Музеологія

Визначення і загальна характеристика

МУЗЕОЛО́ГІЯ — між­дисциплінарна наука, що ви­вчає закономірності роз­витку та функціонува­н­ня музеїв. Інша назва — музеє­знавство. Досліджує процеси зберіга­н­ня, осмисле­н­ня і пере­дава­н­ня соціальної інформації за допомогою артефактів. Використовує методи і поня­т­тя таких наук, як археологія, геральдика, історія, мистецтво­знавство, нумізматика, педагогіка, психологія тощо; має і власний категоріальний апарат: атр­активність, атрибуція, документува­н­ня, екс­позиція, зберіга­н­ня, історіо­графія, класифікація, колекціонува­н­ня, музей, музейна комунікація, музейна па­мʼятка, музейна педагогіка, музейна справа, музейний предмет, музейний фонд, музео­графія, рекреаційна функція, ре­презентація, систематизація, тезаврація, типологія тощо.

Музео­графія — роз­діл М., що ви­вчає історію музеїв, екс­позиції та колекції, популяризацію і рекламу музеїв за допомогою про­спектів, путівників, каталогів, довід­ників. Музейні предмети — памʼятки історії та культури, а також обʼєкти природи (видо­змінюючи своє первин­не функціональне при­значе­н­ня, пере­втілюються у символи конкрет. істор. факту, дії, явища).

В українському музеє­знавстві традиційно виділяють основні методи побудови екс­позицій: систематичний, ансамблевий, ландшафтний і тематичний. Першими науковими принципами організації матеріалу стали системат. екс­позиції. Ансамбл. екс­позиція характерна для мемор. музеїв, музеїв-палаців, садиб; реконструює типовий для певної епохи соціокультур. контекст. Паралельно з ансамбл. формувалися і ландшафтні екс­позиції, що поширилися на­прикінці 19 ст. у природн.-наук. та істор. музеях. При­йомами ландшафт. методу екс­понува­н­ня стали панорами і діорами, що створюють ілюзію реал. простору. Панорама пропонує круговий огляд і вводить у центр зображуваної події. Діо­рама дає можливість роз­глядати подію тільки з боку вікна і не потребує спец. колоподіб. будівлі; тому діорами є майже в усіх природ.-наук. і краєзн. музеях. На від­міну від системат. і ансамбл. екс­позицій, у ландшафт­ному посилено концептуал. аспект, що конкретизують предметно. Технології музей. роботи сьогодні сут­тєво змінено, акцентують на інтер­актив. характері екс­позиції.

Типова класи­фі­кація музеїв за профілем:

• художні (образотворчі, декоративно-ужиткові., народні, сучасного мистецтва),
• мистецькі (літ., театр., муз., музеї кіно),
• природні (антропол., біол., ботан., геол., зоол., мінерал., палеонтологічні),
• історичні (загально­історичні, військово-історичні, історії релігії, історико-побутові, археологічні, етно­графічні),
• науково-технічні,
• комплексні (крає­знавчі, екомузеї, музеї-ансамблі, створені на основі памʼяток архітектури, їх інтерʼєрів, території, що їх оточує),
• галузеві тощо.

Критерієм класифікації музеїв може бути їхнє сусп. при­значе­н­ня: наук.-дослідницькі, наук.-просвітницькі, на­вчальні. Існує типологія музеїв за способом здійсне­н­ня музеями документува­н­ня, від­повід­но до якого виділяють музеї колекційних та ансамблевих типів. Музеї колекц. типу організовують діяльність на основі традиц. зі­бра­н­ня речових, писем., образотвор. матеріалів, що від­повід­ають їхньому профілю; функцію документува­н­ня здійснюють шляхом комплектува­н­ня та збереже­н­ня фонду музей. предметів. В основі діяльності музеїв ансамбл. типу — памʼятки архітектури з інтерʼєрами, прилеглою тер., природ. середовищем; функцію документува­н­ня виконують шляхом зберіга­н­ня ансамблю нерухомих памʼяток і належ. їм оточе­н­ня (палац-музей, дім-музей, музей-садиба, музей-квартира, музей-майстерня, музей під від­критим небом, музей-заповід­ник).

Музеї засновували на межі 18–19 ст. Їх не потрібно ототожнювати з колекціонува­н­ням (див. Колекція), що існувало від епохи Ренесансу: спочатку це були домашні колекції, що з часом стали до­ступні публіці, пізніше — кунст­камери, кабінети рідкостей, давньо­сховища, де екс­понати не атрибували, не систематизували. В епоху Просвітництва виникла дидакт. модель музею, засн. на принципі наук. систематизації, гол. зав­да­н­нями якої є збереже­н­ня та пере­дача знань. У 2-й пол. 19 ст. сформувалася гедоніст. модель музею (це були пере­важно художні музеї, музеї-садиби, музеї-палаци), куди приходили милуватися, отримати насолоду від спо­гля­да­н­ня, захоплюватися. Сьогодні з появою «Scien­ce Art» ознаки цієї моделі зʼявля­ються в природн.-наук. і наук.-тех. музеях. Модернізація екс­позиції на основі концептуал. проектува­н­ня існує частіше в музеях сучас. мистецтва (зокрема «PinchukArtCentre»).

