Об’єкт

ОБʼЄ́КТ (від лат. objectus — предмет) — те, на що спрямована предметно-пере­творювальна й пі­знавальна діяльність субʼєкта. У філософії, науці та логіці поня­т­тя «О.» роз­глядають у різних аспектах. Амер. учений Р. Фейнман одну зі своїх лекцій із фізики роз­починав із епістемол. пита­н­ня: «Чи був шум у лісі, якщо його ніхто не чув?». З по­гляду епістемології, від­повідь на нього полягає в тому, що якщо не було субʼєкта пі­зна­н­ня («шум ніхто не чув»), то не було й самого О., тобто шуму як О. пі­зна­н­ня. Адже О. пі­зна­н­ня — це не вся обʼєк­тивна реальність, що існує незалежно від людини, а лише та її частина, що потрапила до людської предметно-пі­знавал. діяльності. Саме у людській практиці від­бувається поляризація на О. і субʼєкт пі­зна­н­ня. Те, на що спрямоване пі­зна­н­ня, є його О., той, хто власне пі­знає, ви­ступає су­бʼєктом пі­зна­н­ня. Тому можна стверджувати, що немає субʼєк­та без О. і, від­повід­но, О. без субʼєкта. Ця теза «принципової ко­ординації» Авенаріуса є без сумніву правильною, оскільки в епістемології пита­н­ня про первин­ність чи вторин­ність субʼєкта або О. не стоїть. Вони не існують окремо. Можна провести паралель між «шумом у лісі» Р. Фейнмана та річчю в собі І. Канта, що також пере­буває за межею нашого пі­зна­н­ня і про яку ми нічого не можемо сказати. Нім. філософ витлумачував річ у собі саме в гносеол. сенсі як ту межу, до якої ми знаємо світ, і все те, що знаходиться за цією межею, дійсно не є О. пі­зна­н­ня. У цьому плані звинуваче­н­ня І. Канта в агностицизмі не зовсім об­ґрунтоване, адже світ є такий, який ми знаємо, і даний він нам лише у формах нашого зна­н­ня. Однак до такого ро­зумі­н­ня О. філософія при­йшла не від­разу. Вче­н­ня про О. первісно роз­роблялося не в рамках гносеології, а в межах онтології, починаючи від уявлень про першопочатки світу і закінчуючи уявле­н­ням про О. у такій роз­виненій концепції, якою є філософія Аристотеля. У Середньовіч­чі О. матеріал. світу роз­глядали як виявле­н­ня їх божествен. змісту, де по суті від­роджується Платонове уявле­н­ня про О. світу речей та світу ідей. Заслуговують на увагу і дис­кусії номіналістів та реалістів щодо природи універсалій як певних О. пі­зна­н­ня.

Які ж існують стратегії пі­зна­н­ня субʼєктом О.? В історії філософії склалися 2 осн. концепції пі­зна­н­ня світу — емпіризм та раціоналізм. Перший виходить із того, що людина отримує зна­н­ня про О. за допомогою органів чуття. Цей емпірич. досвід узагальнюється шляхом індукції (див. Індукція і дедукція). Проте індукція завжди неповна і зна­н­ня, отримане таким чином, не має властивості аподиктичності, тобто всезагальності й необхідності. Отже, гол. складність, із якою зіштовхнулася емпірична про­грама, полягає у пере­ході від одиничного, що фіксують органи чуття, до загального, адже у природі існують лише одиничні речі і ніяких абстракцій там немає. Зважаючи на подібні труднощі, раціоналісти за­пропонували протилежну про­граму. Пі­зна­н­ня виходить із деяких «уроджених ідей», що апріорно притаман­ні людському ро­зумові. І шляхом наки­да­н­ня цієї категоріал. сітки на світ одинич. речей і явищ людина отримує зна­н­ня. Проте, тут помітна зворотня складність — пере­хід від загального до одиничного. Своєрід. альтернативою цим про­грамам є концепція І. Канта. На противагу модер. філософії як раціоналістського, так і сенсуалістського напряму, нім. філософ наголошував на діяльніс. характерові пі­зна­н­ня: субʼєкт не стільки пі­знає О., скільки творить його. Завдяки подіб. по­гляду на це пита­н­ня родоначальник нім. класич. філософії пі­ді­йшов до ро­зумі­н­ня необхідності подола­н­ня класич. «гносеологічної робінзонади» у пі­знан­ні О., що заводила у глухий кут як пред­ставників емпіризму, так і раціоналізму. Подолати недолужності цієї контроверзи можна було завдяки транс­ценденції індивід. субʼєкта пі­зна­н­ня. За від­ноше­н­ням до остан­нього транс­цендентал. форми мисле­н­ня дійсно є апріорними, оскільки вони напрацьовані поперед. поколі­н­нями людей. Тема активності су­бʼєкта за від­ноше­н­ням до О. була продовжена Й. Фіхте у його вчен­ні про «Я» і «не-Я». Логіч. заверше­н­ням цієї тенденції виявився панлогізм і пангносеологізм Ґ. Геґеля, який поклав в основу своєї концепції принцип тотожності мисле­н­ня і буття. Абсолют. субʼєкт, що містить О. та його пі­зна­н­ня, є самопі­зна­н­ням субʼєкта. Тому від­ноше­н­ня між субʼєктом та О. пі­зна­н­ня повністю прозоре, неза­тьмарене. Роз­виток пі­зна­н­ня, за Ґ. Геґелем, має кумулятив. характер, де нижчі його форми «знімаються» вищими, створюючи «нудну позірність роз­маї­т­тя» О. пі­зна­н­ня. У сучас. філософії О. пі­зна­н­ня все частіше ви­ступає сам субʼєкт і окремі його характеристики. Це може бути власне тіло субʼєкта, різні стани його сві­домості. Як О. можуть ви­ступати ін. люди, їх сві­домість, певні соц. групи і, навіть, су­спільство загалом. Тому, як за­значає рос. філософ В. Лекторський, проти­ставле­н­ня 2-х типів від­ношень субʼєктно-обʼєкт­них і субʼєктно-субʼєктних не має вагомих під­став. До цього варто додати, що традиц. роз­межува­н­ня О. на емпіричні і рац. втрачає особливий сенс також після того, як у постпозитивізмі була об­ґрунтована теза про теор. навантаженість пі­зна­н­ня. У феноменології сві­домість завжди інтенціональна, тобто спрямована на певний О. Під остан­нім ро­зуміються стани сві­домості людини. Пита­н­ня про те, чи мають вони реал. корелят у світі, виноситься за дужки (т. зв. феноменол. редукція). Для фундатора феноменології Е. Гус­серля «натуралізм» і «обʼєк­тивізм» не­прийнятні саме тому, що по­збавляють розум інтенсіональності і пере­творюють «картину світу» у сукупність О., а не без­конеч. сенс. Усе, з чим має справу людина, пере­творюється на низку О. й таким чином створюється картина світу, в якій роз­ташовані й упорядковані О., що в сукупності становлять суще. Поза сущим залишається те, що, власне, і є головним — буття. Ця тема була роз­винена М. Гайдеґ­ґером: для його концепції буття людини у світі — одне з центр. понять. На думку вченого, ми: по-перше, зав­жди заангажовані, захоплені, зацікавлені процесом ре­презентації світу; по-друге, маємо справу з речами цього світу; по-третє, маємо справу зі спроможністю ро­зуміти їх. Більш того, ми можемо провести межу між уявою О. і самим цим О., але не між своєю поведінкою, яка реально звʼязує мене з цим О., і реальним О. Отже, зверне­н­ня до царини гуманітар. наук, що перед­бачає роз­гляд буття людини у світі, руйнує засади класич. епістемології з її різким проти­ставле­н­ням субʼєкта та О.

Сут­тєвих змін уявле­н­ня про О. за­знали і в наук. пі­знан­ні. В істор. роз­витку науки, починаючи від 17 ст., на думку В. Стьопіна, виникли 3 типи наук. раціональності і, від­повід­но, 3 етапи еволюції науки — класична, некласична та постнекласична. Класич. тип раціональності зосереджує увагу лише на О. й не торкається ні су­бʼєкта, ні засобів діяльності. Для некласич. раціональності характерна ідея від­носності О. до засобів і операцій діяльності; екс­плікація цих засобів та операцій ви­ступає умовою отрима­н­ня істин. зна­н­ня про О. Нарешті, постнекласична раціональність враховує спів­від­несеність знань про О. не лише із засобами, але й цін­нісно-цільовими структурами діяльності. Якщо О. класич. науки були прості системи, О. некласич. науки — складні системи, то у сучасну епоху увагу вчених все більше привертають системи, що роз­виваються, які з плином часу формують все нові рівні своєї організації, причому виникне­н­ня кожного нового рівня впливає на рівні, що раніше сформувалися. Серед О. сучас. науки, що історично роз­виваються, особливе місце за­ймають природні комплекси, в яких чільне місце посідає сама людина. Прикладами таких «людиномірних» комплексів є мед.-біол. О., О. екології, враховуючи біо­сферу загалом (глобал. екологія), О. біо­технології, насамперед генет. інженерії, системи «людина–машина», охоплюючи про­блеми інформатики, штуч. інтелекту. Під час ви­вче­н­ня таких О. пошук істини повʼяза­ний із ви­значе­н­ням стратегії та можливих напрямів практ. пере­творе­н­ня цих О., що без­посередньо торкається гуманіст. цін­ностей. Із цим повʼязана ще одна принципова і, очевидно, вирішал. характеристика постнекласич. науки — транс­формація ідеалу «цін­нісно-нейтрального дослідже­н­ня». Обʼєктивно істин­не поясне­н­ня і опис «людиномірних» О. не лише припускає, але й перед­бачає зарахува­н­ня аксіол. чин­ників до складу пояснювал. положень. Коли сучасна наука по­ставила в центр дослідже­н­ня унікал. системи, що роз­виваються, й де є людина, то вимога екс­плікації цін­ностей не лише не суперечить традиц. меті отрима­н­ня обʼєктивно істин. знань про світ, але й ви­ступає перед­умовою її реалізації.

О. в логіці — одне з осн. понять логіч. семантики, по­значає будь-який предмет, на який спрямована думка, мисле­н­ня, судже­н­ня. О. логіч. мисле­н­ня можуть ви­ступати речі та їхні властивості, від­ноше­н­ня між речами та властивостями, властивості властивостей та властивості від­ношень без­від­носно до їхньої матеріал. чи ментал. природи. Основною їх характеристикою, як за­значає укр. філософ П. Йолон, є те, що вони стають значе­н­нями логіч. висловів, де кожному О. від­повід­ає імʼя, а кожне власне чи заг. імʼя означає О. У формалізов. мовах система логіч. О. та ви­знача­н­ня умов їх існува­н­ня задаються мовним каркасом. О. тлумачать як значе­н­ня логіч. формул, пропозиц., предмет. та предикат. кон­стант і змін­них. Кон­станти означають одиничні О., змін­ні — їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. Для характеристики онтол. статусу О. у логіч. семантиці використовують різні під­ходи. Так, у теорії типів за­стосовують засоби логіки класів і реалізують ієрархіч. принцип будови, в основі якої лежить сукупність індивідів, що при­ймають за нульовий рівень. Над ним роз­ташовують класи індивідів, класи класів індивідів тощо, тобто О. 1-го, 2-го, 3-го... рівнів. Від­повід­но роз­робляють засоби роз­вʼя­за­н­ня про­блеми існува­н­ня. Семантика можливих світів вибудовує конфігурацію системи логіч. О. на основі модальностей та поня­т­тя моделі.

Завантажити статтю