Опортунізм

ОПОРТУНІ́ЗМ (франц. opportunisme — при­стосовництво, угодовство; від лат. opportunus — зручний, вигідний) — термін, який використовують у політиці, політичній науці, економіці, психології та юриспруденції. Таке широке викори­ста­н­ня зумовлене тим, що у найширшому значен­ні опортунізм трактують як тип поведінки (людини, групи, організації), за якого пріоритетним є здобу­т­тя вигоди за будь-яких об­ставин, навіть ціною нехтува­н­ня моральними принципами, юридичними нормами та інтересами інших (людей, груп, організацій). Отже, опортунізм має здебільшого негативні конотації, асоціюючись із без­принципною діяльністю.

До широкого су­спільного обігу термін «опортунізм» уві­йшов у 19 ст. Зокрема, в італійській політиці він означав «викори­ста­н­ня наявних об­ставин або можливостей для отрима­н­ня негайної пере­ваги для себе або своєї групи». На початку 1870-х рр., з проголоше­н­ням у Франції Третьої республіки, цим терміном почали називати обережний реформізм і націоналізм групи французьких республіканців (франц. Républicains opportunistes), які ви­ступали за помірковану політику консолідації Третьої республіки після ви­гна­н­ня монархістів. Сама ця група себе так не називала. Таке означе­н­ня щодо них використовували радикальні республіканці для опису їхньої центристської та лівоцентристської політики. 

Найбільшого пошире­н­ня та вжитку, саме в чітко негативному сенсі, термін «опортунізм» набув на­прикінці 19 — на початку 20 ст. у контекс­ті роз­витку лівого політичного руху на ідеологічних засадах, сформульованих К. Марксом, Ф. Енгельсом (див. Марксизм) та В. Леніним. Тут він став означати «при­стосува­н­ня політики та ідеології робітничого руху до інтересів і потреб не­пролетарських (буржуазних і дрібнобуржуазних) прошарків». Зокрема, 1891 р. Ф. Енгельс так ви­значав опортунізм: «Це забу­т­тя великих, корін­них міркувань через хвилин­ні інтереси дня, це гонитва за хвилин­ними успіхами та боротьба через них без урахува­н­ня подальших наслідків, це принесе­н­ня майбутнього руху в жертву теперішньому, — можливо, й від­бувається через “чесні” мотиви. Але це і є опортунізм та залишається опортунізмом…». Подібне ви­значе­н­ня опортунізму дав В. Ленін: «Опортунізм полягає в тому, щоб жертвувати корін­ними інтересами, видумуючи тимчасові часткові вигоди. Ось у чому суть, якщо брати теоретичне ви­значе­н­ня опортунізму». Ці негативні характеристики пред­ставники марксистського «канону» за­стосовували до «від­ступників». Йдеться про два типи опортунізму: 

• правий — немарксистські варіанти соціалізму та роз­витку робітничого руху (зокрема, лас­сальянство, прудонізм, тред-юніонізм) та «ревізіонізм» (реформізм) всередині марксистського руху (перед­усім — Е. Бернштейн та його послідовники), пред­ставники якого від­мовлялися від концептуалізації шляху до соціалізму в категоріях між­класових антагонізмів, диктатури пролетаріату, насильства та революційних методів боротьби, виходячи з пріоритету ідей мирного, ненасильницького пере­творе­н­ня капіталістичної системи засобом реформ і роз­витку демократичних ін­ститутів (виборів та парламентаризму); 
• лівий — ультрареволюційні теорії соціалізму та роз­витку робітничого руху (напр., анархо-колективізм М. Бакуніна — бакунізм), а також ультрареволюційні інтер­претації марксизму (йдеться насамперед про «лівий» комунізм та троцькізм), пред­ставники якого категорично від­кидали будь-які варіанти тимчасових ком­промісів і спів­робітництва з буржуазією, веде­н­ня політичної діяльності в рамках буржуазно-капіталістичної системи (засобом створе­н­ня політичних партій та участі у виборах), ви­ступаючи натомість за невід­кладну соціалістичну революцію та встановле­н­ня диктатури пролетаріату.

Послідовну критику правого та лівого опортунізму В. Ленін здійснив у праці «Детская болезнь “левизны” в ком­мунизме» (Петро­град, 1920). Причому лівий опортунізм він уважав меншою за­грозою для всесвітнього комуністичного руху, ніж правий: «помилка лівого доктринерства є на сьогоднішній момент у тисячу разів менш небезпечною та менш значущою, ніж помилка правого доктринерства…, оскільки лівий комунізм — течія зовсім молода… тому цю хворобу можна легко вилікувати». Таке вкрай негативне ставле­н­ня В. Леніна до пред­ставників правого опортунізму (насамперед до Е. Бернштейна та К.-Й. Каутського) характерне для всіх етапів його політико-ідеологічної діяльності. Саме російські ліві соціал-демократи на чолі з В. Леніним ві­ді­гравали на початку 20 ст. провід­ну роль у суперечці між революційними марксистами та реформістами. Проти­ставляючи себе та своїх послідовників правому опортунізму, В. Ленін проводив паралелі з якобінцями та жирондистами: «Якобінець, нерозривно повʼязаний з організацією пролетаріату, який усві­домив свої класові інтереси, це і є революційний соціал-демократ. Жирондист, який тужить за професорами, гімназистами, який боїться диктатури пролетаріату та зітхає про абсолютну цін­ність демократичних вимог, це і є опортуніст». Тому він нещадно критикував Е. Бернштейна за те, що з його подачі ревізіоністи від­кинули як політичний атавізм основоположні ідеї марксизму про соціальну революцію, диктатуру пролетаріату та повну ліквідацію приватної власності. Згодом ця критика поширилася й на К.-Й. Каутського, який спочатку категорично не сприйняв ідеї Е. Бернштейна, але згодом по­ступово еволюціонував у політико-ідеологічному плані вправо, у бік бернштейніанства (особливо на тлі вкрай негативної оцінки Жовтневого пере­вороту 1917, через що В. Ленін звинуватив його у зраді марксизму, на­звавши «ренегатом»).

Попри те, що у публічному дискурсі на тривалий час закріпився саме цей політико-ідеологічний контекст ро­зумі­н­ня терміна «опортунізм», нині його викори­ста­н­ня поширене також у психології — для по­значе­н­ня панівної моделі у стилі жит­тєдіяльності людини, що виявляється у навмисному уникнен­ні навіть мінімальних труднощів, а також прагнен­ні індивідуума змінити укладені домовленості та наявні умови для власної зручності та вигоди. Саме в такому ро­зумін­ні цей термін використовують також в економіці. Зокрема, американський економіст, лауреат Нобелівської премії О. Вільямсон ви­значає це поня­т­тя як найсильнішу форму его­їстичної поведінки або від­стоюва­н­ня власних інтересів: «Під опортунізмом я ро­зумію від­стоюва­н­ня своїх інтересів, у тому числі засобом обману, включно з такими явними формами обману, як брехня, злодійство, шахрайство… Найчастіше опортунізм перед­бачає більш витончені форми обману, які можуть набувати активної та пасивної форми, виявлятись ex ante та ex post… Загалом опортунізм означає на­да­н­ня неповної або спотвореної інформації, особливо коли йдеться про навмисний обман, введе­н­ня в оману, спотворе­н­ня або приховува­н­ня істини або інші типи заплутува­н­ня партнера». 

В юриспруденції терміном «правовий опортунізм» по­значають маніпулюва­н­ня правовими механізмами для їх викори­ста­н­ня з метою, для якої вони не при­значені. Тобто, власне, це означає зло­вжива­н­ня юридичними нормами для власної вигоди. Типовим прикладом правового опортунізму є схвале­н­ня людьми чи організаціями таких правових норм, що задовольняють їхні інтереси, та не­прийня­т­тя тих, що їм суперечать.

Завантажити статтю