Нонконформізм

НОНКОНФОРМІ́ЗМ (англ. nonconformism — незгода, від лат. non — ні та conformism — подібний, відповідний) — прагнення індивіда дотримуватися протилежних прийнятим у даному соціумі або групі позицій, думок, настанов. Є підкресленим запереченням настанови на конформізм (див. Конформізм соціальний), жорстким дотриманням лінії, що заперечує конформну поведінку. Внаслідок цього нонконформізм виявляється таким самим конформізмом, зумовленим груповим тиском, хоча і з протилежним знаком. Нонконформізм може бути першим кроком під час входження індивіда в групу, допоки він не прийняв цінностей цієї групи; пов’язаним із низьким соціальним статусом індивіда та бажанням його підвищити. Нонконформізм характерний для авторитарного суспільства і ригористичної моралі й оцінюється як моральний виклик та можливість асоціальної поведінки. Виходом із ситуації є не жорстке уникання певних цінностей та поведінки у вигляді нонконформізму, а змістовне творення нового соціального контексту — антиконформізму. Для плюралістичного суспільства нонконформізм є першим кроком до самоствердження особистості у соціумі. Історично нонконформізм уперше виявив себе у західній традиції у філософії кініків, які вважали, що визнана у даному соціумі мораль містить у собі певні вади, що можуть бути подолані індивідуальною аскетичною моральною позицією з орієнтацією на природну мораль. Історично другим помітним проявом соціального явища, що позначалося терміном «нонконформізм», став у англійській церковній історії «протестантизм» (не плутати із класичним протестантизмом континентальної Європи). Він полягав у реформованих християнських конфесіях (пресвітеріанці, конгрегаціоналісти та інші кальвіністські секти, а також баптисти та методисти), що не відповідали встановленій 1662 офіційній Церкві Англії (проголошена після відновлення монархії 1660). До кінця 19 століття нонконформістів обмежували у доступі до державних посад, у кар’єрі державної служби та університетських ступенях. Нонконформістські тенденції у Європі 19 століття проявлялися у вигляді романтизму та богеми. Течія під назвою «нонконформізм» мала місце у Франції у 1930-і роки, одним із відомих її представників був прихильник персоналізму Е. Муньє, який шукав середній шлях між капіталізмом та соціалізмом — комунітаризм. У 1950–60-х роках у Європі та США нонконформізм проявлявся у вигляді руху «загубленого покоління» та гіпі, в останніх — як протест проти війни США у В’єтнамі. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років у США та Європі у кампусах коледжів вибухнув потужний нонконформістський студентський рух контркультури, що ознаменувався незгодою технологічно високоосвіченої молоді, зокрема перших представників Кремнієвої долини, з консервативними цінностями «батьків». Унаслідок цього створено системні альтернативні культурні проекти у багатьох сферах суспільного життя: ненасильницький рух за громадянські права афроамериканців, інших національних меншин, феміністські та потужні енвайронменталістські (соціальні екологічні) рухи тощо. У результаті контркультурної революції сформовано нові соціокультурні плюралістичні контексти, в яких нонконформістські цінності та поведінка ненасильницьким чином інтегруються у нормальну суспільну взаємодію, а нонконформізм оцінюється як спосіб самоствердження особистості у групі чи соціумі загалом. Суспільство, що інтегрує нонконформізм, вступає у добу Постмодерну. Разом із тим, у суспільствах, що залишаються на авторитарній стадії розвитку, нонконформізм як ідеологічне явище та соціальний рух офіційно переслідуються як такі, що нібито підривають основи державного ладу.

Я. В. Любивий

Нонконформізм у мистецтві

Нонконформізм у мистецтві — внутрішня наснажливість митця чинити спротив традиції або панівним у суспільстві настановам (ідеологічним чи позаідеологічним, нестійким). Як суспільно-культурний феномен, Н. презентований насамперед візуальним мистецтвом й існує поза стилістичними, «напрямовими», «течієвими» або часовими і просторовими вимірами, має інтелектуал.-духовний та глибоко національний характер, просякнутий своєрідною антропологічною філософією та естетичним цілепокладанням форм буття. Бере початок у 1920-х рр. у СРСР як програмно-тематичний і візуал.-сюжетний спротив тоталітарній системі та її основному (від поч. 1930-х рр.) методу в мистецтві — соціалістичному реалізму. В українському Н. варто розрізняти поведінкові й світоглядні явища різних часових вимірів. Його сутність та вияви найбільше увиразнюються за часів тоталітарного тиску на митців як виразників «потаємних» етнознань, тож влада намагалася «приручити» художників, поетів, бардів, філософів, представників театр., кінематогр., муз. еліт, а водночас чинити репресії, коли вони виривалися за межі усталених доктрин. Н. вважають ідеол. платформою, що розташовується принципово поза офіц. ідеологією; засвідчує переконливу морал., персоналістично означену й художньо забарвлену позицію митця, індивідуаліст. шлях твор. особистості в культурі та форму самоусвідомлення у вимірі істор.-культур. тривання. У період тоталітаризму під Н. розуміють тихий або гучний (у міру сміливості митця) спротив усталеним ідеол. настановам (напр., соцреаліст. манері подання візуал. повідомлення); за демократ. часів — неодмінно гучний спротив будь-яким намаганням увести «безлад демократії» в рац. межі за браком ідеол. рамок; за часів, коли відбувається перехід від «догматичного суспільства» до демократичного, — спротив самому собі в прагненні перетворити попередні настанови на такі, які б збігалися з нонконформіст. настановами ін. митців, які спільно з художником прагнуть тих самих змін. Н. поставав на стику мист. еволюції, модер. мислення, історії культури й політ. метаморфоз, а тому його варто сприймати як об’єднавчий щодо ін. мист. явищ («неофіційне мистецтво», «андеґраунд», «шістдесятництво»), що їх доречно розглядати в певних часових рамках. Певною мірою Н. був присутній у творчості майже кожного митця — компроміс. нонконформістів Т. Яблонської та В. Зарецького, радикал. нонконформістів А. Горської й О. Заливахи; можна стверджувати про нагнітання худож. сенсів і про прагнення до помірності худож. рефлексії світу, але щоразу це була форма принцип. ставлення митця до уникнення ідеол. впливів. Інтерпретація Н. як певного публічно-інтим. феномену, визначення якого відбувається ситуативно в кожному випадку, призводить до актуалізації не лише проблеми «синтезу мистецтв» як інгредієнтів нонконформіст. руху, а й до проблеми самоусвідомлення митця в його часі. Тобто, з одного боку, йдеться про засоби витворення нонконформіст. мист. продукту, з іншого — про внутр. настанови, що спричинили до такого акту. Відтак, простір формотвор. інтенцій Н. варто розуміти як єдність жанр., стильових, метахудож. і метакультур. парадигм. У понятті «нонконформізм» виокремлюють два напрями: що перетинаються і ті, що можуть існувати (а тому й розглядатися) окремо. У першому випадку Н. — модель громадян. позиції у суспільстві, загроженому ідеол. насильством; у другому — власне худож. Н., що проявляється в конкрет. мист. творах, їхній візуал. мові, у прийомах композиції, натяках, алегоріях, символах тощо, тобто в усьому, що художник абсорбував і репрезентував за допомогою худож. форми. Для митця незгода з ідеол. забобонами не буває чимось абстрактним, вона завжди є ситуативно конкрет. формою спротиву в спосіб, що є притаманний цьому художникові. Він поставав не лише майстром у своїй царині, а й людиною свідомою, осяжно культурною, націоцентрич. або космополіт.-центричною, яка плекає в собі спадковість культур. епох, неперервність традицій, не в останню чергу — інтелектуальних.

Мист. тенденції укр. Н. були спрямовані на збереження національно орієнтов. засад самореалізації митця, що впродовж десятиліть зумовлювало форми протесту в мистецтві та культурі загалом. Результати творчості укр. художників нонконформіст. спрямування відрізнялися від результатів творчості звичай. митця homo soveticus. Якщо радянськість мистецтва була офіц. нормою, то українськість мистецтва ставала неофіц. антинормою, тобто, укр. тема мимоволі була проголошена владою як нонконформістська, тим самим означившись у вимірі культур. і політ. явищ. В Україні термін «нонконформізм» за рад. доби зі зрозумілих причин не вживали, довгий час його залишали поза увагою у вітчизн. наук.-мист. дискурсі. До форм і творів цього сектору мистецтва завжди ставилися з великою обережністю, і вже у пізньорад. період та потім його називали «мистецтвом асоціативних структур», «лівим», «інноваційним», «експериментальним», а згодом — «підпільним», «авангардним». Нині часто вживають терміни «неофіційне», «незалежне», «катакомбне», «заборонене», «альтернативне», «паралельне», «інше», «дисидентське», «протестне», «мистецтво опору», «інша культура» тощо. Серед митців побутує легенда, що вживання терміна «нонконформізм» започаткувала одес. художниця Л. Ястреб, використавши слово NON усередині картин. простору. Саме мова, слово, текст ставали для багатьох митців інструментом входження в неоприявлене, приховане тоді, коли вони хотіли замислитися над тим, що вони роблять, чому саме в них виникає не лише опір, а й розуміння, що той опір відбувається і всередині них, і зовні. І не знаходячи можливості перемогти внутр. опір, прагнули подолати хоча б опір зовнішній. Про внутр. опір митця самому собі мистецтвознавець лише здогадується; зовн. опір визначається за безпосеред. твор. актом художника, що лишається у вигляді худож. твору й становить факти історії мистецтва. Ще одним чинником вираз. легітимації терміна «нонконформізм» в укр. контексті стала виставка «Contemporary Nonconformist Art from the Ukraine», експонована в країнах Європи і США (1979–82), організована учасниками цього руху — художником А. Соломухою та актором І. Цишкевичем. Мист. Н. в Україні розглядають як незгоду із загальноприйнятою схемат. формою худож. мислення, намір здолати стандарти її стереотип. догматизму і намагання замість безособ. форми дати індивід., діалектично змістовну. Істор. періоди формування укр. мист. Н. поділяють на декілька етапів. Протононконформістський етап, що бере початок від листа Й. Сталіна Л. Кагановичу та ін. чл. Політбюро ЦК КП(б)У від 21 квітня 1926 про українізацію і тривав до початку хрущов. «відлиги» (2-а пол. 1950-х рр.), був пов’язаний із першою хвилею кампанії рад. влади 2-ї пол. 1920 — 1940-х рр. проти «формалізму» та «українського буржуазного націоналізму». Протононконформізм розвинув протестні стратегії на рівні худож. творчості, однак не став дієвою опозицією до влади. Пошуки укр. художників цього часу зайшли в протиріччя з доктриною сталін. політики створення уніфіков. соціаліст. (проімпер.) культури. Саме через це мистецтво 1920-х рр. опинилося «під забороною», отримуючи репутацію «буржуазно-націоналістичного». Осн. рисами цієї форми культури були, по-перше, укр. тема як така; по-друге, всотаний з мист. традицією православ. культури візантизм, зокрема у творах М. Бойчука поч. 1910-х рр.; по-третє, сакральність, що виражалася передусім у зображенні повсякден. подій у піднесено-узагальн., символічно-знаковому тлумаченні (твори О. Саєнка, М. Рокицького, Є. Сагайдачного, Т. Бойчука, І. Падалки 1920–30-х рр.). Роботи митців цього часу також відзначені гостросоц. та викривал. критикою. Теми, що їх актуалізували митці у творчості, — голодомор, репресії, колективізація, розкуркулення, релігія, атеїзм (Г. Довженко, К. Єлева, С. Стешенко та ін.). Класичний Н., що з поч. 1960–70-х рр. сформував стійку форму мист. та політ. опозиції, із влас. худож. тезаурусом, іконографією тем та сюжетів (сцени сільського/міського життя, мист. шевченкіана, картина на зразок «Козак Мамай»), естет. уподобаннями (нар. малярство, авангард поч. 20 ст., європ. модернізм, мексикан. монум. живопис), персоніфікованою мист. мовою, чітким баченням об’єкта заперечення та розумінням того, що їхній протест вже не можна приховати. Класич. Н. виробив чіткі стратегії функціонування: неформал. виставки просто неба, квартирники, неофіц. зібрання («хатні академії»), митці опановували вимір неофіц. традицій, що у сукупності створило простір своєрід. міської інфраструктури Н. Перехід від хрущов. політики лібералізації до відродження неосталін. принципів брежнєв. «застою», з його тиском на інтелігенцію та першою хвилею арештів у серпні–вересні 1965 (Я. Музика, О. Заливаха, С. Параджанов та ін.), знаменує новий етап Н. Упродовж 1960-х рр. формувалася нова візуал. парадигма з наполяганням на геогр. (регіон., нац.) ідентичності. Саме така мотивація й супроводжувала іманентно художників-шістдесятників у їхньому формально-логіч. пошуку в ділянці укр. мистецтва й феноменологічному — в царині укр. образності. «Національна форма» як впровадження принципів нар. картини та нар. ікони, ширше — «цитування» символів і образів нар. (селян.) творчості у візуал. мистецтво України 1920–60-х рр. — була пов’язана зі зверненням художників (І. Гончар, Ф. Манайло, Я. Музика, С. Параджанов, В. Перевальський, М. Стороженко, В. Чебаник, Т. Яблонська та ін.) до «української теми», а саме до змалювання побуту й життя селян, нац. традицій: строїв, житла, обрядів і святок різних етногр. регіонів України. Архетипи й легенди, збережені у віках, події та герої нац. історії, що репрезентувалися через рад. ідеол. контрафакт, іконографія нар. картини, яку можна було потай побачити лише у запасниках музеїв, мотиви дівчини-покритки, святк.-обряд. дійства, що мало де збереглися, поезії Т. Шевченка, читання яких ставало політ. акцією на роковини, мотиви укр. нар. пісень, що лунали переважно у неміських ландшафтах, — на цьому будувалися міфопоет. пошуки 2-ї хвилі «українського стилю» 1960-х рр. Принципово міський характер укр. мист. Н. дає підстави говорити про своєрід. «сучасний стиль» як один із напрямів у рад. мистецтві доби «відлиги», що прийшов на зміну сталін. «стилю тріумф» та характеризувався мінімалізмом, простотою, конструктивністю й динамікою форм, використанням традиц. різновидів нар. мистецтва та технік (вишивка, ткацтво, декорат. розпис, енкаустика, мозаїка, вітраж, майоліка, кераміка, декорування соломою, емаль, різьблення), функціоналізмом, яскравістю локал. кольорів тощо. В арх-рі «сучасний стиль» формував предметно-простор. середовище засобами дизайну, відбувся актив. взаємозв’язок архітектури і приклад. видів мистецтва: будівлі заг. користування (ресторани, готелі тощо) стилізували під млини та мислив. будиночки, декорували у нар. стилі (ресторани «Вітряк», «Курені», «Млин», «Дубки» та ін.).

