Музеологія

Визначення і загальна характеристика

МУЗЕОЛО́ГІЯ  — міждисциплінарна наука, що вивчає закономірності розвитку та функціонування музеїв. Інша назва — музеєзнавство. Досліджує процеси зберігання, осмислення і передавання соціальної інформації за допомогою артефактів. Використовує методи і поняття таких наук, як археологія, геральдика, історія, мистецтвознавство, нумізматика, педагогіка, психологія тощо; має і власний категоріальний апарат: атрактивність, атрибуція, документування, експозиція, зберігання, історіографія, класифікація, колекціонування, музей, музейна комунікація, музейна па­м’ятка, музейна педагогіка, музейна справа, музейний предмет, музейний фонд, музеографія, рекреаційна функція, репрезентація, систематизація, тезаврація, типологія тощо.

Музеографія — розділ М., що вивчає історію музеїв, експозиції та колекції, популяризацію і рекламу музеїв за допомогою проспектів, путівників, каталогів, довідників. Музейні предмети — пам’ятки історії та культури, а також об’єкти природи (видозмінюючи своє первинне функціональне призначення, перевтілюються у символи конкрет. істор. факту, дії, явища).

В українському музеєзнавстві традиційно виділяють основні методи побудови експозицій: систематичний, ансамблевий, ландшафтний і тематичний. Першими науковими принципами організації матеріалу стали системат. експозиції. Ансамбл. експозиція характерна для мемор. музеїв, музеїв-палаців, садиб; реконструює типовий для певної епохи соціокультур. контекст. Паралельно з ансамбл. формувалися і ландшафтні експозиції, що поширилися наприкінці 19 ст. у природн.-наук. та істор. музеях. Прийомами ландшафт. методу експонування стали панорами і діорами, що створюють ілюзію реал. простору. Панорама пропонує круговий огляд і вводить у центр зображуваної події. Діо­рама дає можливість розглядати подію тільки з боку вікна і не потребує спец. колоподіб. будівлі; тому діорами є майже в усіх природ.-наук. і краєзн. музеях. На відміну від системат. і ансамбл. експозицій, у ландшафт­ному посилено концептуал. аспект, що конкретизують предметно. Технології музей. роботи сьогодні суттєво змінено, акцентують на інтерактив. характері експозиції.

Типова класи­фі­кація музеїв за профілем:

• художні (образотворчі, декоративно-ужиткові., народні, сучасного мистецтва),
• мистецькі (літ., театр., муз., музеї кіно),
• природні (антропол., біол., ботан., геол., зоол., мінерал., палеонтологічні),
• історичні (загальноісторичні, військово-історичні, історії релігії, історико-побутові, археологічні, етнографічні),
• науково-технічні,
• комплексні (краєзнавчі, екомузеї, музеї-ансамблі, створені на основі пам’яток архітектури, їх інтер’єрів, території, що їх оточує),
• галузеві тощо.

Критерієм класифікації музеїв може бути їхнє сусп. призначення: наук.-дослідницькі, наук.-просвітницькі, навчальні. Існує типологія музеїв за способом здійснення музеями документування, відповідно до якого виділяють музеї колекційних та ансамблевих типів. Музеї колекц. типу організовують діяльність на основі традиц. зібрання речових, писем., образотвор. матеріалів, що відповідають їхньому профілю; функцію документування здійснюють шляхом комплектування та збереження фонду музей. предметів. В основі діяльності музеїв ансамбл. типу — пам’ятки архітектури з інтер’єрами, прилеглою тер., природ. середовищем; функцію документування виконують шляхом зберігання ансамблю нерухомих пам’яток і належ. їм оточення (палац-музей, дім-музей, музей-садиба, музей-квартира, музей-майстерня, музей під відкритим небом, музей-заповідник).

Музеї засновували на межі 18–19 ст. Їх не потрібно ототожнювати з колекціонуванням (див. Колекція), що існувало від епохи Ренесансу: спочатку це були домашні колекції, що з часом стали доступні публіці, пізніше — кунст­камери, кабінети рідкостей, давньосховища, де експонати не атрибували, не систематизували. В епоху Просвітництва виникла дидакт. модель музею, засн. на принципі наук. систематизації, гол. завданнями якої є збереження та передача знань. У 2-й пол. 19 ст. сформувалася гедоніст. модель музею (це були переважно художні музеї, музеї-садиби, музеї-палаци), куди приходили милуватися, отримати насолоду від споглядання, захоплюватися. Сьогодні з появою «Scien­ce Art» ознаки цієї моделі з’явля­ються в природн.-наук. і наук.-тех. музеях. Модернізація експозиції на основі концептуал. проектування існує частіше в музеях сучас. мистецтва (зокрема «PinchukArtCentre»).

Музеї як публічні заклади в Україні почали діяти у 19 ст. Цьому сприяли осередки інтелігенції, що сформувалися на основі університетів у Харкові та Києві, де відкрито перші музеї (див. Музей археології Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Музей історії Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Музеї Університету святого Володимира у Києві). Помітну роль у розвитку музейництва відігравали музеї Полтав., Таврій. (Сімферополь), Херсон., Черніг., Одес. губерн. земств. Окрему групу становили церк. музеї, що діяли переважно при братствах, єпархіях: Давньосховище Свято-Володимир. православ. братства у Володимирі-Волинську (нині м. Володимир-Волинський Волин. обл.), Полтав. єпарх. давньосховище, Черніг. єпарх. сховище старожитностей, Харків. єпарх. церк.-археол. музей. Збирали пам’ят­ки історії та культури різні громад. організації, особливо активно — Товариства любителів старожитностей і мистецтв у Києві, Харкові, Чернігові. Львів став музей. центром у Зх. Україні: 1874 відкрито Львівський міський промисловий музей, 1895 — Етногр. музей НТШ, 1904 — Археол. музей «Нар. дому», 1907 — Нар. музей (нині Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Возницького) та ін. 1912 створ. Терноп. обл. краєзн. музей.

Важливу роль у розбудові музей. справи на межі 19–20 ст. в Україні відіграла ініціатива укр. промисловців Тарновських, Терещенків, Б. і В. Ханенків, О.-Г. Гансена, О. Бобринського, П. Потоцького, Т. Легоцького та ін. Їхня меценат. діяльність сприяла розвитку укр. краєзнавства, ними врятовано від неминучої втрати чимало унікал. пам’яток історії та культури, зібрано цікаві художні колекції, на базі яких організовано низку ХМ: у Харкові — Міський ХМ (1886), у Києві — Міський музей старовини і мистецтв, в Одесі — Міський музей крас. мистецтв (обидва — 1899); у м. Фео­досія (нині АР Крим) І. Айвазовський заснував картинну галерею (див. Феодосійська картинна галерея ім. І. Айвазовського); також відкриті художні галереї у Миколаєві та Катеринославі (нині Дніпро).

На поч. 20 ст. музейна мережа охопила всі регіони України. Найзначнішу її частину зосереджено у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Чернігові. У цей період почала оформлюватися профіл. спеціалізація музей. закладів за змістовно-темат. характером збірок — археол., істор., етногр., художні, природн., краєзнавчі тощо. З’явилися перші мемор. музеї, зокрема М. Гоголя при Ніжин. істор.-філол. інституті князя Безбородька, П. Куліша у Черніг. обл., Музей Т. Шевченка у Каневі (нині Черкас. обл.; див. Шевченків­сь­кий національний заповідник), Чехова А. Будинок-музей в Ялті (нині АР Крим), Короленка В. Полтавський літературно-меморіальний музей, Великосорочинський літературно-меморіальний музей М. Гоголя (Полтав. обл.). Стародавнє м. Ольвія разом із некрополем на Миколаївщині 1924 оголошено істор.-археол. заповідником (див. «Ольвія» Історико-археологічний заповідник), 1926 заповідником стала Києво-Печер. лавра (див. Києво-Печерський історико-культурний заповідник Національний).

Музеї на території України поступово перетворювали на багатофункціонал. заклади, центри культурно-просвітн., політ. виховання населення. Визнач. організаторами музей. справи в Україні були В. Гнатюк (понад 300 праць і краєзн. розвідок), Андрей Шептицький, І. Свєнціцький, С. Васильківський, М. Біляшівський, Д. Щербаківський, М. Макаренко, Д. Яворницький, П. Тутковсь­кий та ін. Н.-д. роботу музеїв розгорнули після 1-го з’їзду музейників (1930, Москва). Розвиток музей. справи став інтенсивнішим після 2-ї світової вій­ни: створювали музеї при ф-ках і заводах (у Києві при заводах «Арсенал», «Ленінська кузня», «Більшовик»); у вищих і серед. навч. закладах відкривали краєзн. музеї або музеї бойової слави, осн. призначення яких — патріот. виховання рад. молоді. З’явилося багато но­вих мемор. музеїв: Булгакова Михайла Літературно-меморіальний музей (Київ), Грушевського Михайла Історико-меморіальний музей у Києві, Грушевського Михайла Меморіальний музей у Львові, Полтавський літературно-меморіальний музей І. Котляревського, Українки Лесі Музей (с. Колодяжне Ковел. р-ну Волин. обл.), Музей І. Франка (с. Нагуєвичі Дрогоб. р-ну Львів. обл.; див. «Нагуєвичі» Державний історико-культурний заповідник), Музей українського народного декоративного мистец­тва Національний, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України Державний, Медицини України Національний музей, Нац. музей історії України у 2-й світ. вій­ні (див. «Історії Великої Вітчизняної вій­ни 1941–­1945 років Національний музей» Меморіальний комплекс), Народ­ної архітектури та побуту України Національний музей (усі — Київ), Бахчисарайський історико-архітектурний заповідник (нині АР Крим). 1952 в Україні налічували бл. 500 держ. музеїв, станом на 2019 — бл. 5 тис. музеїв.

Особливостями сучас. музей. справи є концептуальність (тому при великих музеях існують лабораторії музей. проектуван­ня, проводять наук. конф. з таким призначенням), часткова музеєфікація в автентич. сере­до­вищі, розвиток екомузеїв, розважал.-анімац. та віртуал. музеїв, міст-музеїв (напр., Брюґґе та Ґент у Бельгії), частк. консервації (музеєфікації) місць постій. проживання людей. Цікавою новою моделлю є екомузей, що займає певну територію та орієнтований на взаємодію мешканців цих місць (напр., нащадки господарів садиб, купецтва, підприємців тощо) з відвідувачами, що допомагає зв’язати предметне середовище, життя людей минулих епох із сучасністю. Музеї активно працюють із культур. пам’яттю людства, створюючи нові смисли і образи. Один з осн. напрямів музей. лаборатор. дослідж. є Public History («публічна історія»), де створюють свій медійно-розважал. формат репрезентації істор. знання, осмислюють, яким чином сьогодні працює історія в політ. і освіт. форматах. Використовуючи інформ. та медійні технології для того, щоб конвертувати наук. уявлення про минуле в такі форми, що можуть закріпитися у сусп. свідомості, музейники-історики фактично виробляють публічне масове знання.

Сьогодні, коли історія в рамках ринк. економіки стала певним товаром, а в свідомості мас існує багато міфів, спекуляцій, фантазій., завдання музеїв перевтілити її в реал. ресурс розвитку культури у всіх сферах життя. У класич. музеї переважала просвітн. функція, чому сприяла системність експозиції, автентичність предметів, наочність. Ці особливості музею використовують навч. заклади, організовуючи самост. роботу учнів. Сьогодні ж осн. мотивацією відвідування музею стало проведення дозвілля, тому там прагнуть створити середовище для творчості. У музеях існують лаб., майстерні творчості, проводять лекторії, перегляди фільмів, зустрічі з митцями. Розвитку музей. справи сприяє ж. «Музеї України», наук. конф., лаб. музей. дослідж. Потужним засобом модернізації музеїв є Інтернет, що пропагує музейні експозиції, проте там укр. музеї представлені недостатньо. Для сучас. музею дуже важливим є архітектура будівлі, де сам простір формує концепцію експозиції, виражає новий хронотоп існування людини.

Нині музеї будують кращі архітектори, зокрема Д. Лібескінд — Євр. музеї Берліна (1999) та Копенгаґена (2003), Ф. Ґері (Музей С. Ґуґґен­гайма в Більбао, Іспанія, 1997), ХМ Ф. Вейсмана в Міннеаполісі (1993), Музей музики та наук. фантастики в Сіетлі (2000; обидва — США), Музей толерантності в Єрусалимі (2002), Заха Хадід (Центр мистецтв в Абу-Дабі, 2007), Нац. музей мистецтв 21 ст. у Римі (2010).

Завантажити статтю