Ментальність

МЕНТА́ЛЬНІСТЬ (від лат. mens — розум, спосіб мисле­н­ня, склад душі) — сприйня­т­тя і тлумаче­н­ня світу в системі духовного життя народу, нації, соціальних субʼєктів. У сучасній філософській, соціологічній, історичній і політологічній літературі існує значна кількість тлумачень змісту терміна «ментальність» (див. також Національний менталітет): від роз­ширеного ви­значе­н­ня як душі, психології, національного характеру, вдачі у по­єд­нан­ні зі специфікою світос­прийня­т­тя взагалі, картини світу, властивій певній спільноті, до обмеже­н­ня змістового поля поня­т­тя складом думок, умона­строєм, ро­зумовими здібностями певної соціальної та етнічної єд­ності, навіть особливостями особистісного світос­прийня­т­тя, психологічного складу пред­ставників певної етнічної спільноти або історичної епохи. Так роз­глядали цей феномен пред­ставники Нової історичної школи (школи «Ан­налів»), насамперед Л. Ладюрі, М. Блок, Ж. Ле Ґофф, Ж. Дюбі та Г.-В. Ґетц.

У широкий наук. обіг термін «менталітет» увели пред­ставники франц. школи «Ан­налів» Ж. Ле Февр і М. Блок, запозичивши його в Л. Леві-Брюля, який ви­значав це як феномен «пралогічне мисле­н­ня дикунів», а Ж. Ле Февр і М. Блок — як колективну психологію су­спільств на стадії цивілізації, за­стосовуючи його до психології людей минулих епох. Франц. слово «mentalite» вважають таким, яке складно аде­­кватно пере­класти на ін. мови, оскільки воно означає «умона­стрій», «мислител. на­станова», «колективне уявле­н­ня», «уявле­н­ня взагалі» і «склад мисле­н­ня». Проте, на думку рос. дослідника О. Гуревича, той зміст, що в нього вклали Ж. Ле Февр і М. Блок, най­ближче пере­дають поня­т­тя «баче­н­ня світу» чи більш вузько — «спосіб дума­н­ня». Пред­ставники школи «Ан­налів» вважають, що М. всюдисуща, адже пронизує все люд. життя. М. існує на всіх рівнях сві­домості і поведінки людей, тому важко ви­значити її межі. Водночас М. не є ідеологією, яка має справу з продуманими системами мисле­н­ня; М. залишається сферою невід­рефлектованого і логічно не виявленого. М. — не філософська, наукова чи естетична система, а той рівень су­спільного світоуявле­н­ня, на якому думка не від­ділена від емоцій, латентних звичок і при­йомів сві­домості. Ідеї на рівні М. — не завершені в собі, народжені індивідуальною сві­домістю духовні кон­струкції, а власне змінюване сприйня­т­тя ідей певним соціальним середовищем. Під тиском історичної реальності та умов індивідуального існува­н­ня певною мірою змінюються і самі ментальні структури, що зумовлює пере­творе­н­ня ментальних особливостей у роз­витку конкретної спільноти з плином історичного та біо­логічного часу її існува­н­ня.

Єд­ність ознак утворює свою особливу сферу, якій властиві специфічні закономірності і ритми. Ця сфера суперечливо й опосередковано повʼязана із світом ідей, що панують у су­спільстві, але ніколи не зводиться до нього. Тому і зав­да­н­ня, що по­стає перед дослідником М., полягає у необхідності виявити ті мислительні особливості, спроби світос­прийня­т­тя, звички сві­домості, що були притаман­ні пред­ставникам конкретної епохи і про які вони самі могли і не пі­до­зрювати, за­стосовуючи їх «автоматично», не під­даючи критичного аналізу. Саме завдяки такому під­ходу (на думку Ж. Ле Февра і М. Блока) вдалося б пробитися до глибин. пластів сві­домості, які найтіснішим чином повʼязані із соціальною поведінкою людей, «під­слухати» те, про що ці люди могли лише здогадуватися, тільки «проговоритися» незалежно від своєї волі.