«Розгерметизація» класичного Н. періоду 1977–84 як завершал. фази розвитку країни, що отримала назву «розвинутий соціалізм». Н., перед тим як стати мейнстрімом, залишався напівлегал. явищем укр. мистецтва, що намагалося вийти з підпілля. У цей час він втратив статус герметичного, став визначал. феноменом не лише мист., а й культурно-політ. життя України та ін. союз. республік. Поступово розпочався процес «розгерметизації» вітчизн. Н. і його вихід за межі укр. контексту. Це час символіч. «втечі» й еміграції митців, які розривали тенета «залізної завіси» та ідентифікації себе з homo sovieticus (В. Бахчанян, С. Гета, М. Залевський, В. Макаренко та ін.). Саме від 1970-х рр. розпочалася еволюція синхрон. полістиліст. пошуків у візуал. мистецтві різних регіонів України. В експерим. худож. просторі з’явився «метафізичний синтетизм», поп-арт, до яких згодом приєдналися концептуалізм і гіперреалізм. Відбулася переорієнтація на ін. стильові напрями мистецтва: імпресіонізм, модерн, символізм, авангардизм, сюрреалізм, «американський реалізм». Така переорієнтація змінила вектори зацікавленості процесами переосмислення традиції й ставлення художника до неї. Пошуки в річищі національного поступово відійшли від ретроархаїзувал. проективізму народності 1960-х рр.: у худож. арт-практиках 1970-х рр. проблема національного постала у метафіз. аспекті, з нагнітанням смислів, контекст. ускладненням, репрезентацією ідіоматич. ставлення до влас. творів і через них — до реал. життя. Почалася стадія рефлексії та саморефлексії на тему худож. опцій поперед. епох. Спадковість тривалих автор. напрацювань в європ., амер. та рос. мистецтві, а також їхня пересадка на нац. ґрунт створили ситуацію на кшталт ретрансляції нац. «світів» та «образів» (К. Малевич, М. Шемякін, австр. художник Ґ. Клімт та ін.). Однією з тенденцій став «археологізм» — напрям у мистецтві, що звернувся до осмислення прикмет і традицій стародав. цивілізацій у творчості. В укр. мистецтві ця тенденція зримо проявилася в одес. модернізмі з його установкою на деяку хтонічність інтерпретації поверхні у творах В. Стрельникова, В. Сазонова, частково в роботах В. Маринюка, Л. Яструб, В. Цюпка. Ще наприкінці 1960-х рр. в укр. мистецтві з’явилася лінія живопису метафіз. синтетизму, що взагалі для рад. атеїст. світогляду складав одну з крамол комуніст. догмату. Початок метафіз. синтетизму поклало організоване на Заході угруповання художників-нонконформістів, відоме як С.-Петербур. група (В. Макаренко, М. Шемякін). У творчості М. Стороженка ідея «метафізики площини» була закладена як форма внутр. боротьби між інтелектом та інтуїцією. Йдеться не про вербал. уособлення методу, а про візуальне, тобто про глибинне вираження на рівні худож. символу, вираження того, що знаходиться за межами твору мистецтва. Ця лінія проявилася в 1-й пол. 1980-х рр. у циклі його ілюстрацій «Мій Шевченко».

