Міусинськ
Визначення і загальна характеристика
МІУСИ́НСЬК — місто Хрустальненської (до 2016 — Краснолуцької) міськради Луганської області. Міусин. міськраді підпорядк. села Корінне, Лісне та Новоєлизаветівка. М. знаходиться у межах Донецького кряжа, в долині р. Міус (впадає у Міуський лиман Азовського моря), у місці впадіння в неї Глухої та Довжика, за 72 км від Луганська та 10 км від залізнич. ст. Хрустальний (до 2016 — Красний Луч). На Зх. проходить межа з Донец. обл., на Пн. прилягає до Хрустального. Площа 18 км2. За переписом насел. 2001, проживали 6029 осіб (складає 77,0 % до 1989): українців — 42,3 %, росіян — 56,95 %, вірмен — 0,4 %; станом на 1 січня 2014 — 4732 особи. Місто складається із сільс. та урбанізованої (М.-1, або с-ще Штергрес) частин, між якими розташ. будівля колиш. Штерів. держ. рай. електростанції (ДРЕС) — першої в Україні тепл. станції (див. ГОЕЛРО План). Через М. проходить автомагістраль Ростов (РФ)–Донецьк. Перші поселенці на цих землях зʼявилися наприкінці 1760-х рр. Згодом тут виникла слобода Новопавлівка, через яку проходив Бахмут. чумац. шлях. 1787 побудовано деревʼяну церкву, замість якої 1811 зведено камʼяний храм Вознесіння Господнього. У 19 ст. Новопавлівка спочатку була центром Міуського округу Області Війська Донського, а потім — центром Новопавлів. волості. Щорічно збирали 2 ярмарки. 1859 було 326 дворів, мешкали 2060 осіб, 1873 — відповідно 453 і 3163. У 1881 відкрито земське училище. За Всерос. переписом насел. 1897, проживали 2866 осіб. На поч. 20 ст. найбільші земел. наділи належали родинам Васильєвих, Маркових (донині зберігся їхній будинок) і Редечкіних. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. До 1925 — у складі Донец. губ.; 1932–38 — Донец., від 1938 — Луган. (до 1958 та 1970–90 — Ворошиловгр.) обл. 1923 побл. Новопавлівки, на березі Міусу, в геогр. центрі антрацит. р-ну Донбасу, де тоді у відвалах лежало бл. 50 млн пудів штибу (вугіл. пилу) — дуже дешевого палива, розпочато будівництво Штерів. ДРЕС. У жовтні 1926 введено в експлуатацію її першу чергу потуж. 20 тис. кВт; 1931 вона стала однією з найбільших у СРСР, заг. потуж. досягла 157 тис. кВт. Буд. роботи на майбут. станції планували ще 1921, тому в першу чергу сюди проклали залізницю. У Новопавлівці для будівельників у покинутих поміщиц. садибах обладнали гуртожиток, а також спорудили кілька бараків. Водночас розпочали проектування с-ща енергетиків, що отримало назву Штергрес; його генплан склав арх. Б. Йофан. Восени 1926 зведено перший двоповерх. будинок, наступ. року — ще 7 будинків, приміщення амбулаторії та лазні, 1930 — школу, 1931 — поліклініку та лікарню. 1933 на базі навч. закладу з підготовки майстрів, техніків та інж.-електриків (існував від 1930) організовано Штерів. енергет. технікум. У довоєн. час Новопавлівці та Штергресу надали статус смт. Жит. обох насел. пунктів зазнали сталін. репресій. 1941 у Штергресі було 59 дво- та триповерх. будинків, мешкали 3 тис. осіб. Восени того ж року у звʼязку з наближенням нім. військ підприємство разом з бл. 300-ма працівниками та їхніми родинами евакуювали до Караґандин. обл. (Казахстан), де у жовтні 1942 запустили новозбудовану Караґандин. ДРЕС. Від серед. жовтня 1941 побл. Штергеса майже 9 місяців проходив перед. край оборони 383-ї та 395-ї шахтар. дивізій. Від 20 липня 1942 до 1 вересня 1943 — під нім.-фашист. окупацією. Через 2 дні розпочали відбудову електростанції та с-ща. 1960 на базі колиш. майстерень, що обслуговували будівництво та реконструкцію електростанції, був утвор. завод метал. виробів, що спеціалізувався на випуску кріплень для шахт. конвеєрів, холодильників, автомобіл. і трактор. вузлів, акумуляторів тощо. 1965 Новопавлівку та Штергрес обʼєднали у місто рай. значення М. 1983 електростанцію закрили, а більшу частину обладнання вивезли на брухт, що спричинило до перетворення М. на одну з депресив. околиць Хрустального. 2014 під час бойових дій на Донбасі місто було значно зруйноване. Від 15 серпня того ж року донині М. — під контролем сепаратистів т. зв. Луган. нар. республіки. Побл. М. — шахта «Міусинська» держ. підприємства «Донбасантрацит», що за ступенем небезпеки через вихід газу метану належить до 1-ї категорії. Навколо міста здійснюють несанкціонований видобуток вугілля. Станом на 2014 тут також працював Штерів. завод кріпил. виробів; функціонували Штерів. енергет. технікум, 2 заг.-осв. школи, 2 дитсадки; б-ка; 2 лікар. амбулаторії. Памʼятки архітектури: гол. корпус лікарні (№ 3) та житл. будинок (№ 8) на вул. К. Ворошилова, крамниця (№ 1), клуб енергетиків (№ 2), житл. будинки (№ 3, 4, 5) і будинок для приїжджих (№ 6) на вул. Ф. Дзержинського, школа (№ 2) і житл. будинок (№ 13) на вул. Шкільна (усі — 2-а пол. 1920-х рр.). Встановлено памʼятний знак на честь робітників і службовців Штерів. ДРЕС, які загинули під час 2-ї світової війни. Є джерело св. великомучениці Параскеви Пʼятниці, воду з якого вважають цілющою (відкрите на поч. 20 ст., у 1990-х рр. над ним споруджено каплицю). Серед видат. уродженців — скульптор, засл. діяч мистецтв УРСР В. Швецов. Із містом повʼязане життя Героя Рад. Союзу В. Погорелова.
Літ.: Область Донскаго Войска. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1859 года. С.-Петербургъ, 1864. Т. 12; Сборникъ Областного войска Донского Статистическаго Комитета. Новочеркасскъ, 1906. Вып. 6; Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI–XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). Д., 2003; Беляев Г. Ю. Святой источник города Миусинск: Истор.-краевед. очерк. Красный Луч, 2007; Подов В. І., Курило В. С. Історія Донбасу. Лг., 2009; Міста і села України. Луганщина: Істор.-краєзн. нариси. К., 2012; Кульчицький С., Якубова Л. Донеччина і Луганщина у ХVІІ–ХХІ ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого та загального у регіональному просторі. К., 2015.
А. В. Бадер, Н. В. Гусєва, О. А. Забудкова, І. Г. Мельник
Додаткові відомості
Рекомендована література
Фотоілюстрації
Завантажити статтю
