Мукачево

МУКА́ЧЕВО (до 1919 — Мункач, 1946–2017 — Мукачеве) — місто обласного значе­н­ня Закарпатської області. Має статус історичного населеного місця. Виконує функції адміністративного центру Мукачівського ра­йону. Місто роз­ташоване на річці Латориця (притока Бодроґу, басейн Тиси), за 774 км від Києва та 40 км від обласного центру. Площа — 27,9 км². За пере­писом населе­н­ня 2001, проживало 82 346 осіб (97,4 % до 1989): українців — 77,1 %, росіян — 9,0 %, угорців — 8,5 %, німців — 1,6 %, ромів — 1,4 %, євреїв — 0,4 %; станом на 1 жовтня 2018 — 85 848 осіб. До Мукачева під­ступають пів­ден­но-східні від­роги гірського масиву Маковиця, що є частиною Вигорлат-Гутинського хребта Українських Карпат (див. Вулканічний хребет). 

Місто оточують невисокі гори: Галиш, Ловачка, Па­влова, Сороча, Червона, Чернеча (захищають від холодних повітряних мас з пів­ночі та пів­нічного заходу). Є 17 парково-скверових зон загальною площею 21,33 га. Обʼєкти природно-заповід­ного фонду місцевого значе­н­ня: ботанічні памʼятки природи Горобина домашня та Каштан їстівний, памʼятки садово-паркового мистецтва — сквер міської лікарні (1 га), міські сквери між площею Кирила та Мефодія і вулицею І. Франка (2 га; усі охороняються від 1969) й на вулиці Парканія (від 1972, 2,28 га; від 2015 — імені А. Кузьменка), парк Пере­моги (від 1984, 10,864 га), Учнівський дендрологічний парк (від 2005, 0,9 га). Корисні копалини: вулканічні туфи, перліт, гончарні глини та ін. 

Через місто проходить одна з найважливіших залізничних магістралей України (від 1872 діє станція). Роз­винений міський громадський транс­порт (автобуси, маршрутні таксі). Головні місцевості: на правому березі Латориці — Росвигово, Під­монастир, на лівому — Під­город, Паланок, Під­горяни (усі раніше були окремими селами, які при­єд­нали у різний час після 2-ї світової війни), Центр, Доси, Борок-Телеп, Циганський Табір. Міста-по­братими: Коломия (Івано-Франківська область), Будовар (1-й район Будапешта), Добош, Егер, Кішварда, Матесалка, Нірмедєш, Целдьомолк (усі — Угорщина), Гумен­не, Пряшів (обидва — Словач­чина), Зента, Суботіца (обидва — Сербія), Мілець (Польща), Паг (Хорватія), Пелгржимов (Чехія).

На думку багатьох дослідників, назва походить від угорського слова «munkás» — працьовитий, працівник. За іншою версією, тут здавна діяв водяний млин, на якому пере­мелювали борошно (прасловʼянське «мука»). Виявлено палеолітичні стоянки, поселе­н­ня доби бронзи та ран­нього заліза. На початку 1 тисячолі­т­тя до н. е. на цих землях почали будувати укріплені поселе­н­ня, що належали до пів­нічно-фракійського етнічного масиву. У 4–3 ст. до н. е. територію Мукачева заселили кельтські племена, зокрема галли (памʼятка археології національного значе­н­ня — городище Опідум). На горах Галиш і Ловачка існував їхній металооб­робний центр (один з найбільших у Європі). 

У 6–9 ст. під час Великого пере­селе­н­ня від­булася словʼянізація народів, які раніше тут проживали. Згодом кілька дрібних словʼянських поселень злилися у велике селище, що завдяки своєму зручному природно-гео­графічному положен­ню пере­росло в місто з роз­виненою торгівлею та ремісництвом. Мукачево вперше зга­дано на­прикінці 12 ст. в угорській хроніці «Gesta Hungarorum» («Про дія­н­ня угрів») анонімного нотаря короля Бели ІІІ як поселе­н­ня на пів­нічно-східній околиці Угорського королівства (пізніше — територія Березького комітату). У ній описано пере­хід угорських кочових племен 896–903 через Карпати та їхні сутички з місцевим словʼянським населе­н­ням, яке очолював князь Лаборець. Після спустошливого вторгне­н­ня 1086 половців на чолі з ханом Кутеском угорський король Ласло (Владислав) на Замковій горі добудував фортецю та зміцнив її камʼяними стінами. Найбільшого роз­оре­н­ня місто за­знало 1241, коли через Верецький пере­вал в Карпатську улоговину увірвалися монголо-татарські війська хана Батия. Після їх від­ходу король Бейла ІV наказав у прикордон­них ра­йонах будувати нові фортеці та реконструювати старі на зразок західноєвропейських, зокрема й Мукачівський замок (ві­домий також як замок «Паланок»; нині історична і військова памʼятка 13–17 століть, що має національне значе­н­ня). У 1260-х роках Мукачево було пере­важно заселене вільними селянами-колоністами німецького походже­н­ня. 1352 воїни Мукачівського гарнізону по­близу Під­горян роз­били татарське військо та стратили полоненого хана Атламоша. Це ще більше під­несло роль Мукачева як пів­нічної фортеці Угорщини. Через місто проходили важливі шляхи на схід і пів­ніч, зокрема й до Польщі. 1360 засновано православний чоловічий монастир (нині Мукачівський Свято-Миколаївський жіночий монастир. Памʼятки архітектури національного значе­н­ня: келії з дзвіницею, 1772; Миколаївська церква, 1789–1806; вулиця Пів­нічна, № 2), що 1491 згадується як резиденція Мукачівської єпархії православної Церкви. 

1376 королева Угорщини та Польщі Єлизавета (Ержибет), яка володіла Мукачівською домінією, подарувала місту грамоту на право користуватися власною печаткою із зображе­н­ням святого Мартина для скріпле­н­ня угод: купівлі-продажу та пере­продажу вино­градників й іншої власності. Донині збереглася каплиця святого Мартина (14 ст.; памʼятка архітектури національного значе­н­ня, вулиця Миру, № 51). 1396–1414 власником міста та навколишніх сіл був родич угорських королів — князь Федір Коріятович, якого з подільських володінь вигнав великий князь литовський Вітовт. Подільські селяни, що при­йшли з князем, заснували низку нових поселень, що значно посилило словʼянський елемент на Закарпат­ті. Федір Коріятович пере­будував і роз­ширив замок, зробив його своєю резиденцією. Він із сімʼєю за­ймав верх­ні апартаменти, на нижніх дворах були приміще­н­ня для капітана та сторожі. За огорожею жили прислуга, майстри, ремісники та інші. Від 1415 володарем Мукачівської домінії була дружина Федора Коріятовича, а після її смерті домінію повернуто угорському королю Жиґмонду. 1427 Мукачево отримало ярмаркове право. 1445 Мукачівська домінія ві­ді­йшла до регента Угорщини Яноша Гуняді, який у тому ж році звільнив Мукачево від управлі­н­ня і суду феодалів, надав Маґдебурзьке право (під­тверджено 1484 угорським королем Матяшем Корвіном). 1514 жителі Мукачівської домінії взяли участь у селянському пов­стан­ні (жорстоко придушеному) під проводом транс­ильванського дворянина Дьєрдя Дожі. 