«Зрілий нонконформізм» пізньорадянського часу (1985–91). З 2-ї пол. 1980-х рр. почали формуватися інституц. основи суспільства, а разом із ними закладалася і матриця сучас. візуал. культури, частиною якої став мист. Н. Він був легалізований формально актом «Перебудови» (квітень 1985), аукціоном «Sotheby’s» і бурхл. розвитком недерж. галерей. сектору культури, незалежного від худож. рад, цензури СХ УРСР, місц. парт. органів, що перебували в той час у стані дезорієнтації і нерозуміння своєї ролі щодо позиціонування нонконформіст. мистецтва. У 1980-х — на поч. 1990-х рр. укр. митці стають нібито ревізіонерами поперед. традиції, намагаються модернізувати її, відокремити національне і від рад., і від «шароварного». Пришвидшення модернізації, як і належало вчиняти відповідно до лозунгу «гласность — перестройка — ускорение», породило в укр. мист. Н. явище конспектив. постмодернізму, що передбачало подолання розриву між світ. і рад. традиціями в мистецтві. Нац. домінант. контентом укр. мистецтва, що склав постмодерну картину твор. процесу 1980-х — поч. 1990-х рр. і тим самим вирізнив укр. мистецтво на тлі європ. шкіл, стало укр. бароко 17–18 ст., тлумачене у формі необароко з постмодерніст. акцентом через те, що саме бароко було найзручнішим, найприйнятнішим полем для «гри у мистецтво», вивільнення людини від світогляд. тенет рад. ладу. Воно було переосмислене в світлі нових постмодер. тенденцій, коли укр. традиція ніби протиставлялася рад. кліше, стереотипам тощо. Точкою відліку нового («постнеобарокового») періоду в укр. мистецтві вважають картину «Печаль Клеопатри» А. Савадова та Г. Сенченка (1987).

Постнонконформізм як художня форма будь-яких протестних рухів у культурі та мистецтві (від 1991 донині). Світоглядні орієнтації укр. Н. зберегли цінність дотепер у формі постнонконформізму — досить дискусій. явища 1990–2000-х рр., що виникло на руїнах посттоталітар. режиму в умовах демократ. свобод. Постнонконформізм зберігає протестність інтенцій на рівні несприйняття новіт. реалій, хоч і демократ. характеру. Виник ще один вимір протесту, вже суто естет. зразка, симулякровий протест постмодер. типу, що формується в межах більш-менш унормов. правил арт-бізнесу та не має нічого спільного з виміром етико-політ. протистояння. Митці почали рефлективно викривати притаманності рад. дійсності та відтворювати образи нонконформіст. способу існування «поза соціумом». Так, у соц. фото-серій. проекті «Історія хвороби» один із найуспішніших на Заході укр. митців Б. Михайлов фіксує андеґраундне буття з його маргіналами та фріками, що опинилося на поверхні буття вже за часів М. Горбачова. Серед прикладів — проектна серія А. Савадова «Донбас-шоколад», що є типовим симулякром соцреаліст. індустр. тематиці. Так, В. Сидоренко зробив своєрід. апґрейд, продемонстрував транзитивну динаміку влас. персонажа, який намагається перемогти тоталітаризм у собі, вийти зі стану позір. приниженості у поставі переможця. У твор. проектах митці фіксують динаміку некомфортності цивілізац. буття, що спонукає шукати нові філос. виміри і сенси Н., який не зникає, а трансформується в ін. неусталені форми протесту. Рух Н. цивілізац. шляхами Європи — це реал. рух новаторства по відношенню до традиції, яку художники заперечували чи всередині себе, чи в суперечках із попередниками, чи в усамітненій репрезентації діалог. форм «я і світ» в усталених худож. формах. Цей рух є не лише незавершеним, а й постійним, оскільки він супроводжує всю суперечність мист. руху як такого.

Л. В. Смирна

Розмір шрифту

Нонконформізм

Нонконформізм у мистецтві

Рекомендована література

Інформація про статтю