Національна ідентичність

НАЦІОНА́ЛЬНА ІДЕНТИ́ЧНІСТЬ — ототожне­н­ня себе з національною спільнотою на основі стійкого емоційного звʼязку, що виникає внаслідок сформованої системи уявлень про традиції, культуру, мову, політику, а також прийня­т­тя групових норм і цін­ностей. Головним ідентифікатором Н. і. є національна сві­домість. За змістом Н. і. — це сфера ідей, цін­ностей і смислів культури, сприйнятих і артикульованих більшістю громадян країни. Вона має власні засади в конструюван­ні індиві­дом своєї тотожності. Вибір Н. і. зумовлений політичними, економічними, соціальними й історичними чин­никами, що робить її динамічною.

Становле­н­ня Н. і. як складової концепції особистості під­порядковане певним закономірностям і проходить низку фаз у своєму роз­витку. Її пробудже­н­ня від­бувається в дитячому віці під впливом сімʼї, родини, друзів, зна­йомих, ровесників і продовжує формуватися впродовж усього періоду соціалізації. Процес формува­н­ня Н. і. у системі ідентичностей має 3 складові: 

1. прийня­т­тя специфічних елементів (вірува­н­ня, цін­ності, очікува­н­ня), що утворюють колективну Н. і.; 
2. роз­виток орієнтації на націю як таку; 
3. самови­значе­н­ня себе як члена цієї нації. 

У структурі Н. і. ви­окремлюють когнітивний, афективний і конативний компоненти. До когнітивних належать: зна­н­ня про існува­н­ня національної групи, категоризація себе як члена національної групи, зна­н­ня про національну територію, державні символи, звичаї і традиції; до афективних — субʼєктивна актуальність Н. і. та прихильність до неї. Конативний компонент перед­бачає здатність особистості реалізовувати свою поведінку від­повід­но до цін­ностей та вірувань національної спільноти. Існує декілька концепцій щодо ви­значе­н­ня самого поня­т­тя «національна ідентичність». Про­блема класифікації Н. і. зна­йшла своє від­ображе­н­ня у працях британського вченого Е. Сміта і німецького дослідника П. Альтера. Остан­ній диференціював концепцію культурної Н. і. й громадянської політичної ідентичності. Основними компонентами культурної ідентичності він вважав спільність традицій, мови, місця прожива­н­ня, релігії, звичаїв, історії; ключовим елементом політичної Н. і. — наявність у громадян політичної сві­домості, рівності перед законом. Роз­криваючи зміст поня­т­тя «національна ідентичність», Е. Сміт створив її західну (або громадянську) модель, що містить низку складових: 

• історично спільна територія, закони та ін­ститути; 
• політична рівність громадян, виражена в чин­ній системі прав та обовʼязків; 
• спільність громадянської культури та ідеології. 

На думку Е. Сміта, на від­міну від західної моделі, основними компонентами східної (або етнічної) моделі Н. і. є походже­н­ня (належність до свого клану), національна культура, мова, звичаї. Американський соціолог Р. Брубекер об­стоює тезу про пере­важа­н­ня в Н. і. транзитних демократій Східної Європи та Євразії етнокультурного аспекту і брак необхідних умов для інтеріоризації патернів громадянської національної ідентичності. Він вважає, що в цих країнах створен­ню державності пере­дували націоналістичні рухи, а сама держава створювалася на користь конкретної етнополітичної групи. Дослідник націоналізму Д. Скопфлін звертає увагу на ще один специфічний аспект транзитних демократій — звʼязок етнічного націоналізму та історичних патернів комуністичної ідеології. На­прикінці 1990-х рр. виник критичний напрям, що орієнтувався на пере­осмисле­н­ня стандарту типологізації Н. і. в межах дихотомій Схід/Захід, громадянський/етнічний тип. Від­так сформувалися нормативна, концептуальна та емпірична лінії критичного аналізу за­значеного стандарту класифікації. У новітніх умовах пошире­н­ня глобалізації Н. і. стає важливим елементом для національної без­пеки сучасних держав. Від характеру та змісту Н. і. значною мірою залежить майбутнє як самої держави, так і характеру від­носин у країні між різними групами населе­н­ня. Від того, чи населе­н­ня певної країни ідентифікує себе, власні та групові інтереси з державою, або спри­ймає державу як пере­шкоду для реалізації цих інтересів, без­посередньо залежить територіальна цілісність країни. Зміни традиційних орієнтирів, роз­ми­т­тя меж нації за рахунок чужорідних елементів чи не­прийнятних цін­ностей призводять, за­звичай, до роз­колу нації та громадянської війни.

Дослідже­н­ня Н. і. в українській соціології мають тривалу історію, її початком уважають працю В. Старосольського «Теорія нації» (ви­дана 1921 Українським соціологічним ін­ститутом у Відні). У новітній час вітчизняні соціологи фокусують увагу на про­блемі спів­існува­н­ня різноманітних варіантів української Н. і., проти­стоя­н­ня політичної і культурної моделей. На під­ставі діяльнісного та аскриптивного критеріїв належності до нації Д. Судин ви­окремив 4 типи Н. і.: діяльнісний (від­повід­ає моделі політичної нації), аскриптивний (моделі культурної нації), амбівалентний (індивіди вважають себе членами нації на основі 2-х груп критеріїв), неви­значений (індивіди не усві­домлюють критеріїв, на основі яких зараховують себе до нації). Особливість Н. і. українців полягає в незавершеності процесу формува­н­ня української політичної нації, зокрема нетотожності патріотизму й етнічності (україномовності) під­тримці державної незалежності. 

Ця про­блема значною мірою зумовлена обʼєктивною спадщиною колоніального / неоколоніального часу — починаючи від ментальних під­сві­домих на­станов, вкорінених у культурі повсякден­ності та сформованих ще під час періодів поділу України між тими чи іншими державами, і закінчуючи різним рівнем економічної та культурної інтегрованості регіонів країни до колишнього радянського політичного простору (зокрема наявність у складі України Донбасу та Криму з пере­важно пере­селенським населе­н­ням). Головна про­блема формува­н­ня загальнонаціональної ідентичності в Україні — латентна конкуренція 2-х проєктів нації: українського і російського, мовна про­блематика яких є лише від­критою актуалізованою частиною цього суперництва. З початком 2014 російсько-української війни значної актуальності набула про­блема протидії цілеспрямованому роз­миван­ню та де­струкції української ідентичності. З метою інтеграції України до «рус­ского мира» політичний істеблішмент РФ використовує всі можливі засоби впливу, насамперед в інформаційно-культурній сфері. У новітній час російське керівництво намагається навʼязати Україні «війну ідентичностей», свідче­н­ням чого є пропозиція пере­гляду Н. і. українців, фактичної асиміляції в межах плану «12 кроків до більшої без­пеки в Україні», оприлюдненого на Між­народній конференції з без­пеки у Мюнхені (лютий 2020).

Завантажити статтю