Національний менталітет

Визначення і загальна характеристика

НАЦІОНА́ЛЬНИЙ МЕНТАЛІТЕ́Т — глибин­ні психічні структури, що історично та соціально вкорінені у сві­домості, колективній памʼяті та поведінці багатьох поколінь людей (див. також Ментальність). Н. м. базується на системі по­глядів, ідеалів, інтересів, традицій, оцінок, соц. установок та норм, в основу яких покладено синтез реал. сусп. потреб, досвіду, архетипів колектив. без­сві­домого, й чітко проявляється в типовій поведінці носіїв через стереотипи сприйня­т­тя, реакції (ухвале­н­ня рішень) і поведінки. На індивід. рівні Н. м. формується у процесі соціалізації особи (вихова­н­ня в сімʼї, навч., самореалізації, вибору своєї ролі, засвоє­н­ня національної куль­тури, ідентифікації себе з най­ближчим соц., етніч. оточе­н­ням), на побут. рівні часто набуває реліг. та містич. форм. Це специф. вияви псих. життя людей, об­умов­лені політ.-екон. і соціокультур. факторами та об­ставинами. До чин­ників, що впливають на становле­н­ня Н. м., також належать: геогр. сере­довище, політ. ін­ститути й соц. структури су­спільства. Н. м. є над­звичайно важливим і дієвим фактором сусп. роз­витку, однак, на перший по­гляд, малопоміт., оскільки імпульси, що він посилає народу чи окремій людині, йдуть із глибин історії та під­сві­домого. У процесі ідентифікації індивід може пере­бувати в межах поляр. ставле­н­ня до Н. м.: від повного сприйня­т­тя й засвоє­н­ня його основ та усталеного іміджу (сприйня­т­тя на віру чи осмисле­н­ня елементів культури й духов. цін­ностей) до дотрима­н­ня позиції критич. аналізу та виявів колива­н­ня в процесі сусп. самови­значе­н­ня. Залежно від спе­цифіки світобаче­н­ня та світос­при­йня­т­тя, ступ. засвоє­н­ня та адаптації домінантних у спільноті по­глядів, цін­ностей та традицій в індивіда може сформуватися різний рівень нац. самоідентифікації. Основи ментал. світобаче­н­ня — своє­рідна формула, що ви­значає та під­тримує на належ. рівні міру згуртованості, інтеграції, етніч. спільності, а також орієнтир, що до­зволяє усві­домити кожному індивіду своє місце та роль у системі категорій «ми–вони», «свої–чужі». Характерні риси та особливості Н. м. українського народу зумовлені геополіт. становищем, ви­значал. впливом двох гол. істор. пластів традиц.-побут. культури — землероб. і козац., неодно­знач. та супереч. значе­н­ням у формуван­ні нац. психіки та духовності реліг. фактора, багато­вік. від­сутністю влас. держави, тривалою роз­ʼ­єд­на­ні­стю укр. земель, цілеспрямов. знище­н­ням і денаціоналізацією укр. еліти, нашарува­н­ням рад. ментальності. Прожива­н­ня укр. етносу між Заходом і Сходом спричинило маргінальність, дво­їстість характеру, по­єд­на­н­ня в ньому індивідуалізму, притаман. пред­ставникам Заходу та чут­тєвості й емоційності, що роз­винені у сх. народів. Ці риси зумовлюють балансува­н­ня між прагматизмом і без­корисливістю, пасивністю та ініціативністю, комунікабельністю та за­мкненістю, добротою та недоброзичливістю, патріотизмом і толерантністю тощо. Най­глибин­ніші пласти укр. ментальності закладені землеробством, що з найдавніших часів було осн. заня­т­тям українців як авто­хтон. етносу. Саме воно ви­значило особливості їхнього світобаче­н­ня, культурні орієнтири та соц. організацію. Жит­тєдіяльність українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптована до однієї тер. (ландшафту), детермінована природ. циклами та с.-г. календарем. Закодована на рівні під­сві­домості, закріплена в колектив. памʼяті, традиціях та мові, ця інформація крізь столі­т­тя пронесла характерні риси укр. нац. характеру: тонке від­чу­т­тя гармонії, зважений під­хід до виріше­н­ня склад. справ, працьовитість, миролюбність, толерантність, мʼякий гумор, повага до приват. власності, ощадливість, від­чу­т­тя господаря та певний індивідуалізм (усві­домле­н­ня самоцін­ності влас. особистості), роз­винуте почу­т­тя справедливості, що спонукає до нескінчен. пошуків правди. Землероб. культура, залишки матріархату в родин. стосунках зумовили пріоритетну роль жінки в межах ментал. світобаче­н­ня. Внаслідок цього соц. та псих. норми, ідеали, система морал. цін­ностей українців формувалися в координатах землероб. культури під пере­важал. впливом жінки, на противагу Зх. Європі з патріархал. типом родин. Активність, яскраво виражені волелюбність, демократизм, нес­прийнят­тя диктатури, пріоритет чоловіка почали фіксуватися та закріплюватися в укр. ментальності з появою феномена оригін. етносоц. утворе­н­ня — козацтва.

Прийня­т­тя християнства за часів Київ. Русі в істор. пер­спективі стало потуж. чин­ником роз­витку етнокультур. самоідентифікації українського народу. Як вважають дослідники, християн. релігія та Церква на різних істор. етапах сприяли формуван­ню нац. самосві­домості, консолідації та мобілізації нар. мас для роз­горта­н­ня нац.-визв. боротьби, стимулювали процеси нац. від­родже­н­ня, під­тримували об­стоюва­н­ня суверенітету та незалежності укр. державності. З ін. боку, оскільки Україна віками створювалася як поліконфесійна держава (внаслідок поліетніч. складу її насел.), реліг. фактор іноді ві­ді­гравав і негативну роль у процесі формува­н­ня Н. м., періодично пере­творювався на додатк. привід для проти­стоянь у між­етніч. від­носинах, джерело реліг.-націоналіст. суперечок. Ситуація ускладнюється і тим, що реліг. чин­ник у житті українського народу мав і має геополіт. вимір, адже тер. України — місце зі­ткне­н­ня не лише двох світ. релігій (християнства і мусуль­ман­ства), а й осн. християн. конфесій (католицизму і право­сла­вʼя), що автоматично спричинило поліваріантність як реліг. менталітету, так і світо­гляд. орієнтирів. Багатовік. від­сутність влас. держави сут­тєво деформувала укр. нац. характер і при­звела до гіперболізації зовн. чин­ників, покла­да­н­ня на них провини за числен­ні негаразди. Звідси беруть початок інтроверсійність світос­прийня­т­тя та світобаче­н­ня, примире­н­ня з негатив. явищами, терплячість, від­сутність здорових амбіцій, занижена самооцінка, брак цілеспрямованості, непослідовність, намага­н­ня «служити двом панам», ди­­станціюва­н­ня від особистої від­­повід­альності.

Пере­бува­н­ня різних частин укр. земель у складі Рос. і Австро-­Угор. імперій, Польщі, Румунії, Чехо-Сло­вач­чини вплинуло на формува­н­ня почу­т­тя нац. єд­ності, ро­зумі­н­ня соборності. Конформізм частини укр. еліти звужував коло генераторів нац. філос. ідей, творців самобут. укр. культури, політ. лідерів та провід­ників народу. Це, з одного боку, посилювало консе­рвативність укр. ментальності як засобу захисту нац. цін­ностей від чужих впливів, з ін. — по­глиб­лювало недовіру до влас. еліти, яка може у черг. раз зрадити. Тривале пере­бува­н­ня українського народу в жорстких рамках тоталітар. су­спільства залишило свій слід у нац. генетич. коді. Вплив тоталітаризму присутній у психології кожної людини, вихованої за рад. доби. Фахівці ви­окремлюють осн. риси рад. ментальності: пасивність особи — від­сутність волі до покраще­н­ня життя влас. силами, допов­нена формал. показ. активністю (головне — створити враже­н­ня роботи, а не працювати на певний результат), комплекс меншовартості — від­чу­т­тя влас. не­здатності через некомпетентність та не­професіоналізм (зворот. бік цього — невмотивов. амбіційність і хамство), патерналізм — пере­кла­дан­ня на владу виріше­н­ня влас. про­блем, без­порадність — надія на виріше­н­ня про­блем ззовні, сподіва­н­ня на чиюсь гуманітарну допомогу.

У сучас. умовах нац. ментальність продовжує ві­ді­гравати не дуже помітну на перший по­гляд, але важливу роль. Ретельне врахува­н­ня характер. рис та особливостей Н. м. — необхідна умова при роз­роблен­ні як стратег. плану, так і тактич. лінії реформува­н­ня су­спільства.

Літ.: L. Febvre. Combats pour lʼhistoire. Paris, 1953; P. Aries. Lʼenfant et la vie fami­l­iale sous lʼAncien Régime. Paris; Seuil, 1973; G. Duby. Hommes et structures du Mo­yen Âge: Recueil dʼarticles. La Haye, 1973; Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. К., 1997; Грабовська І. Українська ментальність крізь призму 20 ст. // Памʼять століть. 2000. № 1–2; Лозко Г. С. Етнологія України: філософсько-теоретичний та етнорелігіє­знавчий аспект. К., 2001; Про­блеми теорії ментальності. К., 2006; Ферро М. Как рас­сказы­вают историю детям в разных странах мира / Пер. с франц. Мос­ква, 2010.

О. Д. Бойко

Завантажити статтю