1919–23 — Білоцерків. пов. Існувала Мотовилів. волость. 1816 у Великій Мотовилівці Руліковські збудували костел Ісуса Христа. У ньому традиційно від­значали 2 храм. свята — св. Анни та Різдва Пресвятої Богородиці, тому донині деякі дослідники помилково вважають, що храм мав назву св. Анни, Матері Пресвятої Богородиці. 1929 місц. компарт. активісти роз­почали нище­н­ня костелу, що при­звело на поч. 1950-х рр. до його остаточного руй­нува­н­ня. Ін. споруда, зведена Руліковськими 1837, — церква Різдва Пресвятої Богородиці — зруйнована за наказом парт. керівництва 1961 (у 2010–15 у селі зведено однойм. храм). У 1-й пол. 1820-х рр. у Великій Мотовилівці квартирувала 2-а мушкетер. рота, а від 31 грудня 1825 до 2 січня 1826 пере­бували роти Черніг. полку, що виявив непокору царській владі під час пов­ста­н­ня декабристів. Й.-К. Руліковсь­кий, який був особисто зна­йомий із С. Мурав­йовим-Апостолом, М. Бестужевим-Рюміним й ін. декабристами, написав цінні спогади про ті події. Його син Е.-Л. Руліковський став ві­домим істориком, археологом і етно­графом, залишив ґрунт. описи Васильків. і Київ. пов., дослідив Великомотовилів. городище та заклав парк, щоб зберегти рештки давніх земляних споруд. Хутір, що знаходився на Пд. Сх. від Великої Мотовилівки, на честь дочки Е.-Л. Руліковського був на­званий Геленівкою (нині Оленівка). 1846 у Казен­ній Мотовилівці за проектом арх. П. Спар­ро збудовано деревʼяну Покров. церкву (нині памʼятка архітектури місц. значе­н­ня). На поч. 1860-х рр. тут побував Л. Похилевич, який у кн. «Сказанія о населен­ныхъ мѣст­ностяхъ Кіевской губерніи» (К., 1864; Біла Церква, 2005) описав Мотовилівщину, а також за­значив, що у Великій Мотовилівці мешкає 1363 (з них 220 юдеїв і 27 католиків), у Казен­ній Мотовилівці — 1782, Мотовилівській Слобідці — 540, Оленівці — 1637 осіб. На­прикінці 1860-х рр. прокладено Києво-Балт. (нині Пд.-Зх.) залізницю, що сприяло роз­витку промисловості та торгівлі. Тоді ж Борова стала залізнич. с-щем. У 1870–80-х рр. у заміські будинки на мотовилів. землях влітку почали при­їжджати кияни (традицію тутеш. дачних с-щ продов­жено в рад. час і збережено донині). Дехто мав свої власні, а багато людей орендували дачі. Дачники досить часто збиралися в залі мотовилів. вокзалу, де вони, зокрема, очікували та від­правляли кореспонденцію. Їхнє пере­бува­н­ня біля залізниці тоді роз­цінювалося як один із видів від­починку. З реклам. метою випущено листівки «Привѣтъ изъ Мотовиловки», «Мотовиловка, Станція. Ждемъ Васъ» та ін. 1870 Е.-Л. Руліковський продав мотовилів. маєток цукрозаводчику Я. Тарновському. 1884–89 у Тарновських часто бував художник М. Врубель, який 1887 у Великій Мотовилівці працював над ескізами до роз­писів Володимир. собору в Києві, а також написав для мотовилів. церкви Різдва Пресвятої Богородиці картину «Молі­н­ня про чашу» (зберігається у Нац. музеї «Київ. картин­на галерея»). Від кін. 19 ст. Геленівка належала меценатам Бог­дану та Варварі Ханенкам, які заснували Ку­старне товариство на під­тримку укр. гончарства, ткацтва, вишивки (1907) та художню ткац. школу (1912–13 нею керував В. Кричевський), утримували аграрну та ремісн. школи, сиріт. притулок. Геленів. майстри за­ймалися худож. вишивкою, ткали килими, гобелени, художні тканини, що продавали в Україні та за кордоном (зокрема й у лондон. магазині Ханенків). У Геленівці був закладений дендропарк. 1902 у Боровій від­крито капличку, що 1942 добудовано й освячено як храм (нині церква Успі­н­ня Пресвятої Богородиці).

