Музейна справа

МУЗЕ́ЙНА СПРА́ВА — галузь культури, основним змістом діяльності якої є комплектува­н­ня, облік, зберіга­н­ня, ви­вче­н­ня та викори­ста­н­ня музеями культурних цін­ностей країни. Має декілька напрямів: музейна політика — музейне законодавство, музейне будівництво, організація упр. музеями; музеє­знавство — наук. дисципліна, що ви­вчає закономірності виникне­н­ня та роз­витку музеїв, соц. функції цих закладів, форми й засоби їхньої реалізації на різних етапах істор. роз­витку; музейна практика — фонд., екс­позиц., просвітн. та ін. види діяльності музеїв. Початки колекціонува­н­ня унікал. і рідкіс. речей в Україні сягають часів Київ. Русі, коли при церквах та монастирях, у маєтках пред­ставників світської й духов. влади, аристократії почали накопичуватися перші збірки памʼяток. Ві­домі також приватні зі­бра­н­ня пізнішого часу, якими володіли укр. геть­мани, козац. старшина, заможні верстви населе­н­ня. Становле­н­ня музейництва (у світі загалом і в Україні зокрема) зумовлено обʼєктив. соц. потребою в створен­ні ін­ституцій поліфункціон. характеру з метою на­громадже­н­ня, збереже­н­ня, дослідж. і популяризації культур. на­дбань, організації краєзн. руху на місцях. Перші музеї зʼявилися на укр. землях у 19 ст. завдяки пере­важно приват. ініціативі окремих осіб та числен. наук., культ.-осв., церк. т-в, комітетів, комісій, навч. закладів, органів місц. самоврядува­н­ня, у ві­дан­ні яких вони пере­бували. Серед них — кабінети рідкіс. речей при Чорномор. гідрогр. депо в Миколаєві (1803) та при Харків. університеті (1807). Найві­домішими власниками приват. музеїв і зі­брань музей. значе­н­ня в 19 — на поч. 20 ст. були О. Бобринський, Т. Легоцький, А. Петрушевич, О. Поль, К. Скаржинська, В. Тарновський, Б. і В. Ханенки, Ф. Штейнгель, Андрей Шептицький, родини Шодуарів, Терещенків, Ос­солінських, князів Любомирських та ін. Знач. популярністю користувалися музеї навч. закладів: Університету св. Володимира в Києві (див. Музеї Університету святого Володимира в Києві), Новорос. університету в Одесі, Харків., Львів., Чернів. університетів, Церк.-археол. музей при Київ. духов. академії, а також при реал. і комерц. училищах, Вищих жін. курсах тощо. Найві­доміші музеї наук. й культ.-осв. т-в і губерн. учених архів. комісій — Одеського товариства історії та старожитностей Музей, музеї НТШ (Львів; див. Народо­знавства Ін­ститут НАНУ), Харків. істор.-філол. товариства, Товариства дослідників Волині (Житомир), УНТ (Київ), Київський воєн­но-історичний музей, Подільський музей Товариства «Народна школа», Таврій. і Черніг. губерн. вчених архів. комісій та ін. Помітну роль у роз­витку музейництва ві­ді­гравали музеї губерн. земств, зокрема Полтав., Таврій., Херсон.; Музей українських старожитностей ім. В. Тарновського Чернігівського губернського земства; музеї органів місц. самоврядува­н­ня — Істор. музей і Нац. музей ім. короля Яна III у Львові (див. Львівський історичний музей), Харків. міський худож.-пром. музей тощо. Окрему групу становили церк. музеї, що діяли пере­важно при братствах, єпархіях, церк. товариствах і комітетах: Давньо­сховище Свято-Володимир. православ. братства (м. Володимир-Волинський, нині Волин. обл.), Волин. (Житомир) і Полтав. єпархіал. давньо­сховища, Черніг. єпархіал. сховище старожитностей, Харків. єпархіал. церк.-археол. музей, Музей Ставропігійського ін­ституту у Львові і Церк. музей (Львів), Давньо­сховище Поділ. єпархіал. істор.-статист. комітету (м. Ка­мʼянець-Поділь­сь­кий, нині Хмельн. обл.) тощо. На поч. 20 ст. музейна мережа охоплювала всі регіони України. Най­значніша її частина була зосереджена у великих містах — Києві, Львові, Одесі, Харкові, Чернігові. У цей період почала оформлюватися профіл. спеціа­лізація музей. закладів за зміст.-темат. характером збірок — археол., істор., етногр., художні, природн., комплексні тощо. Зʼя­ви­лись і перші мемор. музеї, зокрема М. Гоголя — при Ніжин. істор.