Націоналістичне підпілля

НАЦІОНАЛІСТИ́ЧНЕ ПІДП́ІЛЛЯ – радикальна, конспіративна форма діяльності руху українських націоналістів, які воєнно-політичними й політико-пропагандистськими методами боролися за створення самостійної соборної України. Виникнення організов. руху укр. націоналістів стало реакцією радикально налаштованої частини укр. етносу на поразку Визвольних змагань 1917–21, територ. розчленування зх.-укр. земель між СРСР, Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною, проявом тенденції до радикалізації нац.-визв. рухів в Європі після 1-ї світової війни. На засіданні Стрілец. ради у липні 1920 та на з’їзді представників військ.-патріот. організацій 31 серпня того ж року в Празі учасники зброй. боротьби за незалежність України ухвалили рішення створити нелегал. воєнізов. структуру – Військ. організацію (після 1924 утвердилася назва Українська військова організація – УВО). У липні 1921 її очолив полковник Є. Коновалець. Сформовано Начал. колегію (від 1922 – Начал. команда) УВО у складі організац.-кадрової, бойової, розвідув., пропагандист. референтур. У жовтні 1922 Начал. колегія перенесла діяльність за кордон, а УВО в Галичині очолила Крайова команда під проводом полковника А. Мельника (діяла до 1931). У Галичині УВО поділяли на 13 військ. округів із влас. командами, котрі складалися із 58-ми повіт. команд. Пріоритет. напрямом діяльності стала підтримка військ.-мобілізац. готовності (заплановано розгорнути 6 дивізій). 1921 підпілля УВО налагодило контакти з військ. розвідкою Німеччини (абвером), згодом – зі спецслужбами Литви, а також із розвідниками Великої Британії та Японії. УВО спрямувала свої зусилля на індивід. терор проти польс. держ. діячів й урядовців і експропріації коштів комерц. та держ. установ. Першим терактом став невдалий замах 25 вересня 1921 С. Федака на очільника Польщі Ю. Пілсудського та львів. воєводу К. Грабовського, 1924 – замах на президента Польщі С. Войцеховського. Від жовтня 1921 до серпня 1922 зареєстровано 8 нападів на держ. установи й урядовців, 24 акції саботажу та нападів на об’єкти зв’язку, 7 підпалів майна польс. колоністів. Загалом 1922 УВО здійснила 38 диверсій на об’єктах промисловості й транспорту, до 1928 бл. 100 укр. націоналістів відбувало покарання за звинуваченням у шпигунстві. Розвиток руху укр. націоналістів призвів до об’єднання УВО та низки молодіж. організацій націоналістів в єдину Організацію українських націоналістів (ОУН). Установ. конгрес ОУН у Відні (28 січня – 3 лютого 1929) обрав Провід на чолі з Є. Коновальцем, ухвалив статут та основи політ. лінії ОУН. Її гол. метою оголошено встановлення Укр. самост. собор. держави на всій укр. етніч. території. Станом на 1930 підпільна мережа ОУН складалася зі «звен» (нижчих ланок по 3–5 учасників), об’єднаних у кущі або станиці (у насел. пункті). Три кущі утворювали підрайон, три підрайони – рай. організацію. Далі, відповідно, надрай., повіт. (75–80 насел. пунктів) та окружні екзекутиви (6 – за кількістю воєводств). Наприкінці 1932 досягнуто домовленості з німцями про фінансування в обмін на розвідув.-підривні акції проти Польщі, організовано підготовку бойових кадрів у спецшколах у Німеччині. При Проводі ОУН створ. Військ. штаб, який 1934–35 розробив «Нарис плану військових дій» (на перспективу антипольс. повстання). У Визв. фонд ОУН на 1936–37 зі 126-ти тис. дол. США 50 тис. надійшло від Німеччини, 30 тис. – від Литви. Кількість учасників руху націоналістів із 2-х тис. чл. УВО зросла до 1939 у 10 разів. Крім сотень актів саботажу, нападів на пошт. заклади й банки з метою експропріації коштів, підпілля здійснило 69 вбивств польс. урядовців, комуністів, а також місц. українців – противників екстремізму. Широкого розголосу набули вбивства М. Лемиком рад. консула у Львові О. Майлова (1933) і Г. Мацейком польс. міністра внутр. справ Б. Пєрацького (1934). Дії оунів. підпілля спричинили карал. акції польс. поліції, арешти провідників ОУН С. Бандери, М. Лебедя та ін. (див. Варшавський процес ОУН 1935–36). Різко зросла кількість «укр.» політ. судових процесів, українці отримали за політ. справами 4 смертні вироки, 13 довіч. термінів і, загалом, 1215 р. суворої тюрем. ізоляції. Легал. укр. політ. партії почали звинувачувати підпільників у діях, що завдають шкоди лоял. укр. громадськості. До цих нарікань приєдналася частина чл. ОУН – т. зв. стара генерація на чолі з А. Мельником, що стало однією з причин (поряд із влад. амбіціями) розколу ОУН у лютому 1940 на ОУН (революційну) С. Бандери та ОУН (Провід укр. націоналістів) А. Мельника (див. «Бандерівці» та «Мельниківці»). На поч. 2-ї світової війни 1939 збройні формування підпілля ОУН (7,7 тис. осіб) роззброїли 3,6 тис. польс. військовослужбовців і поліцейських, захопили 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 23 кулемети, понад 3,7 тис. од. стрілец. зброї.

Після приєднання Зх. України до СРСР та УРСР і поч. радянізації регіону, що супроводжувалася репресіями та депортаціями, розпочався новий етап підпіл. боротьби ОУН. На період підготовки антирад. повстання гол. завданнями визначено розбудову мережі підпілля, проникнення агентів у офіц. рад. установи, розгортання антирад. пропаганди, розвідув. роботу та контррозвідув. захист Руху Опору, диверсійно-терорист. діяльність, формування бойових повстан. загонів. Координац. органом підпіл. боротьби став Краків. центр (Провід) ОУН. До кін. 1939 створ. Крайову екзекутиву ОУН у Львові, яку очолив Д. Мирон. Їй підпорядк. окружні екзекутиви (згодом – проводи) у Львові, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Дрогобичі (нині Львів. обл.), Тернополі, Луцьку. Окружні проводи об’єднували по 3–5 надрай., надрай. – таку ж кількість рай. екзекутиви, що поділялися на підрайонні. До складу окруж. – рай. проводу входили провідник, нач. повстан. штабу, інструктор військ. навч., референти (з розвідки, безпеки, зв’язку, пропаганди, роботи з молоддю); до підрай. ланки – по 4–5 станич. організацій (у насел. пунктах), на які покладено завдання з підтримання мобілізац. готовності 40–70-ти учасників майбут. повстання, здобуття зброї, організації військ. підготовки, збору розвідув. інформації. Найнижчою ланкою були «звена» по 3–5 підпільників. При підпіллі існував молодіж. резерв (Юнацтво ОУН) та окрема жін. «сітка». Для керівництва підготовкою зброй. повстання 10 березня 1940 створ. Повстан. штаб на чолі з Д. Грицаєм, який у серпні того ж року поширив «Єдиний генеральний план» повстання. Цим планом запроваджено військ. штаби оператив. тер., на базі яких з поч. бойових дій мали розгортатися повстан. полки. До вересня 1940 Н. п. у регіоні нарах. бл. 5,5 тис. актив. чл. і до 14-ти тис. «симпатиків». Тривало співробітництво зі спецслужбами Німеччини: станом на травень 1941 у спецшколах абверу навч. до 700–800 бандерівців (див. Дружини українських націоналістів) і 120–150 мельниківців. Другий Великий збір ОУН(б) у квітні 1941 розробив інструкцію з підготовки до війни – «Боротьба і діяльність ОУН під час війни. Політичні вказівки», у якій поч. бойових дій проти СРСР розцінено як відправний момент для відновлення укр. нац. державності. На тер. Польщі сформов. 3 похідні групи бандерівців (власні створювали і мельниківці) із завданнями на початк. етапі війни розбудовувати підпіл. мережу, вести пропаганду держ. відродження України, організовувати цивіл. укр. адміністрацію та поліцію (див. Похідні групи ОУН). Під час антиповстан. операцій у 1939 – червні 1941 органи НКВС захопили 7 гармат, 200 кулеметів, 18 тис. гвинтівок, 7 тис. гранат. Загалом 1940–41 рад. органи держ. безпеки змогли викрити декілька десятків великих націоналіст. організацій, затримати на кордоні понад 400 емісарів, ліквідувати понад 200 розвідув.