У квітні 1917 О. Гончар (див. Бурлака) у своїй хаті у Казен­ній Мотовилівці заснував осередок товариства «Просвіта», а від весни 1919 до осені 1920 був організатором і учасником антибільшов. пов­ста­н­ня у Васильків. пов. (зокрема у ніч із 27 на 28 березня 1919 його загін захопив ст. Мотовилівка). 18 листопада 1918 побл. станцій Мотовилівка та Васильків (нині смт Калинівка) і сіл Плесецьке та Хлепча (усі — нині Васильків. р-ну) загони УСС Директорії УНР гол. отамана С. Петлюри здобули пере­могу над частинами Української Держави геть­мана П. Скоропадського (нині в історіо­графії ві­домий як Мотовилів. бій), що мало важливе значе­н­ня для антигеть­ман. пов­ста­н­ня та подальшого на­ступу на Київ. Унаслідок вдалих дій січовики втратили лише 17 осіб, зокрема сот­ників М. Загаєвича та Ф. Черника (2008 у Боровій побл. ст. Мотовилівка їм встановлено памʼят­ник), 22 вояки були важко поранені. Через прорахунки керівництва з бл. 1,5 тис. геть­манців загинули понад 600 осіб. Більшовики, окрім нище­н­ня місц. культ. споруд, жорстоко роз­правилися з прихильниками укр. незалежності, пограбували поміщиц. майно, зруйнували маєток, сплюндрували родин. склеп Руліковських (2015–17 від­новлено), похова­н­ня Аксаків та ін. замож. мотовилівчан, вчинили стихійні селян. погроми, здійснили примус. колективізацію, а також пере­йменували Казен­ну Мотовилівку на Каменєве (на честь Л. Каменєва; 1940–41 та 1943–2016 — Червона Мотовилівка). 1922 створ. Геленів. артіль, що випускала вишивані, пере­бірні та вибійчасті тканини (у 2-й пол. 20 ст. — Оленів. філія Київ. вироб.-худож. обʼ­єдн. ім. Т. Шевченка). 1923 у складі Білоцерків. округи (існувала до 1930) з Мотовилів., Ксаверів. і Барахтин. волостей утвор. Ксаверів. р-н. У тому ж році центрами сільс. рад стали Велика Мотовилівка (проживали 2185 осіб), Геленівка (2052), Каменєве (3857) та Мотовилівська Слобідка (1072). До Каменєв. сільс. ради тоді входили хутори Білки (37), Вишняки (133), Страшуки (39), Тарасенки (46) та залізничне с-ще Борова (872). У 1924 функції центру Ксаверів. р-ну з с. Марʼянівка (нині Васильків. р-ну) пере­несли до Борової (того ж року їй на­дано статус села, 1932 — смт). Від 1925 — у межах Фастів. р-ну; від 1932 — Київ. обл. Жит. потерпали від голодомору 1932–33. Мотовилівська Слобідка та Оленівка за невикона­н­ня плану хлібозаготівель були занесені на т. зв. чорну дошку. Багатьох місц. мешканців від голод. смерті врятували пайки, що видавали за працю в лісництві, на залізниці та лісотар. заводі у Боровій і на київ. під­приємствах. Масово мотовилівчани від­возили своїх дітей у Київ, де лишали на вулиці з надією, що їх пред­ставники влади роз­містять у притулку. На ст. Мотовилівка та на тер. Борової померли сотні людей з різних сіл Кожан., Фастів., Гребінків., Васильків. та ін. р-нів, які тут намагалися зна­йти їжу. Зафіксовано випадки людоїдства. Тоді ж ре­пресували 18 осіб. Через декілька десятиліть від­крито памʼятні знаки жертвам голодомору у Боровій (встановлено імена 14-ти борівчан, які померли), Мотовилівці, Великій Мотовилівці (43) та Оленівці (316). У 1937–39 за сфабрик. справами засудили понад 50, у післявоєн. час — понад 10 осіб. 1939 на базі одного з під­соб. госп-в у Оленівці створ. овочево-картопляну дослідну станцію Укр. НДІ овочівництва та баштан­ництва (1965 центр. садибу пере­ведено у Борову; пізніше — Київ. дослідна станція Ін­ституту овочівництва і баштан­ництва УААН, від поч. 2010-х рр. — дослідне госп-во «Борівське», а нині — лаб. селекції овочевих культур Ін­ституту садівництва НААНУ). Від кін. липня 1941 до 6 листопада 1943 — під нім.-фашист. окупацією. Діяв осередок ОУН, члени якого ініціювали поверне­н­ня істор. назви Казен­ній Мотовилівці. В околицях вели під­піл. боротьбу рад. партизани. На фронтах 2-ї світової вій­ни загинули: з Борової — 224, з Великої Мотовилівки та Мотовилівки — 335, з Мотовилівської Слобідки — 95, з Оленівки — 150 воїнів-земляків; у брат. могилах похов. бл. 200 воїнів-визволителів і воїнів-залізничників. На їх честь у 1950–80-х рр. встановлено 8 памʼятників. У 2-й пол. 20 ст. вже функціонувала Червономотовилів. сільс. рада, до якої вхо­дила й Велика Мотовилівка. 1970 у Боровій на базі цехів заводу «Укр­дерево» й артілі «Промдерево» створ. Мотовилів. деревооб­роб. комбінат (нині Мотовилів. філія мебл. компанії «Меркс-Трейд»). Побл. Борової — декор.-­ліс. роз­садник і садиба контори Плесец. лісництва Бояр. ліс. дослід. станції Нац. університету біо­ресурсів і природокористува­н­ня. У навколиш. ліс. масивах пере­важно ростуть сосни звичайні, а також дуби звичайні, берези повислі, вільхи чорні. Працює дослідне госп-во «Оленівське» ННЦ «Ін­ститут механізації та електрифікації с. господарства» НААНУ. У Боровій — заг.-осв. школи № 1 (2004 збудовано нове велике приміще­н­ня; для навч. процесу використовують й будівлю колиш. 4-клас. училища, 1912) і № 2 (роз­таш. побл. зупин. пункту-платформи Білки у приміщен­ні колиш. земської школи, 1915), 2 дитсадки, Будинок культури, 2 б-ки, школа мистецтв, рай. лікарня; у Великій Мотовилівці — навч.-вихов. обʼ­єдн. «школа-дитсадок», Будинок культури, б-ка, фельдшер.-акушер. пункт; у Мотовилівці — заг.-осв. школа, амбулаторія заг. практики сімей. медицини; у Вишняках — фельдшер.-акушер. пункт; у Мотовилівській Слобідці — заг.-осв. школа, культурно-вихов. молодіж. центр, б-ка, фельд­шер. пункт; у Оленівці — навч.-ви­ховне обʼ­єдн. «школа-дитсадок», б-ка, фельдшер.-акушер. пункт. Функціонують нар. фольклорні колективи «Живиця» (кер. — Н. Шевченко) та «Надвечірʼя» (засл. працівник культури України Н. Варченко) Борів. Будинку культури. 2004 в Оленівці освячено церкву Олександра Невського; 2006 у Мотовилівській Слобідці роз­почато будівництво церкви Іоан­на Богослова (нині триває внутр. оздоб­ле­н­ня). 2014 побл. Мотовилів. заг.-осв. школи та 2016 побл. Борів. селищ. ради встановлено погру­д­дя Т. Шевченка. У Боровій народилися фізик В. Луценко, фахівець у галузі радіо­електроніки В. Радзієвський, політолог Г. Зеленько, композитор Ю. Бабенко; у Мотовилівці — лікар-педіатр А. Андрущук, педагог Л. Пуховська, графік, живописець В. Босенко, фотохудожник С. Назаркін; у Мотовилівській Слобідці — соціолог О. Вишняк, графік, живописець П. Вишняк, спів­ачка, нар. арт. України Л. Бєльська; в Оленівці — фахівець у галузі механіки І. Мотовиловець, художниця-модельєр М. Мотовиловець. З Боровою повʼязані життя та діяльність інж.