Після поразки 1526 угорського війська від турків у битві під Могачем, в якій загинув король Лайош ІІ, Угорщину не­вдовзі поділили на 3 частини. Від­тоді Мукачево було обʼєктом боротьби між транс­ильванськими князями й ав­стрійськими Габсбурґами, а внаслідок сутичок між ними за­знавало руйнувань. 1629 після довгих суперечок Мукачівська домінія пере­йшла до транс­ильванського князя Дьєрдя І Ракоці (спочатку у тимчасове, а 1635 — у спадкове володі­н­ня). Династія Ракоці володіла навколишніми землями з невеликими пере­рвами до 1711, а Мукачево було столицею Транс­ильванського князівства. Дьєрдь І Ракоці за допомогою французького інженера протягом одного року добудував задню стіну замку та під­силив інші. 1649 і 1656 посли Б. Хмельницького вели тут пере­говори з князем Дьєрдєм ІІ Ракоці про спільну боротьбу проти польських магнатів. 1667 князі Ракоці почали споруджувати палац (так званий Білий будинок; 1746–47 значно пере­будовано; нині памʼятка архітектури національного значе­н­ня, вулиця Миру, № 26–28; від 1979 функціонує художня школа, на­звана на честь уродженця міста, зачинателя угорського реалістичного живопису М. Мункачі). 1685–88 Мукачівський замок вчергове намагалися захопити ав­стрійські війська. За героїчний захист його господарку княгиню Ілону Зріні турецький султан Мегмед IV Авджі удостоїв грамоти-атнаме, що стало в історії Османської імперії унікальним випадком нагородже­н­ня жінки. У роки визвольної війни угорського народу 1703–11 під керівництвом Ференца ІІ Ракоці місто стало ареною боротьби між пов­сталими куруцами та ав­стрійськими на­йманцями-лабанцями. 

1703–07 куруцьке військо звільнило від Габсбурґів усю пів­нічно-східну частину Угорщини. 1707 став початком занепаду визвольної боротьби, оскільки Ференц ІІ Ракоці не виконав обіцянок перед куруцами та не скасував кріпацтво. До воєн­них ката­строф додалися природні — 1710 спалахнула чума. До 1711 армія різко зменшилася, а дворянство почало від­крито ставати на бік Габсбурґів. 1711 місто та замок остаточно ві­ді­йшли до Австрії. 1728 найбільше землеволоді­н­ня Ференца ІІ Ракоці з центром у Мукачеві ав­стрійська влада подарувала єпис­копу Бамберзькому й архі­єпис­копу Майнцькому Лотару-Францу Шенборну. Графи Шенборни сприяли роз­витку економіки, міського господарства, освіти та культури. У середині 18 ст. замок втратив військово-стратегічне значе­н­ня та був пере­творений на тюрму, де від­бувала покара­н­ня значна кількість борців національно-визвольного руху багатьох країн, зокрема 1821–23 князь Олександр Іпсіланті. 1771 папою Климентом XIV утворено Мукачівську греко-католицьку єпархію. 1783 організовано пошту. 

У 18 ст. пере­важно мешкали угорці й українці, почала формуватися єврейська громада. 1809 за проєктом А. Павличка зведено ратушу, що слугувала близько 100 років. 1815 споруджено стаціонарний деревʼяний міст через Латорицю. 18–19 березня 1848, коли на вулицях було роз­клеєно ві­дозву угорського поета Ш. Петефі, до Мукачева ді­йшли перші ві­домості про початок революції у Відні та Будапешті. Понад 600 мукачівців стали добровольцями революційної угорської національної армії під керівництвом Л. Кошута. Угорське військо під командува­н­ням Й. Мартіні спільно з місцевими ополченцями на чолі з А. Андрійковичем 22 квітня 1849 витримало важкий бій по­близу під­горянського мосту та змусило від­ступити ав­стрійське військо генерала Баркова на пів­ніч (1901 встановлено памʼятний знак, що зберігся донині). 26 серпня 1849, через 2 тижні після капітуляції революційної угорської національної армії під Вілагошом перед інтервенціоністськими російськими військами І. Паскевича та після особистого листа угорського головнокомандувача А. Гергея, захисники мукачівської фортеці добровільно склали зброю. Російські війська лишалися в Мукачеві до середини вересня 1849. 