-філол. ін­ституті (нині Черніг. обл.), П. Куліша — на х. Мотронівка (нині у складі с. Оленівка Борзнян. р-ну Черніг. обл.; див. «Ган­нина пустинь» Чернігівський обласний історико-меморіальний музей-заповід­ник П. Куліша), Т. Шевченка — побл. могили в м. Канів (нині Черкас. обл.; див. Шевченківський національний заповід­ник), А. Чехова — у м. Ялта (нині АР Крим; див. Чехова А. Будинок-музей) і Харкові. Загалом на поч. 20 ст. на укр. землях діяло понад 140 музеїв і закладів музей. типу. Зі встановле­н­ням рад. влади всі музеї націоналізовано, до них пере­дано конфісков. приватні збірки, майно церков і монастирів. У 1920-х рр. спо­стерігалася тенденція до заснува­н­ня музеїв нац. значе­н­ня, а також наук. й регіон., що збіглося із заг. укр. культур. під­несе­н­ням. У Києві створ. Укр. геол. музей (нині в складі Націо­нального науково-природничого музею НАНУ), Всеукр. істор. музей ім. Т. Шевченка (нині Історії України Національний музей), Всеукраїнський музей-городок в Києво-Печер. лаврі, Музей (Кабінет) антропології та етнології ім. Хв. Вовка при ВУАН і Музей мистецтв ВУАН (на основі зі­бра­н­ня по­друж­жя Ханенків; нині Музей мистецтв ім. Бог­дана та Варвари Ханенків Націо­нальний); у Житомирі — Во­лин­cький науково-дослідний музей (нині Житомирський обласний крає­знавчий музей), у Харкові — Музей Слобід. України ім. Г. Сковороди (нині Харківський історичний музей ім. М. Сумцова), в Одесі — «Степова Україна» Музей, у Сімферополі — Центр. музей Тавриди (див. Кримський республіканський заклад «Центральний музей Тавриди»). Зро­стала мережа музеїв революції та крає­­знавчих. У 1930-х рр. музейні заклади реорганізовано з метою пере­творе­н­ня їх на ідеол. установи, осн. зав­да­н­ня яких — популяризація ідей більшов. партії та пере­ваг соціаліст. ладу. З екс­позицій вилучали укр. матеріали, велику кількість фахівців М. с. ре­пресовано. Під час 2-ї світової вій­ни музейні збірки за­знали знач. втрат у ході евакуації та внаслідок вивезе­н­ня їхніх колекцій до Німеч­чини. Після її закін. сформовано роз­галужену музейну мережу, що включала держ. музеї, під­порядк. пере­важно Мін-ву культури УРСР, АН УРСР, окремим ві­домствам і товариствам, та музеї на громад. засадах (кращим із них надавали статус «народних»). За профіл. спрямува­н­ням мережа була досить роз­галуженою, у кожній профіл. групі ви­значався провід. музей, що виконував наук.-метод. функції. Характерна риса музей. будівництва цього періоду — пошире­н­ня музеїв В. Леніна, істор.-рев., істор.-парт., історії комсомолу. Від 1960-х рр. роз­будовували мережу етногр. музеїв (нар. архітектури та побуту, музеї-заповід­ники тощо). Із від­новле­н­ням незалежності України 1991 роз­почався новий етап в історії музейництва. У процесі реорганізації майже зникли заклади, присвяч. історії партії і комсомолу, більшов. пере­вороту 1917. Натомість виникли музеї з історії Визв. змагань 1917–21, присвяч. укр. нац. руху, ОУН, УПА (як заг.-істор., так і мемор. — персон. та моногр.). Від 1990-х рр. 28-ми провід. музеям і заповід­никам на­дано статус «національних». Серед них — Історії України Національний музей, Художній музей України Національний, Шевченка Т. Національний музей, Літератури України Національний музей, «Історії Великої Вітчизняної вій­ни 1941–1945 років Національний музей» Меморіальний комплекс, Медицини України Національний музей, Нац. наук.-природн. музей України НАНУ, «Софія Київська» Національний заповід­ник, Києво-Печерський історико-культурний заповід­ник Національний, «Хортиця» Національний заповід­ник, «Херсонес Таврійський» Національний заповід­ник. 1995 ВР України ухвалила перший в історії держави Закон України «Про музеї та музейну справу». За даними Міністерства культури України, станом на 2018 музейна мережа України нарах. 2,5 тис. музеїв, заповід­ників, закладів музей. типу всіх форм власності та під­порядкува­н­ня. Це держ. і комунал. музеї, музейні установи на правах філій та від­ділів, музеї, що пере­бувають у ві­дан­ні під­приємств, установ, організацій, навч. закладів, в яких зберігаються музейні колекції та предмети, котрі є держ. власністю й належать до держ. частини Музей. фонду України, музеї на громад. засадах; сформувалася також мережа приват. і церк. музей. установ. Крім того, Музей. фонд України налічує понад 12 млн рухомих памʼяток усіх видів і типів, зокрема багато істор. реліквій, шедеврів нац. і світ. культури. Центр. органом держ. виконав. влади у галузі музей. справи є Міністерство культури України, однак проекти роз­витку музей. галузі України й окремих її складових здійснюють і доброчин­ні фонди та громад. організації. Так, у рамках про­грами «Центр роз­витку музейної справи» Між­нар. фонду «Україна 3000» за під­тримки Швейцар. культур. про­грами 2005 створ. інтернет-портал «Музейний про­стір». Від 2006 його під­тримує громад. організація «Український центр роз­витку музейної справи». Виходить ж. «Музеї України» (від 2004).

Завантажити статтю