Нитченко Дмитро Васильович

Визначення і загальна характеристика

НИ́ТЧЕНКО Дмитро Васильович (справж. — Ниценко, від 1944 — Ніценко; псевд.: Дмитро Чуб, Остап Зірчастий, Микола Срібний; 08(21). 02. 1905, м. Зіньків, нині Полтав. обл. — 15. 09. 1999, м. Мельбурн, Австралія) — письмен­ник, журналіст, видавець, літературо­знавець, мово­знавець, пере­кладач, культурно-освітній і громадський діяч. Батько Л. Богуславець та Г. Кошарської, дід Ю. Ткача. Дійсний член НТШ (1975). Літературна премія ім. Лесі Українки (1994). 

Народився у заможній селянській родині, яка під час роз­куркуле­н­ня за радянської влади була змушена ви­їхати до м. Пʼятигорськ на Терщину (нині Ставроп. край, РФ), де мешкало багато українців. На­вчався у Зіньківській індустр.-технічній школі (1922–24), на українському від­ділен­ні робітфаку в м. Краснодар (РФ, 1926–27, від­рахований через «приховува­н­ня свого соціального походже­н­ня»), закінчив технікум чужоземних мов (1934) та ІНО (1940) у Харкові. Тут деякий час працював робітником на фабриці, від 1929 — обліковцем, секретарем Державного видавництва України, згодом — видавництва «Література і мистецтво» (до 1934), учителював. Від початку німецько-радянської вій­ни — на фронті, 10 жовт­ня 1941 потрапив в оточе­н­ня та німецький полон, пере­бував у концтаборі м. Кричев (Могильов. обл., Білорусь), завдяки досконалому володін­ню німецькою мовою 8 листопада того ж року йому вдалося звільнитися. Повернувся до Харкова, спів­­працював із редакцією г. «Нова Україна». 

1944–49 — на еміграції в Німеч­чині (м. Берлін, Мюнхен, Новий Ульм), де за­ймався журналістикою, освітньою діяльністю, дописував до ж. «Рідне слово» (Мюнхен), г. «Українські вісті» УРДП (Новий Ульм). Від 1949 — в Австралії (м. Ньюпорт, Мельбурн), де очолював філію Обʼ­єд­на­н­ня українських письмен­ників «Слово». Працював на електро­станції (до 1971), водночас від 1952 — директор та вчитель української мови і літератури в суботній школі у Ньюпорті. Голова Української центральної шкільної ради Австралії (1953–63; за його керівництва кількість укр. шкіл зросла від 13-ти до 50-ти). 1954 створив і очолив Літературно-мистецький клуб, що у різних містах Австралії проводив літературні вечори, на яких, зокрема, читав доповіді («Про життя і творчість Івана Франка», «Як Москва русифікує Україну» тощо). Заснував у Мельбурні видавництво «Ластівка» (1953), у якому від 1954 під його едицією виходив альманах «Новий обрій», а також на­друкував серію своїх дитячих пригодниц. оповідань: «На гадючому острові» (1953), «Вовченя» (1954), «Це трапилося в Австралії» (1955) та ін. 

Літературний дебют — вірш у г. «Голос Полтавщини» (1927). Від 1930 друкувався у ж. «Політфронт», був чл. одно­ймен­ної літ. організації. Перша зб. віршів «Поезія індустрії» ви­йшла 1931, потім зʼявилися кн. нарисів «На прикордон­ні» (1932) та поет. зб. «Склепі­н­ня» (1933; усі — Харків). Н. опуб­лікував низку книг худож. прози, літ.-крит., мовозн. праць (зокрема «Український правописний словник», 1968; «Український орто­графічний словник», 1975; обидва — Мельбурн), а також мемуарів — «В лісах під Вязьмою» (Мюнхен, 1958; Мельбурн, 1983), «Від Зінькова до Мельборну» (1990), «Під сонцем Австралії» (1994; обидва — Мельбурн). Видав памʼятну кн. «Українці в Австралії» (1965; спільно з М. Болюхом), кн. «200 листів Б. Антоненка-Давидовича» (1986; обидві — Мельбурн), зб. «Листи письмен­ників» (Мельбурн, 1992; Ніжин, 1998; К., 2001), упорядковував зб. «З-під евкаліптів» (Мельбурн, 1976; початк. назва — «Українські поети в Австралії»). Ві­домий і як популяризатор творчості укр. письмен­ників (І. Багряний, Б. Антоненко-Давидович, Микола Лазорський, Ю. Вухналь та ін.). Приділяв багато часу редагуван­ню книг та написан­ню до них перед­мов, пере­кладав російських письмен­ників та поезії німецьких авторів, залишив велику епістолярну спадщину. 

У 2000 р. Лігою українських меценатів та родиною Нитченків засновано літературну премію його імені.

Пр.: Шевченко в житті. Регенсбург, 1947; Живий Шевченко. Мюнхен, 1963; 3-є вид. Мельбурн, 1987 (англ. перекл. — Shevchenko the Man. 1985); Стежками пригод. Мельбурн, 1975; К., 1993; Елементи теорії літератури і стилістики. Мельбурн, 1975; 1979; Полтава, 1993; З новогвінейських вражень. Лондон, 1977; На жит­тьовому і творчому шляху В. Ґжицького. К.; Торонто, 1978; Б. Антоненко-Давидович: Життя і творчість. Мельбурн, 1979; Літературна спадщина Івана Багряного. К.; Торонто, 1980; Люди великого серця. Мельбурн, 1981; У дзеркалі життя й літератури. Мельбурн, 1982; Як Мос­ква русифікує Україну. Мельбурн, 1982; Від­лу­н­ня великого голоду в спогадах очевидців і українській літературі. К.; Торонто, 1982; Слідами Миклухи-Маклая. К., 1993; Силуети. Ніжин, 1996.

Літ.: Зернецька О. Дмитро Нитченко: Життя навпіл. Патріарх першої генерації українців в Австралії // Всесвіт. 1992. № 5–6; Чумаченко В. Австралийский Иван Франко // Кубан. новости [Краснодар]. 1993, 21 фев.; Сорока П. Дмитро Нит­ченко-Чуб: Літ. порт­рет. Т., 1996; Ротач П. Гідний слави і памʼяті // Полтав. думка. 1999. № 23; Дмитро Нитченко — людина ідеї: Нариси, спогади, листи, поезії. К., 2005; Качуровський І. Патріарх українсь­кої літератури в Австралії // Березіль. 2005. № 3–4; Йовенко С. «До в світі найсвятішої землі...»: (З нагоди 100-річчя ви­знач. культур. діяча, освітянина, письмен­ника Д. Нитченка) // Вітчизна. 2005. № 5–6; Дзюба І. Дмитро Нитченко: людина великого серця // Київ. 2012. № 3–4; Степаненко М. Не­втомний трудівник — Дмитро Чуб: (До 50-ліття з дня народж. і 40-ліття літ. діяльності) // Укр. література у ви­гнан­ні. К., 2014.

В. К. Чумаченко

Завантажити статтю