Мода

МО́ДА (від лат. modus — міра, спосіб, правило, розпорядження) — тимчасове домінування певних цінностей та смаків у сфері матеріальної та художньої культури, характерне для конкретного історичного періоду; періодична зміна зразків культури, масової свідомості та норм поведінки людей. Становлення та функціонування М. у широких масштабах зумовлено виникненням масового виробництва, посиленням соц. мобільності, розширенням культур. контактів, урбанізацією, розвитком комунікації масової. М. проявляється в різноманіт. сферах людської діяльності: в оформленні зовнішності людей та їхнього середовища проживання (інтер’єр, побут. речі), а також у виробництві, мистецтві, арх-рі, економіці, політиці, соц. психології, ідеології, науці, мовленнєвій поведінці. Поява та зникнення конкрет. М. зумовлена переважно соц. причинами, найважливіші з яких — зміна естет. уявлень та смаків, тех. і технол. розвиток виробництва, потяг людей до зміни побуту та довкілля, удосконалення виробів. М. здавна є об’єктом вивчення історії культури, соціології, психології, екон. науки, соц. антропології, естетики, семіотики та ін. наук. Шотланд. філософ А. Сміт відзначав роль М. у наслідуванні елітар. прошарків. На думку англ. філософа й соціолога Г. Спенсера, це базується на прагненні різноманіт. класів продемонструвати свою рівність із ними. Нім. філософ і соціолог Ґ. Зіммель пов’язував розвиток М. із динамікою класового суспільства: демонстрування вищими класами своїх відмінностей від нижчих через зовн. ознаки супроводжується постій. їх зміною (введенням нових М.), оскільки нижчі класи оволодівали цими ознаками у своєму прагненні досягнути більш вищого статусу (див. Імідж); пізніше цей процес названо «ефектом просочування вниз». У 20 ст. спостерігалося й «просочування вгору», коли нові тренди диктувала вулиця (міні-мода, гіпі, панки); у 21 ст. — «горизонтал. просочування», коли впливають один на одного смаки та традиції різних нац., профес. та соц. груп. Досліджували роль М. у фіксуванні та «розмиванні» ознак високого соц. статусу в капіталіст. суспільстві (кн. франц. філософа Е. Ґобло «La Barrière et le Niveau» — «Бар’єр вирівнювання», Париж, 1925), в ідентифікації та самовираженні особистості (амер. етнолог Е. Сепір), вивчали різноманітні зв’язки М. із соц. стратифікацією (праці амер. соціолога П. Лазарсфельда, нім. соціолога Р. Кьоніґа). Робили спроби психоаналіт. (австр.-амер. психолог Е. Берґлер та ін.) і структураліст. (франц. філософ Р. Барт та ін.) пояснення феномену М. амер. соціолог Г. Блумер, розглядаючи М. як засіб впровадження нових соціокультур. форм та адаптації до них у мінливому світі. Франц. філософ і культуролог Ж. Бодріяр функціонування М. трактував у зв’язку з міфологією сучас. масового споживання як один із проявів «симуляції» і «псевдокультури». Механізм самоутвердження та розповсюдження М. спирається на психол. фактори — навіювання, наслідування. Щодо використання предметів побуту ручного чи пром. виробництва М. розглядають як інструмент, що змушує людей змінювати речі щоден. вжитку раніше, ніж ті зношуються, тобто вона передбачає наявність у суспільстві чи окремих його представників певних екон. передумов та естет. потреб. М. — одна зі знак. систем, засобами якої здійснюють міжособистісну та міжгрупову комунікацію. М. служить засобом залучення індивіда до соц. і культур. досвіду, тому має особливе значення для молоді. Одна з гол. ознак М. — мінливість. Для примхливої природи М. характерні швидка зміна форм, відверта відносність «модного» смаку, деспотизм (виявляється в огул. запереченні поперед. форм і нав’язуванні нових, що не завжди піддаються рац. обґрунтуванню). Ірраціональність, парадоксальність, циклічність є також характер. рисами М. Дослідники М. в одязі ввели термін «модний цикл» — тимчас. проміжок, упродовж якого модна інновація виникає, еволюціонує, поширюється, загасає і зникає (А. Янґ, Р. Маєрсон, Р. Гузявичуте, Т. Козлова). Модні стандарти, змінюючи один одного, проходять стадії становлення, масового поширення, спаду та занепаду (це виявляється в кількості їх прихильників); відносно легко циркулюють від одного суспільства до іншого, від однієї соц. групи до іншої, при цьому вони трансформуються. Водночас одну й ту ж М. не однаково сприймають у різних суспільствах і групах. Безумовно, М. — породження, результат європ. традиц. світогляду з його схильністю до постій. трансформації середовища існування та актив. освоєння благ цивілізації. Порівняно з поняттям «стиль», М. відображає більш поверхові, нетривалі явища, що не завжди мають чітке та рац. пояснення. За ознаками форми костюма та стилістики образу (напр., довжина жін. сукні, форма силуету, використання зорових ілюзій) розрізняють модні цикли (тривалість від двох–трьох до ста років), що створюють об’єктивні умови для прогнозування М. Серед різноманіт. та важливих для суспільства функцій М. — естет., екон. та інноваційна. Виконуючи певну сусп. функцію, М. слугує доповненням до традиц. форм культури, до звичаю, на відміну від якого наслідує сучасників. Традиції та звичаї, що побутують у певному суспільстві, певним чином відбиваються в М.; водночас у звичаях зберігаються «спресовані» М. минулого. Відображаючи панівні в культурі художні тенденції, М. водночас є інструментом упр. споживанням товарів і послуг, отже, служить інтересам бізнесу, стимулює впровадження у виробництво новіт. технологій, активізує увагу до нових досягнень у різних науках. М. також виконує комунікативну функцію. Костюм і володіння певними матеріал., нематеріал. цінностями, що в певний часовий період вважають модними, можуть визначати статус людини, привертати до неї увагу. У цьому сенсі М. завжди була елементом взаємин статей, частиною еротич. гри. М. дає можливість людині самоідентифікуватися в нац., ґендер., конфесій., становому плані. У вузькому розумінні М. означає актуал. для певного періоду форму костюма. Історія М. — спец. дисципліна, що фіксує не тільки характерні варіанти одягу, а й увесь комплекс факторів, що впливають на формування М. і модної поведінки, на особливості виробництва та споживання модних товарів. Періодизація історії М. відповідає систематизації істор. процесів у заг. історії, де виділено періоди: доістор., давній, середньовіч., новий і новіт. часи. Особливо ретельно вивчено історію європ. М., її вибудувано з урахуванням традицій дослідж. історії мистецтва, тобто костюм розглядають як витвір декор.-ужитк. мистецтва, увагу акцентують на зміні худож. стилів. Одяг із тканини (вовни, льону, бавовни) люди навчилися виготовляти в епоху неоліту на примітив. ткац. верстатах. Найраніші форми костюма шили зі шкур тварин. Побутує думка, що до появи одягу люди наносили на тіло малюнки — як обереги, маркери статусу й приналежності до певного роду. Ця версія зародження костюма та ін. гіпотези щодо витоків М. виникли на основі аналогій із костюм. традиціями сучас. племен Африки, Азії, Океанії та ін. регіонів, віддалених від центрів цивілізації. У давнину сформувалися 2 підходи до створення одягу: драпіров. форми (у греків та римлян) і шиття, на основі туніки (напр., у жителів Азії). Ін. характерні регіон. і часові особливості костюма (крій та декорування, набір аксесуарів, зачіска, макіяж) диктувалися уявленнями про ідеал. фіз. красу людини, а також були лакмусами соц. статусу людини. Європ. Середньовіччя створило новий еталон людської краси, де перевагу віддавали духов. життю, а тіло сприймали як посудину гріховності. Такий підхід зумовив появу простого за кроєм і виконаного зі щільних тканин костюма-футляра, що повністю ховав тіло. Одяг чоловіків та жінок був однотипним і складався з трьох шарів: сорочки, тунікоподіб. глухого плаття, драпіров. плаща. Особливість європ. середньовіч. традиції — наявність штанів тільки в чол. костюмі. Перелом. моментом в історії М. став період 13–15 ст., коли через поширення куртуаз. культури, вплив іслам. Сходу та вдосконалення текстил. ремесла костюм радикально змінився: туніку перетворили на плаття склад. крою, що дозволило підкреслити особливості чол. і жін. фігур. З’явилися форми розстібного одягу (до цього характерні тільки для сх. костюма), тканини стали яскравішими та багатшими за рахунок використання шовку, широкої гами барвників та мережив, ювелір. прикрас високої якості. У цей час виникли перші європ. центри М. в Італії та Франції, звідки М. у наступні століття поширювалася на ін. регіони Європи та Нового Світу. Бурж. система відносин перетворила М. на важливий фактор культури та економіки. У 16–19 ст. М. дотримувалася зміни панів. худож. стилів: Ренесанс, Бароко, Рококо, Класицизм наклали відбиток на нові образні рішення костюма, перетворили силует, коригували систему декорування і колорит костюма. Проте М. змінювалася частіше за стилі. Тільки в 17 ст. можна виділити 4 періоди, коли помітно перетворювалися форми жін. і чол. костюмів, а важливими факторами впливу на М. ставали істор. події та смаки правлячих монархів. 