Надсянський говір

НАДСЯ́НСЬКИЙ ГО́ВІР — один з най­архаїчніших говорів галицько-буковинської групи пів­ден­но-західного наріч­чя української мови. Ін. назва — долівський. Поширений пере­важно по р. Сян та її притоках на пере­хресті різних мов і говорів: на Зх. та Пн. Зх. межує із говорами польс. мови; на Пн. — батюц. говірками, на Пн. Сх. та Сх. — над­дністрянським говором, на Пд. Зх. — лемківським говором, на Пд. і Пд. Сх. — бойківським говором.

У 1-й пол. 20 ст. дослідники І. Верхратський, М. Пшепюрська-Овчаренко, І. Зілинський, С. Грабець ви­значили ареал говору: Яро­слав., Пере­мишл. пов., зх. части­на Мостис., Яворів. і Любачів. пов., пд. частина Білгорай. пов. (від­повід­но до адм.-тер. поділу станом на 1939). І. Зілинський на «Карті українських говорів з поясне­н­нями» («Праці Українського Наукового Ін­ституту», Варшава, 1933, т. 14, кн. 3) тер. Н. г. окреслив так: пд. межа доходить до насел. пунктів Головецько і Чорна; пд.-зх. йде через Лесько, Загірʼє, Сянік, далі вздовж Сяну аж до Сіняви; пн. доходить до Терногорода і Томашева; зх. межа проходить між Самбором і Старим Самбором через Яворів до Рави-Руської; вузькою смугою Н. г. ви­ступає на Пн. від Угнева. 1954 М. Пшепюрська-Овчаренко уточнила: пд. межі говору сягають р. Стривігор (Стрвʼяж), у пд.-сх. напрямі надсян. ізоглоси про­стягаються через Биличі, Хлиплі, Рудки, сягають Галичан (неподалік від Городка). Однак після 2-ї світової вій­ни Н. г. як мовно-територ. утворе­н­ня за­знав змін внаслідок пере­селе­н­ня носіїв діалекту на зх. та пн. терени Польщі та в різні регіони України. Депортація укр. насел. 1944–47 спричинила втрату ціліс. етномов. континууму, унаслідок чого роз­порошені надсян. говірки за­знали стрімкого процесу нівеляції, деякі з них невід­воротно втрачені. Сучасні польові дослідж. засвідчують, що ареал функціонува­н­ня говору значно звузився. На поч. 21 ст. типові надсян. риси фіксують лише вздовж кордону з Польщею в зх. частині Мостис., пд.-зх. — Яворів. та на Пн. Зх. Старосамбір. р-нів Львів. обл. Ін. насел. пункти, які І. Зілинський та М. Пшепюрська-Овчаренко кваліфікували як надсянські, нині ре­презентують надсян.-бойків. та надсян.-над­дністрян. суміж­жя.

Не­зважаючи на значну транс­формацію надсян. говірок під впливом лінгвал. і позалінгвал. чин­ників, значну диференціацію на різних мовних рівнях, виявлено низку спіл. фонет., грамат. та лексич. ознак. Осн. фонет. риси: збереже­н­ня етимол. *а після мʼяких приголосних у деяких говірках: (вʼіс′іл′á, з′ат′, кн′аги́н′а, ўз′áти); пере­звук [а] > [е] (у ненаголошеній позиції [і]) після мʼяких і шиплячих (бл′éха, гончʼéр, жʼéлуваті, кáшʼі, чʼісни́к, дéс′іт΄, с′вʼіти́й); пере­хід голосного [o] в ненаголошеній позиції в [у] (курáлики, гулувá, гурóх, румáшка); занепад голосного [е] або [о] між приголосними у деяких говірках (вни, дéрво, корвáй, майнéз, пи́ргʼи); стверді­н­ня приголосних перед [і], якщо і < *о (діў, стіў, пóтім, тíл′ко, ква­сíўка), а також в іменниках на -ійа (мел′óдійа, менажéрійа, мицíйа, пасíйа, тради́ційа); наявність голосного [ы] в наголошеній та ненаголошеній позиціях зафіксовано переважно на Зх. Мостищини та на Пд. Зх. Яворів. р-ну (выгарáйи, господы́н′а, гувóрыт, оды́н, просы́ти); вимова голос­ного [и] ([ы]) у звукосполученнях ги (ґи), ки, хи як гʼі(ґʼі), кʼі, хʼі (кʼíнути, пампухʼí, пʼідо­д′і­йáл′ни­кʼі, подáркʼі); перехід (спорадично) голосного [е] в [а] перед наступним [р] (парибрáти, пари­л′éкла, Тарнóпʼіл′); збереження другого повноголосся у пд. частині ареалу (вмерéти, пʼітперéти, терéти); перехід приголосного [в] перед глухими в [х], [ф] (хпаў, х пйиц, х пóли, хпустити, ф ко­лы́ску, фпáсти, фсе), а перед сонорними — у [г], [ґ] (г вʼінкý, г млин′í, ґвéчори, ґмéрти); перехід приголосного [л] в [ў] у кінці складу і слова (ви́ўка, гʼíўка, маршáўка, стіў); відсутність мʼякості приголосного [р] у деяких говірках (ви­рйаджáти, вʼітрáк, заверýха, по­двʼíре, порйáдний); кінцевий твердий [ц] (вʼінéц, кʼінéц, рожáн′ец, тáнец, хл′ібéц); відсутність мʼя­кості приголосних [з], [с], [ц] у суфіксах -ськ-, -цьк- (цигáн′с­кий, пáн′ский, бугáцкий); наявність твердого приголосного [т] у закінченнях дієслів теперіш. часу 3-ї особи однини та множини (ви­тáйут, вихóдит, гувóр′ет, дарýйут, с′ідáйут); поява протетичних приголосних [й], [в] (вóповʼід′і, во­р′íшок, вужени́тис′і, вурожáй, Йан­др′íй, йидéн, йинáкше); немає по­довження мʼяких приголосних в іменниках серед. роду (вʼи(і)с′íл′а, ви́тан′а(и), зарýчен′а, перепит′á); вживання [і] замість літературного [и] в деяких словах (ви́кʼінути, д′іти́на, кʼíшка, пʼíво, сукʼíра); відсутність помʼякшення приголосного [т] перед [і] у звукосполученні [ті] (ви́шиті, женáті, запéрті, ті, читвéрті); вживання [е] на місці [о] після мʼяких та шиплячих приголосних (нéгу, женáтий, сé­мий, шéстий).

До морфол. особливостей належать: закінче­н­ня -ом в оруд. від­мінку однини імен­ників та за­ймен­ників (за том кýт′ом, над кули́с­ком, пʼід мойóм халýпом, тáто з мáмом); спорадично зафіксовано нульове закінче­н­ня у клич. від­мінку імен­ників (баб, мам, тат); архаїчні форми на -ове в назив. від­мінку множини імен­ників (друж­бóве, сватóве, старостóве); архаїчні форми двоїни (двʼі жʼíнц′і, двʼі л′éнт′і, двʼі бритвáн′ц′і, шти́ри л′íтр′і, три курóвʼі); в оруд. від­мінку множини давнє закінче­н­ня двоїни -ма (-има, -іма) (вучи́ма, ко­лачи́ма, пали́ц′іма, рýжʼіма); не­стягнені форми прикметників, за­ймен­ників, числівників (ве­с′іл′нáйа, йакóйес′, кʼíслойі, круг­лéйкойе, пéршойе, пр′íснойе, ста­ри́йі, такóйе); усічені форми зай­мен­ників: йі, йу (її), го (його), му (йому), смо (ми), с (ти), сти (ви); від­сутність (спорадично) узгодже­н­ня прикметників і за­ймен­ників з імен­никами (купýйут та­кóй йуж ц′ілóй той, то гáрной би́ло, той гóс′ц′і, фáйной блʼýдо, чóрний вбрáн′и); вжива­н­ня інфінітив. дієслівного суфікса -ті, в якому [і] не помʼякшує попереднього приголосного засвідчено в писем. джерелах 1-ї пол. 20 ст.; нині — лише в мовлен­ні пере­селенців (гадáті, дрожáті, запʼірáті, ґýздратіс′е, бáзґраті, мел′дувáтіс′е); утворе­н­ня здрібнілих форм імен­ників з допомогою суфікса -ойк- на місці -он´к- у літ. мові (вʼінóйко, д′івчатóйко, мат′інóйка, шл′убóйко); викори­ста­н­ня суфікса -ка(й) у прислівниках: тамди́йка, типéрка(й); вжива­н­ня при­ймен­ника без у значен­ні «через» (без вʼікнó сади́ти, без той криви́й тáнец, без стіў пере­­ходи́ти, пʼішли́ без силó про­си́ти, так без н′іч).

