Неокласицизм

Визначення і загальна характеристика

Неокласицизм в архітектурі

НЕОКЛАСИЦИ́ЗМ (від нео… і лат. classicus — взір­цевий) — напрям у світовій літературі та мистецтві, пред­ставники якого орієнтувалися на естетичні цін­ності та ідеали античності з характерними для неї темами, мотивами, сюжетами й образами. Див. також «Неокласики».

Неокласицизм в архітектурі — стилістичний напрям, що був роз­по­всюджений у Європі в період роз­витку історичних стилів на межі 19–20 ст. Н. разом з необароко (див. Бароко) та неоренесансом належить до групи т. зв. академічних стилів. У 2-й пол. 18 ст. у більшості європейських країн, зокрема Італії, Іспанії, нім. державах, Польщі, найпоширенішим архіт. стилем залишалося бароко, а у Франції від 17 ст. набув пошире­н­ня новий стиль — класицизм, прибічники якого зверталися до антич. спадщини як до норми й ідеал. зразка. На­прикінці 18 — на поч. 19 ст. почав утверджуватися Н., що мав інтернац., демократ., просвітниц. характер. Термін «Н.» пере­важно використовували у зх. літ-рі. У Сх. Європі цей новий стилістич. напрям називали класицизмом. У століт­ті т. зв. ро­зуму та просвітництва від­кидали традиційні авторитети та шукали нових способів самовираже­н­ня. Цей спосіб був від­найдений в антич. світі, що існував до виникне­н­ня християнства та роз­витку феодал. від­носин. Неокласицистам здавалося, що це був світ споріднених душ, у якому панували демократія й інтелектуальна свобода. Вони намагалися все брати під сумнів і пере­віряти на досвіді. Франц. архітектори жадали героїчного мистецтва, що збіглося б із від­чу­т­тям без­межної індивідуальної свободи, що зро­стало в су­спільстві, та від­образило б їхній оптимізм і впевненість у собі. На формува­н­ня Н. значно вплинули наук. дослідже­н­ня памʼяток старовини у 18 ст. та низка ві­домих археологічних від­крит­тів. Архітектори-неокласицисти, копіюючи античну ордерну систему, прагнули внести й нові мотиви. Зводячи будівлі, зберігали встановлені традиції, звертали особливу увагу на дотрима­н­ня пропорцій і монументальності. Споруди в стилі Н. вирізнялися стриманістю та строгістю, ефектністю та мас­штабністю. Однією з найви­значніших неокласицистич. будівель є Віден. парламент (1873–83, арх. Т. ван Гансен). Н. роз­вивався й у творчості укр. архітекторів, зокрема О. Красносельського (житл. будинок з аптекою, 1916; універмаг, 1935; театр, 1941; усі — Дні­про), П. Альошина (ниніш. Будинок учителя, 1909–12), О. Кобелєва (вищі жін. курси, 1913–14), В. Осьмака (університет. б-ка, 1914–30), М. Шехоніна (кадет. корпус, 1914–16), П. Абросимова та І. Фоміна (будинок ниніш. КМ України, 1936–38), В. Заболотного (будинок ниніш. ВР України, 1936–39; усі — Київ), О. Бекетова (будинок Мед. товариства, 1911; вищі жін. курси, 1914; комерц. ін­ститут, 1914–16; усі — Харків), В. Величка, А. Горохова, В. Естровича та ін.

Літ.: Курбатов В. Я. Подготовка и развитие неоклас­сического стиля // Ста­рые годы. 1911, декабрь; Борисова Е. А., Каж­дан Т. П. Рус­ская архитектура конца 19 — начала 20 века. Москва, 1971; Ясиевич В. Е. Архитектура Украины на рубеже 19–20 веков. К., 1988; Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. К., 1989.

