ОГЛО́БЛИН Олександр Петрович (24. 11(06. 12). 1899, Київ — 16. 02. 1992, м. Лудлов, похов. у м. Спрінґфілд, шт. Мас­сачусетс, США) — історик, громадський діяч. Виховувався у родині вітчима, з рідним батьком Михайлом Микола­йовичем Мезьком по­зна­йомився у 12-річ. віці. На формува­н­ня інте­ресу О. до історії України вплинули роз­повіді бабусі по материн. лінії, яка походила із давнього козац.-шляхет. роду. 1917 закін. у Києві 3-ю гімназію (із золотою меда­л­лю), де викладали В. Ля­скоронський, С. Голубєв, 1919 — скорочений курс Київ. університету (був учасником семінару М. Довнара-Запольського, слухав лекції О. Гілярова, Ю. Кулаковського та ін.). Від­тоді викладав у київ. г-зіях; від 1920 — у Київ. робітн.-селян. університеті; від 1921 — у Київ. ІНО: доцент кафедри історії України, водночас 1921–23 — декан осн. курсу (під­готов. від­діл.), 1929–30 — декан факультету проф­освіти, 1921–26 — зав. істор. кабінету ім. О. Лазаревського, 1923–27 — зав. істор. семінару вищого типу при ІНО (серед учнів — К. Антипович, Д. Бованенко, С. Під­гайний); за сумісництвом 1921–22 — професор кафедри екон. побуту України Київ. археол. ін­ституту; 1927–30 — професор кафедри історії нар. господарства України Київ. ін­ституту нар. господарства. 1926 після прилюдного захисту в Одес. університеті дис. «Пере­дкапіталістична фабрика в Україні» одержав наук. ступ. д-ра історії укр. культури, 1941 у Москві — ступ. д-ра істор. н. (без захисту дис.). Від 1926 спів­­працював у ВУАН: нештат. н. с., згодом — старший науковий спів­робітник, від 1932 — голова Комісії для ви­учува­н­ня соц.-екон. історії України 18–19 ст. Від грудня 1930 до березня 1931 знаходився під слідством, кілька місяців — в увʼязнен­ні. У травні 1931 під час триден. «дис­кусії» про власні наук. праці О. був змушений ви­знати прорахунки, його звинувачено у «протаскуван­ні буржуазного націоналізму», звільнено з університету і по­збавлено можливості викладати. Від­тоді — за­ступник директора з наук. частини Всеукр. істор. музею; від 1932 — директор Всеукр. центр. архіву стародав. актів (обидва — Київ). У лютому 1934 з ідеол. міркувань звільнений з усіх посад. У тому ж році певний час (до закри­т­тя) працював ст. н. с. Істор.-археогр. ін­ституту ВУАН; від 1935 — в Ін­ституті історії матеріал. культури АН УРСР (1937 звільнений за звинуваче­н­ням у саботажі); 1937–41 — завідувач від­ділу капіталізму Ін­ституту історії АН УРСР; водночас 1937–41 — дійс. чл., завідувач від­ділу методики історії Укр. НДІ педагогіки (усі — Київ); 1938–41 — професор кафедри історії України Київ. університету; 1938–40 — проф. однойм. каф. Одес. університету. Організатор і наук. кер. екс­педицій ВУАН і Всеукр. істор. музею для дослідж. роз­витку промисловості Прав­обереж. Поліс­ся у 16–19 ст. (1932–36), наук. консультант археол. екс­педицій Ін­ституту історії матеріал. культури АН УРСР (1936–37). Дійсний член багатьох наук. т-в, зокрема Істор.-етногр. товариства при Київ. університеті, Істор. товариства Нестора-літописця при ВУАН, Одес. наук. товариства при ВУАН, Одес. н.-д. каф. історії України, Харків. н.-д. каф. історії укр. культури. Під час 2-ї світової вій­ни після від­ступу рад. військ із Києва сві­домо залишився в місті. Від 21 вересня до 25 жовтня 1941 за зав­да­н­ням ОУН(м) був головою міської управи Києва. 1942 — директор Музею-архіву пере­ходової доби, голова Комісії для роз­гляду питань про укр. емблеми; 1943 — голова істор.-філол. секції Київ. будинку вчених. У вересні 1943 на за­проше­н­ня Укр. центр. комітету пере­їхав до Львова, де взяв участь у діяльності Спілки укр. наук. робітників під проводом І. Крипʼякевича. 1944 пере­їхав із родиною до Праги, де ще 1942 був обраний дійс. чл. Укр. істор.-філол. товариства, а 1949 — за­ступник його голови. Від квітня 1945 мешкав у Німеч­чині, від 1951 — у США. Від 1944 — проф. УВУ в Празі, 1946–50 — у Мюнхені, водночас 1949–50 — чл. Сенату і продекан філос. ф-ту; 1946–51 — проф. історії Богослов. пед. академії УАПЦ; 1946–49 — директор НДІ укр. мартирології (обидва — Мюнхен); від 1947 — директор Археогр. ін­ституту УВАН у Німеч­чині, кер. від­ділу генеалогії Укр. НДІ родо­знавства та знамено­знавства; 1945–49 — дійс. чл. Укр. чорномор. ін­ституту в Німеч­чині. 1946 обраний дійс. чл. і за­ступник голови Церк.-археогр. комісії при Апостол. візитатурі в Мюнхені, а також чл. УВАН у м. Авґсбурґ (від 1948 — дійс. чл.), 1947 — дійс. чл. НТШ. 1951–91 — дійс. чл. та голова Істор. секції УВАН у США, голова іспитової комісії Філос. факультету УВУ у США; від 1953 — голова Чорномор. комісії УВАН у США; 1957–62 — директор Філос. від­ділу Делегатури УВУ у США; від 1958 — проф. Укр. тех. ін­ституту в Нью-Йорку. Від 1948 — ред. і спів­ред. істор. від­ділу ЕУ, написав понад 500 енциклопед. гасел і статей для її україно- і англомов. ви­дань. Голова засн. у США Укр. генеалог. і геральд. товариства (від 1963), наук. ради Сх.-європ. дослідчого ін­ституту ім. В. Липинського (1964), заст. дир. Істор.-філос. секції НТШ (1964). Президент УВАН у США (1970–79), від 1987 — почес. Президент УВАН. Спів­засн. і голова (1965–80), почес. голова (від 1980) Укр. істор. товариства; почес. д-р юрид. н. УВУ (1965); проф.-гість історії України (1968–70), дорадник з написа­н­ня дис. (1970–73) у Гарвард. університеті, почес. чл. Укр. наук. ін­ституту при ньому (від 1973). Почес. чл. НТШ в Європі (від 1974), а також усіх кра­йових НТШ (від 1988). Автор понад 700 публікацій з історії України, історії економіки, історіо­графії, джерело­знавства, генеалогії та ін. (моно­графії, стат­ті, довід­ки, рецензії).