Об’єкт

ОБ’Є́КТ (від лат. objectus — предмет) — те, на що спрямована предметно-перетворювальна й пізнавальна діяльність суб’єкта. У філософії, науці та логіці поняття «О.» розглядають у різних аспектах. Амер. учений Р. Фейнман одну зі своїх лекцій із фізики розпочинав із епістемол. питання: «Чи був шум у лісі, якщо його ніхто не чув?». З погляду епістемології, відповідь на нього полягає в тому, що якщо не було суб’єкта пізнання («шум ніхто не чув»), то не було й самого О., тобто шуму як О. пізнання. Адже О. пізнання — це не вся об’єктивна реальність, що існує незалежно від людини, а лише та її частина, що потрапила до людської предметно-пізнавал. діяльності. Саме у людській практиці відбувається поляризація на О. і суб’єкт пізнання. Те, на що спрямоване пізнання, є його О., той, хто власне пізнає, виступає суб’єктом пізнання. Тому можна стверджувати, що немає суб’єкта без О. і, відповідно, О. без суб’єкта. Ця теза «принципової координації» Авенаріуса є без сумніву правильною, оскільки в епістемології питання про первинність чи вторинність суб’єкта або О. не стоїть. Вони не існують окремо. Можна провести паралель між «шумом у лісі» Р. Фейнмана та річчю в собі І. Канта, що також перебуває за межею нашого пізнання і про яку ми нічого не можемо сказати. Нім. філософ витлумачував річ у собі саме в гносеол. сенсі як ту межу, до якої ми знаємо світ, і все те, що знаходиться за цією межею, дійсно не є О. пізнання. У цьому плані звинувачення І. Канта в агностицизмі не зовсім обґрунтоване, адже світ є такий, який ми знаємо, і даний він нам лише у формах нашого знання. Однак до такого розуміння О. філософія прийшла не відразу. Вчення про О. первісно розроблялося не в рамках гносеології, а в межах онтології, починаючи від уявлень про першопочатки світу і закінчуючи уявленням про О. у такій розвиненій концепції, якою є філософія Аристотеля. У Середньовіччі О. матеріал. світу розглядали як виявлення їх божествен. змісту, де по суті відроджується Платонове уявлення про О. світу речей та світу ідей. Заслуговують на увагу і дискусії номіналістів та реалістів щодо природи універсалій як певних О. пізнання.

Які ж існують стратегії пізнання суб’єктом О.? В історії філософії склалися 2 осн. концепції пізнання світу — емпіризм та раціоналізм. Перший виходить із того, що людина отримує знання про О. за допомогою органів чуття. Цей емпірич. досвід узагальнюється шляхом індукції (див. Індукція і дедукція). Проте індукція завжди неповна і знання, отримане таким чином, не має властивості аподиктичності, тобто всезагальності й необхідності. Отже, гол. складність, із якою зіштовхнулася емпірична програма, полягає у переході від одиничного, що фіксують органи чуття, до загального, адже у природі існують лише одиничні речі і ніяких абстракцій там немає. Зважаючи на подібні труднощі, раціоналісти запропонували протилежну програму. Пізнання виходить із деяких «уроджених ідей», що апріорно притаманні людському розумові. І шляхом накидання цієї категоріал. сітки на світ одинич. речей і явищ людина отримує знання. Проте, тут помітна зворотня складність — перехід від загального до одиничного. Своєрід. альтернативою цим програмам є концепція І. Канта. На противагу модер. філософії як раціоналістського, так і сенсуалістського напряму, нім. філософ наголошував на діяльніс. характерові пізнання: суб’єкт не стільки пізнає О., скільки творить його. Завдяки подіб. погляду на це питання родоначальник нім. класич. філософії підійшов до розуміння необхідності подолання класич. «гносеологічної робінзонади» у пізнанні О., що заводила у глухий кут як представників емпіризму, так і раціоналізму. Подолати недолужності цієї контроверзи можна було завдяки трансценденції індивід. суб’єкта пізнання. За відношенням до останнього трансцендентал. форми мислення дійсно є апріорними, оскільки вони напрацьовані поперед. поколіннями людей. Тема активності суб’єкта за відношенням до О. була продовжена Й. Фіхте у його вченні про «Я» і «не-Я». Логіч. завершенням цієї тенденції виявився панлогізм і пангносеологізм Ґ. Геґеля, який поклав в основу своєї концепції принцип тотожності мислення і буття. Абсолют. суб’єкт, що містить О. та його пізнання, є самопізнанням суб’єкта. Тому відношення між суб’єктом та О. пізнання повністю прозоре, незатьмарене. Розвиток пізнання, за Ґ. Геґелем, має кумулятив. характер, де нижчі його форми «знімаються» вищими, створюючи «нудну позірність розмаїття» О. пізнання. У сучас. філософії О. пізнання все частіше виступає сам суб’єкт і окремі його характеристики. Це може бути власне тіло суб’єкта, різні стани його свідомості. Як О. можуть виступати ін. люди, їх свідомість, певні соц. групи і, навіть, суспільство загалом. Тому, як зазначає рос. філософ В. Лекторський, протиставлення 2-х типів відношень суб’єктно-об’єктних і суб’єктно-суб’єктних не має вагомих підстав. До цього варто додати, що традиц. розмежування О. на емпіричні і рац. втрачає особливий сенс також після того, як у постпозитивізмі була обґрунтована теза про теор. навантаженість пізнання. У феноменології свідомість завжди інтенціональна, тобто спрямована на певний О. Під останнім розуміються стани свідомості людини. Питання про те, чи мають вони реал. корелят у світі, виноситься за дужки (т. зв. феноменол. редукція). Для фундатора феноменології Е. Гуссерля «натуралізм» і «об’єктивізм» неприйнятні саме тому, що позбавляють розум інтенсіональності і перетворюють «картину світу» у сукупність О., а не безконеч. сенс. Усе, з чим має справу людина, перетворюється на низку О. й таким чином створюється картина світу, в якій розташовані й упорядковані О., що в сукупності становлять суще. Поза сущим залишається те, що, власне, і є головним — буття. Ця тема була розвинена М. Гайдеґґером: для його концепції буття людини у світі — одне з центр. понять. На думку вченого, ми: по-перше, завжди заангажовані, захоплені, зацікавлені процесом репрезентації світу; по-друге, маємо справу з речами цього світу; по-третє, маємо справу зі спроможністю розуміти їх. Більш того, ми можемо провести межу між уявою О. і самим цим О., але не між своєю поведінкою, яка реально зв’язує мене з цим О., і реальним О. Отже, звернення до царини гуманітар. наук, що передбачає розгляд буття людини у світі, руйнує засади класич. епістемології з її різким протиставленням суб’єкта та О.

Суттєвих змін уявлення про О. зазнали і в наук. пізнанні. В істор. розвитку науки, починаючи від 17 ст., на думку В. Стьопіна, виникли 3 типи наук. раціональності і, відповідно, 3 етапи еволюції науки — класична, некласична та постнекласична. Класич. тип раціональності зосереджує увагу лише на О. й не торкається ні суб’єкта, ні засобів діяльності. Для некласич. раціональності характерна ідея відносності О. до засобів і операцій діяльності; експлікація цих засобів та операцій виступає умовою отримання істин. знання про О. Нарешті, постнекласична раціональність враховує співвіднесеність знань про О. не лише із засобами, але й ціннісно-цільовими структурами діяльності. Якщо О. класич. науки були прості системи, О. некласич. науки — складні системи, то у сучасну епоху увагу вчених все більше привертають системи, що розвиваються, які з плином часу формують все нові рівні своєї організації, причому виникнення кожного нового рівня впливає на рівні, що раніше сформувалися. Серед О. сучас. науки, що історично розвиваються, особливе місце займають природні комплекси, в яких чільне місце посідає сама людина. Прикладами таких «людиномірних» комплексів є мед.-біол. О., О. екології, враховуючи біосферу загалом (глобал. екологія), О. біотехнології, насамперед генет. інженерії, системи «людина–машина», охоплюючи проблеми інформатики, штуч. інтелекту. Під час вивчення таких О. пошук істини пов’язаний із визначенням стратегії та можливих напрямів практ. перетворення цих О., що безпосередньо торкається гуманіст. цінностей. Із цим пов’язана ще одна принципова і, очевидно, вирішал. характеристика постнекласич. науки — трансформація ідеалу «ціннісно-нейтрального дослідження». Об’єктивно істинне пояснення і опис «людиномірних» О. не лише припускає, але й передбачає зарахування аксіол. чинників до складу пояснювал. положень. Коли сучасна наука поставила в центр дослідження унікал. системи, що розвиваються, й де є людина, то вимога експлікації цінностей не лише не суперечить традиц. меті отримання об’єктивно істин. знань про світ, але й виступає передумовою її реалізації.

О. в логіці — одне з осн. понять логіч. семантики, позначає будь-який предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. О. логіч. мислення можуть виступати речі та їхні властивості, відношення між речами та властивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріал. чи ментал. природи. Основною їх характеристикою, як зазначає укр. філософ П. Йолон, є те, що вони стають значеннями логіч. висловів, де кожному О. відповідає ім’я, а кожне власне чи заг. ім’я означає О. У формалізов. мовах система логіч. О. та визначання умов їх існування задаються мовним каркасом. О. тлумачать як значення логіч. формул, пропозиц., предмет. та предикат. констант і змінних. Константи означають одиничні О., змінні — їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. Для характеристики онтол. статусу О. у логіч. семантиці використовують різні підходи. Так, у теорії типів застосовують засоби логіки класів і реалізують ієрархіч. принцип будови, в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймають за нульовий рівень. Над ним розташовують класи індивідів, класи класів індивідів тощо, тобто О. 1-го, 2-го, 3-го... рівнів. Відповідно розробляють засоби розв’язання проблеми існування. Семантика можливих світів вибудовує конфігурацію системи логіч. О. на основі модальностей та поняття моделі.

Розмір шрифту

Об’єкт

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті