Новела

Визначення і загальна характеристика

НОВЕ́ЛА (від італ. novella — новина) — епічний жанр, що належить до канонічних, тобто таких, що мають стійкі усталені ознаки. Одну з них влучно визначив Й. Ґете — «новела не що інше, як нечувана подія» (нім. «Was ist eine Novelle anders als eine sich ereignete unerhörte Begebenheit?») (Eckermann J. P. Gespräche mit Goethe in den letzten Jahren seines Lebens. Leipzig, 1835). Також її жанротвірними складниками є динамічне розгортання сюжету, напружена інтрига, тяжіння до зображення однієї конфліктної ситуації, наскрізні деталі, символи, чітка композиція, що завершується «пуантом» — несподіваною розв’язкою, яка парадоксально перекреслює логіку розвитку попередніх сюжетних колізій. Чітка внутрішня організація новели зумовлює її лаконічність, точність і виразну експресивність зображально-виражальних засобів, мінімум персонажів та описів. Оскільки одна з визначальних ознак новели — парадоксальність, то для цього жанру характерний широкий діапазон пафосу: сатиричний, комічний, драматичний, трагічний. У новелі зазвичай присутній оповідач, який імітує усну манеру оповіді й розповідає щось смішне, страшне, часто повчальне. Звідси — така особливість сюжетно-композиційного розгортання, як обрамлення.

Етимологічно слово «новела» означає неймовірну новину, що швидко поширюється завдяки своїй курйозності та незвичайності. Згодом такі оповідки почали записувати. Їх фіксують у давньогрецькій та давньоримській літературах як вставні епізоди. На становлення Н. вплинули міфологічні метаморфози, фантастичні казкові елементи. Своїм корінням вона сягає анонімних творів середньовічної літератури, в яких простежуються незвичайні інтриги, сатирично-жартівливі ситуації, анекдотичні оповіді. Це, наприклад, німецькі шванки, французькі фабліо, італійські фацеції, які стали прообразом Н., їх поширювали усно. 

Як окремий жанр Н. оформилася в епоху Відродження у творчості Дж. Бокаччо, який створив зб. «Decameron» («Декамерон», 14 ст.). Більшість її сюжетів — це розгортання іскрометного анекдоту чи незвичайного випадку в Н. як окрему оповідь, що увібрала в себе попередній досвід письменства. Відтоді Н. з’явилася в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. Розквіт Н. припав на епоху Романтизму. Якщо під пером Дж. Бокаччо — це коротка оповідь про новину, часто анекдотичного змісту, то романтики культивують у цьому жанрі гру випадку, який втручається у буденність, трагічно-іронічну тональність. Письменники-реалісти наснажують Н. психологізмом, драматичними колізіями, ліризмом, зосереджують увагу не на описі зовнішніх виявів життя, а на відтворенні складних душевних трагедій персонажів, а модерністи — парадоксальністю й абсурдом, апелюючи до художнього відтворення зламів людських доль і ролі випадку в них. 

Сучасна Н. зазнала трансформацій: у ній з’явилися гротеск, умовність, експериментальна ускладненість форми. Вона часто нагадує розгорнуту неоднозначно трактовану репліку в суперечці, що провокує читача на обговорення порушеної проблеми. Водночас зберігається осердя цього жанру — анекдотичність, незвичайність буденної життєвої ситуації або гідного подиву доведеного історичного факту. Відтак у Н. зображується багатство життєвих колізій, що не завжди підлягають законам буття — соціальним, моральним, психологічним, естетичним, а доля героя демонструє відносність усіляких готових норм і роль випадку в житті людини.

Визнаними новелістами у світовій літературі є Е. Гоффманн, П. Меріме, Е. По, Ґі де Мопассан, В. Коллінз, О. Генрі, С. Цвайґ, Л. Піранделло, Акутаґава Рюноске, А. Чехов, І. Бунін, В. Набоков, В. Фолкнер, Ф. Кафка, Дж. Джойс, Х. Борхес, Х. Кортасар, А. Карпентьєр, Ж.-П. Сартр, Е.-М. Гемінґвей, М. Павич. У літературах Сходу становлення Н. припадає на 17 ст. У китайській літературі родоначальником цього жанру став Пу Сунлін, автор зб. новел «Оповіді Ляо Чжая про незвичайне», що нараховує бл. 500 творів цього жанру. У японській літературі одним із перших новелістів був Іхару Сайкаку, відомий зб. «П’ятеро закоханих жінок», «Історія любовних пригод самотнього чоловіка», «Історія любовних пригод самотньої жінки». 

У слов’янських літературах жанр Н., переважно бокаччівського зразка, проник порівняно пізно, лише в 19 ст. Як зазначав І. Денисюк, цей термін трапляється в повісті «Варнак» Т. Шевченка (1853–54) у мовленні персонажів. Проте вперше в українській періодиці він використаний на визначення жанру твору «Гуцулка» О. Авдиковського (часопис «Боян», 1867). Н. в українській літературі використала досвід оповідних жанрів народної творчості. І. Франко слушно зауважив: «Новела — се, можна сказати, найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часові... В новелі найлегше авторові виявити найрізніші сторони свого таланту, блиснути іронією, зворушити нас впливом сконцентрованого чуття, очарувати майстерною формою» («З останніх десятиліть ХІХ віку» // «ЛНВ», 1901, т. 15). 

Свого розквіту українська Н. набула на поч. 20 ст. Майстрами цього жанру в українській літературі виявили себе В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Яцків, Б. Лепкий, В. Винниченко, І. Липа, Г. Косинка, Микола Хвильовий, Б. Антоненко-Давидович, Ю. Яновський, Ірина Вільде, Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, Вал. Шевчук. В українській літературі останніх десятиліть Н. представлена у творчості В. Медведя, Є. Кононенко, Г. Пагутяк, Л. Пономаренко, Ю. Ґудзя, О. Лишеги, К. Москальця, О. Жовни, В. Портяка, К. Мотрич, Л. Тарнашинської, М. Матіос, В. Даниленка.

Інколи Н. ототожнюють із оповіданням або ж вважають його різновидом. Проте у сучасному літературознавстві утверджується думка про змістову й структурну своєрідність Н., адже, хоч і оповідання, і Н. тяжіють до художнього відтворення одного буттєвого моменту, однієї суперечності, між ними простежується помітна відмінність. Так, у Н. стрімко розвиваються події й несподівано розв’язується конфлікт, фінал. подія (кульмінація-«пуант» завершує дію) за своїм змістово-емоційним наповненням дорівнює усім попереднім подіям, герой уже сформований, переважає усний тип оповіді, новеліст уникає розлогих замальовок, а в оповіданні менш напружений сюжет, який, зазвичай, розгортається від експозиції до розв’язки і не виявляє у характері персонажів нових виняткових рис, конфлікт (і його художнє розв’язання) позбавлений алогічності та парадоксальності, оскільки він присвячений звичайним життєвим подіям, чимало описових елементів — пейзажів, портретів, інтер’єрів, авторських характеристик. Н. відрізняється від інших епічних жанрів зацікавленням долею окремої людини. Вона стала одним із ранніх жанрів романічного змісту. Н. має такі ж жанрові різновиди, як і роман.

Завантажити статтю