Музеї як публічні заклади в Україні почали діяти у 19 ст. Цьому сприяли осередки інтелігенції, що сформувалися на основі університетів у Харкові та Києві, де від­крито перші музеї (див. Музей археології Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Музей історії Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Музеї Університету святого Володимира у Києві). Помітну роль у роз­витку музейництва ві­ді­гравали музеї Полтав., Таврій. (Сімферополь), Херсон., Черніг., Одес. губерн. земств. Окрему групу становили церк. музеї, що діяли пере­важно при братствах, єпархіях: Давньо­сховище Свято-Володимир. православ. братства у Володимирі-Волинську (нині м. Володимир-Волинський Волин. обл.), Полтав. єпарх. давньо­сховище, Черніг. єпарх. сховище старожитностей, Харків. єпарх. церк.-археол. музей. Збирали памʼят­ки історії та культури різні громад. організації, особливо активно — Товариства любителів старожитностей і мистецтв у Києві, Харкові, Чернігові. Львів став музей. центром у Зх. Україні: 1874 від­крито Львівський міський промисловий музей, 1895 — Етногр. музей НТШ, 1904 — Археол. музей «Нар. дому», 1907 — Нар. музей (нині Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Возницького) та ін. 1912 створ. Терноп. обл. краєзн. музей.

Важливу роль у роз­будові музей. справи на межі 19–20 ст. в Україні ві­діграла ініціатива укр. промисловців Тарновських, Терещенків, Б. і В. Ханенків, О.-Г. Гансена, О. Бобринського, П. Потоцького, Т. Легоцького та ін. Їхня меценат. діяльність сприяла роз­витку укр. крає­знавства, ними врятовано від неминучої втрати чимало унікал. памʼяток історії та культури, зі­брано цікаві художні колекції, на базі яких організовано низку ХМ: у Харкові — Міський ХМ (1886), у Києві — Міський музей старовини і мистецтв, в Одесі — Міський музей крас. мистецтв (обидва — 1899); у м. Фео­досія (нині АР Крим) І. Айвазовський заснував картин­ну галерею (див. Феодосійська картин­на галерея ім. І. Айвазовського); також від­криті художні галереї у Миколаєві та Катеринославі (нині Дні­про).

На поч. 20 ст. музейна мережа охопила всі регіони України. Най­значнішу її частину зосереджено у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Чернігові. У цей період почала оформлюватися профіл. спеціалізація музей. закладів за змістовно-темат. характером збірок — археол., істор., етногр., художні, природн., крає­знавчі тощо. Зʼявилися перші мемор. музеї, зокрема М. Гоголя при Ніжин. істор.-філол. ін­ституті князя Без­бородька, П. Куліша у Черніг. обл., Музей Т. Шевченка у Каневі (нині Черкас. обл.; див. Шевченків­сь­кий національний заповід­ник), Чехова А. Будинок-музей в Ялті (нині АР Крим), Короленка В. Полтавський літературно-меморіальний музей, Великосорочинський літературно-меморіальний музей М. Гоголя (Полтав. обл.). Стародавнє м. Ольвія разом із некрополем на Миколаївщині 1924 оголошено істор.-археол. заповід­ником (див. «Ольвія» Історико-археологічний заповід­ник), 1926 заповід­ником стала Києво-Печер. лавра (див. Києво-Печерський історико-культурний заповід­ник Національний).

Музеї на території України по­ступово пере­творювали на багатофункціонал. заклади, центри культурно-просвітн., політ. вихова­н­ня населе­н­ня. Ви­знач. організаторами музей. справи в Україні були В. Гнатюк (понад 300 праць і краєзн. роз­відок), Андрей Шептицький, І. Свєнціцький, С. Васильківський, М. Біляшівський, Д. Щербаківський, М. Макаренко, Д. Яворницький, П. Тутковсь­кий та ін. Н.-д. роботу музеїв роз­горнули після 1-го зʼ­їзду музейників (1930, Москва). Роз­виток музей. справи став інтенсивнішим після 2-ї світової вій­ни: створювали музеї при ф-ках і заводах (у Києві при заводах «Арсенал», «Ленінська кузня», «Більшовик»); у вищих і серед. навч. закладах від­кривали краєзн. музеї або музеї бо­йової слави, осн. при­значе­н­ня яких — патріот. вихова­н­ня рад. молоді. Зʼявилося багато но­вих мемор. музеїв: Булгакова Михайла Літературно-меморіальний музей (Київ), Грушевського Михайла Історико-меморіальний музей у Києві, Грушевського Михайла Меморіальний музей у Львові, Полтавський літературно-меморіальний музей І. Котляревського, Українки Лесі Музей (с. Колодяжне Ковел. р-ну Волин. обл.), Музей І. Франка (с. Нагуєвичі Дрогоб. р-ну Львів. обл.; див. «Нагуєвичі» Державний історико-культурний заповід­ник), Музей українського народного декоративного мистец­тва Національний, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України Державний, Медицини України Національний музей, Нац. музей історії України у 2-й світ. вій­ні (див. «Історії Великої Вітчизняної вій­ни 1941–­1945 років Національний музей» Меморіальний комплекс), Народ­ної архітектури та побуту України Національний музей (усі — Київ), Бахчисарайський історико-архітектурний заповід­ник (нині АР Крим). 1952 в Україні налічували бл. 500 держ. музеїв, станом на 2019 — бл. 5 тис. музеїв.

Особливостями сучас. музей. справи є концептуальність (тому при великих музеях існують лабораторії музей. проектуван­ня, проводять наук. конф. з таким при­значе­н­ням), часткова музеєфікація в автентич. сере­до­вищі, роз­виток екомузеїв, роз­важал.-анімац. та віртуал. музеїв, міст-музеїв (напр., Брюґ­ґе та Ґент у Бельгії), частк. консервації (музеєфікації) місць по­стій. прожива­н­ня людей. Цікавою новою моде­л­лю є екомузей, що за­ймає певну територію та орієнтований на взаємодію мешканців цих місць (напр., нащадки господарів садиб, купецтва, під­приємців тощо) з від­відувачами, що допомагає звʼязати предметне середовище, життя людей минулих епох із сучасністю. Музеї активно працюють із культур. памʼя­т­тю людства, створюючи нові смисли і образи. Один з осн. напрямів музей. лаборатор. дослідж. є Public History («публічна історія»), де створюють свій медійно-роз­важал. формат ре­презентації істор. зна­н­ня, осмислюють, яким чином сьогодні працює історія в політ. і освіт. форматах. Використовуючи інформ. та медійні технології для того, щоб конвертувати наук. уявле­н­ня про минуле в такі форми, що можуть закріпитися у сусп. сві­домості, музейники-історики фактично виробляють публічне масове зна­н­ня.

Сьогодні, коли історія в рамках ринк. економіки стала певним товаром, а в сві­домості мас існує багато міфів, спекуляцій, фантазій., зав­да­н­ня музеїв пере­втілити її в реал. ресурс роз­витку культури у всіх сферах життя. У класич. музеї пере­важала просвітн. функція, чому сприяла системність екс­позиції, автентичність предметів, наочність. Ці особливості музею використовують навч. заклади, організовуючи самост. роботу учнів. Сьогодні ж осн. мотивацією від­відува­н­ня музею стало проведе­н­ня до­зві­л­ля, тому там прагнуть створити середовище для творчості. У музеях існують лаб., майстерні творчості, проводять лекторії, пере­гляди фільмів, зу­стрічі з митцями. Роз­витку музей. справи сприяє ж. «Музеї України», наук. конф., лаб. музей. дослідж. Потужним засобом модернізації музеїв є Інтернет, що пропагує музейні екс­позиції, проте там укр. музеї пред­ставлені недо­статньо. Для сучас. музею дуже важливим є архітектура будівлі, де сам про­стір формує концепцію екс­позиції, виражає новий хронотоп існува­н­ня людини.

Нині музеї будують кращі архітектори, зокрема Д. Лібескінд — Євр. музеї Берліна (1999) та Копенгаґена (2003), Ф. Ґері (Музей С. Ґуґ­ґен­га­йма в Більбао, Іспанія, 1997), ХМ Ф. Вейсмана в Мін­неаполісі (1993), Музей музики та наук. фантастики в Сіетлі (2000; обидва — США), Музей толерантності в Єрусалимі (2002), Заха Хадід (Центр мистецтв в Абу-Дабі, 2007), Нац. музей мистецтв 21 ст. у Римі (2010).

Літ.: Вольфович А. Ю. Модель музей­ной ком­муникации в концепции зару­беж­ных музееведов // Музей в современ. культуре: Сб. науч. тр. С.-Пе­тер­бург, 1997; Маньковська Р. Роз­виток сучасного музейництва в Україні // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ ст. К., 2004; Горішевський П., Ковалів М., Мельник В., Оришко С. Основи музеє­знавства, маркетингу та рекламно-інформаційної діяльності музеїв: Навч. посіб. Ів.-Ф., 2005; Основи музейної справи. К., 2005; Піскова Е. Специфіка та основні напрями формува­н­ня музейної мережі України в ХIХ — на початку ХХ ст. // Музеї України ХIХ — поч. ХХ століть. К., 2005; Якубовський В. I. Музеє­знавство: Під­руч. Камʼянець-По­дільський, 2010; Шулепова Э. А. Основы музееведения. Москва, 2013; Бишоп К. Радикальная музеология, или Так ли уж «современ­ны» музеи современ­ного искус­ства? / Пер. с англ. Москва, 2014; Салата О. О. Основи музеє­знавства: Навч.-метод. посіб. В., 2015.

Г. С. Мєд­никова

Завантажити статтю