-диверсій. груп ОУН, що намагалися прорватися через кордон. Після нападу нацист. Німеччини на СРСР 22 червня 1941 оунів. боївки, що вийшли з підпілля, координуючи дії з нім. військ. командуванням частинам Червоної армії, які відступали, робили спроби утверджувати місц. структури проголошеного 30 червня 1941 у Львові незалеж. Укр. держ. правління (див. Акт відновлення Української держави), активно розбудовували організац. мережу ОУН(б) – до осені 1941 діяло бл. 3300 станиць (19 тис. чл.). Після відмови задовольнити вимоги окупантів щодо скасування проголошення Української Держави проведено масові арешти прихильників ОУН(б) в Україні та Німеччині (бл. 1500 осіб до жовтня 1941). На поч. вересня абвер розірвав офіц. стосунки з бандерівцями, директивою від 25 листопада 1941 поліції безпеки наказано їх знищувати. До поч. 1942 німці ліквідували 15 і ув’язнили у концтаборах 300 осіб керів. складу ОУН. Від кін. 1941 згідно з рішенням проводу ОУН(б) створ. мережу конспіратив. організацій у великих містах Німеччини, Австрії, Польщі, колиш. Чехо-Словаччини, однак до 1943 її знищили нацисти. Наприкінці вересня – на поч. жовтня 1941 відбулася 1-а конф. керів. складу ОУН(б), на якій оновлено провід, що зазнав репресій (його очолив М. Лебедь). Вирішено перевести більшу частину кадрів до підпілля, не вступати у відкритий конфлікт із німцями для збереження сил для подальшої політ. боротьби за Укр. самост. соборну державу, створювати легал. мережу в адм., громад. і культ.-осв. установах, розгортати антинім. та антирад. пропаганду, готувати військ. кадри, накопичувати зброю. Для виконання рішень конф. створ. Крайовий військ. штаб (включав Рівнен. і Львів. військ. крайові штаби), запроваджено 37 нелегал. військ. шкіл. На Сх. і Пд. України похідні групи ОУН(б) організували підпіл. Київ. і Пд. крайові проводи, що об’єднували 14 обл. і 30 окруж. проводів (загалом до 1 тис. учасників), зокрема Пд. провід ОУН (кер. – З. Матла, від літа 1942 – В. Кук) поділявся на Запоріз., Дніпроп. і Кіровогр. обл., окремі Дніпроп. і Одес. міські проводи. Обл. проводи (50–100 актив. підпільників) поділяли на 2 окружні та районні. Діяльність оунів. підпілля набула поширення й на тер. румун. зони окупації – Трансністрії. Нелегали-націоналісти активно діяли у Миколаєві, Херсоні, Одесі, Чернівцях, за що зазнали репресій з боку румун. таєм. поліції. З особл. труднощами зіткнулося укр. Н. п. на тер. Закерзоння (Холмщина, Підляшшя), де в умовах кривавого конфлікту між укр. і польс. насел. підпіл. боївкам ОУН доводилося протистояти осередкам Армії Крайової. На проведеній у квітні 1942 2-й конф. керів. складу ОУН(б) ухвалено більш радикал. рішення. Зберігаючи курс на уникнення відкритого конфлікту з окупантами, провідники допустили можливість «збройної боротьби за українську державність в слушний час» та дали вказівку про «творення і розбудову власних політичних і військових сил». Рішенням Проводу ОУН(б) сформовано групи самооборони (боївки) за схемою: кущ (3 села, 15–45 учасників) – повіт. сотня – курінь (3–4 сотні). З приходом на поч. 1944 на тер. Зх. України рад. військ посилився спротив зброй. підпіл. осередків, від 2-ї пол. 1945 сили УПА поступово злилися з озброєним підпіллям ОУН(б). Н. п. діяло в усіх містах і селах Галичини й Волині, використовувало заздалегідь підготовлені підземні сховища та бази продовольства й спиралося на підтримку знач. частини населення. Активізацію зброй. виступів оунів. підпіл. боївок спричинив поч. масової примус. колективізації, мобілізація труд. ресурсів до ін. регіонів УРСР, брутал. методи радянізації в ідейно-духов. сфері.

