Народознавство

Визначення і загальна характеристика

НАРОДОЗНА́ВСТВО — наука про народ. Лат. від­повід­ник — етнологія (від етно… і …логія). Термін «етнологія» вперше викори­став 1784 швейцар. антрополог А. Шаванн для по­значе­н­ня дослідж. примітив. народів світу. Уживанішим він став завдяки франц. вченим В. Едвардсу й А.-М. Амперу, які у 1820–30-х рр. додали його до складеного ними класифікатора гуманітар. наук. Окресле­н­ня предмета дослідж., формува­н­ня теор. засад та метод. інструментарію, зокрема поділ Н. на елементарне, описове, теор. та порівнял., повʼязане з діяльністю наук. обʼ­єд­нань — Париз. товариства етнологів (1839), Амер. етнол. товариства (1842), Етнол. товариства Великої Британії (1843) — зав­да­н­ням яких стало ви­вче­н­ня народів, що потрапили у сферу геополіт. екс­пансії. Згодом предмет. обсяг Н. роз­ширили, долучивши до нього у 2-й пол. 19 ст. фіз. антропологію, що зʼясовувала пита­н­ня люд­ських рас, інтелектуал. і фіз. особливостей аборигенів окупов. територій. 1869 у Німеч­чині виникло Товариство антропології, етнології і первіс. історії, 1871 у Великій Британії Товариства етнологів і антропологів обʼ­єд­нано в Королів. антропол. ін­ститут Великої Британії та Ірландії, того ж року роз­почало роботу Італ. товариство антропології і етнології. Надмірна біо­логізація Н. викликала у Європі в 2-й пол. 19 ст. знач. су­против. З утвердже­н­ням культурно-істор. під­ходу в Н. європ. та амер. науковці почали досліджувати не лише народи світу, їхнє походже­н­ня і особливості традиц. культури, але й власний етнос. З предмет. сфери Н. вилучено расизм, основою методол. концепцій пі­зна­н­ня роз­витку людства стала культура. Формується еволюц. школа (див. Еволюціонізм), пред­ставники якої (Е.-Б. Тейлор, Д. Фрезер, Л.-Г. Морґан, Г. Спенсер, Д. Леб­бок) об­ґрунтували по­ступ су­спільства від простих форм до склад., а універсал. явищами людства ви­знавали приватну власність, моногамну сімʼю і державу. У той же час було за­пропоновано ін. теор. під­хід — просторове пошире­н­ня культур шляхом їхньої міграції (історія культури зводилася до простого запозиче­н­ня за принципом дифузії). Із т. зв. дифуз. напряму в Н. ви­окремились дві школи — культурно-істор. (Ф. Ґребнер, В. Шмідт) і школа культур. кіл (Л. Фробеніус). Близька до дифузіоністів за наук. ріше­н­ням функціонал. школа. Її пред­ставники (Б. Малиновський, А. Редкліфф-Браун) надавали пере­вагу ви­вчен­ню культури окремого етносу в контекс­ті поширених культур. явищ як ціліс. системи від­повід­ей на глибин­ні потреби. На поч. 1950-х рр. почав роз­виватися ще один напрям Н., який отримав назву релятивізму культурного. Базуючись на засадах етніч. самотворе­н­ня культури як ціліс. системи (М. Герсковіц), його прихильники уникають таким чином субʼєктив. оцінки пере­ваги однієї культури над іншою. Пере­осмисле­н­ня теор. спадщини еволюціоністів як прямоліній. роз­витку народів зумовило появу неоеволюціонізму, що роз­глядає істор. по­ступ людського су­спільства у руслі багатоліній. функціонува­н­ня за­мкнутих систем культури (Дж. Стюарт).

Н., утвердившись як наука про походже­н­ня, культуру та побут народів світу, спричинила зародже­н­ня близьких наук. напрямів, зокрема франц. соціол. школи, пред­ставники якої (Е. Дюркгайм, М. Мосс, Л. Леві-Брюль) вважали Н. описовою наукою, фактаж якої осмислюють соціологи, виходячи із засад філософії неопозитивізму. Велика заслуга школи — ви­вче­н­ня таксоном. систем примітив. народів. У США набула пошире­н­ня психол. школа Н., що об­ґрунтовувала не­змін­ність духов. сутності етносу (А. Кардинер, Р. Лінтон, М. Мід, Р. Бенедикт). На думку засн. школи структур. антропології франц. вченого К. Леві-Строс­са, пояснити структуру і сутність культури можливо через систему символів, яку необхідно створити, за­стосувавши метод структур. лін­гвістики. Н., етно­графію і антропологію він помилково ви­значив як три етапи (часові стадії) одного і того ж дослідже­н­ня. Сучасні зх.-європ. дослідники Н. зміщують акценти стосовно обʼєкта від етносу до особи, звертають більшу увагу на соц., психол., фізіол. поведінк. аспекти людини у процесі сусп. і культур. буття. Соц. антропологія домінує у Великій Британії, культурна антропологія значно поширена в США (див. Антропологія соціальна і культурна). Від кін. 18 ст. серед європ. вчених побутувало кілька термінів на по­значе­н­ня науки про народ, перед­усім — етнологія (тобто Н.) й етно­графія. При цьому остан. від­водили описову, фактогр. функцію, а Н. зведено у ранг аналіт. науки. Нім. науковці використовують терміни «Völkerkun­de» (народи світу) і «Völkskunde» (влас. народ). У Польщі цю науку іменують «Ludoznawstwo», Словач­чині — «Narodopis». Етнічні ознаки українців зафіксовано ще у писем. памʼятках періоду Київ. Русі («Повість минулих літ», «Руська правда», «По­вча­н­ня дітям» князя Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іла­ріона та ін.), фрагменти з побут. життя, традиц. культури є у думах, козац. літописах (С. Величка, Г. Грабʼянки та ін.), фольклорі. Особливо цікаві свідче­н­ня подають числен­ні зарубіжні автори — візант. джерела 6–10 ст. (Прокопій Кесарійський, патріарх Фотій, Лев Диякон), араб. (Ібн-Фадлан, Аль-Масуді, Ібн-Якуб) та зх.-європ. (Дж. Карпіні, Тітмар Мерзебургський, Й. Барбаро) мандрівники, дипломат Е. Лясота, франц. інж. Ґ. де Боплан та ін. Першою спец. працею з укр. Н. ви­знано «Описаніе свадебныхъ украинскихъ простонародныхъ обрядовъ» Г. Калиновського (С.-Пе­тербургъ, 1777). Становле­н­ня укр. Н. як системи знань про свій та сусідні народи про­йшло кілька стадій: на­громадже­н­ня ві­домостей про народ (від перших поодиноких свідчень до серед. 17 ст., часу становле­н­ня укр. нації); поява наук. ідей, осмисле­н­ня окремих явищ нар. буття, поч. наук. систематизації знань (серед. 17 — кін. 18 ст.); формува­н­ня Н. як науки, коли на основі набутих знань опрацьовують наук. про­блематику, методику й методологію дослідж., теор. засади, здійснюють наук.-організац. забезпече­н­ня (наук. кадри, установи, товариства, період. вид. тощо), проводять цілеспрямовані етногр. екс­педиції (1-а пол. — серед. 19 ст.). Подальший роз­виток укр. Н. повʼязаний із уточне­н­ням наук. ядра, роз­робле­н­ням влас. наук. теорії та методики, зокрема у сфері етногенезу українського народу. У 2-й пол. 19 ст. укр. Н. поповнилось новою світ. методикою шляхом прямих наук. контактів із вченими-етнологами Зх. Європи. При домінуван­ні на­громадже­н­ня фактол. даних про традиц. культуру народу, все більше акцентували увагу на пита­н­нях етногенезу, теорії етносу, міграції потоків культур. явищ, етнопсихології; за­стосовували нові наук. методи істор. і територ. порівня­н­ня, культур. релятивізму, частково — принцип дифузії культур. явищ тощо. Творча нац. інтелігенція вбачала у глибин. дослідж. суті буття народу сер­йозну спробу спротиву тотал. русифікації. Центрами етнол. наук. життя були Київ і Харків: 1851 створ. Комісію для опису губерній Київ. навч. округу, 1877 — Харківське історико-філологічне товариство (М. Сумцов, П. Єфименко, В. Іванов та ін.). 1898 сформовано Етногр. комісію при НТШ (І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колес­са). Важливими структурами народо­знав. дослідж. у 1920–30-х рр. в Києві стали Музей (Кабінет) антропології та етнології ім. Хв. Вовка й Етно­графічна Комісія ВУАН, від­діли якої діяли в Одесі та Харкові. Роз­горнуто етнол. працю в Дні­пропетровську (нині Дні­про), Полтаві, Чернігові, Камʼянці-По­дільському (нині Хмельн. обл.). В УРСР наук. діяльність у галузі Н. та фольклористики координував створ. 1936 у Києві Ін­ститут укр. фольклору (від 1944 — Мистецтво­­знавства, фольклористики та етнології Ін­ститут ім. М. Рильського НАНУ). У Львові подібне зав­да­н­ня виконував Музей етно­графії та худож. промислу (від 1992 — Народо­знавства Ін­ститут НАНУ). За рад. часів гол. зав­да­н­нями Н. ви­значено доведе­н­ня істор. спільності та культур. ідентичності сх.-словʼян. народів, об­ґрунтува­н­ня політики формува­н­ня єдиного «рад. народу». Однак і в таких умовах укр. науковці успішно дослідили багато аспектів матеріал. і духов. культури та побуту, зокрема нар. зодчество, одяг, їжу, госп. заня­т­тя, частково історіо­графію укр. Н., нар. звичаї та обряди, окремі етногр. групи українців. У сучас. укр. Н. від­бувається становле­н­ня нових етнол. субдисциплін, наук. напрямів: етнологія спілкува­н­ня, міста (урбаніст. антропологія), етносоціологія, етнодемо­графія, етногео­графія, етнопсихолінгвістика, етнолінгвістика, етнол. ви­вче­н­ня молодіжної субкультури і субкультури злочинців, прикладна етнологія, повʼязана з етнополітикою та мовним планува­н­ням.

Літ.: Вовк Хв. Студії з української етно­графії та антропології. Прага, 1928; К., 1995; Горленко В. Ф. Нариси з історії української етно­графії та російсько-українських етно­графічних звʼязків. К., 1964; Болтарович З. Є. Україна в дослідже­н­нях польських етно­графів ХІХ ст. К., 1976; Леви-Стросс К. Структурная антропология / Пер. с франц. Москва, 1983; Горленко В. Ф. Становление украинской этно­графии конца ХVІІІ — первой половины ХІХ в. К., 1988; Нельга О. В. Теорія етносу. К., 1997; Борисенко В. Нариси з історії української етнології 1920–1930-х років. К., 2002; Павлюк С. Етногенеза українців: Спроба теоретичної кон­струкції. Л., 2006.

С. П. Павлюк

Завантажити статтю