Зведе­н­ня М. до спільного психологічного оснаще­н­ня наявне у деяких дослідже­н­нях учених України та діаспори. Це частково пояснюється філософськими на­становами українських дослідників, акцентуацією уваги на кордоцентризмі українського світос­прийня­т­тя, внаслідок чого і сама М. ви­­­ступає способом світопережива­н­ня, а не як «пере­думува­н­ня» світу. Дещо іншою є концепція М. у Ж. Ле Ґофф, який роз­глядав М. швидше як традицію, звичку, певний обсяг сві­домості. М. — манера мислити, не сформульована чітко і не в повному обсязі усві­домлювана. Інколи вона не має певної логіки раціонального світос­прийня­т­тя і притаман­на певній епосі чи соціальній групі. М. виявляється в характері мисле­н­ня народу, способі його дій, психологічних особливостях, світобачен­ні та поведінкових реакціях, культурі й вірува­н­нях, традиціях і звичках людей. Проте не можна не погодитися з О. Гуревичем, що саме «роз­митість» поня­т­тя «ментальність» має пере­ваги під час проведе­н­ня дослідже­н­ня глибин­них пластів буття людських спільнот. Цей термін залишається дис­кусійним, оскільки його зараховують до соціальної психології (Р. Манду), ідеології (Ж. Дюбі), «уявлюваного» (Ж. Ле Ґофф), «історії людських уявлень» (Г.-В. Ґетц), адже раціональні схеми не висвітлюють усіх пластів у ро­зумін­ні і трактуван­ні історії існува­н­ня конкрет. спільноти та глибин. основ її буття й роз­витку. Аналіз виникне­н­ня та утвердже­н­ня поня­т­тя «М.» дає можливість стверджувати, що зʼясува­н­ня ментальних основ роз­витку етнічних спільнот повʼязані з процесом національного «народже­н­ня» сучасної Європи.

Пошуки, що проводять в українській діаспорі майже одночасно у тому ж напрямку, свідчать, що і в Україні триває процес становле­н­ня укр. нації, пере­рваний її при­єд­на­н­ням до рад. «народів-братів». Із прагматичного по­гляду за­стосува­н­ня терміна «М.» повʼязане з пошуками тих «граничних засновників», що мають стати основою про­гнозів щодо майбутнього нації. Гол. пита­н­ня, на яке має від­повісти історик ментальностей: чого чекати нації від себе та світові від нації? Дослідже­н­ня архетипів і ментальних структур конкретної етнонаціональної спільноти до­зволить створити реал. про­гнози її майбутнього, певним чином вималювати унікальне облич­чя нації на тлі історії. Для виявле­н­ня особливостей роз­витку українців та їхніх від­мін­ностей від інших народів за­звичай аналізують не лише обʼєктивні характеристики, закодовані в економіці, соціальному, політичному та громад. устрої, а й субʼєк­­тивні характеристики.

Можна виділити кілька основних напрямів дослідже­н­ня рис української ментальності:

• порівняльний аналіз української ментальності як певної цілісності стосовно ментальних особливостей інших етнонаціональних спільнот (за­звичай поляків чи росіян);
• характеристика внутрішніх суперечностей української ментальності як певної самодо­статньої цілісності;
• аналіз української ментальності через виділе­н­ня певних світо­глядно психологічних типів із ви­значеним набором ментальних характеристик;
• ви­вче­н­ня впливу радянської і сучасної російської пропаганди на українську ментальність.

По­єд­на­н­ня результатів цих досліджень може стати основою формува­н­ня «завершеного», науково об­ґрунтованого образу українця. На формува­н­ня української М. істотно вплинули понад 300 р. колоніальної залежності. У 20 ст. процеси формува­н­ня модерної укр. М. деформовані Голодомором як національною ката­строфою. Три революційні хвилі (1990–91, 2004, 2013–14) та «гібридна вій­на» сприяли подолан­ню частиною українців комплексу «меншовартості» та від­повід. йому психоповедінкових стереотипів, характерних для населе­н­ня колоніальних країн, зменшили спричинену геноцидом «національну травму». Проте М. значної кількості українців унаслідок впливу чин­ників минулого і російської пропаганди залишається суперечливою, по­єд­нуючи типологічно несумісні інтенції, що є однією з головних причин труднощів роз­витку країни.

Завантажити статтю