Одеські військові навчальні заклади

Визначення і загальна характеристика

ОДЕ́СЬКІ ВІЙСЬКО́ВІ НАВЧА́ЛЬНІ ЗА́КЛАДИ

Одеське вище загальновійськове командне училище. Засн. 1865 як Одес. піхотне юнкер. училище, від 1910 — Одес. військ. училище. Спочатку знаходилося у будівлі колиш. хлібних складів І. Собанського (т. зв. Собан. казармах), від 1876 — у спеціально збудованому новому корпусі. Від 1902 складалося із 2-х спец. класів і одного загального. Напередодні 1-ї світової вій­ни було 400 штат. і 35 понадштат. юнкерів, навч.-вихов. процес забезпечували 22 офіцери. У січні 1918 збірний загін офіцерів і юнкерів училища та курсантів 1-ї і 2-ї Одес. шкіл прапорщиків після 3-ден. боїв із червоногвард. загонами пробився на Дон і приєднався до Добровол. армії. Натомість 1919 організовано 9-і Одес. рад. піхотні командні курси. Від 1920 — 39-і Одес. піхотні командні курси, від 1921 — 13-а Одес. піхотна командна школа, від 1924 — 13-а Одес. піхотна школа, від 1937 — Одес. піхотне училище. Під час 2-ї світової вій­ни — на евакуації за Уралом (РФ). 1944 нагородж. орденом Червоного Прапора. Від 1950-х рр. — заг.-військ., від 1958 — вище. Серед випускників — актор, реж., театр. діяч П. Саксаганський; авіаконструктор К. Калінін; Військ. міністр УНР О. Жуківський, військовики Армії УНР і ЗС Української Держави генерал-хорунжі М. Безручко, М. Капустянський, О. Кузьминський, В. Кущ, М. Мазуренко, А. Пузицький, Б. Стеллецький, генерал-майори Я. Гандзюк, Я. Сафонов. 1965 переведене до Києва до складу Київського вищого загальновійськового командного училища ім. М. Фрунзе.

Одеське вище артилерійське командне училище ім. М. Фрунзе. Засн. 1919 на базі Сергіїв. артилер. училища (cтвор. 1912 в Одесі, від 1920 — на еміграції у Туреччині та Болгарії, 1923 розформоване) як 3-і Одес. рад. командні артилер. курси, від 1922 — 2-а Одес. школа важкої і берегової артилерії, від 1924 — Одес. артилер. школа, від 1926 — ім. М. Фрунзе. Після нападу Німеччини на СРСР у серпні 1941 евакуйоване у смт Сухий Лог (нині місто Свердлов. обл., РФ). 1944 нагородж. орденом Леніна. Наприкінці того ж року повернулося в Одесу. Від 1965 готувало військ. фахівців для ЗС ін. країн. Загалом училище закін. понад 30 тис. офіцерів, з них 250 дослужилися до генерал. звань, 41 став Героєм Рад. Союзу. 1993 увійшло до складу Одес. інституту Сухопут. військ (нині Військ. академія).

Одеське вище військове об’єд­нане командно-інженерне училище ППО. Засн. 1937 як Горьков. училище зеніт. артилерії (нині м. Нижній Новгород, РФ), від 1949 — Одес. військ.-тех. училище військ ППО ім. В. Молотова. 1963 паралельно з рад. курсантами навчалися кубинці, 1965 училище пов­ністю перейшло на навч. іноз. військовослужбовців і отримало назву Одес. вище військ. об’єд­нане командно-інж. училище ППО. Структура: відділ. академ. підготовки, факультет зенітно-ракет. військ, факультет радіотех. військ, офіцер. курси. Чисельність курсантів і слухачів становила 500–600 осіб з 16–18-ти країн, загалом підготовлено 5 тис. курсантів із 35-ти країн світу. Мало одну з найкращих ма­теріал.-тех. баз серед військ. навч. закладів колиш. СРСР. 1992–95 діяло як факультет донавч. підготовки іноз. військовослужбовців Одес. інституту Сухопут. військ.

Військова академія. Засн. 1993 як Одес. інститут Сухопут. військ на базі названих вище училищ та Київ. вищого заг.-військ. команд. училища ім. М. Фрунзе. Від 2006 — Військ. інститут Одес. політех. університету, від 2011 — сучасна назва. Діють факультети: підготовки спеціалістів десантно-штурмових військ, підготовки спеціалістів військ. розвідки та спец. призначення, підготовки спеціалістів матеріал.-тех. забезпечення, підготовки спеціалістів ракетно-артилер. озброєння. Є стаціонар. стрілец., пневмат. і електрон. тири, зал спорт. і рухових ігор, тренажер. зал, спеціалізов. зал для рукопаш. бою, спорт. майданчик із гімнаст. спорудами, майданчик для гри у баскетбол, смуга перешкод, футбол. поле. Для проведення наук. дослідж. і підвищення рівня навч. процесу в складі факультетів створ. н.-д. лабораторії. Серед випускників — Герої України І. Герасименко, О. Довгий, О. Порхун, Т. Сенюк, С. Собко, А. Ткачук, О. Трепак, С. Шаптала.

Завантажити статтю