У 1854 від­крито лікарню, 1864 — ощадну касу, 1868 — гімназію, теле­граф і першу приватну друкарню (1879 — другу), 1872 — банк, 1878 — дитсадок, 1883 — початкові школи для хлопців і дівчат. 1870 було 917 будинків, із них 17 двоповерхових. 1872 прокладено залізницю до Будапешта, 1886 — до Львова, що сприяло пере­творен­ню Мукачева на значний торговий і промисловий центр. 1880 мешкали 9644, 1890 — 10 581, 1900 — 13 640 осіб. 1897 почала працювати тютюнова фабрика (закрита після 2-ї світової війни). 

На зламі 19–20 ст. сформовано сучасні архітектурні обриси центру, заасфальтовано вулиці, прокладено електричне освітле­н­ня. 1901 нараховувалося 486 ремісників, зокрема 83 чоботарі, 75 шевців, 61 кравець, 35 столярів, 31 гончар, 10 ковалів, 9 бляхарів, 9 бондарів і 5 перукарів. 1903 було 1553 житлові будинки, проживали 6656 юдеїв, 3493 греко-католики, 2751 римо-католик, 1590 прихожан євангелічно-реформатської Церкви й осіб августинського віро­сповіда­н­ня, 38 баптистів-унітаріїв. До цього часу Мукачево пере­творилося на важливий осередок хасидизму. 1905 споруджено костел святого Мартина (від 2002 — кафедральний собор Мукачівської дієцезії РКЦ). 

1907 року право­знавець, археолог, історик Т. Легоцький організував Мукачівське музейне товариство та від­крив у власному будинку на вул. Головній (нині площа Кирила і Мефодія, № 28) перший на Закарпат­ті музей історії та побуту краю (див. Музей Тиводара Легоцького). 1910 року в місті проживало 16 518 осіб. 1914 року засновано учительську семінарію (1945–2002 — педагогічне училище, 2002–03 — гуманітарно-педагогічний коледж, 2003–08 — ін­ститут), 1918 — торговельну школу (від 1920 — академія; 1945–98 — ко­оперативний, 1998–2009 — ко­оперативний фінансово-комерційний технікум, від­тоді — ко­оперативний торговельно-економічний коледж). Внаслідок Першої світової війни становище населе­н­ня значно погіршилося, що при­звело до революційних ви­ступів і заворушень. 

21 березня 1919 року в Будапешті, а того ж вечора в Мукачеві проголошено радянську владу та створено її виконавчий комітет — міський Директоріум. З колишніх військовополонених і робітників формувалася червона гвардія. 28 квітня 1919 року місто окупували румунські, а через 2 місяці — чехословацькі війська. 10 вересня 1919 року за Сен-Жерменським договором Мукачево у складі Під­карпатської Русі офіційно уві­йшло до Чехословач­чини. Від­тоді — центр Мукачівського округу. У між­воєн­ні роки працювали нафто­очисний, пивоварний, лікеро-горілчаний заводи, меблеві майстерні та інші під­приємства, що належали приватним особам. Частина міського населе­н­ня за­ймалася сільським господарством, вино­градарством. У 1920–24 роках виходив двотижневик «Село». У березні 1923 року в Мукачеві засновано Руське культурно-просвітницьке товариство імені Олександра Духновича (у грудні того ж року центральне правлі­н­ня пере­ведено до Ужгорода; видавало літературно-історичний журнал «Карпатский край»). 

У 1923–27 роках Під­карпатський Землеробський Союз публікував «Карпаторус­скій вѣстникъ»; 1930–34, 1937 товариство «Учительська громада» — місячник «Учительський голос»; 1933–38 філія товариства «Просвіта» — місячник «Світло»; 1934–38 Республіканська хліборобська партія на Закарпат­ті — орган українських членів «Земля і воля». 1924 року засновано єврейську гімназію, 1929 — сільськогосподарську школу (1946–98 — сільськогосподарський, 1998–2006 — аграрний технікум, від 2006 — коледж Національного аграрного університету). 1930 року мешкали 29,4 % українців, 40,3 % євреїв, 25,3 % угорців, 4,5 % німців. У 1934–38 роках діяло Етно­графічне товариство Під­карпатської Русі. 

