Нозогеографія

НОЗОГЕОГРА́ФІЯ (від грец. νόσος — хвороба і гео­графія) — роз­діл медичної гео­графії, що ви­вчає гео­графічні закономірності пошире­н­ня хвороб людини. Осн. зав­да­н­ня Н. — ви­вче­н­ня нозоареалів, їхньої структури та динаміки, а також сукупності чин­ників, що зумовлюють виникне­н­ня певних хвороб. Термін «Н.» за­пропонував 1856 нім. учений А. Мюрі. У СРСР тривалий час Н. була синонімом терміна «мед. гео­графія». Як самост. наук. напрям вона сформувалася лише на поч. 1960-х рр. Знач. внесок у роз­робле­н­ня теорії і методів Н. у СРСР зробили Є. Па­вловський, В. Беклемішев, О. Шошин та ін. Спочатку Н. ви­вчала гол. чином інфекц. та інвазійні хвороби, пізніше — неінфекц., зокрема онкол., серц.-судин­ні захворюва­н­ня тощо. Інформ. основу H. складають мед.-біол. чин­ники та геогр. характеристики довкі­л­ля (рельєф, гідро­графія, ґрунти, клімат, флора, фауна, особливості праці та побуту тощо). Аналіз звʼязків між ними проводять двома осн. методами: картогр. і матем. (парна і множин­на кореляція, ре­гресій. та інформ.-логіч. аналіз та ін.). Зна­н­ня значе­н­ня екзоген. (природ. і соц.) чин­ників у поширен­ні різних захворювань до­зволяє здійснити т. зв. нозогеогр. про­гноз. Нозогеогр. дослідж. використовують під час планува­н­ня протиепідем. та профілакт. заходів, роз­міще­н­ня мед. установ, спеціалізації різних служб охорони здоровʼя. Ос­тан. часом в Україні Н. набула широкого роз­витку завдяки працям В. Барановського, В. Гуцуляка, Я. Жупанського, В. Шевченка та ін.

Завантажити статтю