-кон­структора, автора проекту та кер. будівництва бронепалуб. крейсера «Аврора» К. Ратника (збереглася його садиба, 1907), педагога, мово­знавця, етно­графа В. Радзієвської, братів політ. діяча, право­знавця, академік НАПрНУ Віктора та економіста Сергія Медведчуків, педагога, чл.-кор. НАПНУ В. Сидоренка, вчених-селекціонерів В. Кравченка (академік НААНУ), О. Жук, І. Краєвого, агронома С. Поліщука, письмен­ниці, пере­кладачки А. Багряної, художника-пейзажиста В. Акопова, по­друж­жя живописця, монументаліста В. Вуковолова та художниці декор.-ужитк. мистецтва Є. Гупалової, художника театру Р. Пере­пелиці, льотчика, Героя Рад. Союзу А. Соколова; з Оленівкою — геолога В. Бабадагли, агрохіміка Л. Ходєєвої. На Мотовилівщину влітку любив при­їжджати на від­починок і пленери перший нар. художник УРСР Г. Світлицький, який тут створив низку картин, зокрема «Корчма», «У місто» (обидві — 1907), «В очікуван­ні потяга. Дачники» (1912), «Потяг на станції» (1916), «Дорога до станції» (1946). На мотовилів. землі писав свої твори, зокрема балет «Лісова пісня», засл. діяч мистецтв УРСР М. Скорульський. У 1950-х рр. у Боровій часто від­почивали та ви­ступали у літньому театрі у парку спів­аки, нар. арт. СРСР І. Паторжинський і М. Литвиненко-Вольгемут.

Літ.: Андреевъ П. Н. Ил­люстрирован­ный путеводитель по Юго-Западнымъ казен­нымъ желѣзнымъ дорогамъ. К., 1898; 1899; Крезуб А. Мотовилівський бій (Критичні зав­ваги до його історії) // Істор. календар-альм. Червоної калини на 1928 р. Л., 1927; Дмитрів Б. Федь Черник у роковини бою під Мотовилівкою. Л., 1928; Крезуб А. Між Білою Церквою і Мотовилівкою // Літопис Червоної калини. Л., 1930. Ч. 1; Усусус Державник. Мотовилівка // Вістник Пресової квартири УСС. 1954, січ.; Мотовилівка: Ворожі сили. Бій. Похорон героїв. Січові Стрільці і С. Петлюра // Ріпецький С. Укр. Січове Стрілецтво. Нью-Йорк, 1956; Кравченко Н. М., Чиговська Л. І., Неліна Т. В. Фастівщина: сторінки історії. Від давнини до 20-х рр. ХХ ст. Фастів, 2004; Мотовилівка: на вістрі історії й сучасності. К., 2008; Чорні жнива на Фастівщині: Наук.-інформ. бюл. Фастів. краєзн. музею. Фастів, 2008; Мондзелевський Е. А. Мотовилівський бій 18. 11. 1918 року. Фастів, 2009; Мороз А. О. По рідній землі з чистим серцем: Істор.-краєзн. роз­відка. К., 2011; Болгов В. В. О фастівська земле, наш зоряний краю... К., 2013; Сухенко В. Фастівщина: без права на забу­т­тя. Фастів, 2014; Мондзелевський Е. А. Історико-хронологічний літопис Фастівщини від товариства «Просвіта». Фастів, 2016; Мотовилівка на берегах Стугни і Гулянки (на вістрі історії і сьогоде­н­ня). Біла Церква, 2018; Коваль Р. Мотовилівський отаман Бурлака // КіЖ. 2018, 23 берез.

А. І. Шушківський

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю