Липинський В’ячеслав Казимирович

Визначення і загальна характеристика

ЛИПИ́НСЬКИЙ Вʼячеслав Казимирович (05 (17). 04. 1881, с. Затурці, нині Локачин. р-ну Волин. обл. — 14. 06. 1931, поселе­н­ня Перпін по­близу Відня, похований у рідному селі) — політичний діяч, дипломат, ідеолог консе­рвативно-геть­манського руху, історик. Дійсний член НТШ (1914). Закінчив Першу класичну Київську гімназію (1902), філософський факультет Яґел­лонського університету в Кракові (1908), на­вчався у Вищій школі політичних наук у Женеві (1906–08). Видавав часопис «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909–10) і альманах «Z dziejόw Ukrainy» (Краків, 1912). Учасник 1-ї світової вій­ни у складі російської армії (1914–17). Один з організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917), посол Української Держави геть­мана П. Скоропадського та УНР у Відні (1918–19). Від­тоді — на еміграції в Австрії. Спів­засновник Українського союзу хліборобів-державників, автор його про­грамного статуту та організаційного регламенту (1920). Редактор і дописувач журналу «Хліборобська Україна» — головного ідеологічного органу українського консе­рвативного руху. Завідувач кафедри української державності Українського наукового ін­ституту в Берліні (1926–27). Після роз­ходже­н­ня з геть­маном П. Скоропадським і саморозпуску Українського союзу хліборобів-державників заснував «Братство українських класократів-монархістів» (1930). Діяльність Липинського у галузях науки, політики та ідеології поділяють на два основні етапи: 1905–10 він був польським монархістом і чільним пред­ставником польського територіального патріотизму, від 1915 і до кінця життя — українським монархістом.

У центрі його історичних досліджень — новий, від­мін­ний від М. Грушевського, В. Антоновича, тогочасної польської та російської історіо­графії, по­гляд на козацьку революцію 2-ї пол. 17 ст. як на процес від­родже­н­ня та роз­будови української державності. На його думку, цей процес об­умовлений низкою чин­ників, серед яких — числен­на участь у козач­чині українського шляхетства, зокрема і католицького віро­сповіда­н­ня, що у вирішальний момент спричинилося до політичного укультурне­н­ня козач­чини; пере­мога старшин.-шляхетського козацького землеволоді­н­ня та повʼязаного з ним хутірського інтенсивного хліборобства над екс­тенсивним, колоніально-паразитарним господарством польських магнатних латифундій; обʼ­єд­на­н­ня всіх верств українського су­спільства довкола козацького ядра, яке у ході визвольної війни залучило до своїх лав най­активніші елементи ін. станів — селянства, міщанства і шляхти. На від­міну від своїх опонентів, Липинський вважав Б. Хмельницького найбільшим генієм української політичної думки, сві­домим будівничим козацької держави, який ще до початку пов­ста­н­ня виношував плани її створити. З особливою увагою він досліджував пере­творе­н­ня геть­манату з суто військової установи на територіальну владу монархічного характеру з виразним нахилом до спадковості. Він трактував Пере­яславську угоду 1654 не як акт воз­зʼ­єд­на­н­ня, а як між­народний союз проти Польщі й татар, забезпечений формою протекторату, укладеного геть­манським урядом в імʼя українських державних інтересів. Державницькими монархічними планами Липинський пояснював і подальшу політику Б. Хмельницького, головна мета якої полягала в убезпечен­ні себе від агресивної політики Москви, нейтралізації татарського Криму та здобут­ті між­народного ви­зна­н­ня для власних династ. намірів, тобто у скріплен­ні військового титулу геть­мана суверен­ним монархічним князівським титулом і гарантува­н­ням спадковості верховної влади у новій козацькій державності. Фактом створе­н­ня коаліції держав, до складу якої уві­йшли Україна, Швеція, Прус­сія, Семигород, Молдова, Волощина і Литва, Б. Хмельницький, на думку Л., по­ставив нову козацьку державу не тільки у становище держави суверен­ної, а й такої, що веде окрему, незалежну від Росії, політику. Затвердже­н­ня на­ступником геть­мана його сина Ю. Хмельницького він вважав монархічним династ. актом, офіційно ви­знаним усіма сусідніми державами.

Ви­значальний вплив на формува­н­ня політичного світо­гляду Липинського справили 4 теоретичні напрями тогочасної науки: ранні теорії соціального конфлікту, зокрема концепції Ґ. Геґеля, Л. Гум­пловича та Г. Ратценгофера; західноєвропейський раціоналізм кін. 19 ст. (теорії М. Вебера про значе­н­ня ір­раціональних впливів у людському існуван­ні, концепції Ж. Сореля, на­самперед його критика доктрин демократії, лібералізму та ін.); теорії еліти Г. Моски, Р. Міхелса, особливо теорія циркуляції еліт В. Парето; польська консе­рвативна історична школа. Консе­рвативну політичну про­граму виклав у праці «Листи до братів-хліборобів» (Ві­день, 1926; К.; Філадельфія, 1995). У центрі політичних по­глядів мислителя — соціологія держави і політики, типологія форм державного устрою, об­ґрунтува­н­ня ролі релігії та держави в історії України, способів консолідації усіх по­стійних мешканців української землі під егідою спадкової монархії.

За Липинським, майбутня Українська Держава — незалежна монархія дідичного характеру з обовʼязковою пере­дачею спадкової геть­манської влади. Геть­ман уособлює державу і є своєрідним національним прапором, найвищим символом держави. У своїй концепції української монархії він об­умовив необхідність 5-ти основних її під­валин:

1. національна аристократія, під якою він ро­зумів найкращих людей нації, без огляду на їхнє походже­н­ня і стан (пред­ставники робітництва, селянства, шляхти, інтелігенції та ін.);
2. «класократія» (рівновага між владою і свободою, силами консе­рватизму та про­гресу) як форма державного устрою, що існує поруч із двома іншими формами: «демократією» (характеризується поруше­н­ням рівноваги між владою і свободою на користь остан­ньої) та «охлократією» (придуше­н­ня владою свободи та самодіяльності громадянства); ці типи чергуються у су­спільстві за певною послідовністю шляхом історичного коловороту;
3. територіальний патріотизм, тобто пробудже­н­ня почу­т­тя солідарності та єд­ності між усіма по­стійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походже­н­ня, соціально-кла­сової належності, віро­сповіда­н­ня, соціально-культурного рівня;
4. український консе­рватизм як утвердже­н­ня всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади, приборкувати і скеровувати в потрібне русло різних бунтарів (обовʼязкова перед­умова успіху в цій справі — поворот до українства традиційних консе­рвативних соціальних прошарків, які до 1917 пере­бували на ґрунті російської або польської національно-культурної чи політично-державної сві­домості);
5. релігійний етос, де над інтересами держави він ставив засади етики і моралі, до яких завжди закликали та які освячували релігія і Церква (релігію роз­глядав як ідею, що може примирити українство, спрямувати його до зміцне­н­ня, а не зруйнува­н­ня держави).

Головною вадою концепції українського монархізму, створеного Липинським, став той факт, що він пере­творив геть­манську ідеологію як потенційно всезагальну, або тоталітарну ідеологію закон­но-легітимної традиційної держави на ідеологію особливу — т. зв. правого спектра. Внаслідок цього геть­манська ідеологія Липинського приречена по­стійно боротися з іншими течіями української політики і тому, від­повід­но, прирівнюватися до них. Тим самим він зрівняв те, що в принципі у політичній історії не могло прирівнюватися одне з одним унаслідок історичності монархічної традиції, укоріненої у середньовіч­чі, й не­історичності інших течій, політична історія котрих роз­починається у 19–20 ст. і не має в Україні політичної роз­вʼязки. Від­сутність у його ідео­логії роз­робленого варіанту монархічної політичної системи на основі досвіду лише власних, вітчизняних традиційних історичних аналогів так само завадила пере­творен­ню за­пропонованої ним ідеологічної концепції з особливої у всезагальну.