Згідно з Першим Ві­денським арбітражем від 2 листопада 1938 року Ужгород, Мукачево та Берегове з околицями ві­ді­йшли до гортистської Угорщини. Під час Другої світової війни існувало під­пі­л­ля. Після окупації Угорщини німецькими військами у квітні 1944 року в Мукачеві створено 2 гетто, вʼязнів яких за кілька тижнів вивезли до нацистських концтаборів у м. Освенцім (Польща). 26 жовтня 1944 року в місто уві­йшли радянські війська. Тут під час боїв від­значилися Герой Радянського Союзу І. Анкудінов і повний кавалер ордена Слави А. Антонюк. 26 листопада 1944 року в Мукачеві від­бувся Перший зʼїзд народних комітетів Закарпатської України, на якому було прийнято Маніфест про воз­зʼ­єд­на­н­ня Закарпатської України з Радянською Україною у складі СРСР та про вихід зі складу Чехословач­чини. 

У радянський період побудовано значну кількість нових під­приємств і військових обʼєктів. 1945 року введено в екс­плуатацію Мукачівську швейну фабрику, 1948 — Мукачівську лижну фабрику «Тиса» (від 1995 — «Фішер-Мукачево»), 1958 — Мукачівський меблевий комбінат (від 1995 — «ЕНО Меблі ЛТД»), 1961 — Мукачівський приладобудівний завод «Мукачів­прилад», 1967 — Мукачівський завод «Точ­прилад», 1968 — Мукачівську фабрику художніх виробів, 1973 — Мукачівську трикотажну фабрику «Мрія». Були роз­винені харчова (мʼясний і хлібний комбінати, молочний, пивоварний, плодоовочевий, соковий заводи, кондитерська фабрика) і будівельних матеріалів (обʼ­єд­на­н­ня «Закарпатзалізобетон», заводи: «Будкераміка», керамічної плитки, залізобетон­них виробів і кон­струкцій) галузі промисловості. У 1951–93 роках на Мукачівському аеро­дромі базувався 92-й винищувальний авіаційний полк. По­близу Мукачева обладнали радіолокаційну станцію системи ран­нього попередже­н­ня про ракетний напад. У 2-й половині 20 ст. Мукачево також пере­творилося на один із провід­них наукових і культурно-освітніх центрів Закарпа­т­тя. 1946 року засновано Мукачівський НДІ охорони материнства і дитинства (згодом був пере­творений на Мукачівську філію спочатку Львівського, а потім — Київського НДІ педіатрії, акушерства і гін­екології), 1948 — Закарпатську лісову дослідну станцію (нині Закарпатське від­діле­н­ня Українського НДІ гірського лісівництва). Роз­почав роботу науково-дослідний технологічний ін­ститут «Електрон». 

1945 року ви­йшов перший номер газети «Прапор Пере­моги» (нині «Панорама»). 1947 року по­ставлено першу ви­ставу в Закарпатському обласному державному російському драматичному театрі (2014 вилучено з назви «рос.», а 2017 пере­йменовано на Мукачівський драматичний театр). 1970 року в Мукачівському замку «Паланок» від­крито філію Закарпатського крає­знавчого музею — «Історія м. Мукачева та Мукачівського р-ну» (1989 на її базі засновано Мукачівський історичний музей). У 1950–80-х роках з родин інженерів, промисловців, офіцерів, культурних діячів та ін. утворилася помітна російська громада. 1959 року мешкали 56,9 % (за всесоюзним пере­писом населе­н­ня 1989, — 70,2 %) українців, 15,9 % (14,9 %) росіян, 14,9 % (8,5 %) угорців, 5,8 % (1,5 %) євреїв. На­прикінці 1980-х років по­стійно проживали 2,5 % ромів. 1998 року місто значно по­страждало від повені (встановлено скульптурну композицію «1998 рік. Рік біди та ви­пробува­н­ня»).

Серед сучасних провід­них під­приємств: завод з виготовле­н­ня електроніки між­народної корпорації «Flex» (створений 2012 року); під­приємства з поши­т­тя жіночого одягу — «Віад-Сейлс-Мукачево», «Віадук», «Вілтекс-Україна», «Едельвейс-Лего», «Мукатекс». 2008 року на базі технологічного (1995–98 — філія Технічного університету Поді­л­ля) та гуманітарно-педагогічного ін­ститутів утворено Мукачівський державний університет.

У Мукачеві — обласний ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною під­готовкою, обласна спеціальна загальноосвітня школа-інтернат, 9 загальноосвітніх шкіл, 8 на­вчально-виховних комплексів, 2 ліцеї, 28 дитячих садків; міський Будинок культури, Центр культури та від­починку «Паланок», кіноконцертний зал «Пере­мога», бібліотека для дітей, центральна бібліотека ім. О. Духновича та бібліотека-філія № 7; центр первин­ної медико-санітарної допомоги, центральна ра­йон­на лікарня; 2 ДЮСШ, 22 спортивні клуби; 23 готельні заклади, 5 приватних садиб і 3 хостели.

1993 року засновано міськра­йон­ну газету «Мукачево», 2002 — рекламно-інформаційний тижневик «Меркурій», 2010 — інформаційно-політичний тижневик «Наше Мукачево». Від 1997 року видавництво «Карпатська вежа» випустило понад 10 тисяч найменувань книг українською, російською, угорською, німецькою, чеською та іншими мовами. 2000 року організовано між­народний щорічний фестиваль етнічних театрів національних меншин «Етно–Діа–­Сфера». За межами України здобули популярність цирковий колектив «Дружба» (заснований 1957 року, керівник — Р. Лаутнер), хорео­графічний колектив «Сучасник» (1985, О. Яцканич), фольклорний колектив «Руснаки» (1987, Н. Мальчицький) міського Будинку культури (усі — народні), Мукачівська хорова школа хлопчиків та юнаків (1983, заслужений діяч мистецтв України В. Волонтир), вокальний гурт «Brevis» (2012; учасники: Ярослав та Магдалина Білички, Р. Білак, І. Сікомас, А. Рябінін, Е. Романко, М. Біланин).

Понад 30 культових споруд забезпечують потреби віруючих: православні, греко-католицькі, римо-католицькі, юдейські, проте­стантські (зокрема реформатська церква, євангельські християни-баптисти, адвентисти сьомого дня, християни віри євангельської).

Памʼятки архітектури місцевого значе­н­ня: театр (вул. М. Грушевського, 2/1, 1895 рік); дитячий садок (вул. О. Духновича, 87, 1905–1906 роки); школа-інтернат (вул. Королеви Єлизавети, 22, 1916 рік); кінотеатр «Пере­мога» (площа Кирила і Мефодія, 3/2, 1923 рік); кінотеатр «Шкала» (вул. Миру, 15, 1929 рік) та старі корпуси заводу «Мукачів­прилад» (до середини 20 ст. — тютюнова фабрика; вул. Миру, 151, 1909 рік); банк (вул. Ярослава Мудрого, 10, початок 20 ст.) і ко­оперативний технікум (вул. Ярослава Мудрого, 40, 1923–1928 роки); штаб прикордон­них військ (вул. Я. Недецеї, 45, 1927 рік); хірургічний корпус (вул. М. Пирогова, 8, 1928–1934 роки); солодовня пивзаводу (вул. Під­горянська, 101, 1925 рік); нова ратуша (вул. Ракоці, 2, 1904–1910 роки); обласна дитяча лікарня (вул. І. Франка, 43, 1905 рік); комплекси забудови (1927–1935 роки) по вулиці Я. Недецеї, суміжні квартали в межах вулиць М. Грушевського, Садової, Першотравневої, Спортивної та центральний квартал в межах вулиць Ярослава Мудрого, О. Пушкіна, Ракоці, площі Кирила і Мефодія.

Памʼятки історії: на міському кладовищі по вулиці Данила Галицького — ділянка могил радянських воїнів, які загинули в боях за місто (114 осіб), могили письмен­ника, фольклориста О. Митрака, Героїв Соціалістичної Праці П. Пенчева й І. Роглєва; на міському кладовищі по дорозі Мукачево–Іршава — ділянка могил воїнів радянської армії, які загинули у боях за місто, могили поета, прозаїка А. Карабелеша, письмен­ника, фольклориста Л. Демʼяна, Героїв Радянського Союзу Я. Мурашкіна, М. Фатьянова, Є. Чистякова, політичного діяча П. Терека, Героїв Соціалістичної Праці Ф. Ганчева, О. Ковача; на вулиці Т. Масарика — місце похова­н­ня воїнів, які загинули під час Першої світової війни на Закарпат­ті, могила музичного педагога Х. Бато; на площі Кирила і Мефодія — група могил радянських воїнів і братська могила партизанів, які загинули під час визволе­н­ня міста, могила Т. Легоцького; на горі Чернеча, на території Миколаївського монастиря, — могили історика, церковного діяча 18 — початку 19 ст. І. Базиловича й етно­графа, письмен­ника, церковного діяча 19 ст. А. Кралицького. Встановлено памʼятники святим Кирилу та Мефодію, Федору Коріятовичу, О. Духновичу, «Матері», «Сажотрусу», «Рому-господарнику», погру­д­дя Ференца ІІ Ракоці, Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Мункачі, памʼятний знак «Танк Т-34», обеліск Слави радянським воїнам, які загинули під час Другої світової війни.

Серед видатних уродженців — хіміки С. Іванчев (чл.-кор. РАН), Й. Ділунг, фахівець у галузі приклад. математики та механіки І. Адріанов, фахівець у галузі матем. моделюва­н­ня Ф. Ващук, математики Й. Головач, В. Маринець, В. Мейш, А. Мохонько, фізики В. Мазур, В. Міца, В. Суран, лікар-радіобіо­лог Н. Білько, лікар-оториноларинголог Е. Лукач, лікар-хірург Ю. Пере­ста, лікар-психіатр В.-С. Рибак, акушер-гін­еколог В. Трухлий, фахівець з фізіології вищих рослин І. Бубряк, ботанік Й. Сікура, біо­хіміки І. М. Туряниця, З. Фабрі, геолог М. Іванік, право­знавець В. Кампо, літературо­знавець О. Рудловчак, мово­знавець, історик, мистецтво­знавець Г. Цвенгрош; письмен­ниця, пере­кладачка М. Головач, поет, літературо­знавець, журналіст М. Матола; живописці З. Мичка (нар. художник України), А. Іванчо (засл. художник України), Т. Сільваші (чл.-кор. НАМУ), О. Гарагонич, М. Фрідман, художник-монументаліст П. Фелдеші (засл. художник України), мистецтво­знавець, живописець А. Ко­прива, майстриня худож. вишивки і ткацтва М. Балаж, живописець та майстриня худож. текс­тилю Е. Медвецька-Лутак, ре­ставратор і текс­тил. художник А. Добошова, художник декор.-ужитк. мистецтва М. Рогаль; архітектор Е. Лаутнер; органістка Н. Висіч (засл. арт. УРСР), спів­аки О. Садварій, Р. Турянин (обидва — засл. арт. України); громад. і політ. діячі В. Бортник, І. І. Туряниця, Ю. Химинець; футболіст, тренер Й. Беца, тренер (сучасне пʼятиборство) Ф. Кота, тенісист М. Мозер, баскетболістка М. Ткаченко; під­приємець, меценат О. Ровт. 

З містом повʼяза­ні життя та діяльність історика, прозаїка, літературо­знавця В. Бир­чака, право­знавця, економіста В. Шандора (обидва — дійсні чл. НТШ), історика, фольклориста А. Годинки (академік АН Угорщини), право­знавця, етно­графа, музеє­­знавця М. Обідного, мово­знавця, літературо­знавця, поета, пере­кладача Е. Балецького, мово­­знавців П. Бунганича, В. Латти, історика, публіциста, письмен­ника Ю. Гривняка, історика М. Трояна, історика літ-ри, поета, пере­кладача Ф. Тіхого, лікаря Л. Гуменюка, лікарів-педіатрів І. Сміяна (чл.-кор. НАМНУ), О. Ласиці, акушерів-гін­екологів М. Жиляєва, М. Ро­зуменко, ортопеда-травматолога І. Зайченка, лікаря-хірурга О. Фединця, економістів А. Ґелетки, В. Долинського, В. Козака, фахівців у галузі лісівництва В. Лог­гінова, Я. Сабана, ботаніка А. Маргіт­тая, хіміків Ю. Мигалини, Л. Чуйка, товаро­знавця І. Сирохмана, право­знавця, етно­графа Й. Маркова, педагога В. Росула; культ.-осв. діячів Я. Голоти, А. Штефана; письмен­ників Марка Бараболі, М. Дочинця, Й. Жупана, В. Зозуляка, В. Ковача, Г. Колотуші, Ю. Мейгеша, М. Томчанія, поетів І. Гаврюка, М. Дуфанець, Зореслава (С. Сабол), І. Ірлявського, І. Керчі, В. Парирі, О. Фаринича, публіциста, громад. діяча В. Куриленка, поета, журналіста А. Патруса-Карпатського; художників театру І. Кон­стантинової (нар. художник України), М. Анищенка (засл. художник України), М. Зелінського (засл. діяч мистецтв Якут. АРСР), скульптора, живописця І. Бровді (нар. художник України), живописців і графіків Ю. Сяркевича (засл. художник України), Ю. Вірага, Ф. Гевердле, М. Дзися-Войнаровського, А. Добоша, А. Ерделі, Т. Йор­дана, В. Качуровсь­кого, Й. Келемена, В. Кислова, С. Мальчицького, В. Цібере, Ю. Шелевицького, по­друж­жя художників декор.-ужитк. мистецтва Івана та Марії Матік; культурно-громад. діяча, художника М. Дубая, художника, спортс­мена (класична боротьба) І. Кутлана; театр. діяча, письмен­ника І. Гриць-Дуди; актриси Л. Пирогової, хор. диригента, муз.-громад. діяча З. Корінця (обоє — нар. арт. України), диригента, композитора В. Гайдука, хор. диригента Ф. Турянина (обидва — засл. діячі мистецтв України), хор. диригента, художника, громад. діяча Л. Кайґла; громад. і політ. діячів М. Баботи, В. Балоги, І. Качура, В. Комаринського, І. Рогача, Л. Романюка, П. Сови, політ. діяча, журналіста О. Борканюка (Герой Радянського Союзу); учасника 2-ї світової вій­ни Д. Гасая (повний кавалер ордена Слави), діячів ОУН М. Габовди, І. Кедолича; історика Церкви, письмен­ника Г.-Г. Кінаха, діячів православ. Церкви Григорія (Закаляка), Дамаскина (Бодрого), Дорофея (Філіпа), Євфимія (Шутака), Іова (Кундрі), Іонафана (Кополовича), Кирила (Мучички), Нестора (Сидорука), Сави (Бабинця), Стефана (Біляка), Феодора (Мамасуєва), діяча РКЦ А. Майнека, діяча Церкви християн віри євангельської С. Балюка; спортс­мена (фристайл) С. Кравчука.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю