О

Визначення і загальна характеристика

О — девʼятнадцята буква української абетки. Є в інших алфавітах, створених на основі словʼяно-кириличної графіки. Назва літери «о» вживається як імен­ник середнього роду. Буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличних літери «О» («он»), запозиченої з грецького уставного письма. У староукраїнській графіці мала варіанти написа­н­ня, зумовлені типом письма та належністю писаря до писемної школи, що разом з іншими ознаками допомагає ви­значити час і місце написа­н­ня памʼятки. У 16 ст. зʼявилася друкована форма літери. У сучасній українській літературній мові по­значає [о] — лабіалізований голосний звук заднього ряду середнього під­ня­т­тя. Може бути окремою частиною мови — під­силювальною часткою, вигуком. Уживається в абревіатурах (ООН, ОБСЄ, ОУН тощо), а також в умовних скороче­н­нях: о. (острів), о. (отець із за­значе­н­ням імені). У старословʼянській кириличній писемності мала числове значе­н­ня «сімдесят». Нині використовується в класифікаційному поділі зі значе­н­ням «девʼятнадцятий»: пункт «О» роз­ділу Н. При цифрової нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 13-о тощо.

М. Г. Железняк

Завантажити статтю