Надсянський говір
НАДСЯ́НСЬКИЙ ГО́ВІР — один з найархаїчніших говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя української мови. Ін. назва — долівський. Поширений переважно по р. Сян та її притоках на перехресті різних мов і говорів: на Зх. та Пн. Зх. межує із говорами польс. мови; на Пн. — батюц. говірками, на Пн. Сх. та Сх. — наддністрянським говором, на Пд. Зх. — лемківським говором, на Пд. і Пд. Сх. — бойківським говором.
У 1-й пол. 20 ст. дослідники І. Верхратський, М. Пшепюрська-Овчаренко, І. Зілинський, С. Грабець визначили ареал говору: Ярослав., Перемишл. пов., зх. частина Мостис., Яворів. і Любачів. пов., пд. частина Білгорай. пов. (відповідно до адм.-тер. поділу станом на 1939). І. Зілинський на «Карті українських говорів з поясненнями» («Праці Українського Наукового Інституту», Варшава, 1933, т. 14, кн. 3) тер. Н. г. окреслив так: пд. межа доходить до насел. пунктів Головецько і Чорна; пд.-зх. йде через Лесько, Загірʼє, Сянік, далі вздовж Сяну аж до Сіняви; пн. доходить до Терногорода і Томашева; зх. межа проходить між Самбором і Старим Самбором через Яворів до Рави-Руської; вузькою смугою Н. г. виступає на Пн. від Угнева. 1954 М. Пшепюрська-Овчаренко уточнила: пд. межі говору сягають р. Стривігор (Стрвʼяж), у пд.-сх. напрямі надсян. ізоглоси простягаються через Биличі, Хлиплі, Рудки, сягають Галичан (неподалік від Городка). Однак після 2-ї світової війни Н. г. як мовно-територ. утворення зазнав змін внаслідок переселення носіїв діалекту на зх. та пн. терени Польщі та в різні регіони України. Депортація укр. насел. 1944–47 спричинила втрату ціліс. етномов. континууму, унаслідок чого розпорошені надсян. говірки зазнали стрімкого процесу нівеляції, деякі з них невідворотно втрачені. Сучасні польові дослідж. засвідчують, що ареал функціонування говору значно звузився. На поч. 21 ст. типові надсян. риси фіксують лише вздовж кордону з Польщею в зх. частині Мостис., пд.-зх. — Яворів. та на Пн. Зх. Старосамбір. р-нів Львів. обл. Ін. насел. пункти, які І. Зілинський та М. Пшепюрська-Овчаренко кваліфікували як надсянські, нині репрезентують надсян.-бойків. та надсян.-наддністрян. суміжжя.
Незважаючи на значну трансформацію надсян. говірок під впливом лінгвал. і позалінгвал. чинників, значну диференціацію на різних мовних рівнях, виявлено низку спіл. фонет., грамат. та лексич. ознак. Осн. фонет. риси: збереження етимол. *а після мʼяких приголосних у деяких говірках: (вʼіс′іл′á, з′ат′, кн′аги́н′а, ўз′áти); перезвук [а] > [е] (у ненаголошеній позиції [і]) після мʼяких і шиплячих (бл′éха, гончʼéр, жʼéлуваті, кáшʼі, чʼісни́к, дéс′іт΄, с′вʼіти́й); перехід голосного [o] в ненаголошеній позиції в [у] (курáлики, гулувá, гурóх, румáшка); занепад голосного [е] або [о] між приголосними у деяких говірках (вни, дéрво, корвáй, майнéз, пи́ргʼи); ствердіння приголосних перед [і], якщо і < *о (діў, стіў, пóтім, тíл′ко, квасíўка), а також в іменниках на -ійа (мел′óдійа, менажéрійа, мицíйа, пасíйа, тради́ційа); наявність голосного [ы] в наголошеній та ненаголошеній позиціях зафіксовано переважно на Зх. Мостищини та на Пд. Зх. Яворів. р-ну (выгарáйи, господы́н′а, гувóрыт, оды́н, просы́ти); вимова голосного [и] ([ы]) у звукосполученнях ги (ґи), ки, хи як гʼі(ґʼі), кʼі, хʼі (кʼíнути, пампухʼí, пʼідод′ійáл′никʼі, подáркʼі); перехід (спорадично) голосного [е] в [а] перед наступним [р] (парибрáти, парил′éкла, Тарнóпʼіл′); збереження другого повноголосся у пд. частині ареалу (вмерéти, пʼітперéти, терéти); перехід приголосного [в] перед глухими в [х], [ф] (хпаў, х пйиц, х пóли, хпустити, ф колы́ску, фпáсти, фсе), а перед сонорними — у [г], [ґ] (г вʼінкý, г млин′í, ґвéчори, ґмéрти); перехід приголосного [л] в [ў] у кінці складу і слова (ви́ўка, гʼíўка, маршáўка, стіў); відсутність мʼякості приголосного [р] у деяких говірках (вирйаджáти, вʼітрáк, заверýха, подвʼíре, порйáдний); кінцевий твердий [ц] (вʼінéц, кʼінéц, рожáн′ец, тáнец, хл′ібéц); відсутність мʼякості приголосних [з], [с], [ц] у суфіксах -ськ-, -цьк- (цигáн′ский, пáн′ский, бугáцкий); наявність твердого приголосного [т] у закінченнях дієслів теперіш. часу 3-ї особи однини та множини (витáйут, вихóдит, гувóр′ет, дарýйут, с′ідáйут); поява протетичних приголосних [й], [в] (вóповʼід′і, вор′íшок, вужени́тис′і, вурожáй, Йандр′íй, йидéн, йинáкше); немає подовження мʼяких приголосних в іменниках серед. роду (вʼи(і)с′íл′а, ви́тан′а(и), зарýчен′а, перепит′á); вживання [і] замість літературного [и] в деяких словах (ви́кʼінути, д′іти́на, кʼíшка, пʼíво, сукʼíра); відсутність помʼякшення приголосного [т] перед [і] у звукосполученні [ті] (ви́шиті, женáті, запéрті, ті, читвéрті); вживання [е] на місці [о] після мʼяких та шиплячих приголосних (нéгу, женáтий, сéмий, шéстий).
До морфол. особливостей належать: закінчення -ом в оруд. відмінку однини іменників та займенників (за том кýт′ом, над кули́ском, пʼід мойóм халýпом, тáто з мáмом); спорадично зафіксовано нульове закінчення у клич. відмінку іменників (баб, мам, тат); архаїчні форми на -ове в назив. відмінку множини іменників (дружбóве, сватóве, старостóве); архаїчні форми двоїни (двʼі жʼíнц′і, двʼі л′éнт′і, двʼі бритвáн′ц′і, шти́ри л′íтр′і, три курóвʼі); в оруд. відмінку множини давнє закінчення двоїни -ма (-има, -іма) (вучи́ма, колачи́ма, пали́ц′іма, рýжʼіма); нестягнені форми прикметників, займенників, числівників (вес′іл′нáйа, йакóйес′, кʼíслойі, круглéйкойе, пéршойе, пр′íснойе, стари́йі, такóйе); усічені форми займенників: йі, йу (її), го (його), му (йому), смо (ми), с (ти), сти (ви); відсутність (спорадично) узгодження прикметників і займенників з іменниками (купýйут такóй йуж ц′ілóй той, то гáрной би́ло, той гóс′ц′і, фáйной блʼýдо, чóрний вбрáн′и); вживання інфінітив. дієслівного суфікса -ті, в якому [і] не помʼякшує попереднього приголосного засвідчено в писем. джерелах 1-ї пол. 20 ст.; нині — лише в мовленні переселенців (гадáті, дрожáті, запʼірáті, ґýздратіс′е, бáзґраті, мел′дувáтіс′е); утворення здрібнілих форм іменників з допомогою суфікса -ойк- на місці -он´к- у літ. мові (вʼінóйко, д′івчатóйко, мат′інóйка, шл′убóйко); використання суфікса -ка(й) у прислівниках: тамди́йка, типéрка(й); вживання прийменника без у значенні «через» (без вʼікнó сади́ти, без той криви́й тáнец, без стіў переходи́ти, пʼішли́ без силó проси́ти, так без н′іч).
Н. г. притаманна різноманітність лексич. складу. Серед лексем, спіл. для всіх говірок, — гадáти «говорити», юж(ш), ю «вже», халýпа «хата», би́ти «бути». Виявлено лексичні (вýглини «оглядини», дíўна «четверта година ранку», гнет «скоро», канти́на «вечірнє зібрання молоді», лóмкаўка «великодня пісня, яку хлопці (ломкачʼí) виконують під вікнами хати, де живе дівчина»; пери́л′никʼі «гості, які несуть придане», птáшʼінка «повитуха», пухпʼéрат «спершу», циркл′íўка «свято пастухів на Трійцю» та ін.) та семантичні (д′íдо «чоловік материної або батькової сестри», жен′áчка «наречена», космáта «святкування з нагоди народження дитини», кул′áтка «спеціально спечений на Святвечір хліб, з якого починали вечеряти, а також давали худобі», настíл′ник «весільний хліб нареченої», пóдушка «перина», провʼíнц(′)ійа «непрошені на весілля гості», си́ла «скільки; багато» тощо) діалектизми, а також фразеологізми (бáбц′і на кáпц′і «жартівливий обряд збирання грошей для повитухи під час хрестин», брáти йáму «копати могилу», бýбен заўдавáти «бути на весіллі до самого кінця», гéци роби́ти «жартувати», мáти в упʼíц′і «оберігати, захищати», мʼішóк розўйа(и)зáўс′і «почати часто народжувати дітей», пáмʼіт′ руби́ти «вшановувати померлого», сид′íти з ним на вʼідéрку «бути одруженою без офіційного оформлення шлюбу»). Зафіксовано низку фонетичних (бал′ «бал», пóгр′іб «похорон», пл′óткʼі «плітки», жн′івá «жнива») та лексичних (пáц′ір «молитва», упоми́нок «подарунок», бáрдзо «дуже», дз′íс′ай «нині», пул′áрес «гаманець») полонізмів. Виявлено багато слів, що увійшли в Н. г. з нім. та франц. за посередництвом польс. або ж функціонують під впливом польс. мови: кри(е)жмó(á) «біле обрядове полотно, яке хрещені дарують на хрестини», кумʼістри́на «куховарка на весіллі», майе(и)стáт «місце, на якому у хаті лежить покійник», маршáлок «розпорядник на весіллі, весільний староста», резиґнувáти «відмовлятися», шил′д «вивіска», шпʼíцел′ «шпигун» тощо. У студії «Рускоє весілє» Й. Лозинського, що вийшла друком 1835 у Перемишлі (2-е вид. — «Українське весілля», К., 1992), виразно проявляються лексичні, фонетичні та граматичні риси діалекту.
Перші спроби виділити Н. г. здійснив І. Верхратський та запропонував назву «долівські говірки», її упродовж тривалого часу вживали в мовозн. студіях. Сучас. термін увів у наук. обіг В. Ганцов. Найґрунтовніші дослідж. Н. г. зробили в додепортацій. період І. Верхратський, М. Пшепюрська-Овчаренко, І. Зілинський, С. Грабець (на основі його записів Я. Ріґер опублікував 2-том. «Атлас українських надсянських говірок, опрацьований на підставі польових записів Стефана Грабця = Atlas ukraińskich gwar nadsiańskich, opracowany na podstawie zapisów terenowych Stefana Hrabca», Warszawa, 2017). 14 надсян. говірок представлено в «Атласі української мови» (т. 2, К., 1988). Досі не опубліковано «Атлас надсянських говірок» М. Онишкевича, створ. за записами мовців, переселених до Львів. обл. з укр. етніч. тер. Надсяння (нині Польща). Серед польс. дослідників надсян. говірок — В. Курашкевич, Я. Ріґер, М. Лесів, А. Кудрик. Нині Н. г., зокрема його родинно-обряд. лексику, вивчає Л. Хомчак, проблеми надсян.-наддністрян. суміжжя — В. Різник (Шелемех). Польові етнолінгвіст. записи сучас. живого нар. мовлення Надсяння репрезентовано в книзі «Надсяння: традиційна культура і побут (етнолінгвістичні скарби)» (Л., 2017) М. Глушка та Л. Хомчак.