Н. А. Колосова

Неокласицизм у мистецтві

Неокласицизм у мистецтві — напрям в історичному роз­витку пластичних (образотворче, декоративно-ужиткове) мистецтв, спричинений новою хвилею зацікавле­н­ня давніми класичними періодами мистецтва (грецькою та римською античністю). Хронологізація цього напряму в європейській художній культурі має локальні від­мін­ності від­повід­но до історичної динаміки роз­витку мистецьких форм в окремих регіонах і державах. Н. охоплює часові межі серед. 18 — перших десятиліть 19 ст. і вважається естетичною реакцією на надмірності поширеного на той час стилю рококо. Без­посереднім поштовхом до змін у мист. орієнтирах стали великі археол. від­кри­т­тя в антич. містах Геркуланумі та Помпеях, а також наук. праці Й. Вінкельман­на, зокрема «Geschichte der Kunst des Alterthums» («Історія античного мистецтва», Дрезден, 1764). Центром т. зв. неокласицист. реформи став Рим, який активно від­відували митці з різних країн для озна­йомле­н­ня зі спадщиною античності та пере­осмисле­н­ня мист. явищ післяренесанс. Італії. Без­посереднім носієм нових естетичних ідей став нім. живописець А.-Р. Менґс, автор фрески «Парнас» на плафоні вілли Альбані (1762), полотна «Персей та Ан­дромеда» (1778) та ін. Творчо-методол. принципи Н. пере­йняли й ін. митці, що від­відали Рим у цей період, зокрема англ. живописці Б. Вест (ві­доме його полотно «Геркулес на пере­тині шляхів», 1764), Н. Денс (числен­ні живописні порт­рети), Ґ. Гамільтон (полотно «Присяга Брута», 1764, ілюстрації до батал. сцен «Іліади»).

Формальними від­мін­ностями Н. в малярстві і графіці було ретельне, майже документальне, пере­дава­н­ня в композиціях анатомічної будови людського тіла, антуражу, мотивів з архітектурою, деталей одягу персонажів — на під­ставі зна­йдених археол. артефактів. Водночас стильові ріше­н­ня класич. сцен мали роз­повід­но-спрощений характер, що контрастувало з естетикою рококо. Ці засади були близькими до тенденцій в соціокультур. житті, перед­усім ідей Просвітництва та діяльності мислителів-енциклопедистів. В окремих проявах Н. повʼязаний з ідеями соціальних утопій, демократ. форм між­культур. комунікації. Деякі художники, які були носіями ідей Н., стали пере­двісниками романтизму.

Напрям Н. набув значного пошире­н­ня серед митців всієї Європи, зокрема мав прояви і на теренах України. До найві­доміших пред­ставників цього напряму в образотвор. мистецтві належали французи Ж.-Л. Давид, П.-П. Прюдон, А.-Ж. Ґро, італієць П.-Дж. Батоні, швейцарка А. Кауф­фман, українці А. Лосенко, Д. Левицький та В. Боровиковський (жили і працювали у С.-Пе­тербурзі). Опосередков. впливи Н. притаман­ні й окремим ран­нім творам Т. Шевченка.

Неокласицистичні прояви мали місце і в значно пізніших періодах історії світ. образотвор. мистецтва. У перших десятилі­т­тях 20 ст. деякі пред­ставники модернізму (П. Пікас­со, Ж. Брак, Х. Ґріс, С. Далі та ін.) зверталися до антич. мотивів у площині концептуал. і смислових діалогів. Серед укр. митців, у творчості яких проявилася ця тенденція, — М. Дольницька, М. Паращук, І. Бабій, ран­ній М. Глущенко.

Літ.: Українська культура: лекції. 1993; Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. 2001 (обидві — Київ).