Стратег. метою руху укр. націоналістів у повоєн. період було повалення рад. влади шляхом нац. революції та побудова Укр. самост. собор. держави на засадах демократії і соц. справедливості, визначених 3-м Надзвич. великим збором ОУН(б) у серпні 1943. В основу тактики підпілля покладено настанову про збереження «політичної і військової революційної організації» та розбудову «революційно-підпільних клітин у всіх середовищах багатогранного життя СРСР». При цьому наголошено на відмежуванні націоналістів від нацизму та фашизму. Гол. завдання: зрив політики радянізації регіону методами антирад. пропаганди і агітації, саботаж заходів режиму в соц.-екон. сфері, силові акції (осн. напрям – боротьба з рад. адміністрацією та колгосп. будівництвом). Акцент зроблено на мінімізації зіткнень із противником і збереженні влас. організац.-кадр. структури. Суттєві зміни внесено до організац. побудови: 1945–46 скасовано обл., повіт., підрай. проводи (замість них діяли кущові організації, що охоплювали декілька насел. пунктів); розпущено низку галуз. референтур – військ., жін., Укр. Червоного хреста, госп., Юнацтва; запроваджено спец. референтуру зв’язку. Ключовими стали референтури пропаганди і Служби безпеки. Територ. мережа підпілля включала: «великий» крайовий провід «Галичина» у складі «малих» крайових проводів «Захід-Карпати» (Станіслав., нині Івано-Фр. обл., Буковина, Закарпаття) та «Буг-2» (Львів. і Дрогоб. обл.); «великий» крайовий провід «Північно-західних українських земель» у складі «малих» крайових проводів «Москва» (Волин. і, частково, Рівнен. обл., пд. р-ни Білорусі), «Одеса» (Рівнен. і, частково, Терноп. обл.), «Поділля»; окружні проводи (10–15 р-нів); надрай. проводи (по 3–6) в окруж.; рай. проводи (по 3–5) в надрай. (їх вважали провід. ланкою нелегал. мережі); кущові (по 2–4 в рай.), що складалися зі станич. організацій. Крайовий провід Закерзоння підпорядковувався Центр. проводові. Запроваджено «легал.» сітку з чл. ОУН і «симпатиків», які мешкали відкрито та забезпечували боротьбу підпільників. Розбудовано широку мережу бункерів-сховищ (лише у січні–квітні 1946 у Львів. обл. за даними рад. влади зруйновано 2517 бункерів), лінії конспіратив. зв’язку. Станом на 1 грудня 1946 діяло 5 крайових, 17 окруж., 38 надрай., 117 рай. проводів. До 1 листопада того ж року мін-во держ. безпеки УРСР мало відомості про 2694 осіб у рамках проводів, 1785 – окремих груп, 2151 – підпільників-одинаків. До 1 січня 1950 рад. органи держ. безпеки зареєстрували 4 крайові, 13 окруж., 33 надрай., 122 рай. проводи, 404 окремі групи, 144 «легал.» організації (загалом 3256 учасників і 812 нелегалів-одинаків). Тривалості опору сприяли розгалуженість підпіл. мережі, широка допомога насел., поповнення молоддю, наявність досвідчених кадрів зі стажем підпіл. роботи, конспіративність, ефектив. контррозвідув. захист підпілля. 1945–47 «легал.» мережа охопила практично всю сільс. місцевість регіону. Наприкінці 1950 – на поч. 1951 тільки у Станіслав. обл. виявлено 103 осередки з підтримки підпілля, з них 69 – у колгоспах, 7 – у навч. закладах, 10 – у ліс. промисловості; загалом 677 учасників, зокрема 7 голів колгоспів, 56 голів селищ. рад, 53 вчителі, 40 посад. осіб із колгоспів, 35 комсомольців, 8 бійців самооборони, 84 учні і студенти. 