Н. г. притаман­на різноманітність лексич. складу. Серед лексем, спіл. для всіх говірок, — гадáти «говорити», юж(ш), ю «вже», ха­лýпа «хата», би́ти «бути». Виявлено лексичні (вý­глини «оглядини», дíўна «четверта година ранку», гнет «скоро», канти́на «вечірнє зі­бра­н­ня молоді», лóмкаўка «великодня пісня, яку хлопці (ломкачʼí) виконують під вікнами хати, де живе дівчина»; пери́л′никʼі «гості, які несуть при­дане», птáшʼінка «повитуха», пухпʼéрат «спершу», циркл′íўка «свято пастухів на Трійцю» та ін.) та семантичні (д′íдо «чоловік материної або батькової сестри», жен′áчка «наречена», космáта «святкува­н­ня з нагоди народже­н­ня дитини», ку­л′áтка «спеціально спечений на Святвечір хліб, з якого починали вечеряти, а також давали худобі», настíл′ник «весільний хліб нареченої», пóдушка «перина», провʼíнц(′)ійа «не­прошені на весі­л­ля гості», си́ла «скільки; багато» тощо) діалектизми, а також фразеологізми (бáбц′і на кáпц′і «жартівливий обряд збира­н­ня грошей для повитухи під час хрестин», брáти йáму «копати могилу», бýбен заўдавáти «бути на весіл­лі до самого кінця», гéци ро­би́ти «жартувати», мáти в упʼíц′і «оберігати, захищати», мʼішóк роз­ўйа(и)зáўс′і «почати часто народжувати дітей», пáмʼіт′ руби́ти «вшановувати померлого», си­д′íти з ним на вʼідéрку «бути одруженою без офіційного оформле­н­ня шлюбу»). Зафіксовано низку фонетичних (бал′ «бал», пóгр′іб «похорон», пл′óткʼі «плітки», жн′івá «жнива») та лексичних (пáц′ір «молитва», упоми́нок «подарунок», бáрдзо «дуже», дз′íс′ай «нині», пул′áрес «гаманець») полонізмів. Виявлено багато слів, що уві­йшли в Н. г. з нім. та франц. за посеред­ниц­твом польс. або ж функціонують під впливом польс. мови: кри(е)жмó(á) «біле обрядове полотно, яке хрещені дарують на хрестини», кумʼістри́на «куховарка на весіл­лі», майе(и)стáт «місце, на якому у хаті лежить покійник», маршáлок «роз­порядник на весіл­лі, весільний староста», ре­зиґнувáти «від­мовлятися», шил′д «вивіска», шпʼíцел′ «шпигун» тощо. У студії «Рускоє весілє» Й. Лозинського, що ви­йшла друком 1835 у Пере­мишлі (2-е вид. — «Українське весі­л­ля», К., 1992), виразно проявляються лексичні, фонетичні та граматичні риси діалекту.

Перші спроби виділити Н. г. здійснив І. Верхратський та за­пропонував назву «долівські говірки», її упродовж тривалого часу вживали в мовозн. студіях. Сучас. термін увів у наук. обіг В. Ганцов. Най­ґрунтовніші дослідж. Н. г. зробили в додепортацій. період І. Верхратський, М. Пшепюрська-Овчаренко, І. Зілинський, С. Грабець (на основі його записів Я. Ріґер опублікував 2-том. «Атлас українських надсянських говірок, опрацьований на під­ставі польових записів Стефана Грабця = Atlas ukraińskich gwar nadsiańs­kich, opracowany na podstawie zapisów terenowych Stefana Hrab­ca», Warszawa, 2017). 14 надсян. говірок пред­ставлено в «Атласі української мови» (т. 2, К., 1988). Досі не опубліковано «Атлас надсянських говірок» М. Онишкевича, створ. за записами мовців, пере­селених до Львів. обл. з укр. етніч. тер. Надся­н­ня (нині Польща). Серед польс. дослідників надсян. говірок — В. Курашкевич, Я. Ріґер, М. Лесів, А. Кудрик. Нині Н. г., зокрема його родин­но-обряд. лексику, ви­вчає Л. Хомчак, про­блеми надсян.-над­дністрян. суміж­жя — В. Різник (Шелемех). Польові етнолінгвіст. записи сучас. живого нар. мовле­н­ня Надся­н­ня ре­презентовано в книзі «Надся­н­ня: традиційна культура і побут (етнолінгвістичні скарби)» (Л., 2017) М. Глушка та Л. Хомчак.