Неокласицизм

Неокласицизм в архітектурі

НЕОКЛАСИЦИ́ЗМ (від нео… і лат. classicus — взірцевий) — напрям у світовій літературі та мистецтві, представники якого орієнтувалися на естетичні цінності та ідеали античності з характерними для неї темами, мотивами, сюжетами й образами. Див. також «Неокласики».

Неокласицизм в архітектурі — стилістичний напрям, що був розповсюджений у Європі в період розвитку історичних стилів на межі 19–20 ст. Н. разом з необароко (див. Бароко) та неоренесансом належить до групи т. зв. академічних стилів. У 2-й пол. 18 ст. у більшості європейських країн, зокрема Італії, Іспанії, нім. державах, Польщі, найпоширенішим архіт. стилем залишалося бароко, а у Франції від 17 ст. набув поширення новий стиль — класицизм, прибічники якого зверталися до антич. спадщини як до норми й ідеал. зразка. Наприкінці 18 — на поч. 19 ст. почав утверджуватися Н., що мав інтернац., демократ., просвітниц. характер. Термін «Н.» переважно використовували у зх. літ-рі. У Сх. Європі цей новий стилістич. напрям називали класицизмом. У столітті т. зв. розуму та просвітництва відкидали традиційні авторитети та шукали нових способів самовираження. Цей спосіб був віднайдений в антич. світі, що існував до виникнення християнства та розвитку феодал. відносин. Неокласицистам здавалося, що це був світ споріднених душ, у якому панували демократія й інтелектуальна свобода. Вони намагалися все брати під сумнів і перевіряти на досвіді. Франц. архітектори жадали героїчного мистецтва, що збіглося б із відчуттям безмежної індивідуальної свободи, що зростало в суспільстві, та відобразило б їхній оптимізм і впевненість у собі. На формування Н. значно вплинули наук. дослідження пам’яток старовини у 18 ст. та низка відомих археологічних відкриттів. Архітектори-неокласицисти, копіюючи античну ордерну систему, прагнули внести й нові мотиви. Зводячи будівлі, зберігали встановлені традиції, звертали особливу увагу на дотримання пропорцій і монументальності. Споруди в стилі Н. вирізнялися стриманістю та строгістю, ефектністю та масштабністю. Однією з найвизначніших неокласицистич. будівель є Віден. парламент (1873–83, арх. Т. ван Гансен). Н. розвивався й у творчості укр. архітекторів, зокрема О. Красносельського (житл. будинок з аптекою, 1916; універмаг, 1935; театр, 1941; усі — Дніпро), П. Альошина (ниніш. Будинок учителя, 1909–12), О. Кобелєва (вищі жін. курси, 1913–14), В. Осьмака (університет. б-ка, 1914–30), М. Шехоніна (кадет. корпус, 1914–16), П. Абросимова та І. Фоміна (будинок ниніш. КМ України, 1936–38), В. Заболотного (будинок ниніш. ВР України, 1936–39; усі — Київ), О. Бекетова (будинок Мед. товариства, 1911; вищі жін. курси, 1914; комерц. інститут, 1914–16; усі — Харків), В. Величка, А. Горохова, В. Естровича та ін.

Н. А. Колосова

Неокласицизм у мистецтві

Неокласицизм у мистецтві — напрям в історичному розвитку пластичних (образотворче, декоративно-ужиткове) мистецтв, спричинений новою хвилею зацікавлення давніми класичними періодами мистецтва (грецькою та римською античністю). Хронологізація цього напряму в європейській художній культурі має локальні відмінності відповідно до історичної динаміки розвитку мистецьких форм в окремих регіонах і державах. Н. охоплює часові межі серед. 18 — перших десятиліть 19 ст. і вважається естетичною реакцією на надмірності поширеного на той час стилю рококо. Безпосереднім поштовхом до змін у мист. орієнтирах стали великі археол. відкриття в антич. містах Геркуланумі та Помпеях, а також наук. праці Й. Вінкельманна, зокрема «Geschichte der Kunst des Alterthums» («Історія античного мистецтва», Дрезден, 1764). Центром т. зв. неокласицист. реформи став Рим, який активно відвідували митці з різних країн для ознайомлення зі спадщиною античності та переосмислення мист. явищ післяренесанс. Італії. Безпосереднім носієм нових естетичних ідей став нім. живописець А.-Р. Менґс, автор фрески «Парнас» на плафоні вілли Альбані (1762), полотна «Персей та Андромеда» (1778) та ін. Творчо-методол. принципи Н. перейняли й ін. митці, що відвідали Рим у цей період, зокрема англ. живописці Б. Вест (відоме його полотно «Геркулес на перетині шляхів», 1764), Н. Денс (численні живописні портрети), Ґ. Гамільтон (полотно «Присяга Брута», 1764, ілюстрації до батал. сцен «Іліади»).

