Надзвичайні позасудові органи

НАД­ЗВИЧА́ЙНІ ПОЗАСУДО́ВІ О́РГАНИ — cукупність державних органів («двійки», «трійки», особливі наради, особливі комісії, колегії ВЧК–ОДПУ–НКВС тощо) із функціями над­звичайного (позазакон­ного) роз­гляду кримінальних справ (пере­важно сфабрикованих) й покара­н­ня громадян в СРСР і УРСР у 1920-х — на початку 1950-х рр. Н. п. о. були одним із ключових інструментів масових незакон. ре­пресій — політично вмотивованого за­стосува­н­ня рад. державою на під­ставі антигуман. законів або у позазакон. порядку різноманіт. форм роз­прави (страта, по­збавле­н­ня волі, примус. депортації, обмеже­н­ня свободи пере­сува­н­ня та занять, звуже­н­ня можливості реалізації закон. прав громадян тощо) та ін. примус. заходів стосовно громадян СРСР. Їхня діяльність, спрямов. на при­скорене ре­пресува­н­ня за вига­даними політ. звинуваче­н­нями, набула пошире­н­ня в умовах докорін. зламу існуючої су­спільно-екон. системи, специфіч. морал.-психол. стану самого су­спільства доби «мобілізац. соціалізму», радикал. пере­будови соц. структури та ідейно-духов. засад життя народів СРСР.

Першу «трійку» організовано у складі кер. ВЧК під головува­н­ням Ф. Дзержинського та його за­ступників для позасуд. роз­гляду справ про бандитизм. В УСРР спочатку до складу «трі­йок» входили пред­ставники місц. осередку КП(б)У, місц. органу ВУЧК і командири частин Червоної армії. Їхню діяльність регламентувала ін­струкція, затв. у квітні 1921 По­стій. нарадою з боротьби із бандитизмом при РНК УСРР. Вони мали право брати заручників, за­стосовувати вищу міру покара­н­ня тощо. Із за­провадже­н­ням НЕПу та зменше­н­ням зброй. опору рад. владі, ріше­н­ням РНК УСРР від 3 квітня 1923 діяльність «трі­йок» припинено. Однак в умовах посиле­н­ня ре­пресив. діяльності карал. органів від­повід­но до циркулярів ОГПУ від 29 жовтня 1929 і 8 квітня 1931 для поперед. роз­гляду закінчених слідчих справ, що надходили до Судової колегії ОГПУ або Особл. наради при ОГПУ, створ. «трійки» у центр. апараті ОГПУ. 1930–34 діяла судова «трійка» при колегії ГПУ УСРР. Вона мала право за­стосовувати адм. висилку та увʼяз­не­н­ня у виправно-труд. таборах. Роз­шире­н­ня компетенції «трі­йок» припало на роки колективізації (див. Колгоспи) та опору селянства насильниц. зламу його традиц. способу життя. Від­повід­но до по­станови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932, Політбюро ЦК ВКП(б) від 11 серпня 1933 та директиви ГПУ УСРР від 22 травня 1933 ці органи отримали право виносити вироки про вищу міру покара­н­ня у справах про роз­краде­н­ня держ. і сусп. власності, пов­стан. рух, контр­революцію, зброй. бандитизм, канібалізм. Н. п. о. стали наслідком за­провадже­н­ня у 1920–30-х рр. в СРСР ідеології та норм «рев. закон­ності», що базувалися на принципах «рев. доцільності» й боротьби з контр­революцією. Лише упродовж 1930–37 Кримінал. кодекс УСРР був доповнений майже 60-ма новими ста­т­тями з тлумаче­н­ням понад 80-ти нових складів «контр­рев. злочинів». Найчастіше незакон­ні вироки виносили за 14-ма пунктами ст. 54 Кримінал. кодексу УСРР 1927 (Особл. частина) із роз­ділу «Контр­революційні злочини». З початком суціл. колективізації для ліквідації куркульства як класу і роз­гляду справ т. зв. контр­рев. куркул. активу від­повід­но до по­станови Президії ЦВК СРСР від 3 лютого 1930 і наказу ОГПУ від 2 лютого 1930 організовано «трійки» з працівників ОГПУ, місц. парт. і прокурор. органів; для без­посеред. проведе­н­ня роз­куркуле­н­ня та масової депортації селянства — оперативні «трійки». В УСРР їхню діяльність регламентував наказ ГПУ УСРР від 7 лютого 1930. Після ліквідації ОГПУ і ГПУ УСРР згідно з наказом НКВС СРСР від 27 травня 1935 «трійки» з правами Особл. наради при НКВС СРСР організували при упр. НКВС субʼєк­тів федерації та областей. До їхнього складу входили нач. упр. НКВС або його заст., нач. упр. міліції та нач. від­ділу упр. НКВС, який порушив справу. В засі­да­н­нях брав участь і пред­ставник прокурор. на­гляду. Згідно з наказом НКВС СРСР від 30 липня 1937 в умовах роз­горта­н­ня масових ре­пресій склад «трі­йок» змінено — їх утворювали під головува­н­ням наркомів внутр. справ респ., нач. кра­йових та обл. упр. НКВС, за участі перших секр. ЦК компартій союз. респ., кра­йових і обл. комітетів ВКП(б) та прокурорів від­повід. рівнів. Права позасуд. органів щодо роз­гляду справ і за­стосува­н­ня ре­пресій значно роз­ширено: винесе­н­ня вироків про за­стосува­н­ня вищої міри покара­н­ня або увʼязне­н­ня до виправно-труд. таборів на строк від 8-ми до 10-ти р. Засі­да­н­ня «трі­йок» мали виразні протиправні й антигуман­ні ознаки — від­сутність належ. роз­слідува­н­ня та висуне­н­ня звинуваче­н­ня, від­сутність спеціалізов. органів або під­роз­ділів досудового слідства, за­стосува­н­ня тортур, психол. впливу, загибель затриманих під час допитів. Звинувачених не допитували по суті справи, не було змагальності сторін, унеможливлено оскарже­н­ня вироків. Поши­ре­ною практикою стало засудже­н­ня списками у лічені хвилини, смертні вироки часто виконували невід­кладно, пере­слідували й чл. сімей засуджених. Свої «трійки» створювали й органи міліції (по заг.-кри­мінал. справах). Арешти санкціонували нач. територ. опер­груп НКВС (в УРСР до серпня 1937 створ. 45), погоджували — рай. прокурори. Обл. «трійки» мали ви­їжджати у місця концентрації затриманих і вести процесуал. дії, що було неможливо реалізувати на практиці з огляду на мас­штаб без­зако­н­ня. Тривало й роз­робле­н­ня над­звич. процесуал. норм: 14 вересня 1937 по­становою ЦВК СРСР започатковано новий порядок веде­н­ня кримінал. справ, зокрема обмежено права під­судних і заборонено оскарже­н­ня вироків за певними категоріями справ; 2 жовтня того ж року за­проваджено термін покара­н­ня у 25 р. таборів для засудж. за шпигунство, диверсії, шкідництво.

Ре­пресивні кампанії 1937–38 мали централізов. характер. Згідно з політ. ріше­н­ням вищого керівництва ВКП(б), НКВС СРСР видавав накази про проведе­н­ня ре­пресив. операцій у мас­штабах СРСР, встановлював респ. НКВС квоти (ліміти) на засудже­н­ня до страти або таборів. У теле­грамах НКВС СРСР до кер. НКВС УРСР ви­значали квоти «по першій категорії» (роз­стріл) та «по другій категорії» (по­збавле­н­ня волі, за­звичай, на 10 р.), які неодноразово збільшували. Так, при проведен­ні найбільш масової ре­пресив. операції за наказом НКВС СРСР від 4 липня 1937 № 00447 проти куркулів та ін. антирад. елементів квоту на страту у 8000 осіб на проха­н­ня чекістів УРСР збільшено до 26 150 осіб; першу «директивну» кількість ре­пресованих у СРСР встановили у 298 950, але до 1 листопада 1938 по т. зв. кулац. операції загалом засудили 767 397 осіб, з них бл. 387 тис. роз­стріляли. У процесі викона­н­ня цього наказу НКВС СРСР 1937–38 в УРСР заарешт. 111 634 особи (з них кримінал. злочинців — 12,7 тис.), з яких за ріше­н­нями Н. п. о. роз­стріляли 64 419 осіб. У таких умовах за­стосува­н­ня Н. п. о. набуло особливо масового й жорстокого характеру, їхню діяльність спрямов. на фабрикацію звинувачень в участі у контр­рев., шпигун., терорист., націоналіст., фашист., церк.-монарх., сектант., пов­стан. організаціях, антирад. партіях тощо. Лише 1937–38 в УРСР в участі у пов­стан. організаціях звинувачено 115 тис., шпигунстві на користь Польщі — понад 54 тис., Німеч­чини — понад 23 тис. осіб. Від­повід­но до узагальн. статист. зведень КДБ УРСР (1964), 1937–38 в УРСР «трійками» та особл. нарадами роз­глянуто 111 526, ріше­н­нями НКВС та Прокурора СРСР — 60 229, судами — лише 5130 справ. Із бл. 198 тис. осіб понад 120 тис. засудж. до роз­стрілу. Виразною була й соц.-політ. спрямованість роботи Н. п. о. Від 1 жовтня 1936 до 1 липня 1938 в УРСР заарешт. 253 051 громадянин. Серед них колиш. поміщиків, дворян, торговців — 109 380, колиш. куркулів — 93 395, священ­нослужителів — 6556 осіб. За нац. складом: українців — 53 %, поляків — 19 %, німців — 10,2 %, росіян — 8 %, євреїв — 2,5 %, греків — 2,3 %. Загалом 1937–38 у СРСР до страти засудж. бл. 682 тис., по­збавлено волі — 3,8 млн громадян. У таборах ГУЛАГу та в спецпоселе­н­нях до 1941 пере­бувало 1,92 млн осіб (при населен­ні СРСР у 195 млн), 28,7 % вʼязнів засудж. за звинуваче­н­ням у контр­рев. злочинах. 1939 у таборах ГУЛАГу пере­бувало понад 181 тис. українців (із 1,31 млн увʼязнених). 1934–47 у таборах СРСР померло (загинуло) 938 тис. вʼязнів. У рамках згорта­н­ня незакон. ре­пресій, частк. реабілітації без­невин­но засуджених (зокрема 1939 звільнено 327 тис. громадян) і усуне­н­ня брутал. порушень процесуал. законодавства, від­повід­но до по­станови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 та наказу НКВС СРСР від 26 листопада 1938 роз­гляд справ позасуд. «трійками» заборонено. Ви­знано «значні недоліки й пере­круче­н­ня», спричинені «спрощеною процедурою слідства і суду», масові зло­вжива­н­ня спів­роб. НКВС. 1939 звільнено 7372 спів­роб. органів держ. без­пеки НКВС СРСР (66,5 % — за посад. злочини), 937 заарештовано. Остаточно позасуд. органи у ви­гляді Особл. наради при МВС СРСР ліквідовано Указом Президії ВР СРСР від 1 серпня 1953 «з метою зміцне­н­ня соціалістичної закон­ності та під­вище­н­ня ролі радянського правосу­д­дя», а Верхов. Суду СРСР на­дано право пере­глядати за протестами Ген. прокурора ріше­н­ня колиш. позасуд. органів. Процеси демократизації життя рад. су­спільства за доби «пере­будови» спричинили цілеспрямов. реабілітац. роботу — від 1989 за 2 р. реабіліт. 180 тис. громадян і завершено пере­гляд архів. кримінал. справ, ріше­н­ня за якими ухвалювали Н. п. о. 17 квітня 1991 прийнято Закон України «Про реабілітацію жертв політичних ре­пресій на Україні», що становить основу від­новле­н­ня справедливості щодо без­невин­но по­страждалих. Реабілітації під­лягають особи, які з політ. мотивів необ­ґрунтовано засуджені судами, Н. п. о. (або в будь-якому позасуд. порядку) на території України в період від 1917 і до моменту набу­т­тя цим Законом чин­ності. Не під­лягають реабілітації особи, яких об­ґрунтовано притягнуто до від­повід­альності за зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терорист. акти, злочини проти людства й людяності, карал. акції проти мирного насел., вбивства, мордува­н­ня громадян, організацію зброй. формувань, що вчиняли вбивства, роз­бої та ін. форми насильства. Не під­пали під реабілітацію особи, засудж. за за­стосува­н­ня ре­пресій. До 2001 в Україні загалом завершено процес реабілітації, пере­глянуто понад 307 тис. кримінал. справ, реабіліт. 248,7 тис. осіб, від­мовлено в реабілітації 117,2 тис. особам. Станом на 2010 виявлено щонайменше 18 місць масових поховань жертв політ. ре­пресій, серед них у Києві — Дарниц. лісниц­тво (див. Биківня), Лукʼянівський цвинтар, колиш. будинки ГПУ–НКВС УРСР (Жовтн. палац) і київ. регіон. органу держ. без­пеки (вул. Липська, № 16); у Він­ниці — парк культури та від­починку, колиш. міський цвинтар і сад на вул. Під­лісна (див. Він­ницька трагедія 1937–38); у Дні­прі — 9-й кілометр Запоріз. шосе; у Житомирі — сад побл. колиш. упр. НКВС; в Івано-Фр. обл. — ур­очище Демʼя­нів Лаз; у Львові — колишня вʼяз­ниця на Лонцького (див. Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»); в Одесі — колиш. 2-й християн. цвинтар; у Полтав. обл. — піщаний карʼєр на 8-му кілометрі на Сх. від Полтави; в Сумах — центр. міське кладовище; в Хмельницькому — місце, де згодом зведено Центр. універмаг; у Черкасах — старий євр. цвинтар на вул. Т. Шевченка; у Черніг. обл. — лісовий масив побл. с. Халявин Черніг. р-ну.

Завантажити статтю