Новела

НОВЕ́ЛА (від італ. novella — новина) — епічний жанр, що належить до канонічних, тобто таких, що мають стійкі усталені ознаки. Одну з них влучно ви­значив Й. Ґете — «новела не що інше, як нечувана подія» (нім. «Was ist eine Novelle anders als eine sich ereignete unerhörte Begebenheit?») (Eckermann J. P. Gespräche mit Goethe in den letzten Jahren seines Lebens. Leipzig, 1835). Також її жанротвірними складниками є динамічне роз­горта­н­ня сюжету, напружена інтрига, тяжі­н­ня до зображе­н­ня однієї конфліктної ситуації, наскрізні деталі, символи, чітка композиція, що завершується «пуантом» — несподіваною роз­вʼязкою, яка парадоксально пере­креслює логіку роз­витку попередніх сюжетних колізій. Чітка внутрішня організація новели зумовлює її лаконічність, точність і виразну екс­пресивність зображально-виражальних засобів, мінімум персонажів та описів. Оскільки одна з ви­значальних ознак новели — парадоксальність, то для цього жанру характерний широкий діапазон пафосу: сатиричний, комічний, драматичний, трагічний. У новелі за­звичай присутній оповід­ач, який імітує усну манеру оповіді й роз­повід­ає щось смішне, страшне, часто по­вчальне. Звідси — така особливість сюжетно-композиційного роз­горта­н­ня, як обрамле­н­ня.

Етимологічно слово «новела» означає не­ймовірну новину, що швидко поширюється завдяки своїй кур­йозності та не­звичайності. Згодом такі оповід­ки почали записувати. Їх фіксують у давньо­грецькій та давньоримській літературах як вставні епізоди. На становле­н­ня Н. вплинули міфологічні метаморфози, фантастичні казкові елементи. Своїм корі­н­ням вона сягає анонімних творів середньовічної літератури, в яких простежуються не­звичайні інтриги, сатирично-жартівливі ситуації, анекдотичні оповіді. Це, на­приклад, німецькі шванки, французькі фабліо, італійські фацеції, які стали прообразом Н., їх поширювали усно. 

Як окремий жанр Н. оформилася в епоху Від­родже­н­ня у творчості Дж. Бокач­чо, який створив зб. «Decameron» («Декамерон», 14 ст.). Більшість її сюжетів — це роз­горта­н­ня іскрометного анекдоту чи не­звичайного випадку в Н. як окрему оповідь, що увібрала в себе попередній досвід письменства. Від­тоді Н. зʼявилася в Англії, Франції, Німеч­чині, Іспанії. Роз­квіт Н. припав на епоху Романтизму. Якщо під пером Дж. Бокач­чо — це коротка оповідь про новину, часто анекдотичного змісту, то романтики культивують у цьому жанрі гру випадку, який втручається у буден­ність, трагічно-іронічну тональність. Письмен­ники-реалісти наснажують Н. психологізмом, драматичними колізіями, ліризмом, зосереджують увагу не на описі зовнішніх виявів життя, а на від­творен­ні складних душевних трагедій персонажів, а модерністи — парадоксальністю й абсурдом, апелюючи до художнього від­творе­н­ня зламів людських доль і ролі випадку в них. 

Сучасна Н. за­знала транс­формацій: у ній зʼявилися гротеск, умовність, екс­периментальна ускладненість форми. Вона часто нагадує роз­горнуту неодно­значно трактовану репліку в суперечці, що провокує читача на обговоре­н­ня порушеної про­блеми. Водночас зберігається осердя цього жанру — анекдотичність, не­звичайність буден­ної жит­тєвої ситуації або гідного подиву доведеного історичного факту. Від­так у Н. зображується багатство жит­тєвих колізій, що не завжди під­лягають законам буття — соціальним, моральним, психологічним, естетичним, а доля героя демонструє від­носність усіляких готових норм і роль випадку в житті людини.

Ви­знаними новелістами у світовій літературі є Е. Гоф­фманн, П. Меріме, Е. По, Ґі де Мопас­сан, В. Кол­лінз, О. Генрі, С. Цвайґ, Л. Пірандел­ло, Акутаґава Рюноске, А. Чехов, І. Бунін, В. Набоков, В. Фолкнер, Ф. Кафка, Дж. Джойс, Х. Борхес, Х. Кортасар, А. Карпентьєр, Ж.-П. Сартр, Е.-М. Гемінґвей, М. Павич. У літературах Сходу становле­н­ня Н. припадає на 17 ст. У китайській літературі родоначальником цього жанру став Пу Сунлін, автор зб. новел «Оповіді Ляо Чжая про не­звичайне», що нараховує бл. 500 творів цього жанру. У японській літературі одним із перших новелістів був Іхару Сайкаку, ві­домий зб. «Пʼятеро закоханих жінок», «Історія любовних пригод самотнього чоловіка», «Історія любовних пригод самотньої жінки». 

У словʼянських літературах жанр Н., пере­важно бокач­чівського зразка, проник порівняно пізно, лише в 19 ст. Як за­значав І. Денисюк, цей термін трапляється в повісті «Варнак» Т. Шевченка (1853–54) у мовлен­ні персонажів. Проте вперше в українській періодиці він викори­станий на ви­значе­н­ня жанру твору «Гуцулка» О. Авдиковського (часопис «Боян», 1867). Н. в українській літературі викори­стала досвід оповід­них жанрів народної творчості. І. Франко слушно за­уважив: «Новела — се, можна сказати, найбільш універсальний і св­обідний рід літератури, найвідповід­ніший нашому нервовому часові... В новелі найлегше авторові виявити найрізніші сторони свого таланту, блиснути іронією, зворушити нас впливом сконцентрованого чуття, очарувати майстерною формою» («З остан­ніх десятиліть ХІХ віку» // «ЛНВ», 1901, т. 15). 

Свого роз­квіту українська Н. набула на поч. 20 ст. Майстрами цього жанру в українській літературі виявили себе В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Яцків, Б. Лепкий, В. Вин­ниченко, І. Липа, Г. Косинка, Микола Хвильовий, Б. Антоненко-Давидович, Ю. Яновський, Ірина Вільде, Гр. Тютюн­ник, Є. Гуцало, Вал. Шевчук. В українській літературі остан­ніх десятиліть Н. пред­ставлена у творчості В. Медведя, Є. Кононенко, Г. Пагутяк, Л. Пономаренко, Ю. Ґудзя, О. Лишеги, К. Москальця, О. Жовни, В. Портяка, К. Мотрич, Л. Тарнашинської, М. Матіос, В. Даниленка.

Інколи Н. ототожнюють із оповіда­н­ням або ж вважають його різновидом. Проте у сучасному літературо­знавстві утверджується думка про змістову й структурну своєрідність Н., адже, хоч і оповіда­н­ня, і Н. тяжіють до художнього від­творе­н­ня одного бут­тєвого моменту, однієї суперечності, між ними простежується помітна від­мін­ність. Так, у Н. стрімко роз­виваються події й несподівано роз­вʼязується конфлікт, фінал. подія (кульмінація-«пуант» завершує дію) за своїм змістово-емоційним наповне­н­ням дорівнює усім попереднім подіям, герой уже сформований, пере­важає усний тип оповіді, новеліст уникає роз­логих замальовок, а в оповідан­ні менш напружений сюжет, який, за­звичай, роз­гортається від екс­позиції до роз­вʼязки і не виявляє у характері персонажів нових виняткових рис, конфлікт (і його художнє роз­вʼяза­н­ня) по­збавлений алогічності та парадоксальності, оскільки він присвячений звичайним жит­тєвим подіям, чимало описових елементів — пейзажів, порт­ретів, інтерʼєрів, авторських характеристик. Н. від­різняється від інших епічних жанрів зацікавле­н­ням долею окремої людини. Вона стала одним із ран­ніх жанрів романічного змісту. Н. має такі ж жанрові різновиди, як і роман.

Літ.: Майфет Г. Природа новели. Ч. 1–2. Х., 1928–29; Якубовський Ф. Від новели до роману: Етюди про роз­виток української художньої прози ХХ столі­т­тя. К., 1929; Мартич Ю. Путь новели. К., 1941; Білецький Ф. Оповіда­н­ня. Новела. Нарис. К., 1966; Фащенко В. В. Новела і новелісти. К., 1968; Його ж. Із студій про новелу: Жанрово-стильові пита­н­ня. К., 1971; Мелетинский Е. М. Историческая поэтика новел­лы. Москва, 1990; Кирилюк А. Универсалии культуры и семиотика дискурса. Новел­ла. О., 1998; Денисюк І. Роз­виток української малої прози ХІХ — початку ХХ ст. Л., 1999; Пащенко М. В. Метафорична природа новели: структура, рецепція, концептуалізація. О., 2009; Бровко О. О. Новела в структурі української прози: модифікації та фун­кції. Лг., 2011; Колінько О. П. «Цілий світ у краплі води…»: компаративний дискурс української і російської новели кінця ХІХ — початку ХХ ст. Бердянськ, 2012.

Н. І. Бернадська

Завантажити статтю