Р. М. Яців

Неокласицизм у музиці

Неокласицизм у музиці (Н. у м.) — стилістичний напрям пере­важно між­воєн­ного 20-ліття й остан­нього 40-ліття 20 ст., де стилістика ран­ньокласичного і докласичного, зокрема барокового (див. Бароко) періодів по­єд­нувалася з новими, сучасними виражальними засобами, притаман­ними музиці 20 ст. Поява Н. на поч. 20 ст. викликана заперечною реакцією на романтизм, ім­пресіонізм, модерн/сецесію, символізм, футуризм і повʼязана з антиномічністю культури й потягом до над­індивідуального. У Н. від­бувається своєрідний, подекуди іронічний діалог із минулим. Європейський Н. як стиль є неоднорідним, характеризується універсалізмом, пере­буває в руслі дегуманізації культури, повʼязаний із течією «нова реальність» (Х. Ортеґа-і-Ґас­сет). В укр. літературі Н. — один зі стилів «роз­стріляного Від­родже­н­ня» (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бурґгардт, М. Драй-Хмара та ін.). Муз. маніфест Н. — лист Ф. Бузоні до П. Бекера (1920). Н. у м. про­йшов декілька етапів. Його пред­ставниками вважають Б. Бріт­тена, П. Гіндеміта, Л. Дала­пік­колу, А. Казел­лу, Л. Маліпʼєро, І. Піцет­ті, С. Прокофʼєва, ран­нього Д. Шостаковича, пізніх М. Равеля й М. де Фалью, деяких чл. франц. «шістки» та ін. Риси Н. частково присутні у творчості Б. Бартока, багатьох італ., нім., франц., англ., від 1950–60-х рр. — також рос., зх.-словʼян. та балт. композиторів. Дехто зараховує до «неокласиків» і пред­ставника «класицист. романтизму» Й. Брамса, академістів О. Глазунова, В. дʼЕнді, М. Реґера, К. Сен-Санса, С. Танє­єва, С. Франка, пред­ставника мо­дерну/сецесії Р. Штраус­са. Риси Н. знаходять навіть в окремих творах М. Лисенка, плутаючи Н. із 2-ю хвилею класицизму, академізмом чи модерном/сецесією. В Україні Н. про­йшов 2 етапи — 1-й датовано 1915–39, а 2-й — від 1965. Перші зразки укр. Н. виникли за межами України у творчості І. Стравинського (1915), класицист. і барок. моделі. У Зх. Україні окремі елементи Н. характерні для творів між­воєн. 20-ліття В. Барвінського, В. П. Задерацького, М. Колес­си, Н. Нижанківського, А. Рудницького та Ю. Коф­флера; на теренах більшов. України через ві­домі естет. заборони Н. зʼявився із запізне­н­ням. У серед. 1960-х рр. його 2-й етап роз­почав М. Скорик, хоча окремі риси спо­стерігалися ще в 1920-х рр. (В. Фемеліді) і 1950-х рр. (Г. Таранов). Най­яскравіше 2-й етап Н. виявився в 1960–90-х рр. в окремих муз.-сценіч., симф., хор., вокал. та камерно-інструм. творах З. Алмаші, В. Балея, В. Бібика, А. Білошицького, Б. Буєвського, Я. Верещагіна, Г. Гаврилець, В. Гончаренка, Л. Грабовського, В. Губаренка, В. Губи, О. Ґрінберґа, М. Денисенко, Л. Дичко, В. Зубицького, О. Зуєва, В. Іванова, Ю. Іщенка, В. Камінського, І. Карабиця, Ж. і Л. Колодубів, О. Козаренка, Є. Льонка, Вʼячеслава Назарова, Вадима Ніколаєва, М. Оскоменко-Парулави, В. Пацери, В. Птушкіна, Г. Саська, В. Сильвестрова, Є. Станковича, М. Старицького, Т. Стасюк, В. Степурка, І. Стецюка, Я. Фрейдліна, Л. Хитряк, К. Цепколенко, Ю. Шамо, Ю. Шевченка, В. Шумейка, М. Шуха, І. Щербакова, О. Щетинського, О. Яковчука, П. Яровинського та ін. Укр. композитори «осучаснювали» класицист. і барок. жанри (насамперед партитуру) й форми, зверталися до особливостей своєї нац. муз. мови (зокрема поліфонії), поширених у добу барок. інструментів (напр., клавесина, органа), використовували особливості жанрів concertо grosso й sinfonia concertantе, від­роджували й оновлювали традиції канту, партес. співу, укр. хор. цикліч. концерту 18 ст., шкіл. драми, римо-катол. і проте­стант. богослужб. жанрів та ін. На від­міну від зх. Н., його укр. різновид нерідко по­значений укр. нац. ви­значеністю, своєрідно по­єд­нується з неофольклоризмом. На­прикінці 1940-х — у 1950-х рр. К. Вернер, К. Вестфаль, К. Лаукс та ін. (згодом в Україні — І. Юдкін-Ріпкун) ввели поня­т­тя «музичне необароко» — у музиці близькоспоріднену (в укр. — майже ідентичну) з Н. течію, по­значену зверне­н­ням композиторів до особливостей музики бароко (від­повід. про­грамності, жанрів, форм, добахів. і бахів. поліфонії, ін. аспектів муз. мови) у сполучен­ні з виражал. засобами 20 ст. (за образ. висловом С. Прокофʼєва щодо музики І. Стравинського, «бахізми з фальшивізмами»). Багато хто вважає це поня­т­тя складовою Н. У деяких ін. видах мистецтва, напр., образотвор., арх-рі тощо чітко від­діляють необароко від Н. Тенденції необароко, що про­ступають на вербал., формал. та муз.-мовному рівнях, знаходять чи не у всіх європ. композитор. школах 20 ст. — творчості між­воєн. 20-ліття Б. Бартока, Б. Бріт­тена, П. Гіндеміта, Д. Мійо, А. Онеґ­ґера, А. Рус­селя, згодом — В. Баркаускаса, Т. Берда, С. Губайдуліної, Е. Денисова, М. Кондрацького, В. Лютославського, Б. Мартіну, Р. Палестера, А. Тансмана, Д. Шостаковича, А. Шнітке, Р. Щедріна, Ю. Юзелюнаса та ін. Існує думка, що укр. муз. культурі більш притаман­не необароко, ніж Н., оскільки їй ближче emotio, ніж ratio. Дехто вважає, що в Україні 1971 муз. необароко від­крив І. Карабиць (хор. концерт «Сад божествен­них пісень» на сл. Г. Сковороди). Після 1960-х рр. ця течія виявилася в окремих муз.-сценіч., симф., хор., вокал. та камерно-інструм. творах на­званих вище укр. композиторів, напр., В. Бібика, В. Губаренка, В. Зубицького, В. Камінського, О. Козаренка, Л. Колодуба, М. Ско­рика, Є. Станковича. Деякі дослідники вбачають риси необароко також у творах (пере­важно 1920–30-х рр.) В. П. Задерацького, М. Колес­си, В. Косенка, С. Лукіянович-Туркевич, Н. Нижанківського та Є. Юцевича. До необароко також включають твори академ. музики, написані на моно­граму BACH (хоча вони існують також поза роз­глянутою течією), окремі джаз. і рок-композиції в укр. і світ. музиці (зокрема різновид необароко під на­звою Ba­roque-Rock).

Літ.: T. W. Adorno. Philosophie der neuen Musik. Tübingen, 1949; H. Stukenschmidt. Neue Musik. Berlin, 1951; Житомирский Д. К истории музыкального «клас­сицизма» ХХ века // Запад. искус­ство. ХХ век. Мос­ква, 1978; Михайлов М. Стиль в музыке. Ленин­град, 1981; Раабен Л. Еще раз о неоклас­сицизме // История и современ­ность. Ленин­град, 1981; Зинькевич Е. Динамика обновления: Украинская симфония на современ­ном этапе в свете традиции и новаторства (1970-е — начало 80-х годов). К., 1986; Ігнатенко М. Генезис сучасного художнього мисле­н­ня. К., 1986; Варунц В. Музыкальный неоклас­сицизм: Истор. очерки. Москва, 1988; Макаров А. Світло українського бароко. К., 1994; Наливайко Д. Український неокласицизм і класицизм // Наук. зап. Нац. університету «Києво-Могилян. академія»: Філологія. К., 1998. Т. 1; Кияновська Л. Стильова еволюція галицької музичної культури ХІХ–ХХ ст. Т., 2000; Калениченко А. Музична нео- і постстилістика: спроба систематизації // Муз. україністика: сучас. вимір. К., 2004. Вип. 1; Рябоконева М. К во­просу о специфике музыкаль­ного неоклас­сицизма // Київ. музико­­знавство: Культурологія та мистецтво­­знавство. К., 2010. Вип. 34.

А. П. Калениченко

Неокласицизм у кіно

Неокласицизм у кіно виявився лише фрагментарно, перед­усім в апелюван­ні до предметних символів класичних епох. Основною причиною цього є те, що поява і роз­виток Н. в інших видах мистецтва збіглися в часі з появою самого кіно, яке ще не мало власної мистецької класики і від­повід­но рефлексій щодо власної історії. До проявів Н. у кіно варто від­нести пере­важно італ. істор. фільми у жанрі «пеплум» (лат. рeplum, від грец. pe/plov; у Давньому Римі — жін. верх. одяг без рукавів), до якого зараховують італ. фільми, відзняті на матеріалі Давнього Риму та іноді давньогрец. міфології, а також сюжети Старого Заповіту. У фільмах Дж. Пастроне («Кабірія», 1914; «Мау­їста», 1919), М. Казеріні («Ос­тан­ні дні Помпеїв», «Нерон та Агрипина»; обидва — 1913), Е. Ґуац­цоні («Камо грядеші?», 1912; «Марк Антоній і Клеопатра», 1913), К. Ґал­лоне («Остан­ні дні Помпеїв», 1926) простежуються спроби формува­н­ня стилю, що спирається на класичні цін­ності і стилістики й, водночас, пропонує при­йоми, вже напрацьовані у модер. стилях в ін. видах мистецтва. Долучився до роз­витку подіб. явищ і Гол­лівуд. У «Нетерпимості» (1916, реж. Д. Ґріф­фіт), зробленій під впливом «Кабірії», постають грандіозні за мас­штабами зйомки епізоди минулого, з від­творе­н­ням фрагментів класич. архітектури та скульптури. У на­ступні десятилі­т­тя певний роз­виток подіб. стильових установок простежується в амер. фільмах «Бен-Гур» (1959, реж. В. Вайлер), «Спартак» (реж. С. Кубрик), «Клеопат­ра» (реж. Дж. Манкевич; обидва — 1963).

Елементи Н. частково виявляються й у нім. кіно 1920–40-х рр., з їх апелюва­н­ням до класич. образів та неодмін­но великих наратив. кон­струкцій. Прикладом остан­нього є фільм «Нібелунги» (1924, реж. Ф. Ланґ) за мотивами середньовіч. епіч. поеми «Пісня про Нібелунгів» — пʼятигодин­на фреска, що моделює модер. міф про істор. минуле нації (картина, що справила великий вплив на світ. кіно, зокрема й фільм «Звенигора», 1927, реж. О. Довженко). Ін. прикладом є докум. фільми часів Третього райху «Тріумф волі» (1935) та «Олімпія» (1938; обидва — реж. Л. Ріфеншталь). Один із лейтмотивів «Олімпії» — асоціативне зі­ставле­н­ня 11-х Олімпійських ігор 1936 у Берліні та класич. ігор у Давній Греції, формува­н­ня уявле­н­ня про нову Німеч­чину як модернізацію класич. антич. зразків та образів.

Прикладом епізодич. прояву Н. рад. та укр. кіно є фільм «Суворий юнак» (1935, реж. А. Роом, за сценарієм Ю. Олеші), який невипадково порівнюють з «Олімпією»: «В 1936 році, коли на екранах фашистської Німеч­чини зʼяв­ляється “Олімпія” Лені Ріфен­шталь, в Радянському Союзі Абрам Роом завершує зйомки “Суворого юнака”. “Олімпія” — це пое­тизована хроніка ХІ Олімпійських ігор в Берліні, фільм Роома — світла казка про комуністичне майбутнє. І в першому, і в другому фільмах античність слугує візуальною домінантою» (О. Толстик). Класичні візуал. образи постають як прообраз близького комуніст. майбутнього. Однак така «по­спішність» на­ближе­н­ня до утопії збентежила владу, фільм було заборонено. Надалі рад. кіномитці значно обережніше спів­ставляли образи минулого і сьогоде­н­ня.

Літ.: Блюмбаум А. Оживающая статуя и воплощен­ная музыка: контекс­ты «Строгого юноши» // Новое лит. обозрение. 2008. № 89.

С. В. Тримбач

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю