Нова українська літературна мова

НОВА́ УКРАЇ́НСЬКА ЛІТЕРАТУ́РНА МО́ВА — сучасна українська літературна мова, що почала формуватись у кінці 18 — першій половині 19 столі­т­тя, коли літературна писемна практика звернулася до народної роз­мовної мови. Процес формува­н­ня Н. у. л. м. повʼязують з творчістю І. Котляревського — його бурлескно-травест. поемою «Енеїда» (1799), пʼєсами «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» (обидві — 1818, по­ставлені 1819), та групою поетів-романтиків (Л. Боровиковський, А. Метлинський, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М. Петренко та ін.), П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, Г. Квіткою-Основʼя­ненком. І. Котляревський та його на­ступники орієнтувалися на середньонад­дні­прян. і близькі до них слобожан. говірки, перші з яких склали основу української літературної мови. На поч. 19 ст. припадають і перші спроби грамат. і лексикогр. опрацюва­н­ня української мови: 1818 у С.-Пе­тербурзі ви­дано «Грам­матику малорос­сійскаго нарѣчія» О. Па­вловського — короткий опис фонет. і морфол. особливостей української мови у порівнян­ні з російською. До граматики було до­дано невеликий словник української мови. Характер мовної бази й особливості стильового роз­витку Н. у. л. м. ви­значили складні умови, в яких від­бувалося формува­н­ня й утвердже­н­ня укр. нац. літ-ри на тер. під­рос. України в кін. 18 — 1-й пол. 19 ст. Як наслідок мовно-культур. асимілятив. політики, що здійснював цар. уряд, староукр. писемна мова протягом 18 ст. була витіснена російською з усіх сфер сусп. життя. За­провадже­н­ня російськомов. освіти спричинило де­націоналізацію освічених верств укр. су­спільства. У цих умовах повноцін. формами побутува­н­ня української мови лишилися тільки її усні форми — повсякден­не мовле­н­ня народу й усна нар. творчість, що й стали під­ґрунтям для формува­н­ня Н. у. л. м. Це зумовило певну стильову обмеженість української літературної мови 1-ї пол. 19 ст., пере­важну орієнтацію її на просторіч­чя, на стилістично знижені мовні шари, що в літ. діяльності епігонів І. Котляревського набуло ознак вульгаризації мови.

В 1-й пол. 19 ст. Н. у. л. м. функціонувала в умовах укр.-рос. білінгвізму (див. Двомовність). Укр. письмен­ники тих часів писали твори і укр., і російською мовою. У літ. діяльності декого з них, зокрема у П. Гулака-Артемовського, спо­стерігається функціон. роз­поділ у худож. викори­стан­ні двох мов — українська мова вживається у текс­тах з виразною на­становою на стиліст. зниженість, «простонародність» вислову, рос. мова — у творах високих поет. жанрів. Стильову обмеженість Н. у. л. м. початк. періоду намагалися подолати укр. поети-романтики, вводячи в поет. твори засоби образності й символіку нац. фольклору, часом некритично пере­носячи в свою мовотворчість низку мовностильових засобів і поет. штампів тогочас. рос. поезії.

Ви­значал. роль у становлен­ні Н. у. л. м. ві­діграла творчість Т. Шевченка, який роз­ширив її стильові межі, органічно по­єд­навши елементи народнорозмов. мови з мовностильовими засобами укр. фольклору й книжно-церк.-сло­вʼян. лексич. елементами урочистого високого стилю, повʼяза­ними з біблій. тематикою. Дальший роз­виток Н. у. л. м. від­бувався у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. у творчості П. Куліша, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, С. Ру­данського, М. Старицького, Панаса Мирного, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, В. Самійленка, В. Стефаника, О. Кобилянської, Г. Хоткевича, С. Васильченка та ін.

Роз­виток української літературної мови в Зх. Україні мав певні особливості, спричинені су­спільно-політ. умовами роз­­зʼ­єд­на­н­ня укр. земель. Орієнтація на мовну практику над­дні­прян. письмен­ників характеризувала діяльність «Руської трійці» — М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, які 1837 на­друкували в Будапешті альманах «Русалка Дністровая» — перший у Зх. Україні збірник оригін. і пере­клад. творів, укладений на основі живої нар. мови. З активізацією громад.-політ. життя у Галичині в середовищі інтелігенції зʼявля­ються різні по­гляди на шляхи роз­витку української літературної мови. Багато шкоди природ. процесові становле­н­ня літ. мови на зх.-укр. землях за­вдала діяльність «москвофілів» (див. Москвофільство). Копіюючи процеси формува­н­ня рос. літ. мови у 1-й пол. 19 ст., що за­знали знач. впливу церк.-словʼян. книж. традиції, «москвофіли» виробили для літ. вжитку на основі книж. староукраїнської мови строкате штучне язичіє, проти­ставивши його укр. літ. мові, сформов. на нар. основі. Деякі культур.-просвіт. кола об­стоювали ідею створе­н­ня окремого зх.-укр. варіанта літ. мови. Оборонцем єдиної заг.-нац. літ. мови ви­ступив у Зх. Україні І. Франко, який закликав галиц. інтелігенцію орієнтуватися на мовну практику Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського. У творчості І. Франка, М. Драгоманова та ін. діячів поряд з художнім стилем формувалися публіцистичний стиль і науковий стиль української мови. У вироблен­ні наук. стилю значна роль належала чл. НТШ, їхні праці, на­друков. у ви­да­н­нях товариства, сприяли устален­ню укр. наук. термінології з різних галузей знань. Хоча Н. у. л. м. формувалася знач. мірою на основі пд.-сх. говорів, що особливо помітно у творчості І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого та ін., вона засвоїла чимало елементів пн. і пд.-зх. говорів. Впливом пд.-зх. говорів по­значена, зокрема, творчість І. Франка, В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Кобилянської, М. Коцюбинського та ін., пн. наріч­чя — Л. Глібова, Лесі Українки. Таким чином, у творчості укр. письмен­ників від­бувалася інтеграція усіх укр. діалектів і регіон. варіантів у єдину нац. літ. мову.

Н. у. л. м. роз­вивалася в умовах нац. гнобле­н­ня з боку Рос. імперії, по­стій. утисків і заборон укр. друков. слова. У звʼязку з цим роз­виток української літературної мови протягом 19 ст. від­бувався пере­важно в межах одного стилю — художнього. Формува­н­ня наук. і публіцист. стилів почалося лише в 2-й пол. 19 ст., проте на тер. Над­дні­прян. України цей процес був припинений Емським актом 1876 (див. Заборона української мови). Від 1876 до 1906 стильова роз­будова української мови здійснювалася тільки в зх. регіоні. В ін. регіонах України вона була від­новлена у 1906–14. В цей час закладені основи публіцист., наук., ділового стилів української мови, почалося творе­н­ня спец. укр. термінології, роз­горнулося лексикогр. опрацюва­н­ня української мови, зокрема ви­йшов друком «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (К., 1907–09, т. 1–4). Інтенсивні процеси в роз­витку української літературної мови від­бувалися у 1920-х рр. (див. Українізація). Роз­шире­н­ня сфери вжива­н­ня української мови, пере­веде­н­ня на укр. мову законодавства, адм.-держ. урядува­н­ня, серед. і вищої освіти, преси, науки і культури зумовили швидкий роз­виток і вдосконале­н­ня тих стилів української літературної мови, які не змогли сформуватися до 1917. У цей час у літ. мові завершилося становле­н­ня усіх функціон. стилів, властивих високороз­виненим літ. мовам, зокрема наук., публіцист., офіц.-ділового тощо. Активно роз­вивалася лексико­графія. Було укладено академіч. «Російсько-український словник» за ред. А. Кримського і С. Єфремова, що від­значався багатством укр. лексики (1924–28 ви­йшло 3 т. «А» — «П»; після процесу над Спілкою визволе­н­ня України цю працю заборонено, пере­ви­дано 2017). У 1920-і рр. укладено багато термінол. словників з різних галузей знань, сформувалася наук., тех., су­спільно-політ. термінологія, особливо плідним був період діяльності Української наукової мови Ін­ституту. В на­ступні роки ці словники ви­знано націо­налістично шкідливими. У післявоєн. період продовжувалася робота щодо фонет., орфогр., ор­фоепіч., грамат. і лексич. нормалізації української літературної мови. Ви­дано пере­кладні словники, зокрема «Укра­їнсько-російський словник» у 6-ти т. (1953–63) та «Російсько-український словник» у 3-х т. (1968). Лексика сучас. української літературної мови найповніше пред­ставлена в тлумач. «Словнику української мови» в 11-ти т. (1970–80) та 20-ти т. (т. 1–10, 2010–19; усі — Київ).

Центром наук. дослідж. української мови є Ін­ститут української мови HAHУ (до 1991 цим за­ймався Ін­ститут мово­знавства АН УРСР; обидва — Київ). Пита­н­ня української мови роз­робляють також на від­повід. каф. університетів і пед. вузів, в Ін­ституті україно­знавства HAHУ (Львів). У роз­витку української мови в рад. період був ряд негатив. факторів, що викликано змінами в нац. політиці на поч. 1930-х рр., коли утвердився ре­пресив. тоталітар. режим і мовну політику українізації за­ступила політика русифікації. Починаючи від 1930-х рр. за­проваджується негласна мовна практика, по­значена втруча­н­ням у внутр. процеси роз­витку української літературної мови, спрямована на макс. на­ближе­н­ня української мови до російської. Згідно з цією на­становою було внесено значні зміни в укр. правопис, ви­даний 1946, без­за­стережно засуджено термінол. діяльність учених 1920-х рр., натомість уведено невиправ­дано широку практику калькува­н­ня укр. термінології з російської. Мова преси та ін. ЗМІ була ідеологізована й уніфікована, що при­звело до її лексич. збідне­н­ня, масового пошире­н­ня у публіцист. мові ідеол. штампів. Від­булося скороче­н­ня соц. бази української мови. Кількісне зро­ста­н­ня міського насел. у центр. і сх. областях України су­проводжувалося пошире­н­ням російської мови як осн. засобу спілкува­н­ня у цих регіонах.

Завантажити статтю