Ніковський Андрій Васильович

Визначення і загальна характеристика

НІКО́ВСЬКИЙ Андрій Васильович (псевд. і крипт.: А. Василько, Ан. Вас-ко, Ан. В-ко, А. В-ко, Приходько, Йосип Стефанович, А. Танаскович, А. Яринович, А., А-й, Ан., А. В., А. Н., А. Я., А. Я-ч, Ан. Яр., В., В. А. та ін.; 02(14). 10. 1885, с. Малий Буялик Одес. пов. Херсон. губ., нині с. Іванове Одес. р-ну Одес. обл. — 1942, Ленін­град, нині С.-Пе­тербург) — громадсько-політичний діяч, мово­знавець, літературо­знавець, публіцист. Закін. 5-у гімназію (1905) та істор.-філол. факультет Новорос. університету (1912) в Одесі. Брав участь у Всесловʼян. студент. зʼ­їзді 11–17 червня 1908 у Празі. Влітку 1910 здійснив діалектол. екс­педицію на Буковину, де записав укр. говірки. Від 1907 вміщував публікації у часописах «Рідний край», «Рада» (червень–липень 1912, червень 1913 — липень 1914 — ред.), «Замітки Українського наукового товариства» (1914 — ред.), «ЛНВ» (вересень–грудень 1914 — ред.; усі — Київ), «Основа» (1915 — ред.), альманасі «Степ» (1916 — ред.; обидва — Одеса) та ін. Член ради, секр. і бібліотекар товариства «Просвіта» в Одесі (1906–09), чл.«Українського клубу» та муз.-драм. товариства «Українська хата» (1910–13; обидва — Одеса), чл. Ради і секр. УНТ у Києві (жовтень 1913–18). Актив. діяч ТУПу (1908–17) та Союзу укр. автономістів-федералістів (1917). У листопаді 1915 — на поч. 1917 — уповноважений від­ділу по­стача­н­ня Комітету Пд.-Зх. фронту Всерос. союзу міст допомоги хворим і пораненим воїнам. Після Лютн. революції 1917 — чл. Ради обʼєд­наних громад. організацій Києва, секр. президії її виконкому. У квітні 1917 обраний чл., у червні — товаришем (заст.) голови УЦР. Від червня 1917 входив до складу Комісії з під­готовки «Статуту автономної України». Після паді­н­ня Тимчас. уряду внаслідок більшов. пере­вороту в жовтні 1917 у Петро­граді (нині С.-Пе­тербург) — чл. Кра­йового комітету з охорони революції в Україні. 1–7 листопада 1917 — комісар Києва. Провід. діяч УПСФ, ред. її друк. органу — г. «Нова рада» (Київ, 1917–19). У травні 1918 — актив. учасник пере­говорів щодо створе­н­ня першого уряду Української Держави. Його роз­глядали як канд. на посади Міністра праці та Премʼєр-міністра, але від усіх пропозицій від­мовився. Від червня 1918 — голова Укр. нац.-держ. союзу; в серпні–вересні 1918 — Укр. нац. союзу. Пере­бував у опозиції до Геть­мана П. Скоропадського, ви­ступав прихильником мирної взаємодії укр. нац. сил із нім. командува­н­ням і геть­ман. урядом. 1919 проживав у Києві нелегально — пере­ховувався від більшовиків. Восени 1919 спільно з С. Єфремовим від­новив ви­да­н­ня г. «Нова рада» під на­звою «Рада». Восени 1919 — навесні 1920 — один із ініціаторів створе­н­ня і чл. антибільшов. організації Братство укр. державності. На­прикінці 1919 — на поч. 1920 — спів­роб. ВУАН: кер. Комісії словника живої української мови та Термінол. комісії. Опублікував праці «Граматика Івана Нечуя-Левицького» (1916), «Український правопис. Частина 1. Словничок» (1918), «Vita nova: Критичні нариси: П. Тичина, М. Семенко, Я. Савченко, М. Рильський» (К., 1919). Після під­писа­н­ня Варшав. договору 1920 і встановле­н­ня контро­лю польс.-укр. військ над частиною тер. України — спів­засн. Громад. комітету, що мав стати вищим органом влади на звільненій від більшовиків території. У складі делегації цього комітету вів пере­говори із С. Петлюрою про створе­н­ня нового уряду УНР. У травні 1920 — січні 1922 — Міністр закордон. справ УНР (від липня 1920 проживав у м. Тарнув, Польща, куди пере­міщено більшість уряд. установ УНР). Ключовими напрямами його роботи на цій посаді були: упорядкува­н­ня роботи посольств і дипломат. місій УНР за кордоном, інформува­н­ня урядів іноз. держав про ситуацію в Україні, пере­говори з керівництвом Польщі про умови пере­бува­н­ня Держ. Центру УНР на її території. Особ­ливу увагу Н. приділяв налагоджен­ню добросусід. від­носин із державами, що виникли на тер. колиш. Рос. імперії: Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Білорусією, Грузією, Вірменією та Азербайджаном, а також Доном, Кубан­ню, Чорноморщиною. Учасник пере­говорів укр. делегацій із кер. Білого руху генералом П. Врангелем і Б. Савінковим щодо спіл. боротьби проти більшовиків. 31 серпня — 1 жовтня 1920 — голова Комісії з виробле­н­ня Кон­ституції УНР, яка під­готувала «Основний Державний закон УНР» (від­хилений Радою нар. міністрів УНР 23 жовтня 1920). У січні 1921 — січні 1922 — чл. Ради Республіки. Один із творців Укр. центр. комітету в Польщі (квітень–травень 1921) — організації емі­грантів із Над­дні­прянщини, осн. зав­да­н­ня якої на початк. етапі полягало у легалізації фінансува­н­ня Держ. Центру УНР польс. стороною. Брав участь у під­готовці Другого Зимового походу, здійснював ко­ординацію закупівлі озброє­н­ня та екіпірува­н­ня для Армії УНР, забезпечував інформ. су­провід пов­ста­н­ня за кордоном. Після звільне­н­ня з посади Міністра закордон. справ УНР ві­ді­­йшов від політ. діяльності, на­прикінці жовтня 1922 пере­їхав до Берліна, де працював у видавництві Я. Оренштайна «Українська накладня. Київ–Львів–Ляйпціг–Берлін». У Берліні зблизився із т. зв. зміновіхівцями Н. Калюжним і Є. Касьяненком, але від їхньої пропозиції очолити укр. зміновіхів. журнал у Відні від­мовився. У листопаді 1924 на за­проше­н­ня ВУАН з ініціативи та за сприя­н­ня С. Єфремова і А. Кримського повернувся в УСРР. 1924–29 — спів­роб. Комісії словника живої української мови ВУАН. Брав участь в укладен­ні англ.-укр. словника іноз. термінів, словника театр. термінології, створив проект енциклопед. словника. Спів­ред. «Словника українсько-російського» (1926; 1927), «Російсько-українського словника» (1927, т. 3, вип. 1; 1928, т. 3, вип. 2), пере­вид. «Словника української мови» Б. Грінченка (1927, т. 1–2, 1928, т. 3; усі — Київ). Від 1927 брав участь в упорядкуван­ні академ. ви­да­н­ня творів Лесі Українки (написав перед­мову до поеми «Ізольда Білорука»); автор вступ. статей і ред. вид. ви­браних творів В. Вин­ниченка у 2-х кн., кн. «Ганна Монтовт» О. Ле­вицького, «Бурлачка» та «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Ко­нотопська від­ьма» Г. Квітки-Основʼяненка (усі –1926), «Ніоба» О. Кобилянської (1927), «Гамлет» В. Шек­спіра (1928); «Визволе­н­ня. Роман мілин» Дж. Кон­рада, «Оповіда­н­ня» Т. Бордуляка (обидві — 1929; усі — Київ) та ін. Пере­кладав твори М. Гоголя, Дж. Лондона, під­готував перед­мови до їхніх укр. вид., а також до пере­кладів творів А. Франса, П. Меріме. 23 липня 1929 заарешт., 1930 на сфабриков. рад. органами держ. без­пеки процесі СВУ за звинуваче­н­ням у контр­рев. діяльності засудж. до роз­стрілу, заміненого на 10 р. по­збавле­н­ня волі. Покара­н­ня від­бував у Яро­слав. політізоляторі та Саватіїв. ізоляторі для політ. злочинців Соловец. вʼязниці особл. при­значе­н­ня (обидва — РФ). У квітні 1940 звільнений. Мешкав у дочки в Ленін­граді, працював у б-ці АН СРСР. Помер у березні 1942 під час блокади, похов. у брат. могилі на Піскарьов. мемор. кладовищі. Реабіліт. 1989. У 2017 його імʼям на­звано вулицю в Києві.

