Онтологія

ОНТОЛО́ГІЯ (грец. όνtοζ — те, що існує, суще і …логія) — філософське вче­н­ня про буття як таке. Поня­т­тя «О.» за­пропонував у 17 ст. нім. вчений Р. Ґокленіус та остаточно закріпив у метафізиці нім. філософ Х. фон Вольф. Специфічне місце О. у системі метафізики ви­значилося значно пізніше, ніж виникла сама про­блема буття. Остан­ню чітко окреслили елеати, зокрема Парменід, який роз­різнив чут­тєве та істин­не буття. Платон роз­робив вче­н­ня про понад­чут­тєві засади буття — ідеї як умо­осяжні форми або сутності, від­ображе­н­ням яких є плин. чут­тєво спри­йманий світ речей, та порушив у своїй філософії фундам. про­блему спів­від­ноше­н­ня буття і становле­н­ня. Аристотель під­дав критиці платонівський поділ на два світи і прагнув від­шукати сутності у самому матеріал. бутті, однак такий варіант О. становив радше опис фіз. реальності з онтол. по­гляду. Разом з тим він стверджував існува­н­ня «остан.» причини буття — понад­чут­тєвої «форми форм», Божествен­ної ентелехії. Вче­н­ня Аристотеля та Платона, а також не­оплатоністське тлумаче­н­ня буття як «єдиного» і «ро­зуму» вплинули на формува­н­ня всієї зх.-європ. онтол. традиції. Зокрема Псевдо-Діонісій Ареопагіт поклав нео­платоністську О. в основу символіч. тлумаче­н­ня всього сущого як ієрархії світу, що по­значилося на корпусі ідей всієї середньовіч. естетики. Середньовічна схоластика виходила із по­єд­на­н­ня антич. О. з теологією. У ній абсолютне буття ототожнювалося з Богом. Схоластична О. характеризувалася вирізне­н­ням і категорій. роз­робле­н­ням рівнів буття — суб­станцій. і акцидентал., актуал. і потенцій., необхідного і випадкового. У Томи Аквінського О. — від­сторонене міркува­н­ня про «чисті» форми буття. У філософії Від­родже­н­ня автором оригін. тлумаче­н­ня О. був нім. мислитель М. Кузанський. Роз­різняючи абсолют і універсум, він стверджував, що центром і межею матеріального є творець; макс. від­мін­ність речей збігається з їх мін. від­мін­ністю (або від­сутністю такої). Орієнтована на науку філософія Нового часу звільнила вче­н­ня про буття від теол. форми. У філософів-емпіриків онтол. про­блематика ві­ді­йшла на другий план (напр., у шотланд. філософа Д. Гʼюма О. як вче­н­ня від­сутня). Філософи-раціоналісти навпаки вважали О. невід­ʼєм. частиною своїх систем. Франц. вчений Р. Декарт намагався по­єд­нати вче­н­ня про буття і гносеологію. Його принцип «cogito ergo sum» («я мислю, отже, я є») дав можливість зробити О. складовою частиною теорії пі­зна­н­ня. Нідерланд. філософ Б. Спіноза, продовжуючи панте­їстичну традицію, вихід. точкою О. ви­значив тотожність Бога і природи, котру він ро­зумів як єдину вічну суб­станцію, що є причиною самої себе. Нім. вчений Ґ. Ляйбніц, пере­ймаючись створе­н­ням універсал. метафізики, роз­робив філос. засади для обʼ­єд­на­н­ня О., космології і рац. психології, що надало можливість Х. фон Вольфу систематизувати О. Нім. філософ І. Кант проти­ставив «догматизму» старої О. нове ро­зумі­н­ня буття та радикально транс­формував попередню онтол. традицію. Від­повід­но до його філософії не може бути О. поза вче­н­ням про принципи ро­зуму. Нім. філософи Й. Фіхте, Ф. Шел­лінґ та Ґ. Геґель повернулися до раціоналістич. традиції роз­будови О. на під­ставі гносеології: буття є результатом роз­витку мисле­н­ня, його моментом, коли мисле­н­ня виявляє свою тотожність із бу­т­тям. Але, на від­міну від докантівської О., буття в їхніх системах осягається не у пасив. спо­гля­дан­ні, а в істор. і логіч. становлен­ні. У зх.-європ. науці 19 ст. склалося крит. ставле­н­ня до О. як філос. дисципліни. Разом із метафізикою її заперечили позитивізм і філософія життя. Неокантіанство і близькі до нього напрями роз­вивали гносеол. ро­зумі­н­ня О. Лише на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. роз­почалося від­родже­н­ня онтол. про­блематики. Неотомізм ре­ставрував і систематизував О. середньовіч. схоластики. Крит. О. нім. філософа М. Гартмана намагалася подолати роз­рив між онтол. сутностями і дійс. бу­т­тям, роз­глядаючи речовий, людський і духов. світи як виявле­н­ня незалеж. прошарків реальності, щодо якої пі­зна­н­ня вторин­не. Е. Гус­серль вважав автентичною О. феноменологію, що описує структури готового зна­н­ня і способи його засвоє­н­ня. Фундам. О. М. Гайдеґ­ґера роз­криває сенс буття через осмисле­н­ня унікальності наяв. ситуації присутності людини у світі. Феноменол. О. Ж.-П. Сартра та «всеохопне» К. Ясперса спрямовані на об­стоюва­н­ня тлумаче­н­ня буття як неподіл. єд­ності субʼєкта й обʼєкта, що фундує людську свободу і від­повід­альність. В ортодоксал. марксизмі О. — діалектико-матеріаліст. вче­н­ня про форми руху матерії і сусп. буття, що ви­значає сусп. сві­домість. Недогматичні течії марксизму орієнтовані на О. діяльності як спосіб буття людини у світі (напр., «О. сусп. буття» Д. Лукача). Посткласич. філос. дискурс, заперечуючи традиц. метафізику, намагається максимально про­блематизувати онтол., власне бут­тєве, поле філософії, залучивши в нього субʼєктивність як людську індивідуальність.

Завантажити статтю