ОБОРО́Н­НА ОПЕРА́ЦІЯ В ПІВ­НІ́ЧНІЙ БУКОВИ́НІ ТА БЕС­САРА́БІЇ 1941. Проведена 2–21 липня 1941 військами Пів­ден­ного фронту під командува­н­ням генерала армії І. Тюленєва у взаємодії з Чорноморським флотом під командува­н­ням віце-адмірала П. Октябрського з метою від­бити вторгне­н­ня німецько-румунських військ. Для на­ступу на пів­ден­ному крилі німецько-радянського фронту командува­н­ня противника задіяло частину сил групи армій «Пів­день» (генерал-фельдмаршал К. Рундштедт) у складі німецької 11-ї армії, румунських 4-ї і 3-ї армій (7 німецьких, 13 румунських дивізій, 9 румунських бригад, зокрема 1 танкова) — усього 500 тис. солдатів і офіцерів, 6 тис. гармат і мінометів, 60 танків і 600 бо­йових літаків. Це угрупова­н­ня повин­но було форсувати р. Прут і просуватися в напрямі Він­ниці для зʼ­єд­на­н­ня з німецькою 17-ю армією та 1-ю танковою групою, щоб оточити й знищити основні сили радянських військ у Прав­обережній Україні. В разі сприятливого роз­витку подій заплановано роз­почати на­ступ на інших напрямках. 

25 червня 1941 на базі Одеського військового округу й частини сил Київського особливого військового округу створено Пів­ден­ний фронт, у складі якого — 27 дивізій (зокрема 6 танкових і 3 механізовані), 4 укріплені р-ни, 5 авіаційних дивізій. Йому по­ставлено зав­да­н­ня силами 9-ї (генерал-полковник Я. Черевиченко) і 18-ї (генерал-лейтенант А. Смирнов) армій обороняти 700-кілометрову ділянку державної кордону з Румунією від м. Ліпкани (нині Молдова) до гирла Дунаю. Фронту також під­порядковано Дунайську військову флотилію (контр-адмірал М. Абра­мов). Кордон охороняли 6 прикордон­них загонів Українського (генерал-майор В. Хоменко) і Молдавського (генерал-майор О. Нікольський) прикордон­них округів. Спів­від­ноше­н­ня сил сторін у людях, артилерії та мінометах було при­близно рівним. У танках (743 од.) Пів­ден­ний фронт мав абсолютну пере­вагу, у літаках — більш ніж у 2 рази. Від початку війни румунські війська вели роз­відку й намагалися обмеженими силами захопити плацдарми на лівому березі Пруту в смузі радянської 9-ї армії. Це їм вдалося по­близу с. Скулень (нині Унгенського р-ну, Молдова). 

Вранці 2 липня противник пере­йшов у на­ступ головними силами, про­рвав оборону радянських військ у напрямах на м. Бєльці (нині Молдова) та Камʼянець-Подільський (нині Хмельницька обл.) і до кінця дня просунувся на 8–10 км. У звʼяз­ку з від­ходом військ Пів­ден­но-Західного фронту на рубіж укріплених р-нів старого державного кордону й за­грозою, що виникла, Ставка Головного Командува­н­ня до­зволила Пів­ден­ному фронтові від­вести 18-у армію на рубіж p. Збруч і Дністер на одну лінію з 12-ю армією Пів­ден­но-Західного фронту. Праве крило фронту було посилене 18-м механізованим корпусом 9-ї армії. Її командувач вирішив ліквідувати прорив противника на бєльцькому напрямі ударом 2-го механізованого корпусу і 74-ї стрілецької дивізії. Вчасно зосередити зʼ­єд­на­н­ня у вихідних р-нах не вдалося, у результаті чого противник 3 липня просунувся ще на 30 км. Роз­початий 4 липня контр­удар не досягнув по­ставленої мети. На­ступного дня командува­н­ня Пів­ден­ного фронту, яке пере­оцінило сили противника, вирішило від­вести 18-у і 9-у армії за Дністер на позиції укріплених р-нів. 6 липня війська почали від­хід, однак Ставка Головного Командува­н­ня не затвердила це ріше­н­ня і 7 липня наказала від­кинути противника за Прут й утримувати Бес­сарабію, щоб викори­стати її територію як плацдарм для на­ступу в Румунію. Також наказано пере­дати Пів­ден­но-Західному фронту 1 стрілецький і 2 механізовані корпуси, а також 2 стрілецькі дивізії й 1 протитанкову бригаду. 

Скори­ставшись від­ходом військ радянської 9-ї армії, німецько-румунські війська прорвалися в смузі радянського 48-го стрілецького корпусу та до кінця 6 липня захопили Бєльці, а на­ступного дня в стику між радянськими 9-ю і 18-ю арміями противник ви­йшов до м. Могилів-Подільсь­кий (Він­ницька обл.). Побоюючись його на­ступу уздовж Дністра в тил радянських військ, командувач 9-ї армії роз­горнув механізований корпус для оборони фронтом на Пів­нічний Схід, а для ліквідації вклине­н­ня противника в р-ні Бєльців вирішив залучити 2-й кавалерійський корпус, що роз­почав на­ступ 8 липня за під­тримки 48-го і 35-го стрілецьких корпусів. Контр­удар військ 9-ї армії, що тривав до 10 липня, зупинив на­ступ німецької 11-ї та румунської 4-ї армій. Командувач групи армій «Пів­день» наказав направити німецький 54-й армійський корпус на допомогу румунській 4-й армії, що не могла захопити Кишинів. Німецька 11-а армія мала від­новити на­ступ не раніше 16 липня. 

Становище на Пів­ден­ному фронті тимчасово стабілізувалося. 18-а армія ві­ді­йшла на рубіж Ямпільського укріпленого р-ну (Він­ницька обл.), 9-а армія закріпилася за 40–50 км на Захід від Дністра, зʼ­єд­на­н­ня її 2-го ешелону зайняли оборону в Рибницькому укріпленому р-ні (нині Молдова) на східному березі річки. Приморська група військ, створена 6 липня, утримувала позиції вздовж кордону по Пруту й Дунаю. Разом із Дунайською військовою флотилією вона висадила десанти на румунський пів­острів Сатул-Ноу й західний берег Дунаю від м. Ізмаїл (Одеська обл.) до Чорного моря та локалізувала дії румунського флоту на Дунаї. Командувач радянської 9-ї армії скори­стався паузою та пере­правив 2-й механізований корпус на східний берег Дністра для поповне­н­ня запасів пального й боє­припасів. Це також створювало сприятливі умови для від­би­т­тя спроб противника вийти в тил армії з р-ну Могилева-Подільського вздовж східного берега річки. Головні сили армії пере­груповувалися, вели бої місцевого значе­н­ня для покраще­н­ня становища й закріплювалися на рубежах. 16 липня противник від­новив на­ступ і до кінця дня захопив Кишинів, але подальше його просува­н­ня зупинив 35-й стрілецький корпус. На бєльцькому напрямі 17 липня війська 9-ї армії за­вдали контр­удару і протягом дня потіснили противника в смугах 48-го стрілецького і 2-го кавалерійського корпусів. Готувався до пере­ходу в на­ступ вранці 18 липня на кишинівському напрямі 35-й стрілецький корпус, однак подальший від­хід військ Пів­ден­но-Західного фронту змусив Ставку Верховного Головнокомандува­н­ня ухвалити ріше­н­ня про залише­н­ня Бес­сарабії. Війська Пів­ден­ного фронту ві­ді­йшли на 100–200 км, за територію Пів­нічної Буковини й Бес­сарабії. У складі фронту, що діяв у смузі близько 500 км, залишилося всього 16 дивізій. Його ослабле­н­ня стало наслідком не стільки бо­йових втрат, скільки пере­дачі значної частини військ до складу Пів­ден­но-Західного фронту. Втрати радянської сторони в операції: без­поворотні — 8519 осіб, санітарні — 9374 особи, середньодобові — 688 осіб.

Хід оборон­них дій на Пів­ден­ному фронті багато в чому ви­значили події на Пів­ден­но-Західному фронті, у смузі якого на­ступали головні сили німецької групи армій «Пів­день». Бо­йові дії Пів­ден­ного фронту під­твердили, що його створе­н­ня було необхідністю, але проведене із запізне­н­ням. Лише пасивні дії противника на радянсько-румунському кордоні дали можливість вирішити це зав­да­н­ня в цілому успішно. Не зовсім вдалим стало утворе­н­ня нового фронтового управлі­н­ня на базі Московського військового округу, командува­н­ня і штаб якого із прибу­т­тям у р-н оперативного при­значе­н­ня не володіли об­становкою, що загалом негативно по­значилося на діях фронту в перші дні війни. Невисока ефективність дій військ Пів­ден­ного фронту значною мірою спричинена недостовірними даними роз­відки щодо ви­значе­н­ня складу, чисельності угрупова­н­ня військ противника та планів їхніх дій. Неправильна оцінка його сил не дала змоги ухвалювати адекватні ріше­н­ня про створе­н­ня стійкої оборони й роз­гром угрупова­н­ня агресора в ході веде­н­ня оборон­ної операції. Водночас прагне­н­ня командувача військ Пів­ден­ного фронту від­вести війська із Пруту на рубіж укріплених р-нів по Дністру значно під­силювало оборон­ні можливості радянських військ. Кожне вклине­н­ня противника радянські командувачі намагалися ліквідувати шляхом проведе­н­ня контр­ударів і контратак, маневруючи силами й засобами як уздовж фронту, так і з глибини. Усе це дало можливість військам Пів­ден­ного фронту уникнути охопле­н­ня флангів й оточе­н­ня, командувачам і їхнім штабам вдалося зберегти надійне управлі­н­ня під­леглими військами під час створе­н­ня контр­ударних угруповань, від­ходу та зайня­т­тя нових рубежів.