Літ.: Жит­тєпис А. В. Ніковського. Реєстр праць А. В. Ніковського // Зап. Істор.-філол. від­ділу ВУАН. К., 1923. Кн. 2–3; Пристайко В., Шаповал Ю. Справа «Спілки Визволе­н­ня України». К., 1995; Комісар Києва, який став міні­стром УНР // Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Українські Соловки. К., 2001; Дунай П. Андрій Ніковський у контекс­ті доби: Про­блема мистця й епохи (до 120-річчя від дня народже­н­ня) // Визв. шлях. 2005. Кн. 9–10; Середенко Ю. Джерела для дослідже­н­ня видавничої діяльності А. Ніковського // БВ. 2006. № 2; Горбатюк М. Андрій Ніковський — редактор газети «Нова рада» // Наук. зап. Вінн. пед. університету. Сер. Історія. 2006. Вип. 11; Його ж. Діяльність А. Ніковського як журналіста, редактора, видавця // Журналістика: Наук. зб. К., 2007; Його ж. А. Ніковський як спів­робітник і редактор газети «Рада» // Істор. журн. 2008. № 4; Його ж. Громадсько-політична діяльність А. Ніковського: історіо­графія про­блеми // Наук. зап. Вінн. пед. університету. Сер. Історія. 2008. Вип. 14; Дунай П. Андрій Ніковський: долаючи межі часу. К., 2009; Чикаленко Є., Ніковський А. Листува­н­ня. 1908–1921 роки. К., 2010; Горбатюк М. Листи Андрія Ніковського до Симона Петлюри (1920–1921 рр.) // Памʼятки: археогр. щоріч. К., 2010. Т. 11; Яременко В. Літературо­знавчий феномен Андрія Ніковського // Укр. літ. газ. 2012, 23 берез.; Горбатюк М. Взаємини Андрія Ніковського з Петром Стебницьким // П. Стебницький в укр. нац. житті (до 150-річчя від дня народж.). К., 2013.

М. В. Горбатюк

Завантажити статтю