Народовці

Визначення і загальна характеристика

НАРОДО́ВЦІ — громадсько-культурна та су­спільно-політична течія українсь­кого національного руху в Гали­чині. Виникла у 1860-х рр. на ґрунті ідей романтизму й нац. від­­ро­дже­н­ня, започатк. «Руською трійцею» та Кирило-Мефодіїв. братством. Вирішал. вплив на формува­н­ня світо­гляду Н. мала творчість Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. На противагу старорусинам, Н. від­стоювали ідею етно­куль­тур. та нац. єд­ності українців у Рос. імперії й Австро-Угорщині на тер. від Кавказу до Карпат, ви­ступали за єд­ність усіх укр. земель та роз­виток єдиної української мови на основі нар. говірок. Упродовж 1860-х рр. лідери Н. — С. Воробкевич, К. Горбаль, Д. Танячкевич, В. Шашкевич, К. Климкович, Ф. За­­ревич, К. Устинович (т. зв. ранні Н.) — проводили перед­усім знач­ну культурниц. роботу. В цей час вони заснували низку журналів («Ве­черниці», 1862–63; «Мета», 1863–­64; «Нива», 1865; «Русалка», 1866; «Правда», 1867), культ.-осв. т-в («Руська бесіда», 1861; Львівсь­ке товариство «Просвіта», 1868), читалень, б-к; видавали твори укр. письмен­ників, шкіл. під­ручники; влаштовували театр. ви­стави й щорічні Шевченків. вечори. За зразком київ. «Громади» галиц. молодь створювала від­повід­ні учнів. та студент. організації (громади) в навч. закладах Галичини — спочатку у Львові, згодом — у Тернополі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), м. Бережани (нині Терноп. обл.), Самбір, Дрогобич (нині обидва — Львів. обл.), Пере­мишль (нині Польща) та ін. 1873 з ініціативи й за матеріал. під­тримки діячів Над­дні­прян. Укра­їни у Львові створ. Літ. товариство ім. Шевченка, що 1892 реорганізоване в Наукове товариство імені Шевченка. На зламі 1860–70-х рр., із заверше­н­ням ідей. ви­окремле­н­ня народов. руху та приходом до керівництва нового поколі­н­ня діячів, від­булися перші спроби активізації його політ. діяльності, зумовлені загостре­н­ням 1869–70 стосунків між галиц. Н. і П. Кулішем та проектом польс.-укр. угоди Ю. Лаврівського. Цей процес су­проводжувався суперечками всередині народов. руху між т. зв. молодшими Н. (М. Бучинський, А. Січинський, В. Барвінсь­кий, В. Ганкевич, В. Навроцький) і старшими (А. Вахнянин, О. Партицький, Ю. Романчук, К. Климкович, К. Сушкевич, О. Огоновсь­кий). 1870 центром політ. життя Н. став «Клуб українців». На його засі­да­н­нях вирішено пита­н­ня участі в політ. товаристві «Рус­ска рада» та складено про­граму діяльності Н. у цій організації, її осн. пункт — твердже­н­ня про єдиний «укр.-русь­кий» народ. За­проше­н­ня багатьох старших Н. на зʼїзд політ. угруповань, скликаний польс. федералістами Ф. Смолькою і Ф. Зе­мял­ковським, а також проект при­мире­н­ня ворожих сторін у русь­кому русі в Галичині митрополита Й. Сембратовича свідчили про зро­­ста­н­ня ролі народов. руху.

1873 більшість Н. ви­ступила за сві­домий тимчас. від­хід від веде­н­ня актив. політ. діяльності, що було зумовлено низкою причин, зокрема провалом ініці­йов. Ю. Ла­­в­­рівським політики поро­зумі­н­ня з поляками на основі федератив. рівноправності та смертю цього діяча. Не­значна участь Н. у політ. житті спричинена нечислен­ністю і віковим цензом, вони також не мали свого політ. часопису, що за­звичай ви­ступав у тогочас. Галичині потуж. консолідованим чин­ником різних політ. угруповань і формував громад. думку. У 1870-х рр. осн. зуси­л­ля Н. спрямували на виробле­н­ня й кри­сталізацію ідейно-про­грам. засад руху, на них помітно вплинули листува­н­ня й дис­кусії з М. Драгомановим (роз­біжності в по­глядах на нац. пита­н­ня та ставлен­ні до соціалізму й соціаліст. ідей зрештою при­звели до роз­риву стосунків між ними). Після галиц. судових процесів 1877–78, коли на лаві під­судних опинилися про­відні діячі радикал. крила укр. руху в Галичині (І. Франко, М. Павлик та ін.), майже всі від­носини між Галичиною і Над­дні­прянщиною пере­рвано. Вони активізувалися на поч. 1880-х рр., коли київ. «Громада» намагалася створити в Галичині часопис із виразно задекларованим заг.-укр. спрямува­н­ням. Для цього навіть вдалося на деякий час примирити радикал. групу на чолі з І. Франком із загалом народов. руху, що, у свою чергу, стало однією з причин роз­риву громадівців з М. Драгомановим.

Криза 2-ї пол. 1870-х рр. проявилася у зміні ред. ж. «Правда» і виборах нового голови товариства «Просвіта». Це, а також небажа­н­ня накликати на себе звинуваче­н­ня в роз­колі укр. табору, зумовило утрима­н­ня Н. від участі в сеймовій вибор. кампанії 1876. Однак уже 1879 за наполяга­н­ням В. Барвінського Н. скори­сталися з нищів. поразки старорусинів на парламент. виборах і повернулися до актив. політ. діяльності. 1880 засн. політ. часопис «Діло», що став одним із консолідац. центрів народов. руху. В. Барвінський вважав тогочасну ситуацію сприятливою для реформува­н­ня укр. руху загалом і виведе­н­ня його з глибокої кризи. Ці ініціативи були не­одно­значно сприйняті Н.: частина з них вважала, що угрупова­н­ня ще не готове до таких новацій; інша частина (за К. Левицьким, — «принципіалісти») від­стоювала самост. ви­ступ на політ. арені та боротьбу зі «старою» партією. Зрештою більшість (знач. мірою під тиском провінц. діячів) вирішила спробувати поро­зумітися зі старорусинами, вважаючи найбільш оптимал. політику лавірува­н­ня між поляками і старорусинами. Восени 1882, завдяки актив. участі В. Барвінського, Н. і старорусинам вдалося домогтися певної домовленості, згідно з якою перед­бачено спіл. проведе­н­ня виборів, віч та ін. заг.-нар. заходів на засадах рівноправно­сті. Про те, що В. Барвінський вва­жав угоду зі старорусинами лише тактич. ходом, свідчать ведені ним паралел. пере­говори з польс. політиками Я. Червінським і Р. Чар­­торийським з питань вибор. спів­­праці, але його смерть 1883 послабила позиції «принципіалістів» у народов. русі, де впродовж ще кількох років більшість тяжіла до спів­праці зі старорусинами.

Одними з гол. напрямів політ. діяльності народов. руху 1880-х рр. стали активізація вічевої традиції в Галичині, створе­н­ня повіт. політ. т-в, виробле­н­ня перших укр. про­­грам сусп. організації (серед осн. положень — пошире­н­ня просвіти, створе­н­ня влас. наук. товариства, читалень, госп. спілок, збереже­н­ня нар. традицій). Ін­ституалізація Н. як політ. течії від­булася 1885 зі створе­н­ням політ. товариства — Нар. ради. У її про­грамі, прийнятій на перших заг. зборах 1888, виразно за­декларовано ліберал., нац.-­де­мо­крат. принципи на укр. основі; це завершило парт. оформле­н­ня народов. руху. Під­твердже­н­ням став роз­рив Н. зі старорусинами внаслідок політики «нової ери» — поро­зумі­н­ня проводу партії з намісником Галичини К. Бадені, що мало виразне антимосквофіл. спрямува­н­ня. На цьому етапі від­бувся пере­хід Н. до самост. політ. діяльності. 1890 частина радика­льно налаштованих Н., пере­важ­но молоді, обʼ­єд­налася в Русь­ко-укр. радикал. партію, що різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиц. боротьбу. 1894 від угодов. політики ві­ді­йшла більшість Н. на чолі з Ю. Романчуком, а на позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сем­бра­тович та невелика група Н. на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином (згодом це крило Н. офор­милося в Християн.-сусп. партію). 1899 осн. маса Н. з частиною радикалів утворили Укр. нац.-­демократ. партію, що не­вдовзі ста­ла на­ймасовішою укр. партією в Галичині. У структурі керівництва народов. руху в Галичині остан­ньої третини 19 ст. домінувала світська інтелігенція, однак соц. походже­н­ня пред­ставників проводу народов. руху виразно засвідчує, що духовенство залишалося осн. джерелом для його попов­не­н­ня — батьки бл. 2/3 його чл. були священиками. Вищу освіту мали 92 % чл. народов. проводу (більше половини з них закін. Львів. університет), 13 з них — доктор. ступ. 1874 середній вік керівництва партії становив 30 р. На­прикінці 1880-х рр. серед молоді набули популярності радикал. ідеї, внаслідок чого багато її пред­ставників почали групуватися поза народов. табором, що при­звело до певних труднощів в омолоджен­ні руху.

Народов. ідеологія ґрунтувалася на засадах лібералізму й укр. нац. ідеї. Лідери Н. під­креслювали необхідність забезпече­н­ня природ. прав кожної людини, незалежно від її соц. походже­н­ня, класової приналежності, реліг. чи світо­гляд. пере­конань. Водночас Н. ставили нац. інтереси вище особистих; ідею нації та нац. від­родже­н­ня називали новою гол. ідеєю 19 ст.; субʼєктивно-психол. фактор вважали осн. у процесі націо­творе­н­ня, однак під­креслювали чималу роль і природ. нац. рис (мови, культурно-побут. особливостей, соц.-екон. інтересів тощо). На їхню думку, зав­да­н­ня укр. інтелігенції полягало в духов. обʼ­єд­нан­ні українців, формуван­ні почу­т­тя нац. спільності та поширен­ні нац. сві­домості серед усіх прошарків укр. спільноти. На від­міну від старорусинів, нац. самоідентифікація яких була невиразною, Н. чітко декларували само­стійність «русько-укр.» народу, йо­­го нац. окремішність від поляків і росіян. Спираючись на пріоритетність етногр. принципу й при­родного права народу на самост. роз­виток, вони від­мовилися від концепції «істор. права», яким старорусини і польс. політики традиційно об­ґрунтовували спра­вед­ливість нац.-політ. вимог. Одним із пунктів своєї ідеол. про­грами Н. ви­значили створе­н­ня словʼян. федерації на основі нац. само­стійності кожного словʼян. на­роду, його вільного культурно-нац. роз­витку. Гол. роль у створен­ні такої федерації мала ві­ді­грати Австро-Угорщина, укр. народові (враховуючи його геополіт. роз­ташува­н­ня) від­ведено у цьому проекті посередницько-консолідац. функцію. Під впливом українців Галичини народов. рух роз­горнувся на Буковині й у Закарпат­ті. У серед. 1880-х рр. у діяльності народов. організацій на Буковині («Руська бесіда», «Руська рада») активну участь брали Є. Пігуляк, О. Попович, Ю. Федькович, І. Тимінський та ін. Нац.-культурне від­родже­н­ня на Закарпат­ті на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. від­бувалося під ідеол. впливом Н., ідеї яких від­стоювали Л. Чопей, А. Волошин, Ю. Жаткович, Г. Стрипсь­кий та ін. Див. також Народництво.

Літ.: Барвінський О. Спомини з мого життя. Ч. 1–2. Л., 1912; Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914: На під­ставі спогадів і документів. Ч. 1–2. Л., 1926–27; Трусевич С. Су­спільно-політичний рух у Східній Галичині в 50–70-х рр. ХIХ ст. К., 1978; Стеблій Ф. Словʼянська ідея в інтер­претації української публіцистики в Галичині 60–80-х рр. ХIХ ст. (за матеріалами народовецької преси) // 2-й Між­нар. кон­грес україністів (Львів, 22–28 серп. 1993): Доп. і пові­домле­н­ня. Ч. 1. Л., 1994; Мудрий М. Галицькі народовці в 60-х роках ХIХ ст.: спроба модернізації української національної ідеї // Молода нація. 1996. Вип. 3; Аркуша О. Олександр Барвінський (до 150-річчя від дня народже­н­ня). Л., 1997; J.–P. Himka. The Construction of Nationality in Galician Rus: Icarian Flights in Almost All Directions // Intellectuals and the Articula­tion of the Nation. Ann Arbor, 1999; J.–P. Himka. Religion and Nationality in Western Ukraine (1867–1900). Montreal, 1999; Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX — початку XX ст. Чц., 1999; Мудрий М. Листува­н­ня Б. Дідицького з В. Барвінським як джерело до ви­вче­н­ня українського національного руху в Галичині початку 80-х років ХIХ ст. // Рукописна україніка: Мат. між­нар. наук.-практ. конф. 20–21 берез. 1996. Л., 1999; Середа О. Національна сві­домість і політична про­грама ран­ніх народовців у Східній Галичині (1861–1867) // Вісн. Львів. університету. Сер. істор. 1999. Вип. 34; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890–1894 рр. Л., 2000; Романюк М., Галушко М. Українські часописи Львова 1848–1939 рр.: Істор.-бібліогр. дослідж. Т. 1. Л., 2001; Середа О. Громади ран­ніх народов­ців у Східній Галичині (60-ті рр. 19 ст.) // Україна: культурна спадщина, нац. сві­домість, державність. Л., 2001. Вип. 9; Чорновол І. Українська фракція Галицького кра­йового сейму (1861–1901): Нарис з історії українського парламентаризму. Л., 2002; Янишин Б. Галицькі народовці 70–80-х років ХIХ ст.: соціальна характеристика // Пробл. історії України: Факти, судже­н­ня, пошуки: Між­ві­дом. зб. наук. пр. К., 2003. Вип. 8; Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні: Франко та його спільнота. К., 2006; Янишин Б. Українська міська політична еліта в Галичині й народовський рух остан­ньої третини XIX ст.: становле­н­ня та ін­ституційний роз­виток. К., 2008.

Б. М. Янишин

Завантажити статтю