На заваді були, по-перше, еміграційне становище; по-друге, обмеже­н­ня ним націо­нально диференці­йованого «народного духу» дуже вузьким уже на той час прошарком української шляхти; по-третє, абсолютизація не­вдалої спроби геть­мана П. Скоропадського створити козацтво з хліборобів як намага­н­ня, що мало право існувати і таки може мати право на реалізацію в майбутньому. Тим самим процес реагува­н­ня на світ в усіх сферах досвіду обмежив лише досві­дом шляхти та хліборобів, що не дало йому нагоди повʼязати органічно в одне ціле історичну пер­спективу й політичний досвід обох спадкових геть­манатів — Б. Хмельницького та П. Скоропадського.

Низка ідей і положень Липинського не втратили своєї актуальності донині. Це роз­вʼяза­н­ня про­блеми української регіональної політики на під­ставі вирівнюва­н­ня еліт за традиціями найвищого усталеного історичного типу, притаман­ного кожному регіонові, по­єд­на­н­ня на консе­рвативній основі монархічних традицій усіх регіональних течій українського консе­рватизму. Саме на основі ідеології, створеної Липинським у еміграції, за короткий час протягом 1920-х рр. по­стали політичні осередки українського монархізму в Австрії, Чехо-Словач­чині, Великій Британії, Німеч­чині, Франції, Румунії, Болгарії, Туреч­чині, Польщі, Арґентині, Маньчжурії, а завдяки спільній діяльності Липинського та О. Назарука — також у США та Канаді.

Пр.: Народи поневолені і народи недержавні // Політика. 1925. Ч. 1; Поклика­н­ня «варягів» чи організація хліборобів? // Хлібороб. Україна. 1925. Кн. 5; Релігія і церква в історії України. Філадельфія, 1925; В дис­кусії о ідеї // Час. 1926. Ч. 99–100; Мораль українця-державника // Укр. голос. 1927. Ч. 36; Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 року. Л., 1928; Про чистоту ідеї. Лист В. Липинського // Діло. 1929. Ч. 61; «Нова Зоря» і ідеологія геть­манців. Лист до редакції «Діла» // Там само. Ч. 157–159; Роз­кол серед геть­манців (Лист до редакції) // Там само. 1930. Ч. 216–217, 219–220, 222–224; Боротьба закону землі і закону капіталу // Дзвони. 1931. Ч. 1; Коли і як етнічна група стає нацією і пере­стає нею бути // Там само. Ч. 3; Консе­рватизм і по­ступ // Там само. Ч. 4–5; Про патріотизм і шовінізм (З неоголошеного листа) // Державниц. думка. 1951. Ч. 1; Концепція українсько-польського союзу // Там само. Ч. 3; Вірність лицарів чи холопство рабів. З неопублікованих листів В. Липинського (Пер. з російської мови) // Там само. 1952. № 7–8.

Літ.: Липинський В. Архів. Т. 6: Листи Дмитра Дорошенка до Вʼячеслава Ли­­пинського. Філадельфія, 1973; Липинсь­кий В. Архів. Т. 7: Листи Осипа Назарука до Вʼячеслава Липинського. Філадель­фія, 1976; Потульницький В. А. Вʼячеслав Липинський і про­блема політичної культури // Остан. геть­ман: Ювіл. зб. памʼяті П. Скоропадського. К., 1993; Вʼячеслав Липинський. Історико-політологічна спад­щина і сучасна Україна. Твори. Архів. Студії. К., Філадельфія, 1994; По­­тульницький В. А. Історіософські ідеї античності (Греція) та середньовіч­чя (Іспанія) у творчості Мих. Драгоманова та В. Липинського: порівняльний аналіз // Укр. археогр. щоріч. 2012. Вип. 16/17.

В. А. Потульницький

Завантажити статтю