Формальними відмінностями Н. в малярстві і графіці було ретельне, майже документальне, передавання в композиціях анатомічної будови людського тіла, антуражу, мотивів з архітектурою, деталей одягу персонажів — на підставі знайдених археол. артефактів. Водночас стильові рішення класич. сцен мали розповідно-спрощений характер, що контрастувало з естетикою рококо. Ці засади були близькими до тенденцій в соціокультур. житті, передусім ідей Просвітництва та діяльності мислителів-енциклопедистів. В окремих проявах Н. пов’язаний з ідеями соціальних утопій, демократ. форм міжкультур. комунікації. Деякі художники, які були носіями ідей Н., стали передвісниками романтизму.

Напрям Н. набув значного поширення серед митців всієї Європи, зокрема мав прояви і на теренах України. До найвідоміших представників цього напряму в образотвор. мистецтві належали французи Ж.-Л. Давид, П.-П. Прюдон, А.-Ж. Ґро, італієць П.-Дж. Батоні, швейцарка А. Кауффман, українці А. Лосенко, Д. Левицький та В. Боровиковський (жили і працювали у С.-Петербурзі). Опосередков. впливи Н. притаманні й окремим раннім творам Т. Шевченка.

Неокласицистичні прояви мали місце і в значно пізніших періодах історії світ. образотвор. мистецтва. У перших десятиліттях 20 ст. деякі представники модернізму (П. Пікассо, Ж. Брак, Х. Ґріс, С. Далі та ін.) зверталися до антич. мотивів у площині концептуал. і смислових діалогів. Серед укр. митців, у творчості яких проявилася ця тенденція, — М. Дольницька, М. Паращук, І. Бабій, ранній М. Глущенко.

Р. М. Яців

Неокласицизм у музиці

Неокласицизм у музиці (Н. у м.) — стилістичний напрям переважно міжвоєнного 20-ліття й останнього 40-ліття 20 ст., де стилістика ранньокласичного і докласичного, зокрема барокового (див. Бароко) періодів поєднувалася з новими, сучасними виражальними засобами, притаманними музиці 20 ст. Поява Н. на поч. 20 ст. викликана заперечною реакцією на романтизм, імпресіонізм, модерн/сецесію, символізм, футуризм і пов’язана з антиномічністю культури й потягом до надіндивідуального. У Н. відбувається своєрідний, подекуди іронічний діалог із минулим. Європейський Н. як стиль є неоднорідним, характеризується універсалізмом, перебуває в руслі дегуманізації культури, пов’язаний із течією «нова реальність» (Х. Ортеґа-і-Ґассет). В укр. літературі Н. — один зі стилів «розстріляного Відродження» (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бурґгардт, М. Драй-Хмара та ін.). Муз. маніфест Н. — лист Ф. Бузоні до П. Бекера (1920). Н. у м. пройшов декілька етапів. Його представниками вважають Б. Бріттена, П. Гіндеміта, Л. Далапікколу, А. Казеллу, Л. Маліп’єро, І. Піцетті, С. Прокоф’єва, раннього Д. Шостаковича, пізніх М. Равеля й М. де Фалью, деяких чл. франц. «шістки» та ін. Риси Н. частково присутні у творчості Б. Бартока, багатьох італ., нім., франц., англ., від 1950–60-х рр. — також рос., зх.-слов’ян. та балт. композиторів. Дехто зараховує до «неокласиків» і представника «класицист. романтизму» Й. Брамса, академістів О. Глазунова, В. д’Енді, М. Реґера, К. Сен-Санса, С. Танєєва, С. Франка, представника модерну/сецесії Р. Штраусса. Риси Н. знаходять навіть в окремих творах М. Лисенка, плутаючи Н. із 2-ю хвилею класицизму, академізмом чи модерном/сецесією. В Україні Н. пройшов 2 етапи — 1-й датовано 1915–39, а 2-й — від 1965. Перші зразки укр. Н. виникли за межами України у творчості І. Стравинського (1915), класицист. і барок. моделі. У Зх. Україні окремі елементи Н. характерні для творів міжвоєн. 20-ліття В. Барвінського, В. П. Задерацького, М. Колесси, Н. Нижанківського, А. Рудницького та Ю. Коффлера; на теренах більшов. України через відомі естет. заборони Н. з’явився із запізненням. У серед. 1960-х рр. його 2-й етап розпочав М. Скорик, хоча окремі риси спостерігалися ще в 1920-х рр. (В. Фемеліді) і 1950-х рр. (Г. Таранов). Найяскравіше 2-й етап Н. виявився в 1960–90-х рр. в окремих муз.-сценіч., симф., хор., вокал. та камерно-інструм. творах З. Алмаші, В. Балея, В. Бібика, А. Білошицького, Б. Буєвського, Я. Верещагіна, Г. Гаврилець, В. Гончаренка, Л. Грабовського, В. Губаренка, В. Губи, О. Ґрінберґа, М. Денисенко, Л. Дичко, В. Зубицького, О. Зуєва, В. Іванова, Ю. Іщенка, В. Камінського, І. Карабиця, Ж. і Л. Колодубів, О. Козаренка, Є. Льонка, В’ячеслава Назарова, Вадима Ніколаєва, М. Оскоменко-Парулави, В. Пацери, В. Птушкіна, Г. Саська, В. Сильвестрова, Є. Станковича, М. Старицького, Т. Стасюк, В. Степурка, І. Стецюка, Я. Фрейдліна, Л. Хитряк, К. Цепколенко, Ю. Шамо, Ю. Шевченка, В. Шумейка, М. Шуха, І. Щербакова, О. Щетинського, О. Яковчука, П. Яровинського та ін. Укр. композитори «осучаснювали» класицист. і барок. жанри (насамперед партитуру) й форми, зверталися до особливостей своєї нац. муз. мови (зокрема поліфонії), поширених у добу барок. інструментів (напр., клавесина, органа), використовували особливості жанрів concertо grosso й sinfonia concertantе, відроджували й оновлювали традиції канту, партес. співу, укр. хор. цикліч. концерту 18 ст., шкіл. драми, римо-катол. і протестант. богослужб. жанрів та ін. На відміну від зх. Н., його укр. різновид нерідко позначений укр. нац. визначеністю, своєрідно поєднується з неофольклоризмом. Наприкінці 1940-х — у 1950-х рр. К. Вернер, К. Вестфаль, К. Лаукс та ін. (згодом в Україні — І. Юдкін-Ріпкун) ввели поняття «музичне необароко» — у музиці близькоспоріднену (в укр. — майже ідентичну) з Н. течію, позначену зверненням композиторів до особливостей музики бароко (відповід. програмності, жанрів, форм, добахів. і бахів. поліфонії, ін. аспектів муз. мови) у сполученні з виражал. засобами 20 ст. (за образ. висловом С. Прокоф’єва щодо музики І. Стравинського, «бахізми з фальшивізмами»). Багато хто вважає це поняття складовою Н. У деяких ін. видах мистецтва, напр., образотвор., арх-рі тощо чітко відділяють необароко від Н. Тенденції необароко, що проступають на вербал., формал. та муз.-мовному рівнях, знаходять чи не у всіх європ. композитор. школах 20 ст. — творчості міжвоєн. 20-ліття Б. Бартока, Б. Бріттена, П. Гіндеміта, Д. Мійо, А. Онеґґера, А. Русселя, згодом — В. Баркаускаса, Т. Берда, С. Губайдуліної, Е. Денисова, М. Кондрацького, В. Лютославського, Б. Мартіну, Р. Палестера, А. Тансмана, Д. Шостаковича, А. Шнітке, Р. Щедріна, Ю. Юзелюнаса та ін. Існує думка, що укр. муз. культурі більш притаманне необароко, ніж Н., оскільки їй ближче emotio, ніж ratio. Дехто вважає, що в Україні 1971 муз. необароко відкрив І. Карабиць (хор. концерт «Сад божественних пісень» на сл. Г. Сковороди). Після 1960-х рр. ця течія виявилася в окремих муз.-сценіч., симф., хор., вокал. та камерно-інструм. творах названих вище укр. композиторів, напр., В. Бібика, В. Губаренка, В. Зубицького, В. Камінського, О. Козаренка, Л. Колодуба, М. Скорика, Є. Станковича. Деякі дослідники вбачають риси необароко також у творах (переважно 1920–30-х рр.) В. П. Задерацького, М. Колесси, В. Косенка, С. Лукіянович-Туркевич, Н. Нижанківського та Є. Юцевича. До необароко також включають твори академ. музики, написані на монограму BACH (хоча вони існують також поза розглянутою течією), окремі джаз. і рок-композиції в укр. і світ. музиці (зокрема різновид необароко під назвою Baroque-Rock).

А. П. Калениченко

Неокласицизм у кіно

Неокласицизм у кіно виявився лише фрагментарно, передусім в апелюванні до предметних символів класичних епох. Основною причиною цього є те, що поява і розвиток Н. в інших видах мистецтва збіглися в часі з появою самого кіно, яке ще не мало власної мистецької класики і відповідно рефлексій щодо власної історії. До проявів Н. у кіно варто віднести переважно італ. істор. фільми у жанрі «пеплум» (лат. рeplum, від грец. pe/plov; у Давньому Римі — жін. верх. одяг без рукавів), до якого зараховують італ. фільми, відзняті на матеріалі Давнього Риму та іноді давньогрец. міфології, а також сюжети Старого Заповіту. У фільмах Дж. Пастроне («Кабірія», 1914; «Мауїста», 1919), М. Казеріні («Останні дні Помпеїв», «Нерон та Агрипина»; обидва — 1913), Е. Ґуаццоні («Камо грядеші?», 1912; «Марк Антоній і Клеопатра», 1913), К. Ґаллоне («Останні дні Помпеїв», 1926) простежуються спроби формування стилю, що спирається на класичні цінності і стилістики й, водночас, пропонує прийоми, вже напрацьовані у модер. стилях в ін. видах мистецтва. Долучився до розвитку подіб. явищ і Голлівуд. У «Нетерпимості» (1916, реж. Д. Ґріффіт), зробленій під впливом «Кабірії», постають грандіозні за масштабами зйомки епізоди минулого, з відтворенням фрагментів класич. архітектури та скульптури. У наступні десятиліття певний розвиток подіб. стильових установок простежується в амер. фільмах «Бен-Гур» (1959, реж. В. Вайлер), «Спартак» (реж. С. Кубрик), «Клеопатра» (реж. Дж. Манкевич; обидва — 1963).

Елементи Н. частково виявляються й у нім. кіно 1920–40-х рр., з їх апелюванням до класич. образів та неодмінно великих наратив. конструкцій. Прикладом останнього є фільм «Нібелунги» (1924, реж. Ф. Ланґ) за мотивами середньовіч. епіч. поеми «Пісня про Нібелунгів» — п’ятигодинна фреска, що моделює модер. міф про істор. минуле нації (картина, що справила великий вплив на світ. кіно, зокрема й фільм «Звенигора», 1927, реж. О. Довженко). Ін. прикладом є докум. фільми часів Третього райху «Тріумф волі» (1935) та «Олімпія» (1938; обидва — реж. Л. Ріфеншталь). Один із лейтмотивів «Олімпії» — асоціативне зіставлення 11-х Олімпійських ігор 1936 у Берліні та класич. ігор у Давній Греції, формування уявлення про нову Німеччину як модернізацію класич. антич. зразків та образів.

Прикладом епізодич. прояву Н. рад. та укр. кіно є фільм «Суворий юнак» (1935, реж. А. Роом, за сценарієм Ю. Олеші), який невипадково порівнюють з «Олімпією»: «В 1936 році, коли на екранах фашистської Німеччини з’являється “Олімпія” Лені Ріфеншталь, в Радянському Союзі Абрам Роом завершує зйомки “Суворого юнака”. “Олімпія” — це поетизована хроніка ХІ Олімпійських ігор в Берліні, фільм Роома — світла казка про комуністичне майбутнє. І в першому, і в другому фільмах античність слугує візуальною домінантою» (О. Толстик). Класичні візуал. образи постають як прообраз близького комуніст. майбутнього. Однак така «поспішність» наближення до утопії збентежила владу, фільм було заборонено. Надалі рад. кіномитці значно обережніше співставляли образи минулого і сьогодення.

С. В. Тримбач