1679 у Франції засн. літ. ілюстров. ж. «Mercure galant», де вперше почали поширювати інформацію про модні тенденції. У 19 ст. таких журналів видавали вже десятки в Європі, а М. суттєво змінювалася кожне десятиліття. НТП призвів до того, що модний одяг із привілеїв обраних перетворився на надбання широкого кола споживачів. Цьому сприяли поява міжнар. метрич. системи (1783), що дозволяла відтворювати якісні й точні викрійки, винайдення швац. машини (1790), жакард. ткац. верстата (1804), впровадження в текстил. виробництво парового двигуна. У 19 ст. відбулася стабілізація чол. костюма, він став лаконічним і практично монохромним. Це підкреслювало, що зоною чол. інтересів стала сфера продуктив. діяльності та кар’єра. Костюм жінки був підтвердженням успішності кар’єри чоловіка чи батька. Модні тенденції в галузі жін. костюма змінювалися частіше, до гардероба та його відповідності статусу особи ставилися вимогливіше. 19 ст. — період становлення індустрії М., що передбачала узгодженість дій у трьох сферах: виробництво модних товарів, їх продаж та упр. споживанням. 1868 франц. дизайнер Ч.-Ф. Ворт (з походження англієць) створив у Парижі особливу структуру для упр. процесом виробництва модного костюма — Синдикат високої М. (збереження традицій франц. «високого шиття», створення дистанції між привілейов. та рештою споживачів модної продукції, захист автор. прав творців М.). Історія М. 20 ст. — діяльність Будинків М. і видат. модельєрів. Революцію у сфері модернізації форми жін. сукні здійснив на поч. 20 ст. франц. модельєр П. Пуаре: костюм став простішим та ергономічнішим (прибрано жорсткий корсет). У 1920–30-і рр. франц. кутюр’є М. Віоне та італ. модельєрка Е. Скіапареллі втілили в М. актуал. напрями мистецтва модернізму — конструктивізм та сюрреалізм. Заслуга франц. кутюр’є Ґ. Шанель — у створенні засобами костюма новатор. образу незалеж., сучас., діяльної жінки. Елементи цього образу — костюм із джерсі чи твіду, маленька чорна сукня, сумочка через плече, біжутерія замість коштовностей і коротка стрижка. Франц. модельєр К. Діор прагнув відродити традиц. підхід у моделюванні жін. одягу. Запропонов. ним 1947 новий образ («нью-лук») — тонка талія, широка пишна спідниця, вишукане взуття; одяг менш зручний, проте надзвичайно елегантний. М. 20 ст. — постійне «балансування на обох полюсах», вічна суперечка між прихильниками таких різних підходів у створенні модного костюма. Дещо осторонь від цих дискусій і центр. подіумів Європи та США — дизайнери, які вважали свою творчість мистецтвом, не прагнучи дотримуватися модних трендів і запитів споживачів (напр., іспан. дизайнери М. Фортуні, К. Баленсіаґа). Визнач. представниками франц. школи М. у 1950–80-і рр. стали модельєри Ю. Живанші, П. Карден, І. Сен-Лоран, К. Лакруа, К. Монтана, Ж.-П. Ґотьє, нім.-франц. модельєр К.-О. Лаґерфельд. 1951 засн. італ. високу М. («Alta Moda»): у Флоренції відбувся перший показ. Видатні майстри італ. М. 20 ст. — Дж. Ферре, Е. Пуччі, В. Ґаравані, Дж. Версаче, Дж. Армані, Р. Джильї, Ф. Москіно. Успіх італ. дизайнерів ґрунтується насамперед на оригін. дизайні та використанні передових матеріалів і технологій. Особливістю британ. підходу в модній індустрії є парадоксал. поєднання класич. стилю з авангард. тенденціями. У 1960-х рр. англійка М. Куант одією з перших привнесла в М. свіжу молодіжну тему. Ексцентричність та іронія присутні у творчості відомих британ. дизайнерів — В. Вествуд, Дж. Ґальяно, А. Макквін та ін. Від 1970-х рр. важливу роль у європ. М. відіграли япон. дизайнери. Першим на париз. подіумі досягнув успіху К. Такада. Його творчість стала прикладом збагачення європ. традиції досвідом сх. мистецтва шиття та особливою естетикою, де присутній спрощений «площинний» крій, а між тілом та одягом завжди є повітряний прошарок. У наступні роки свій внесок у світ. М. зробили І. Міякє, Й. Ямомото, Р. Кавакубо, Дж. Ватанабе та ін. Осн. інструментом маркетинг. комунікацій у сфері М. є покази нових колекцій для потенц. клієнтів, преси, представників модної індустрії (перший відбувся 1943 у Нью-Йорку). Гол. покази називають Тижнями М. (Fashion Week), у сучас. форматі вперше проведено 1973 в Парижі, нині відбуваються на подіумах визнаних центрів модної індустрії — в Парижі, Мілані, Лондоні, Нью-Йорку. Тут демонструють колекції жін. одягу двічі на рік: у лютому–квітні представляють осінньо-зимові колекції, у вересні–жовтні — весняно-літні; у січні та червні — покази чол. колекцій. Існують ін. спеціалізов. і нац. Тижні М. Модна індустрія в Україні стала можливою завдяки багатій традиції створення якіс. одягу, взуття, трикотажу, що склалася в 20 ст. Див. також Народне вбрання Українське, Народний одяг. На початк. етапі становлення легкої індустрії у колиш. СРСР домінувало вороже ставлення до М., яку сприймали як бурж. явище. У період НЕПу від такого підходу відмовилися, але в СРСР М. завжди залишалася зоною естет. та ідеол. дискусій. Особливо негативним з боку офіц. влади було ставлення до числен. зх. молодіж. субкультур 1950–70-х рр., які презентували себе засобами М. Тих, хто наслідував стилістику байкерів, гіпі, панків та ін., у Рад. Союзі засуджували, а тих, хто модно одягався, називали стилягами. Але незважаючи на таке протистояння, вся історія М. 20 ст. в Україні — це переосмислення зх. модних тенденцій та пристосування їх до укр. ментальності, екон. умов та ідеології. На поч. 1920-х рр. укр. художники (О. Екстер, Є. Прибильська) брали участь у процесі налагодження виробництва оригін. одягу для трудящих на основі укр. нар. традицій. Цю тенденцію збережено упродовж існування СРСР, адже такий підхід забезпечував креативність укр. профес. дизайну одягу, його успіх на внутр. ринку та за кордоном. Перші вітчизн. будинки моделей одягу створ. у Києві (1944) та Львові (1951); у 1961 засн. Респ. будинок моделей трикотаж. виробів (Київ, від кін. 1980-х рр. — «Хрещатик»), 1969 — Респ. будинок моделей Міністерства побут. обслуговування насел. УРСР (Київ, до 2001 діяв як Моди розвитку Центр). У 1980-і рр. в Україні розробляли нові моделі для укр. підприємств в 11-ти спеціалізов. будинках моделей. Від 1950-х рр. укр. будинки моделей проводили регулярні покази нових колекцій для споживачів та фахівців під час міжнар. виставок та ярмарків. Підготовку художників-модельєрів в Україні розпочав 1946 Львів. інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львів. АМ), від 1986 — Київ. інститут легкої промисловості (нині університет технологій та дизайну), фахівців у галузі дизайну одягу — Київ. університет культури і мистецтв, Київ. академія декор.-приклад. мистецтва і дизайну, Мист. інститут худож. моделювання та дизайну (Київ). Серед дизайнерів, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизн. М., — Л. Авдєєва, Л. Авилкова, В. Анисимов, Т. Бачуро, М. Білас, І. Витвицька, О. Ворожбит, М. Воронін, А. Гладковська, О. Громова, В. Гресь, Д. Дорожкіна, С. Єрмаков, Т. Забанова, О. Залевський, Т. Земськова, Н. Калашникова, І. Каравай, О. Караванська, Т. Маєвська, О. Мамчич, Г. Мепен, Г. Митрохіна, М. Мотовиловець, В. Несміян, І. Нікіфоренко, В. Подолян, П. Подчекаєва, Н. Попова, Л. Пустовіт, О. Руденко, С. Семенко, С. Смолін, Н. Соболєва, Н. Старовойтова, М. Токар, А. Тищенко (Андре Тан), О. Тумасова, Т. Щедріна, Т. Шелест. Нині в Україні існує нац. система М., у складі якої — модел. агентства (зокрема «Лінія-12», «L-Mоdеls», «Олег і Єва»); підприємства легкої промисловості, спеціалізов. торг. мережі; період. видання, присвяч. питанням модної індустрії; покази мод. Нові модні тенденції висвітлювали вид. «Модний журнал» (Харків, Київ, 1927–29), «Моделі одягу» (Харків, Київ, Львів; 1930–60-і рр.), «Мода» (1960–80-і рр.), «Краса і мода» (Київ, 1970–89), «Єва», «Натали». У часи незалежності з’явилися ж. «Сезони моди», «Harper’s Bazaar Ukraine», «Elle Ukraine», «L’Officiel Ukraine», «Vogue Ukraine». У 1990–2010-і рр. в Україні проводили численні фестивалі, покази та конкурси, зокрема фестиваль М. «Чарівна голка», покази «Alta moda», «Mercedes-Benz Fashion Week Kiev», конкурси «Печерські каштани», «New Fashion Zone». Найбільш масштабним і значущим для розвитку вітчизн. М. став Укр. тиждень М. (Ukrainian Fashion Week; проводять від 1997 щорічно в Києві, ініціатор та організатор — І. Данилевська).