Національно-культурна автономія

НАЦІОНА́ЛЬНО-КУЛЬТУ́РНА АВТОНО́МІЯ — демократична форма врахува­н­ня в етнонаціональній політиці поліетнічної держави специфічних інтересів і потреб меншин національних, механізм забезпече­н­ня рівноправності етнічних спільнот. Н.-к. а. є однією з форм самови­значе­н­ня нац. меншин, моде­л­лю реалізації ними свого права на вільний етнокультур. роз­виток. На від­міну від нац.-територ. автономії, вона базується на екс­територ. засадах, без­від­носно до адм.-тер. поділу країни. Н.-к. а. — елемент формува­н­ня громадянського су­спільства, і, з цього по­гляду, її значе­н­ня виходить за межі задоволе­н­ня прав меншин. Ідея Н.-к. а. (у формі культурно-нац. автономії чи національно-персональної автономії), яку на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. за­пропонували австр. соціал-демократи, стала однією з ідеол. засад 2-го Інтернаціоналу (див. Інтернаціонал Комуністичний). Ав­стромарксисти О. Бауер і К. Рен­нер виходили з того, що джерелом і носієм нац. прав мають бути не території, а самі нації в особі утворених на основі добровільності нац. союзів. У такий спосіб нації мали пере­творитися на субʼєкт права. На під­ставі особистих заяв повноліт. громадян складали кадастр, за яким ви­значали їхню персон. приналежність до тієї чи ін. нац. спільноти. Створеним на основі «екс­територ. кон­ститую­ва­н­ня націй» обʼ­єд­на­н­ням громадян пере­давали упр. школою, культур. закладами тощо від­повід­но до нац. традицій і звичаїв, з обовʼязк. викори­ста­н­ням рідної мови. Ав­стромарксист. модель перед­бачала на­да­н­ня Н.-к. а. не лише тим нац. меншинам, які проживали компактно, а й тим, невеликі общини яких були роз­сіяні по іноетніч. територіях. Засобом захисту їхніх інтересів мав стати 2-палат. парламент. Про­грамою Н.-к. а. перед­бачено побудову с.-д. організацій за нац. ознакою, 1897 єдину с.-д. партію Австро-Угорщини пере­творено на федерацію 6-ти окремих нац. партій. У такий спосіб ав­стромарксисти сподівалися забезпечити еволюц. демократизацію надмірно централізов. держав. Незалежно від ав­стромарксистів ідею екс­територ. автономії роз­робляв польс. державо­знавець К. Кульчицький.

Гол. опонентами про­грами Н.-к. а. у між­нар. с.-д. русі ви­ступали рос. більшовики, які вбачали в ній знаря­д­дя штуч. дробле­н­ня робітн. руху, під­порядкува­н­ня його впливу бурж. ідеології. Не­зважаючи на гостре не­прийня­т­тя про­грами Н.-к. а., більшовики після приходу до влади в Росії запозичили в ав­стромарксизму не тільки ідею «держави національностей», а й принцип 2-палат. парламенту. В Україні реалізувати про­граму Н.-к. а. (у ви­гляді нац.-персон. автономії) намагалася УЦР. Прийнятий нею 9(22) січня 1918 Закон УНР «Про національно-персональну автономію» без­за­стережно надавав право на нац.-персон. автономію великорус., євр. і польс. націям, пред­ставники яких мешкали в Україні; щодо ін. меншин на­да­н­ня такого права об­умовлено по­да­н­ням від­повід. заяви із 10-ма тис. під­писів. Нац. союзи, що мали утворюватися в такий спосіб, отримували статус державних. Однак у склад. умовах Визв. змагань 1917–21 до практ. реалізації нац.-персон. автономії справа не ді­йшла. Від­родже­н­ня ідеї Н.-к. а. в остан­ні роки існува­н­ня СРСР зна­йшло прояв у прийнят­ті 26 квітня 1990 Закону СРСР «О свободном национальном развитии граж­дан СССР, проживающих за пределами своих национально-госу­дарствен­ных образований или не имеющих их на тер­ритории СССР». На пострад. просторі її реалізують пере­важно у формі нац.-культур. т-в, центрів, асоціацій тощо. В Україні право на Н.-к. а. перед­бачене ст. 6 Закону «Про національні меншини в Україні» (1992). У такий спосіб нац. меншини отримали можливість зберігати власну ідентичність, нац. традиції, роз­вивати нац. культуру без створе­н­ня власних адм.-тер. утворень, проте саме поня­т­тя «Н.-к. а.», як і механізми реалізації гарантов. цим законом прав, донині належ. чином не унормовані.