1945–46 ватажки підпілля ОУН Р. Шухевич, В. Кук, М. Арсенич, О. Гасин, О. Дяків, Р. Кравчук, В. Сидор, П. Федун, З. Тершаковець та ін. розробили тактичні схеми «Дажбог» (конспірація та збереження кадрів, «легал.» робота), «Олег» (робота з молоддю), «Орлик» (організація підпілля на Сх. УРСР). Їхні положення корегували відповідно до поточ. ситуації на нарадах керівництва та крайових провідників 1945–49, в інструкціях й пропагандист. документах. Вели й потужну антирад. пропагандист. кампанію. Так, органи мін-ва держ. безпеки УРСР виявили понад 100 підпіл. друкарень, наклад підпіл. вид. тільки Дрогоб. обл. проводу за зиму 1949–50 перевищив 300 тис. прим. У 1944–52 чл. Н. п. здійснили 14,5 тис. зброй. акцій і диверсій проти працівників органів держ. безпеки та внутр. справ, представників парт. і держ. органів, військовослужбовців, організаторів колгоспів, учителів, господарників, яких направляли для роботи в зх. області. Внаслідок терактів загинуло понад 30 тис. осіб, серед них майже 4 тис. – представники органів влади. Органи держ. безпеки та внутр. справ, керуючись директивами парт. інстанцій, вдавалися до широких репресив. заходів не лише щодо учасників підпілля, а й до насел. і при цьому масово порушували законність. 1944–53 загинуло або було захоплено до 156 тис. учасників ОУН та УПА (87 тис. засудж.), 203 тис. громадян депортовано, 77 тис. осіб вийшло з підпілля за амністіями. Значну роль у ліквідації підпілля, оператив. іграх із закордон. центрами ОУН та іноз. розвідками відіграли організов. органами держ. безпеки з завербов. підпільників ОУН агентурно-бойові групи, зокрема до 1951–53 діяли сформов. з агентури Калус., Коломий., Кам’янець-Поділ. окружні та 4 рай. проводи лжепідпілля, 6 окремих груп. Тільки у липні 1948 – березні 1949 агенти-бойовики знищили 238 та захопили 328 підпільників. Наприкінці 1940-х – на поч. 1950-х рр. повстан.-підпіл. рух почав згасати: підпільники зазнали великих людських втрат, значно скоротилася база підтримки нелегалів ОУН. 5 березня 1950 загинув кер. ОУН та УПА Р. Шухевич. Остан. очільник підпілля В. Кук (захоплений 23 травня 1954) у 1952 віддав розпорядження берегти кадри, формувати молодіж. резерв, підтримувати здатність у випадку війни перейти до широких диверс.-терорист. дій, наказав відмовитися від терору та розвідув. діяльності в інтересах іноз. спецслужб. Якщо 1950 рад. сторона зафіксувала 518 акцій підпілля (вбито 408 осіб), то 1951 – 189, зокрема 112 терактів. При цьому загинуло 129 осіб, серед яких – 5 співроб. мін-ва держ. безпеки УРСР, 26 міліціонерів, 18 бійців винищувальних батальйонів, 20 парт. і рад. функціонерів, 14 представників сільс. і колгосп. адміністрації, 23 колгоспники. На межі 1952–53 підпілля остаточно розпалося на окремі проводи й групи. Станом на 10 грудня 1953 на оператив. обліку перебувало 98 озброєних підпільників, розпорошених по 37-ми р-нах; 1954 – до 70-ти нелегалів ОУН (окремі їхні групи ліквідовано у 1955–56). Після 1953 частина звільнених із таборів учасників Н. п. намагалася діяти за старими тактич. настановами ОУН: вступати до партії і комсомолу, влаштовуватися на керівну роботу до адм.-госп. органів, оволодівати військ. спеціальностями. Так, 1957–62 у Львові викрито бл. 20-ти антирад. груп, до яких входили переважно особи, які відбули покарання за участь в антирад. Русі Опору; 1956 органи КДБ вилучили у насел. та у сховках 6 гармат, 3 міномети, 37 кулеметів, 172 автомати, 756 гвинтівок, 1122 пістолети, 346 гранат, 180 кг вибухівки. Остання збройна сутичка підпільників ОУН з рад. стороною відбулася 14 квітня 1960 на Тернопільщині. Досвід нелегал. діяльності підпілля ОУН намагалися використати підпільні націонал-патріотичні організації у таборах та у період хрущов. «відлиги». Лише 1957–62 органи КДБ виявили в УРСР 62 організації, що кваліфікували як націоналіст., серед них – «Прогресивна партія України», «Український національний комітет», «Український робітничо-селянський союз визволення», «Союз боротьби».

Літ.: Мартинець В. Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н. [Б. м.], 1949; ОУН в світлі постанов Великих зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр. [Б. м.], 1955; Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968; Літопис УПА. Нова серія. Т. 1–28. К.; Торонто, 1995–2018; Кентій А. В. Українська військова організація (УВО). 1920–1928 рр. К., 1998; Його ж. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929–1941 рр.). К., 1998; Його ж. Нарис діяльності ОУН в 1946–1956 рр. К., 1999; Здіорук С. І., Гриневич Л. В., Здіорук О. І. Покажчик публікацій про діяльність ОУН та УПА. К., 1999; Лисенко О. Є., Марущенко О. В. Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія: Бібліогр. покажч. публікацій. К., 2002; Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст.: Істор. нариси. К., 2002; Проблема ОУН–УПА: Звіт робочої групи істориків при Уряд. комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. К., 2004; Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Істор. нариси. К., 2005; Вєдєнєєв Д. В., Биструхін Г. С. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945–1980-ті рр. К., 2007.

ДА: Центр. держ. арх. вищих органів влади та упр. України. Ф. 3833, 3834, 3836, 3837, 3838; Галуз. держ. арх. СБУ. Ф. 13, спр. 373, 376, 398.

Д. В. Веденєєв

Державний архів

Центр. держ. арх. вищих органів влади та упр. України. Ф. 3833, 3834, 3836, 3837, 3838; Галуз. держ. арх. СБУ. Ф. 13, спр. 373, 376, 398.

Рекомендована література

Мартинець В. Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н. [Б. м.], 1949;
ОУН в світлі постанов Великих зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр. [Б. м.], 1955;
Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968;
Літопис УПА. Нова серія. Т. 1–28. К.; Торонто, 1995–2018;
Кентій А. В. Українська військова організація (УВО). 1920–1928 рр. К., 1998;
Його ж. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929–1941 рр.). К., 1998;
Його ж. Нарис діяльності ОУН в 1946–1956 рр. К., 1999;
Здіорук С. І., Гриневич Л. В., Здіорук О. І. Покажчик публікацій про діяльність ОУН та УПА. К., 1999;
Лисенко О. Є., Марущенко О. В. Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія: Бібліогр. покажч. публікацій. К., 2002;
Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст.: Істор. нариси. К., 2002;
Проблема ОУН–УПА: Звіт робочої групи істориків при Уряд. комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. К., 2004;
Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Істор. нариси. К., 2005;
Вєдєнєєв Д. В., Биструхін Г. С. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945–1980-ті рр. К., 2007.