Неоромантизм

Визначення і загальна характеристика

НЕОРОМАНТИ́ЗМ (від нео… і романтизм) — стильовий напрям у культурі, літературі, мистецтві та соціогуманітарних науках, який традиційно повʼязують із модерністсь­кими реакціями на позитивізм і натуралізм кінця 19 — початку 20 століть. Водночас культурні й інтелектуальні контекс­ти появи неоромантиків значно багатші й полівимірні, ніж пред­ставлена опозиція до певних напрямів чи стильових утворень.

Н. виник в умовах го­строї кризи сцієнтизму та широкого роз­по­всюдже­н­ня духовного нігілізму в європейській культурі (їх часто характеризують метафоричною формулою «загибель бо­гів»). У широкому сенсі Н. сполучив різноманітні інтелектуальні реакції науковців, письмен­ників, митців на масову інтернаціоналізацію культури, по­всюдну соціалізацію життя, пошире­н­ня ліберальних цін­ностей, зокрема етичних на­станов у дусі прагматичного індивідуалізму й атомізації су­спільного буття на зламі 19–20 ст. З такої мінливої, майже калейдо­скопічної зміни контекс­тів висвітле­н­ня Н. по­стає як самобутня інтелектуальна опозиція, духовний бунт проти тотальності космополітичного проекту модерну й водночас як його неодмін­на складова.

Синхрон­ні та діахрон­ні звʼяз­ки Н. з романтичними ідеями і концептами вирізняються над­звичайною складністю, строкатістю й суперечливістю. Вони навʼязують різноманітні, часом не­звичні інтелектуальні сполуче­н­ня з ін. культурними і дослідницькими практиками. Н. пред­ставлений у концепціях «надлюдини» і «волі до влади» Ф.-В. Ніцше, расових теоріях Ж.-А. де Ґобіно, міфол. естетиці Р. Ваґнера, реліг. філософії М. Бердяєва, анархо-синдикаліст. доктринах Ж. Сореля, психол. візіях «еволюції народів та мас» Ґ. Ле Бона, модерніст. інтер­претаціях «бунту мас» Х. Ортеґи-і-Ґас­сета та у твор. доробку багатьох ін. європ. мислителів кін. 19 — поч. 20 ст.

За­звичай Н. локалізують культурою добою Fin de Siècle (франц. — кінець столі­т­тя) у країнах Зх. Європи, а у російській проекції — культурною епохою, яку метафорично по­значають як Срібний вік (1890–1920). Утім, неоромантичні мотиви побутують у творчості багатьох європ. інтелектуалів упродовж усього 20 ст. Н. продукував поверне­н­ня до ідеалістичних, ір­раціональних стратегій поясне­н­ня історичного буття, інтуїтивного способу мисле­н­ня. Проте такий поворот не був всеохоплюючим — неоромантичні візії історії спиралися на своєрідну еклектичну мішанину елементів позитивізму, романтизму, неокантіанства, дарвінізму, віталізму, расових та соціологічних теорій кін. 19 — поч. 20 ст.

Неоромантична героїзація минувшини істотно від­різняється від старого романтичного «культу героїв» (напр., концепції англ. історика Т. Карлейля). Адже традиційний конфлікт колективних і персональних героїв у неоромант. історіописан­ні транс­формувався у своєрідне конфронтац. поле, на якому змагаються різні соц. верстви, прошарки, групи. Причому ця кон­фронтація за­звичай пред­ставлена у ви­гляді персоніфікації істор. діячів, які формулюють та ре­презентують стихійні хоті­н­ня, інстинкти, колективну волю, емоц. пере­жива­н­ня певних соц. спільнот. З такої пер­спективи неоромант. сцена істор. дійства набуває не тільки містич., іррац., а й частково соціол. забарвле­н­ня. Тому акт дії в неоромант. ре­презентації минулого є інтер­актив. сполуче­н­ням політ., соц., екон., ін­ституц., психол., культур., реліг., індивід. та ін. чин­ників. У студіях неоромантиків персон. герой ви­ступає на істор. сцені як ре­презентант певної сусп. ідеї, рупор колектив. прагнень і почувань, що від­ображають конечність соц. і нац. буття.

Винятк. здібності, геніальність чи прові­денцій. дар «великої людини» полягає у її месіан. при­значен­ні — осягнути і подолати суперечності між колектив., груповими мріями та похмурою дійсністю. Неоромант. герой покликаний мобілізувати маси, прищепити їм волюнтарист. прагне­н­ня і пере­бороти на­строї дека­дансу на зламі 19–20 ст. Така героїзація історії пред­ставляла не­звичну мішанину позитивізму, ір­раціоналізму, віталізму та елементів «соц. механіки» в дусі концепцій В. Парето, Ґ. Моски, Р. Міхельса, Е. Дюркга­йма, М. Вебера та ін. Неоромант. персоналізація історії спричинила й числен­ні рефлексії щодо побуту­ван­ня й при­значе­н­ня гол. героїв на арені минувшини. Неоромантики майже ототожнювали істор. особистість із сусп. ідеалом, зокрема пере­творювали на своєрід. спосіб автор. самовираже­н­ня у контекс­ті нестрим. потягу до ідеального. Їхнє прагне­н­ня до інтуїтивізму зорієнтоване на роз­кри­т­тя всього потенціалу люд. буття як у соц., так і в нац., культур. і реліг. площинах. Вони породжували числен­ні саморефлексії щодо сусп., культур. та інтелектуал. ролі мислителя в добу великих зрушень і пере­творень, навʼязували зі­ставле­н­ня особи автора як творця неоромант. візії минувшини з духов. при­значе­н­ням його персон. героя тощо.

Н. потребував і особливих, специфіч. умов для своєї ретро­спектив. чи футурист. реалізації, зокрема акцентува­н­ня уваги на кризових, пере­ломних істор. епохах. Неоромант. історіописа­н­ня вирізняється гострими, динам., інколи провока­тив. сюжетами. Новітнє впровадже­н­ня персон. і колектив. героїв на істор. авансцену, хоч і на соціол. під­кладці, вимагало окресле­н­ня канонів їхнього побутува­н­ня, тому неоромантики у своїй творчості продукували від­родже­н­ня етично-морал. цін­ностей (віра, гідність, мораль, обовʼязок, правда, сві­домість, честь, воля, жертва, ідея, ідеал, посвята, сила, слава тощо) й культу почут­тів. Вони ви­ступали як своєрідні мірила вартості цієї версії історіописа­н­ня, що разюче контрастувала з космополіт. світом поч. 20 ст. із його утилітар. стандартами. Н. продукував пошире­н­ня символіст. естетики з її модерніст. образами, зокрема темами міфу, волі та волюнтаризму в історії. Недаремно Н. у культур. і мист. від­ноше­н­нях часто по­єд­нують з авангардизмом, декадентством, екс­пресіонізмом, ім­пресіонізмом, футуризмом, символізмом. Н. приваблював багатьох європ. мислителів, оскільки створював широкі можливості для роз­маїтих інтелектуал. та культурниц. мутацій.

Так, хаотичні й роз­миті засади Н. спричинили модерну актуалізацію різноманіт. версій ві­домих політ. проектів: від консе­рватизму (В. Липинський) до анархізму (Ж. Сорель). Н. як своєрід. стиль мисле­н­ня становив знач. інтерес для інтелектуалів, які ре­презентували т. зв. недерж. нації Європи, зокрема у польс. історіо­графії поч. 20 ст. неоромант. візії історії пред­ставлені у працях Ш. Аскеназі, О.-М. Бальцера, С. Закшевського, В. Конопчинського, С.-М. Кутшеби, К. По­тканьського, В. Собєського та ін. Н. давав змогу не тільки істотно оновити проекти «вина­йде­н­ня» нац.-державниц. традицій, а й актуалізував спроби пошуку свого місця в системі європ. модерну. Крім того, неоромант. кон­струкції нац. історій індивідуалізували та диференціювали уявле­н­ня про минувшину, акцентували увагу на її непо­вторності й своєрідності, абсолютизували риси унікальності, генерували нові соціокультурні імпульси, інтелектуал. зразки і світо­глядні орієнтири для громадськості поневолених народів, формулювали оптиміст. на­станови, врешті-решт, провокували креа­тивне, динам. пере­осмисле­н­ня циркулюючих теорій та концепцій.

В українському історіописан­ні Н. пред­ставлений державницьким напрямом 1-ї третини 20 ст. (В. Липинський, С. Томашівський та ін.). Так, неоромантична візія національної історії В. Липинського складається з низки інтелектуальних компонентів: культ «жертвен­них героїв» і «великої людини» із соц., іррац. і психол. мотивацією їхньої діяльності, ав­тор. саморефлексії щодо ролі особистості в історії (приховане спів­від­несе­н­ня з по­ста­т­тю С.-М. Кричевського, роз­думи про при­значе­н­ня письмен­ника-теоретика в «Листах до братів-хліборобів»), морально-етичні канони побутува­н­ня персон. і колектив. героїв, які водночас є мірилами вартості минувшини (жертва, ідея, ідеал, мучеництво, са­мобут., майже лицар. кодекс честі), символіст. естетика (степ–плуг, Схід–Захід, кочівник–хлібороб, Хам–Яфет), ідеї міфу та міфотворчості («Пере­яслав. легенда»), волі та волюнтаризму, сили й наси­л­ля, термінол. мутації низки понять («традиція», «слово», «класократія», «аристократія»), специфіч. дослідниц. інструментарій (психологізація, ір­раціоналізм, інтуїтивне проникне­н­ня) тощо. Водночас неоромант. кон­струкція нац. історії В. Липинського спирається на змага­н­ня, взаємодоповне­н­ня кількох парадигмат. під­ходів, з пер­спективи яких побутува­н­ня істор. людини роз­глядають у 2-х пере­хрес. системах — природі та су­спільстві. Найпов­ніше візія В. Липинського ре­презентована в оригін. тлумачен­ні органіцизму на основі іррац. («воля однієї людини») та метафіз. («дух нації») складових і в контекс­ті геогр., природн., соціокультур. і геополіт. теренів побутува­н­ня «органіч. сполуки» («організму»), зрештою у його цикліч. пред­ставлен­ні істор. руху (демократія–охлократія–класократія).

В українській літературі Н. циркулює у творах цілої низки прозаїків і поетів, перед­усім Лесі Українки. З цим напрямом ототожнюють «романтику вітаїзму» Миколи Хвильового, неоромантичні складові присутні у творах літераторів 1920-х рр. О. Влизька, М. Йогансена, В. Під­могильного, Ю. Яновського, а також поза межами УРСР, зокрема у творах Ю. Липи, О. Теліги, Олега Ольжича та ін. М. Зеров навіть об­стоював думку, що в українській літературі поч. 20 ст. утвердилася «діярхія стилів» — Н. і неореалізму. У світовій літературі неоромантичні мотиви побутують у творах Л. Андреєва, І. Буніна, Е.-Л. Войнич, К. Гамсуна, Г. Ібсена, Дж.-Р. Кіплінґа, А. Конан-Дой­ла, Джека Лондона, О. Ремізова, Р.-Л. Стівенсона, А. Чехова, а та­кож багатьох письмен­ників і митців «Молодої Польщі».

Літ.: Мережковский Д. С. Неороман­тизм в драме: Критический очерк // Вест. иностран. лит-ры. 1894. Кн. 11; W. Lipiński. Stanisław Michał Krzyczewski: Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach po­­wstańczych pod wodzą Bohdana Chmiel­nickiego // Z dziejów Ukrainy: Księga pamiąt­kowa ku czci Włodziemierza Аntonowicza, Paulina Święcickiego i Tadeusza Rylskiego. Kijów, 1912; Бердяев Н. Судьба Рос­сии: Опыты по психологии войны и национальности. Москва, 1918; Ле Бон Г. Фран­цузька революція та психологія революцій (Уривок) / Пер. з франц. // Хлібо­роб. Україна. Ві­день, 1920–21, кн. 2, зб. 2/4; Л. Р. Б. [Білас Л. Р.]. Краків, Женева і фі­­ліяція «Кричевського»: До родовід­ної мисле­н­ня В. Липинського // Липинський В. Твори. Архів. Студії. Т. 2. Філадельфія, 1980; Його ж. Вʼячеслав Липинський як історик кризової доби // Там само. Т. 3. Філадельфія, 1991; Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Пер. с франц. Москва, 1993; За­шкільняк Л. Неоромантизм у польській історіо­графії початку ХХ ст. (до пита­н­ня про соціальну функцію історії) // Пробл. словʼя­но­знавства: Між­ві­дом. наук. зб. Вип. 45. Л., 1993; Козак С. Неоромантична концепція слова Лесі Українки // Сучасність. 1993. № 2; Білас Л. Вʼячеслав Липин­ський — історик // В. Липинський: істор.-політол. спадщина і сучасна Україна: Мат. між­нар. наук. конф. (Київ–Луцьк–Кременець, 2–6 черв. 1992). К.; Філа­дельфія, 1994; Трельч Э. Историзм и его про­блемы: Логическая про­блема философии истории / Пер. с нем. Мос­ква, 1994; Лебон Г. Психология народов и масс / Пер. с франц. С.-Петербург, 1995; За­шкільняк Л. Історіо­графічна творчість Михайла Грушевського на тлі європейської історичної думки кінця ХІХ — початку ХХ столі­т­тя // М. Грушевський і укр. істор. наука: Мат. наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24–25 жовт. 1994, Харків, 25 серп. 1996, Львів, 29 ве­­рес. 1996). Л., 1999; Манхейм К. Социо­логия культуры: Из­бран­ное / Пер. с англ. Москва; С.-Петербург, 2000; V. Aheieva. Mykola Khvylovy and Expressionism // J. of Ukrainian Studies. 2000. Vol. 25, № 1/2; Чижевський Д. Вʼячеслав Липинський як філософ історії // Чижевський Д. Філо­софські твори. Т. 2. К., 2005; Ясь О. В. В. Липинський та неоромантизм (до 125-річчя від дня народже­н­ня) // УІЖ. 2007. № 5; Сінкевич Є. Г. Краківська історична школа в польській історіо­графії. М., 2010; Ясь О. В. Неоромантизм в історичній візії С. Томашівського // УІЖ. 2011. № 4; Історіо­графічна класика: Антологія української історичної думки ХІХ–ХХ ст. К., 2020.

О. В. Ясь

Н. був чин­ником і сти­льовою ре­презентацією модернізму упродовж усього 20 ст. Префікс нео- у сполучен­ні з лексемою «романтизм» вказує на присутність у полі уваги Н. ідей та естетики класич. романтизму кін. 18 — поч. 19 ст. і водночас на пере­осмисле­н­ня можливостей остан­нього в умовах кризи позитивіст. типу мисле­н­ня й породженого ним реаліст. мистецтва. Отже, термін вказує на синтет. характер по­значуваного ним явища, яке зосереджується на винятк. особі, її душев. і почут­тєвому максималізмі, пориван­ні до свободи та повноти життя, що їх не знає й не ро­зуміє загал, але принципово постулює ймовірність такої винятковості у будь-якій (типовій, пере­січній) людині. Єдиною умовою, за якої ця ймовірність може стати реальністю, є особисте людське зуси­л­ля (не походже­н­ня, сусп. чи фінанс. статус) — зуси­л­ля духу, що долає фіз. межі людини. І саме воно ви­значає справж. мас­штаб особистості.

Ви­ступаючи «опонентом» реалізму і натуралізму у світо­гляді, в організації наративу, у худож. принципах (типовості, детермінізму, раціоцентризму), Н. зберігає вір­ність реальному (земному) світові як джерелу і середовищу цін­ностей, задля яких живуть та діють його герої. З ін. боку, Н. по­вторює романт. структуру із «постреалістичним зав­да­н­ням» показати, за твердже­н­ням Л. Де­р­беньової, не синтез якостей, а синтез персоніфіков. антитез. Таким чином, ідентифікація й ви­значе­н­ня сутніс. характеристик Н. ускладнені пита­н­ням його звʼязків із різними худож.-естет. про­грамами — романтизму, реалізму, модернізму. Так, існують точки зору, що Н. є: типолог. продовже­н­ням та роз­витком на новому етапі романт. принципів від­ображе­н­ня дійсності, протестом проти за­стиглих норм реалізму і особливо натуралізму; заг. на­звою літ.-мист. течій межі 19–20 ст., як за­значав Д. Наливайко, а на поч. 20 ст. — С. Венгеров, який повʼязував Н. із заг. «збудженістю» в тодіш. су­спільно-літ. житті; модер. літ. течією, де на ідеол., формал.-стильовому та темат. рівнях об­стоюється нове ро­зумі­н­ня людини як самодо­стат. особистості в системі сусп. взає­мин; спробою від­родити романтизм на цілком неромант., глибоко особистих під­ставах — антиромант. романтизм; тенденцією культур. зсуву від реалізму до авангардизму, принципово від­мін­ною від романт. типу худож. мисле­н­ня.

В основі світо­гляду, що формує неоромант. тип худож. мисле­н­ня й письма, лежать ідеї А. Шопенгауера, Р. Ваґнера, О. Шпенґлера, Ф. Ніцше, Ж. Сореля, Ґ. Ле Бона, Х. Ортеґа-і-Ґас­сета. Укр. Н. по­стає на ґрунті кордоцентрич. традиції мисле­н­ня, ре­презентованої Г. Сковородою. У 20 ст. філос. базу укр. Н. поповнили ідеї Д. Донцова, В. Липинського, С. То­машівського, М. Шлемкевича та ін. мислителів консерват.-ір­раціоналіст. спрямува­н­ня. Можемо говорити про певні тенденції й варіанти Н. в літературі, зумовлені істор. добою й місією того нац.-політ. середовища, з якими іден­тифікує себе письмен­ник. На ран­ньому етапі (1860–80-і рр.) Н. яскраво заявив про себе в Англії, де роз­винувся паралельно до потуж. позитивіст.-реаліст. культури вікторіан. доби. Детективні романи В. Кол­лінза («The Woman in White» / «Жінка в білому», 1860; «The Moonstone» / «Місячний камінь», 1868), пригодницькі — Л. Сті­венсона («Treasure Island» / «Острів скарбів», 1881–82), Р. Гаґ­ґарда («King Solomonʼs Mines» / «Копальні царя Соломона», 1885) нині є складниками неоромант. канону. Романт. антураж сюжет. колізій цих творів (екзот. про­стір, яскраве зображе­н­ня природ. стихій, пригодн. атмо­сфера, вираз. поділ на позитив. і негатив. персонажів) спри­ймався на початку як вторин­ний щодо вже наяв­них досягнень романтизму поч. 19 ст. Твори Дж. Конрада («Almayerʼs Fo­lly» / «Олмейрова примха», 1895; «An Outcast of the Islands» / «Ви­гнанець з островів», 1896, та ін.), Р. Кіплінґа («Kim» / «Кім», 1901), А. Конан Дойла («The White Company» / «Білий загін», 1891; цикл творів про Шерлока Голмса 1887–1905) задали параметри для ви­значе­н­ня ненаслідувального щодо класич. романтизму характеру Н. Так, неоромант. героєм ви­ступає звичайна людина, яка обирає певну (часто прагматичну, матеріальну) ціль і досягає її. Природа ре­презентує внутр. конфліктність людини як неод­мін. чин­ник боротьби за бажану ціль. На шляху до неї герой по­збувається «формальних» норм, «обтяжливих» чи «зайвих» цін­ностей, звільняється від впливу су­спільства, де ви­знані ці норми й цін­ності, натомість від­новлює «природний» індивідуалізм як базовий принцип актив. проти­стоя­н­ня людської одиниці чи то природі, чи то «іншим / ворогам», чи то наповненому злочинцями су­спільству. Подорожі чи поневіря­н­ня в Н. слугують для від­найде­н­ня або ствердже­н­ня неоромант. героєм реально важливих для нього цін­ностей, якими можуть бути скарби (золото, дорогоцін­не камі­н­ня), ін. люди та землі, істина про скоєний злочин, цивілізатор. місія імперії тощо. Романт. роль подорожі як апріорі приреченого на невдачу пошуку ладу, гармонії, духовності втрачає на актуальності.

У франц. літературі неоромант. лінію творчості вели В. Сарду («Pat­rie!» / «Вітчизна!», 1869), А. де Бор­ньє («La Fille de Roland» / «Донька Роланда», 1875), Ф. Коппе («Se­vero Torelli» / «Северо Торел­лі», опубл. 1883, та ін.), Е. Ро­стан (від комедії «Les Ro­manes­ques» / «Романтики», опубл. 1894, до «La Princesse Lointaine» / «Принцеса Далечінь», 1895, і «Cyrano de Bergerac» / «Сирано де Бержерака», 1897). Важливим документом Н. став ви­ступ Е. Ро­с­тана «Discours de réception à lʼAca­démie française le 4 juin 1903» під час прийня­т­тя його до Франц. академії (1903). У ньому він пред­ставив неоромант. концепцію світу, людини, мистецтва у франц. театрі, за якою, по-перше, все, що є напозір звичайним і посереднім, може мати свою велич і романтику (напр., рідне містечко А. де Борньє Люнель); по-друге, комбінува­н­ня героїзму й здатності мріяти, як гол. людських рис, народжує «героя панаша» і «героя в душі», характерних для Н.; по-третє, мистецтво має морально виховувати глядача, показуючи йому на сцені під­несену мрію, яку втілюють ці герої.

У Німеч­чині Н. був спрямований на подола­н­ня надмір. побутовізму письма, провінцій. атмо­сфери в літ-рі. Неоромант. мотивами по­значена творчість Т. Шторма («Der Schimmelreiter» /«Вершник на білому коні», 1888), В. Раабе («Die schwarze Galeere» / «Чорна галера», 1865; «Die Akten des Vo­gels­angs» / «Літопис пташиної слободи», 1893–95), Ґ. Гауптман­на («Die Weber» / «Ткачі», 1892; «Han­neleʼs Himmelfahrt» / «Вознесі­н­ня Ган­неле», 1893; «Die versunkene Glo­cke» / «Затоплений дзвін», 1896) та ін. У низці на­званих творів, а також у новелі «Fra Celeste» («Фра Челесте») Р. Гух, драмах «Paracelsus» («Парацельс»; обидві — 1899) А. Шніцлера, «Der Tot des Tizian» («Смерть Тиціана», 1901) Г. фон Гофман­н­сталя Н. актуалізував символомисле­н­ня через зверне­н­ня до міфу, фольклору, фантастики як способів подолати обмеженість та за­скорузлість реаліст.-натураліст. літ-ри.

До словʼян. країн, за твердже­н­ням З. Ґеник-Березовської, назва «Н.» при­йшла з Франції та Німеч­чини. У Польщі назву «Н.» від 1887 використовували для вказівки на специф. художні засоби творе­н­ня образів (фоніка, симво­ліка). Н. як ціліс. феномен польс. літ-ри пред­ставлений драмами С. Виспянського («Legenda», 1897; «Wesele», 1901), Л. Риделя («Za­cza­rowane kolo», 1898), Я. Касп­ровича, С. Пшибишевського та ін. Саме поня­т­тя «Н.» по­ставив на польс. ґрунт Е. Порембович («Sło­wa­cki i nowa sztuka», 1902). У рос. критиці воно вперше зʼявилося у ст. «Неоромантизм в драме» і «Новейшая лирика» Д. Мережковського (обидві — «Вестник ино­стран­ной литературы», 1894, № 11 і 12 від­повід­но). В укр. літературі зміст поня­т­тя «Н.» вперше роз­крила Ле­ся Українка у ст. «Новейшая обществен­ная драма» (1900; пер­вісна її назва — «Современ­ная обществен­ная драма», надіслана на поч. 1901 у ред. ж. «Жизнь», не опубл. у звʼязку із закри­т­тям журналу; вперше на­друк. у вид. «Леся Українка. Твори» (т. 12, К.; Х., 1930).

Гол. чин­ником новіт. су­спільної — «новоромантичної», за Ле­сею Українкою — драми є індивідуалізація масового середовища, за якої долається без­лика усе­редненість зображе­н­ня. Осми­слюючи новаторство драми «Тка­чі», яку вона 1899 пере­клала з нім. мови, Леся Українка бачить у ній прецедент знище­н­ня натовпу як стихії і появи громади як спільноти незалеж. особистостей. У «Заметках о новейшей польской литературе» («Жизнь», 1901, № 1) вона вживає заклик до «свободи духу», який об­ґрунтовує в ст. «“Ми­хаэль Крамер”. Последняя драма Гергарта Гауптмана» та «Вин­ниченко» у значен­ні «визвольного» щодо особистості «духу новоромантизму», який обдаровує цю особистість від­чу­т­тям внутр. свободи і сили об­стоювати свої ідеали й духовні цін­ності. Проте, за Лесею Українкою, особистість не замикається на собі й своїй свободі як на чомусь унікальному, чим володіє винятково вона сама. Навпаки, неоромант. героєм може стати будь-яка (не виняткова) людина, «яка починає усві­домлювати свою гідність і права». Така людина здатна продукувати новий тип сусп. та між­особистіс. взаємин, коли ви­знається «вартісність» і суверен­ність кожного. Найповніше та найвиразніше неоромант. модель людського існува­н­ня у доробку Лесі Українки, на думку Л. Скупейка, втілює драма-феєрія «Лісова пісня» (1911).

Міфо-фольклор. антураж і сезон­но-кільцевий принцип композиції драми уводять дію й характери в широкий символіч. ряд. Лукаш втілює конфлікт модер. людини із самою собою. Це конфлікт між її прагматично-утилітар. функціональністю, потрібною для забезпече­н­ня фіз. рівня життя, та індивід.-особистісною, ре­презентованою муз. обдарува­н­ням Лукаша та закоханістю в Мавку. Хоча він не є неоромант. героєм, усе ж має низку неоромант. характеристик. Це нетиповий пред­ставник типового загалу (селянства) завдяки здатності від­чувати нову красу, нахилу до гармонії, потягу (хоч несві­домому і слабкому) бути «вільною особистістю». Крім того, пере­фразо­вуючи Лесю Українку, його стра­ж­­да­н­ня, спричинені внутр. конф­ліктом, пере­вищують страж­­дан­ня усередненої людської оди­ниці, а його доля надто трагічна для щоден. реальності. Натомість Мав­ка є неоромант. ідеалом письмен­ниці: у міфол. формі зосереджено душев. і вольовий потенціал людини, яка під­носиться над псевдоцін­ностями утилітар. світу, своїм існува­н­ням стверджує нові цін­ності душі й духу, прагне під­носити до ро­зумі­н­ня їх значе­н­ня ін. особистість. Неоромант. герої або ознаки Н. у стилі, характерах, світо­гляді пред­ставлені в більшості поет. і драм. творів Лесі Українки («В катакомбах», «Віла-посестра», «Давня каз­ка», «На полі крові», «Одержима», «Руфін і Прісціл­ла» та ін.).

Яскравою пред­ставницею укр. Н. є О. Кобилянська. Її твори ґрунтуються на естетизмі, символізмі, містять ідейну полеміку з Ф. Ніцше, зокрема з його концептами надлюдини, полуднього, волі до влади. Як і Леся Українка, О. Кобилянська надає укр. Н. націобудів. значе­н­ня («Царівна», «Апостол черні»), під­носячи нагал. пита­н­ня історії й сучасності українського народу як без­державного на рівень широких узагальнень і глобал. символів (з історії світу, релігії, міфології). Виразно неороман­тичним є звуча­н­ня ран­ньої прози В. Вин­ниченка («Голота», «Момент», «Талісман» тощо). Неоромант. інтенції сполучаються із си­м­волістськими й екс­пресіоністичними у новелах В. Стефаника («Сини», «Марія»), Олександра Оле­ся («З журбою радість обнялась», «Поезії»), з ім­пресіоністичними — у творах М. Коцюбинсь­кого. Неоромант. тенденції були роз­винені в літературі зрілого модернізму 1920-х рр. У творчості М. Ба­жана (зб. «Будівлі») й О. Влизька Н. спів­існує з авангардизмом. П. Тичина залучає Н. до свого унікал. «кларнетичного» стилю. М. Хви­льовий проголошує «романтику вітаїзму» і «активний романтизм» у значен­ні світо­глядно-худож. стрижня нової пролетар. літ-ри. Звертаючи увагу на їхню опозиційність щодо натуралізму з його тяжі­н­ням до частковостей і деталей, він, фактично, від­носить їх до неоромант. дискурсу, коли оперує метафорами «великих чисел», «змага­н­ня за СОЦІАЛІЗМ», «музики міль­йонів» тощо. Н. близький за ідеями і стилем Ю. Яновському, Є. Плужнику, Д. Фальківському, Г. Косинці. Нео­романт. чин­ник характерний для по­езії Л. Первомайського, П. Дорошка, П. Воронька, В. Сосюри. Рисами Н. збагачується міфол. течія між­воєн. двадцятилі­т­тя (В. Свідзінський, Б.-І. Антонич), візіонеризм (Ю. Дараґан, Олег Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська), ката­строфізм (О. Теліга, Є. Плужник). Загалом, неоромант. «буден­ний героїзм», що не потребує ви­зна­н­ня винятковості субʼєкта-«героя», властивий усій творчості Празької школи: «від “Стилета і стилоса” 1925 р. та “Земної Мадон­ни” 1934 р. Є. Ма­ланюка до “Ріні” 1935 р. і “Підза­м­ча” 1946 р. Олега Ольжича» (В. Мо­ренець). Неоромант. світо­гляд ви­значає метод літ. критицизму Ю. Лавріненка («Література вітаїзму», 1959). У річищі Н. пере­буває тво­р­чість І. Ба­гряного, О. Дов­женка, Анатолія Дімарова, Є. Гуцала.

На межі 1950–60-х рр. формується новий запит щодо Н. у творчості молодших поетів. На нього від­гукується Л. Костенко — «з крови й кости неоромантик» (Б. Рубчак), — надаючи щоден. реаліям глибин­них філос. сенсів, носієм яких є спо­стережлива, не­примітивна індивідуальність. Н. (зокрема, за словами В. Моренця, в ас­пекті «моральної й естетичної ви­нятковості кожної людської долі») вплинув на формува­н­ня індивід. стилю Д. Павличка (зб. «Любов і не­нависть», 1953; «Моя земля», 1955; «Чорна нитка», 1958). Як за­­значає В. Моренець, «наші канонічні шістдесятники всі уві­йшли в поезію на високій стильовій хвилі неоромантизму» (М. Він­грановський, І. Драч, В. Коломієць, В. Си­моненко та ін.). У 1970-х рр. Н. пройнята творчість Н. Білоцерківець, Г. Чубая.

В укр. літературо­знавстві інтерес до Н. прокинувся після від­новле­н­ня держ. незалежності 1991 як можливість обʼєктивно осмислити питому для нац. літ-ри мист. течію, в якій від­бувалося оприявне­н­ня онтолог. й екзистенц. засад укр. людини і цілої нації. Ця зацікавленість залишається активною впродовж 2000-х рр. Нині наук. дискурс Н. імплікує студії різ­ного характеру: порівняльні («Неоромантична проза Джозефа Конрада і Юрія Яновського» Л. Гижі), гендерні («Femina Melan­cholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської» Т. Гундорової), дискурсивні («Західноукраїнська проза 20–30-х років ХХ столі­т­тя: про­блема неоромантизму» Л. Лебедівни, «Естетика і поетика вісниківського нео­романтизму» О. Багана), куль­турологічні («Міф і мистецька гра в естетиці неоромантизму» О. Чумаченка), філол.-філософські («Стильові напрями української поезії (друга половина ХХ ст.: спроба типізації). Неоро­ман­тизм» В. Моренця), істор.-літературні («Неоромантизм Лесі Ук­ра­їнки (Рецепція. Концепція особистості. Міфопоетика)» Л. Ску­пейка). Ці та інші напрацюва­н­ня свідчать про Н. як про багатовимірне явище укр. нац. культури, що виявляє себе на рівні ідей, світо­гляду, естетики, поетики.

Літ.: Венгеров С. Этапы неоромантического движения // Рус. лит-ра ХХ века: 1890–1910. Кн. 1, 6. Москва, 1914; Чапля І. «Новоромантизм» у трактуван­ні Лесі Українки // Наук. зап. Дні­проп. університету. 1961. Т. 65, вип. 12; Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської: (До 125-річчя з дня народж.) // РЛ. 1988. № 11; Шевчук В. «Хатяни» й український неоромантизм // «Укр. хата»: Поезія 1909–1914. К., 1990; Нев­р­лий М. Неоромантизм // Укр. рад. поезія 20-х років: Мікропорт­рети в худож. стилях. К., 1991; Соколянський М. Неоромантизм як літературна течія // Пит. літературо­знавства: Наук. зб. Л., 1993. Вип. 1; Ільницький М. Лiтература українського вiдродже­н­ня: Напрями і течії в українській літературі 20-х — поч. 30-х рр. ХХ ст. Л., 1994; Ільницький М. Вiд «Молодої му­зи» до «Празької школи». Л., 1995; Гундорова Т. ПроЯвле­н­ня Слова: Дискурсія ран­нього українського модернізму. Пост­модерна інтер­претація. Л., 1997; Геник-Березовська З. Про неоромантичну дра­му // Грані культур: Бароко. Романтизм. Модернізм. К., 2000; Толмачев В. Неоромантизм и английская литература начала ХХ века // Зарубеж. лит-ра конца ХІХ — начала ХХ века: В 2 т. Т. 2. Москва, 2007; Скупейко Л. І. Неоромантизм як модерна парадигма української літератури (в рецепції Лесі Українки) // СіЧ. 2009. № 5; Шестопалова Т. П. Концепт від­родже­н­ня в науково-критичному мислен­ні Ю. Лавріненка: документальний аспект // Вісн. Луган. університету. Сер. Філол. науки. 2009. № 19; Дербенева Л. Нео­романтизм как художествен­ная система и на­учно-ис­следовательская про­блема // Пд. архів. Сер. Філол. науки. 2009. Вип. 46; Луков Вл. А. Неоромантизм во Франции. Москва, 2009; Моренець В. Стильові напрями української поезії (друга половина ХХ ст.: спроба типізації). Неоромантизм // Оксиморон: Літературозн. стат­ті, дослідж., есеї. К., 2010; Шумило Н. Національна модель літературного роз­витку (зі сторінок «Історії української літератури») // СіЧ. 2012. № 3.

Т. П. Шестопалова

Завантажити статтю