Муратов Ігор Леонтійович

МУРА́ТОВ Ігор Леонтійович (15(28). 07. 1912, Париж — 29. 03. 1973, Харків) — поет, прозаїк, драматург, літературний критик. Член СПУ СРСР (1934). Батько О. Муратова. У зв’язку з революційною діяльністю родина М. 1912 змушена була емігрувати до Парижа, а після більшовицького перевороту 1917 повернулася на батьківщину. М. навчався у радянській хімічній професійно-технічній школі. Дебютував 1925 віршами в газеті «Юний ленінець». Від 1930 працював на заводі «Електросталь», пізніше — на Харківському тракторному заводі. 1932 розпочато кампанію залучення ударників у літературу, серед них опинився й М. Автор поетичних книг «Комсографік» (1933), «Загибель синьої птиці» (1934), «Важкий прогін», «Весела балка» (обидві — 1935), «Зелені зозулі» (1936), «Сашкові казки» (1937), «Остап Горбань» (1938; усі — Харків; Київ), наповнених віршами в дусі стилістики В. Маяковського або довгими епічними поемами про щасливе життя радянських людей. Пізніше М. ніколи не передруковував творів цього часу. Від 1934 — на творчій роботі. Закінчив вечірнє відділення філологічного факультету Харківського університету (1939). У цьому ж році призваний до армії, брав участь у радянсько-фінській війні. Фронтові враження описав у книгах «Багаття» (1940) та «Двадцятий полк» (1941; обидві — Київ). Від 1941 знову на фронті; 1942 після важкої контузії потрапив у полон. Ув’язнення відбував у концтаборі на острові Узедом у Балтійському морі. Визволений лише в березні 1945. СПУ двічі отримувала повідомлення про його смерть і двічі (1941, 1942) провела вечір пам’яті М. Після війни продовжив творчу діяльність: книги «Поетичні трилогії» (Х., 1946), «Слово про Харків» (Х., 1950), «Ідуть богатирі» (К., 1951) та інші. Критика його поетичної творчості наштовхнула М. на думку писати прозу. Перша його спроба — «Буковинська повість» (1951; окреме видання — К., 1952; Сталінська премія, 1952). Це був твір, написаний у традиціях радянської пропаганди, завдяки якому ім’я М. стало популярним у СРСР. 1955 його запрошено до комітету «За возвращение на родину», що працював у Німеччині, на посаду редактора однойменної газети. 1959 повернувся до Харкова. 

Розквіт його творчої діяльності припав на 1960-і роки. У цей час М. захворів на невиліковну хворобу, що усунула з його свідомості внутрішнього цензора й «приспала» пильність зовнішнього цензора. Свідченням творчого піднесення стала поема «Сповідь солдата», опублікована у книзі «Битва за сонце» (К., 1961), створена в нехарактерному для поем М. жанрі сповіді. Збірки віршів «Очі» (1962), «Осінні сурми» (1964; обидві — Київ), «Каравани» (Х., 1966), «Розчахнута брама» (К., 1967), «А безіменних не було» (Х., 1967), «Надвечірні птахи» (1969), «Мить і вічність» (1973; обидві — Київ) зібрали глибоку філософську лірику, засвідчили прихильність поета до загальнолюдських цінностей, його спостережливість над світом природи й світом людських почуттів. Лише в книзі «Розчахнута брама» М. наважився опублікувати однойменний цикл віршів, що, за його свідченням, був написаний ще в полоні. М. продовжував писати прозу — романи й повісті «Жила на світі вдова» (Х., 1960), «Свіже повітря для матері» (К., 1962), «У сорочці народжений» (1964; окреме видання — К., 1965), «Сповідь на вершині» (1970; К., 1971), «Саксаганські портрети» (Х., 1974) на родинно-побутову тематику, що не передбачала зображення соціалістичних перетворень, перевиховання на партійних засадах радянської людини. У романі «Сповідь на вершині» знову використано жанр сповіді, моделювання внутрішнього мовлення героїв, що призводить до їхнього глибокого психологічного розкриття. Драматургія М. — п’єси «Остання хмарина» (1958; окреме видання — Х., 1959), «Радісний берег» (К., 1961), «Стара ширма» (1963), «Нейтральна зона» (1967), «Земля моїх правнуків» (1969) — в окремих випадках будувалася як інсценізація його епічних сюжетів, в інших — відзначалася надуманістю інтриги. Його п’єси мали сценічне життя, але надовго в репертуарі театру не залишилися. Літературну критику М. писав у плідні для нього 1960-і роки й зібрав у книзі «Сперечаюсь. Заперечую. Стверджую» (Х., 1969), що й нині приваблює сміливістю думок та свіжістю спостережень. Останній твір М., закінчений за тиждень до смерті, — поема «Серце Тичини», в якій М. прагнув збагнути таємницю творчості одного з найталановитіших поетів 20 ст.; вона наповнена майстерними й умотивованими ремінісценціями з його лірики.

Рекомендована література

1. Про Ігоря Муратова: Літ.-крит. ст. К., 1972;
   Google Scholar Internet
2. Галич О. А. Жанрова своєрідність роману І. Муратова «Сповідь на вершині» // РЛ. 1978. № 11;
   Google Scholar Internet
3. Ільницький М. Художній літопис часу // Муратов І. Л. Твори: У 4 т. Т. 1. К., 1982;
   Google Scholar Internet
4. Михайлин І. Л. Літературна Харківщина. Х., 2007, кн. 1, 2015, кн. 2;
   Google Scholar Internet
5. Брюґґен В. Знайомий і незнайомий Муратов // ЛУ. 2012, 27 груд.;
   Google Scholar Internet
6. Веретюк Т. В. Тема війни в поетичній спадщині Ігоря Муратова // Літ-ри світу: поетика, ментальність і духовність: Зб. наук. пр. Кривий Ріг. 2017. Вип. 9.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю