Національний менталітет

Визначення і загальна характеристика

НАЦІОНА́ЛЬНИЙ МЕНТАЛІТЕ́Т — глибин­ні психічні структури, що історично та соціально вкорінені у сві­домості, колективній памʼяті та поведінці багатьох поколінь людей (див. також Ментальність). Базується на системі по­глядів, ідеалів, інтересів, традицій, оцінок, соціальних установок та норм, в основу яких покладено синтез реальних су­спільних потреб, досвіду, архетипів колективного без­сві­домого, й чітко проявляється в типовій поведінці носіїв через стереотипи сприйня­т­тя, реакції (ухвале­н­ня рішень) і поведінки. На індивідуальному рівні національний менталітет формується у процесі соціалізації особи (вихова­н­ня в сімʼї, на­вчан­ні, самореалізації, вибору своєї ролі, засвоє­н­ня національної куль­тури, ідентифікації себе з най­ближчим соціальним, етнічним оточе­н­ням), на побутовому рівні часто набуває релігійної та містичної форм. Це специфічні вияви психічного життя людей, об­умов­лені політико-економічними й соціокультурними чин­никами та об­ставинами. До чин­ників, що впливають на становле­н­ня національного менталітету, також належать: гео­графічне сере­довище, політичні ін­ститути й соціальні структури су­спільства. 

Національний менталітет — це над­звичайно важливий і дієвий фактор су­спільного роз­витку, однак, на перший по­гляд, малопомітний, оскільки імпульси, що він посилає народу чи окремій людині, йдуть із глибин історії та під­сві­домого. Ідентифікуючи себе, індивід може пере­бувати в межах полярного ставле­н­ня до національного менталітету: від повного сприйня­т­тя й засвоє­н­ня його основ та усталеного іміджу (сприйня­т­тя на віру чи осмисле­н­ня елементів культури й духовних цін­ностей) до дотрима­н­ня позиції критичного аналізу та виявів колива­н­ня в процесі су­спільного самови­значе­н­ня. Залежно від спе­цифіки світобаче­н­ня та світос­прийня­т­тя, ступінь засвоє­н­ня та адаптації домінантних у спільноті по­глядів, цін­ностей та традицій в індивіда може сформуватися різний рівень національної самоідентифікації (див. Національна самосві­домість). Основи ментального світобаче­н­ня — своє­рідна формула, що ви­значає та під­тримує на належному рівні міру згуртованості, інтеграції, етнічної спільності, а також орієнтир, що до­зволяє усві­домити кожному індивіду своє місце та роль у системі категорій «ми–вони», «свої–чужі».

Національний менталітет українців

Характерні риси та особливості національного менталітету українського народу зумовлені геополітичним становищем, ви­значальним впливом двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури — землеробського і козацького, неодно­значним та суперечливим значе­н­ням у формуван­ні національної психіки та духовності релігійного фактора, багатовіковою від­сутністю власної держави, тривалою роз­ʼ­єд­наністю українських земель, цілеспрямованим знище­н­ням і денаціоналізацією української еліти, нашарува­н­ням радянської ментальності. Прожива­н­ня українського етносу між Заходом і Сходом спричинило маргінальність, дво­їстість характеру, по­єд­на­н­ня в ньому індивідуалізму, притаман­ного пред­ставникам Заходу та чут­тєвості й емоційності, що роз­винені у східних народів. Ці риси зумовлюють балансува­н­ня між прагматизмом і без­корисливістю, пасивністю та ініціативністю, комунікабельністю та за­мкненістю, добротою та недоброзичливістю, патріотизмом і толерантністю тощо. Най­глибин­ніші пласти української ментальності закладені землеробством, що з найдавніших часів було основним заня­т­тям українців як авто­хтон­ного етносу. Саме воно ви­значило особливості їхнього світобаче­н­ня, культурні орієнтири та соціальну організацію. Жит­тєдіяльність українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптована до однієї території (ландшафту), детермінована природними циклами та сільськогосподарським календарем. Закодована на рівні під­сві­домості, закріплена в колективній памʼяті, традиціях та мові, ця інформація крізь столі­т­тя пронесла характерні риси українського національного характеру: тонке від­чу­т­тя гармонії, зважений під­хід до виріше­н­ня складних справ, працьовитість, миролюбність, толерантність, мʼякий гумор, повага до приватної власності, ощадливість, від­чу­т­тя господаря та певний індивідуалізм (усві­домле­н­ня самоцін­ності власної особистості), роз­винуте почу­т­тя справедливості, що спонукає до нескінчен­них пошуків правди. Землеробська культура, залишки матріархату в родин­них стосунках зумовили пріоритетну роль жінки в межах ментального світобаче­н­ня. Внаслідок цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних цін­ностей українців формувалися в координатах землеробської культури під пере­важальним впливом жінки, на противагу Західній Європі з патріархальним типом родин. Активність, яскраво виражені волелюбність, демократизм, нес­прийнят­тя диктатури, пріоритет чоловіка почали фіксуватися та закріплюватися в українській ментальності з появою феномена оригінального  етносоціального утворе­н­ня — козацтва.

Прийня­т­тя християнства за часів Київської Русі в історичній пер­спективі стало потужним чин­ником роз­витку етнокультурної самоідентифікації українського народу. Як вважають дослідники, християнська релігія та Церква на різних історичних етапах сприяли формуван­ню національної самосві­домості, консолідації та мобілізації народних мас для роз­горта­н­ня національно-визвольної боротьби, стимулювали процеси національного від­родже­н­ня, під­тримували об­стоюва­н­ня суверенітету та незалежності української державності.

З іншого боку, оскільки Україна віками створювалася як поліконфесійна держава (внаслідок поліетнічного складу її населе­н­ня), релігійний фактор іноді ві­ді­гравав і негативну роль у процесі формува­н­ня національного менталітету, періодично пере­творювався на додатковий привід для проти­стоянь у між­етнічних від­носинах, джерело релігійно-націоналістичних суперечок. Ситуація ускладнюється і тим, що релігійний чин­ник у житті українського народу мав і має геополітичний вимір, адже територія України є місцем зі­ткне­н­ня не лише двох світових релігій (християнства і мусульманства), а й основних християнських конфесій (католицизму і православʼя), що автоматично спричинило поліваріантність як релігійного менталітету, так і світо­глядних орієнтирів.

Багатовікова від­сутність власної держави сут­тєво деформувала український національний характер і при­звела до гіперболізації зовнішніх чин­ників, покла­да­н­ня на них провини за числен­ні негаразди. Звідси беруть початок інтроверсійність світос­прийня­т­тя та світобаче­н­ня, примире­н­ня з негативними явищами, терплячість, від­сутність здорових амбіцій, занижена самооцінка, брак цілеспрямованості, непослідовність, намага­н­ня «служити двом панам», ди­станціюва­н­ня від особистої від­повід­альності.

Пере­бува­н­ня різних частин українських земель у складі Російської і Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехо-Словач­чини вплинуло на формува­н­ня почу­т­тя національної єд­ності, ро­зумі­н­ня соборності. Конформізм частини української еліти звужував коло генераторів національних філософських ідей, творців самобутньої української культури, політичних лідерів та провід­ників народу. Це, з одного боку, посилювало консе­рвативність української ментальності як засобу захисту національних цін­ностей від чужих впливів, з іншого — по­глиблювало недовіру до власної еліти, яка може у черговий раз зрадити.

Тривале пере­бува­н­ня українського народу в жорстких рамках тоталітарного су­спільства залишило свій слід у національному генетичному коді. Вплив тоталітаризму присутній у психології кожної людини, вихованої за радянської доби. Фахівці ви­окремлюють основні риси радянської ментальності: пасивність особи — від­сутність волі до покраще­н­ня життя власними силами, доповнена формальною показною активністю (головне — створити враже­н­ня роботи, а не працювати на певний результат), комплекс меншовартості — від­чу­т­тя власної не­здатності через некомпетентність та не­професіоналізм (зворотний бік цього — невмотивована амбіційність і хамство), патерналізм — пере­кла­да­н­ня на владу виріше­н­ня власних про­блем, без­порадність — надія на виріше­н­ня про­блем ззовні, сподіва­н­ня на чиюсь гуманітарну допомогу.

У сучасних умовах національна ментальність продовжує ві­ді­гравати не дуже помітну на перший по­гляд, але важливу роль. Ретельне врахува­н­ня характерних рис та особливостей національного менталітету є необхідною умовою при роз­роблен­ні як стратегічного плану, так і тактичної лінії реформува­н­ня су­спільства.