Муратов Ігор Леонтійович

МУРА́ТОВ Ігор Леонті­йович (15(28). 07. 1912, Париж — 29. 03. 1973, Харків) — поет, прозаїк, драматург, літературний критик. Член СПУ СРСР (1934). Батько О. Муратова. У звʼязку з революційною діяльністю родина М. 1912 змушена була емігрувати до Парижа, а після більшовицького пере­вороту 1917 повернулася на батьківщину. М. на­вчався у радянській хімічній професійно-технічній школі. Дебютував 1925 віршами в газеті «Юний ленінець». Від 1930 працював на заводі «Електро­сталь», пізніше — на Харківському тракторному заводі. 1932 роз­почато кампанію залуче­н­ня ударників у літературу, серед них опинився й М. Автор поетичних книг «Комсо­графік» (1933), «Загибель синьої птиці» (1934), «Важкий прогін», «Весела балка» (обидві — 1935), «Зелені зозулі» (1936), «Сашкові казки» (1937), «Остап Горбань» (1938; усі — Харків; Київ), наповнених віршами в дусі стилістики В. Маяковського або довгими епічними поемами про щасливе життя радянських людей. Пізніше М. ніколи не перед­руковував творів цього часу. Від 1934 — на творчій роботі. Закінчив вечірнє від­діле­н­ня філологічного факультету Харківського університету (1939). У цьому ж році при­званий до армії, брав участь у радянсько-фінській війні. Фронтові враже­н­ня описав у книгах «Бага­т­тя» (1940) та «Двадцятий полк» (1941; обидві — Київ). Від 1941 знову на фронті; 1942 після важкої контузії потрапив у полон. Увʼязне­н­ня від­бував у концтаборі на острові Узедом у Балтійському морі. Визволений лише в березні 1945. СПУ двічі отримувала пові­домле­н­ня про його смерть і двічі (1941, 1942) провела вечір памʼяті М. Після війни продовжив творчу діяльність: книги «Поетичні трилогії» (Х., 1946), «Слово про Харків» (Х., 1950), «Ідуть богатирі» (К., 1951) та інші. Критика його поетичної творчості наштовхнула М. на думку писати прозу. Перша його спроба — «Буковинська повість» (1951; окреме ви­да­н­ня — К., 1952; Сталінська премія, 1952). Це був твір, написаний у традиціях радянської пропаганди, завдяки якому імʼя М. стало популярним у СРСР. 1955 його за­прошено до комітету «За возвращение на родину», що працював у Німеч­чині, на посаду редактора одно­ймен­ної газети. 1959 повернувся до Харкова. 

Роз­квіт його творчої діяльності припав на 1960-і роки. У цей час М. захворів на невиліковну хворобу, що усунула з його сві­домості внутрішнього цензора й «приспала» пильність зовнішнього цензора. Свідче­н­ням творчого під­несе­н­ня стала поема «Сповідь солдата», опублікована у книзі «Битва за сонце» (К., 1961), створена в нехарактерному для поем М. жанрі сповіді. Збірки віршів «Очі» (1962), «Осін­ні сурми» (1964; обидві — Київ), «Каравани» (Х., 1966), «Роз­чахнута брама» (К., 1967), «А без­імен­них не було» (Х., 1967), «Надвечірні птахи» (1969), «Мить і вічність» (1973; обидві — Київ) зібрали глибоку філософську лірику, засвідчили прихильність поета до загальнолюдських цін­ностей, його спо­стережливість над світом природи й світом людських почут­тів. Лише в книзі «Роз­чахнута брама» М. наважився опублікувати одно­ймен­ний цикл віршів, що, за його свідче­н­ням, був написаний ще в полоні. М. продовжував писати прозу — романи й повісті «Жила на світі вдова» (Х., 1960), «Свіже повітря для матері» (К., 1962), «У сорочці народжений» (1964; окреме ви­да­н­ня — К., 1965), «Сповідь на вершині» (1970; К., 1971), «Саксаганські порт­рети» (Х., 1974) на родин­но-побутову тематику, що не перед­бачала зображе­н­ня соціалістичних пере­творень, пере­вихова­н­ня на партійних засадах радянської людини. У романі «Сповідь на вершині» знову викори­стано жанр сповіді, моделюва­н­ня внутрішнього мовле­н­ня героїв, що призводить до їхнього глибокого психологічного роз­кри­т­тя. Драматургія М. — пʼєси «Оста­н­ня хмарина» (1958; окреме ви­да­н­ня — Х., 1959), «Радісний берег» (К., 1961), «Стара ширма» (1963), «Нейтральна зона» (1967), «Земля моїх правнуків» (1969) — в окремих випадках будувалася як інсценізація його епічних сюжетів, в інших — від­значалася надуманістю інтриги. Його пʼєси мали сценічне життя, але надовго в репертуарі театру не залишилися. Літературну критику М. писав у плідні для нього 1960-і роки й зібрав у книзі «Сперечаюсь. Заперечую. Стверджую» (Х., 1969), що й нині приваблює сміливістю думок та свіжістю спо­стережень. Остан­ній твір М., закінчений за тиждень до смерті, — поема «Серце Тичини», в якій М. прагнув збагнути таємницю творчості одного з найталановитіших поетів 20 ст.; вона наповнена майстерними й умотивованими ремінісценціями з його лірики.

Завантажити статтю