Марксизм

Визначення і загальна характеристика

МАРКСИ́ЗМ — філософська, політико-економічна теорія; ідеологічний напрям революційної класової боротьби. Виник у серед. 19 ст. Термін «марксизм» утворено від прі­звища нім. економіста, філософа К. Маркса. Як система по­глядів на природу, суспільство та знання, М. базується на засадах матеріалізму і діалектики; на трактуван­ні соціально-історичного процесу як послідовної і закономірної зміни су­спільно-економічних формацій, що завершується пере­ходом до комунізму шляхом радикальної соціальної (пролетарської) революції. У різні історичні періоди зміст поня­т­тя «марксизм» змінювався залежно від політичних, академічних, соціально-комунікативних запитів на його тлумаче­н­ня, що є складником змін як глобального характеру, насамперед у політико-культурному, правовому й академічно-освітньому просторі, так і процесів, притаман­них транс­формаціям у локальних (національно-державних, регіональних, партійних та ін.) середовищах. Від 2-ї пол. 20 ст. та впродовж перших десятиліть 21 ст. утвердилася тенденція неухильного впливу інформаційних процесів і по­стійно вдосконалюваних новітніх інформаційних технологій, їх накопиче­н­ня й пере­дава­н­ня на су­спільні процеси глобального і локального характеру, в результаті чого від­мін­ності між остан­німи стали швидкоплин­ними та від­носними. На академічно-освітньому рівні це виявилося у формуван­ні інтелектуального запиту на висвітле­н­ня філософських теорій та від­повід­них термінів у контекс­ті колообігу і взаємо­впливу тенденцій світової філософії, на­дбань філософської думки в річищі усталеної національно-культурної традиції та її оновле­н­ня шляхом уведе­н­ня у світовий культурний про­стір. У 1920–30-і рр. на теренах української філософської, літературо­знавчої, художньо-естетичної, політико-публіцистичної, соціологічної думки початкові під­валини під­ходу до М. як від­критого до світової культури філософського явища закладено у працях когорти видатних інтелектуалів, серед яких М. Зеров, А. Кримський, В. Під­могильний, М. Семенко, М. Хвильовий, М. Шаповал, В. Юринець. Остан­ній у своїх літературно-філософських діалогах («інтермедіях») та студіях над поезією П. Тичини залучав твори класиків світової літератури, а також звертався до творів К. Маркса для того, щоб захистити «особистісну природу творчості» і протистояти «тисячі призвиклих схем» (М. Шкандрій). Хронологія політично-ідеологічних ре­пресій упродовж 1930-х рр. засвідчила, що сподіва­н­ня інтелектуалів попереднього десятилі­т­тя на ренесансний роз­квіт національної культури шляхом роз­горта­н­ня її плюралістичного спектра, разом з ідеологічно не­упередженим тлумаче­н­ням М., завершилися трагічними подіями «Роз­стріляного Від­родже­н­ня» (Ю. Лавріненко). У присвяченому цьому періоду досліджен­ні В. Петрова («Українська інтелігенція — жертва большевицького терору») висвітлено реальні події та політично-терористичний механізм діяльності державних органів і компартії, які офіційно декларували від­даність філософії М. на її «вищому» щаблі, втіленому у марксистсько-ленінській ідеології. Філософія М., ідеологія марксизму-ленінізму і політичні ре­пресії утверджувалися як функціонально єдине ціле. Ставле­н­ня до М. як лише до однієї з філософських теорій, з одного боку, а з другого, його ви­окремле­н­ня як привіле­йованого носія наукової істини й, від­повід­но, викори­ста­н­ня на службі ре­пресивної ідеології лягли в основу тривалого поділу М. упродовж 20 ст. на «західний» та «совєтський» (марксизм-ленінізм і сталінізм). Початки «західного» М. закладено у працях таких послідовників філософської теорії К. Маркса, як угор. філософ Д. Лукач, нім. філософ К. Корш, італ. філософ А. Ґрамші, які, хоч і критикували К. Маркса, але були пере­конані, що належна інтер­претація його творів надасть М. нових імпульсів для роз­витку. До провід­них по­статей на теренах «ревізіонізму» належали також філософи югославської групи «Praxis», польс. філософ Л. Колаковський, який після примусового висла­н­ня з Польщі 1968 викладав у провід­них університетах США та Європи. В основу «ревізіоністських» інтер­претацій М. покладено кілька ідей: удосконале­н­ня та наукове за­стосува­н­ня марксистського методу, згідно з яким тотальність і конкретність втілюються у практичних діях; об­ґрунтува­н­ня класової гегемонії не у площині примусу, а тривалої позиційної боротьби та можливості мирної угоди між різними верствами су­спільства; припуще­н­ня ліворадикальної пер­спективи подола­н­ня самої ідеї держави; зро­ста­н­ня ролі інтелектуалів у транс­формаційних процесах у су­спільстві. У 1960–70-х рр. франц. філософ Л. Альтюс­сер у низці праць об­ґрунтував теоретичні під­стави по­єд­на­н­ня М. і структуралізму. У кн. «Pour Marx» («За Маркса», Париж, 1965) роз­вивав ідеї структуралістської революції, «епістемологічного роз­риву» в теорії пі­зна­н­ня та неухильної тенденції гуманізації М. Його виразно «ревізіоністською» ідеєю було проти­ставле­н­ня багатоманітності практик уніфікованій моделі «центрованої тотальності». На теренах УРСР період заси­л­ля марксистсько-ленінської ідеології по­значився не тільки вимушеним під­порядкува­н­ням її догмам. Від кін. 1940-х рр. до 1991, коли здійснилося політично-юридичне утвердже­н­ня само­стійної Української Держави, в українських інтелектуальних колах на дослідницькому, соціально-комунікативному, політичному рівнях започатковувалися по­ступові зруше­н­ня у напрямку до подола­н­ня спектра під­ходів до М. як вузько ідеологічного явища та засобу викоріне­н­ня інтелектуальної свободи. У філософському академічному середовищі здійснювалися спочатку слабкі й завуальовані, а згодом наполегливі й викличні спроби та намага­н­ня на студійно-викладацькому, а також політико-протестному рівнях (див. Шістдесятники) вийти за межі тиску адміністративних важелів офіційної ідеології, а також звільнитися від її явних і прихованих рецидивів у дослідницькій праці. Ці зуси­л­ля були спрямовані на подола­н­ня обмеженості і провінційності «всесвітніх» амбіцій марксизму-ленінізму та встановле­н­ня стійкого інтелектуального колообігу між українською національною і світовою філософією. У цьому від­ношен­ні знаковою є по­стать філософа В. Лісового, який із принципових міркувань 1967 написав українською мовою і захистив канд. дис., присвячену аналізу західної аналітичної філософії, а 1972 звернувся із «Від­критим листом до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» із протестом проти політичних ре­пресій; у результаті засуджений до тривалого увʼязне­н­ня. Конкретний пере­біг академічних процесів на українському ґрунті у 1940–50-і рр. демонструє віхи впровадже­н­ня авторитарного монологу «сталінізованого М.» (В. Білодід), а також прояви уника­н­ня цього монологу, які упродовж на­ступних десятиліть при­звели до наро­ста­н­ня тенденції діалогічності із західною філософією. Втіле­н­ням цієї тенденції стало роз­робле­н­ня нових філософських про­блем у логіці наукового пі­зна­н­ня (логічні основи науки, ідея та гіпотеза як форми мисле­н­ня та ін.), ідей цілепокла­да­н­ня у контекс­ті гуманізованого М., досвіду та діяльнісно-практичної основи буття людини, пі­зна­н­ня й свободи як перед­умов творчого процесу, екзистенціалізму «на філософському роз­доріж­жі», про­блематики плюралізму у працях «ран­нього» М., історико-філософських під­валин української культури та ін. Хоч об­ґрунтува­н­ня цих про­блем більшою чи меншою мірою су­проводжувалося «критикою буржуазної ідеології», але факт поруше­н­ня нових філософських про­блем на ґрунті по-новому інтер­претованого М. від­кривало пер­спективи для по­ступового звільне­н­ня від догматизму та входже­н­ня української філософії у світовий інтелектуальний про­стір. Функціонува­н­ня М. як філософської теорії у світовому контекс­ті містить критичний аналіз і творчий діалог з ідеями низки авторитетних пред­ставників західного М. та теоретиків, близьких до нього. Ці ідеї стосуються тлумачень М. як філософії, яка в умовах глобалізованого су­спільства об­ґрунтовує можливості радикальної заміни капіталізму на нові форми су­спільних від­носин. Вирізняються впливові функціональні, морально-етичні, культурно-інформаційні під­ходи до цього транс­формаційного процесу. Перший акцентує увагу на невпин­ному рості продуктивних сил, отже, й економічної потуги капіталізму й тому пере­носить пита­н­ня радикальної зміни су­спільних від­носин у площину врегулюва­н­ня між­класових стосунків через пере­розподіл прибутків транс­національних корпорацій на національно-державному, регіональному і глобальному рівнях. У центрі уваги другого під­ходу пере­бувають пита­н­ня історичного по­ступу та морально-етичної складової М. Сучасна найвиразніша культурно-інформаційна тенденція спрямована на різку критику постмодерної культури та маніпулятивних можливостей високотехнологічних медійних засобів. Її чільний пред­ставник амер. філософ Ф. Джеймісон об­ґрунтовував критичний аналіз вад «пізнього капіталізму» необмеженою диверсифікацією постмодерної культури та маніпулятивним тиском на сві­домість людей ЗМІ. Вихід вбачається у пошуках привабливої утопії нової все­осяжної тотальності, яка могла б бути альтернативою заси­л­лю симулякрів в індивідуальній сві­домості. Її створе­н­ня покладається насамперед на художників і поетів, а не критиків і вчених.

Н. П. Поліщук

Марксизм — теорія і метод людино- та су­спільство­знавства, роз­роблені німецькими мислителями К. Марксом і Ф. Енгельсом у середині 19 ст., які були викори­стані для поясне­н­ня історичного процесу. Теоретичні засади за­пропонованої ними доктрини, що отримала назву марксизм, були сприйняті частиною інтелектуальних кіл Європи і світу як метод ви­вче­н­ня і тлумаче­н­ня су­спільних явищ минулого з їхньою проєкцією в майбутнє. Центральною ідеєю марксизму стало утвердже­н­ня універсального по­гляду на закономірний природно-історичний процес про­гресивної еволюції людства від примітивної су­спільної організації первісних спільнот («первісного комунізму») до вищого і гуманістичного су­спільного устрою — комунізму, заснованого на усу­спільнен­ні засобів виробництва матеріальних благ, рівноправному їх роз­поділі між членами су­спільства, свободі духовного удосконале­н­ня. Основні теоретичні засади марксизму склали матеріалістична філософія з її двома складовими — діалектичним матеріалізмом та історичним матеріалізмом. Перший стверджував первин­ність матерії й вторин­ність сві­домості, пере­носив закони діалектики на природу, людину і су­спільство. Другий — формулював поня­т­тя і теорії су­спільного роз­витку, засновані на економічному детермінізмі та соціальній боротьбі як рушіях су­спільного по­ступу і змін. Не­зважаючи на те, що засновники марксизму вважали свою доктрину такою, що під­лягає критиці, їхні послідовники, зокрема ідеологи і політики робітничих, соціалістичних, комуністичних та інших лівих соціальних рухів 19–20 ст., сприйняли її як форму «світської релігії» і завершену ідеологію «пере­будови світу», як керівництво до соціальної практики. У 19 ст. роз­почався пере­гляд деяких теоретичних положень марксизму, що при­звело до появи у 20 ст. нових «роз­винутих» різновидів марксизму, зокрема німецького ревізіонізму (Е. Бернштейн, К.-Й. Каутський), ав­стромарксизму (М. Адлер, О. Бауер, К. Рен­нер, Р. Гільфердінґ), радянської версії під на­звою «марксизм-ленінізм» (В. Ленін, Й. Сталін), неомарксизму на Заході (Д. Лукач, К. Корш, А. Ґрамші, Франкфуртська школа), китайської версії марксизму (Мао Цзедун), низки лівацьких марксистських доктрин у країнах так званого третього світу. У середині та другій половині 20 ст. видо­змінений марксизм або його різновиди використовували багато су­спільних рухів та ідеологій для досягне­н­ня політичних цілей. Ідеї марксизму, що послужили стимулом для по­глибле­н­ня наукових су­спільство­знавчих досліджень у 20 ст., виявилися транс­формованими від­повід­но до нових пі­знавальних здобутків у так званому постмарксизмі, пред­ставники якого на базі критики теоретичних засад марксизму сформували постмодерністські під­ходи до соціальної реальності (Ж. Дер­рида, Ф. Лакан, Ф. Бодріяр, М.-П. Фуко), заперечивши його головні теоретичні постулати — обʼєктивний універсалізм, детермінізм і монізм. На їхнє місце вони за­провадили су­спільство як «уявний кон­структ», «гегемонізм» як результат спрямованої політичної дії, «логіку рівності» замість боротьби суперечностей та «радикальну демократію» замість «диктатури класу». На початковому етапі пошире­н­ня марксизму в 19 ст. його методологічні на­станови спрямовувалися на подола­н­ня обмеженості попередніх ідеалістичних філософсько-історичних схем і зосередже­н­ня уваги на ви­вчен­ні реальних су­спільних від­носин в їх інтегрально-соціологічному вимірі. Привабливою стороною матеріалістичного під­ходу до історії був аналіз соціальних структур в їхній конкретній взаємодії в певних часових і просторових рамках із посиленою увагою до економічних питань. Це дало під­стави академічним ученим тогочасних європейських країн скептично по­ставитися до марксизму, запозичаючи тільки окремі компоненти його вче­н­ня про капіталізм і економічний детермінізм. Більшу популярність матеріалістичне ро­зумі­н­ня історії зна­йшло серед діячів соціал-демократичного руху, які пропагували його вче­н­ня серед мас (П. Лафарґ у Франції, А. Бебель, В. Лібкнехт, К.-Й. Каутський, Е. Бернштейн у Німеч­чині, А. Лабріола в Італії, Г. Плеханов у Росії, Ф. Зорґе в США, Л. Кшивицький у Польщі). На­прикінці 1860-х років марксистські ідеї зʼявилися в українських землях із Заходу. Київський професор економіки М. Зібер, а також деякі інші професори Київського та Харківського університетів увели марксів аналіз капіталізму до своїх лекцій, а праця М. Зібера про Д. Рікардо була позитивно оцінена К. Марксом і Ф. Енгельсом, з якими він зу­стрічався особисто. Учень М. Зібера С. Подолинський під впливом марксизму написав кілька праць про капіталістичну промисловість в Україні, а молоді галицькі інтелектуали І. Франко і М. Павлик пере­кладали українською мовою і популяризували в західноукраїнських землях праці його основоположників. Під впливом марксизму певний час пере­бували ві­домі українські економісти і соціологи, так звані легальні марксисти — Б. Кістяківський, М. Ковалевський, М. Туган-Барановський та ін. Прибічником марксистської інтер­претації історії до кінця життя залишався діяч західноукраїнського комуністичного руху Р. Роз­дольський (залишив праці з історії марксизму, робітничого руху, опубліковані пере­важно після Другої світової війни на еміграції в США, зокрема «Zur Entstehungsgeschichte des Marxschen “Kapitals”» — «Створе­н­ня К. Марксом “Капіталу”», Франкфурт, 1968–69, т. 1, 2).

Зміна су­спільних умов в індустріальних країнах Заходу на початку 20 ст., нові наукові від­кри­т­тя спричинили початок ревізії марксистських під­валин, зокрема в трактуван­ні історичних явищ. З одного боку, в Російській імперії прихильники марксизму поряд із пропагандою марксизму роз­почали його за­стосува­н­ня до аналізу історичного минулого і теоретичного «удосконале­н­ня». Найбільшою активністю вирізнявся лідер більшовицького крила російської соціал-демократії В. Ленін, який залишив багато пропагандистських і теоретичних творів, в яких роз­вивав «активістичні» сторони марксизму, доповнюючи їх теорією «партії нового типу», покликаної завоювати владу і встановити диктатуру пролетаріату. З цих позицій він аналізував історичне минуле Росії та інших країн, під­ганяючи його під висновок про «закономірність» соціалістичної революції. Під­сумком його теоретичних роз­відок стало жорстке під­порядкува­н­ня науки і культури ідеологічним канонам («партійність»), а теоретичні і практичні висновки послужили під­ставою для виникне­н­ня доктрини «марксизму-ленінізму», сформульованої та догматизованої його на­ступником Й. Сталіним. На початках існува­н­ня СРСР марксистська методологія ще давала певний про­стір для творчого роз­гляду історичних про­блем і від­образилася у творчості деяких її адептів (М. Бухаріна, М. Покровського, Є. Тарле), але після початку «соціалістичного на­ступу по всьому фронту» будь-які від­хиле­н­ня від встановлених партійних догм каралися ре­пресивними органами. Роз­почалася роз­робка «марксистсько-ленінської» версії радянської і світової історії, яка ґрунтувалася на препарованому на догоду правлячій партії висвітлен­ні і тлумачен­ні минулого. Радянська історична наука аж до краху СРСР пере­бувала під жорстким ідеологічним контролем комуністичної партії, а історики виконували «партійні зав­да­н­ня» ідеологічної обробки мас. Це не заперечувало окремих успішних творчих здобутків радянських істориків, зокрема у ви­вчен­ні багатьох соціально-економічних питань минулого. Але партійний диктат і ві­дірваність від світового струменя історичної думки негативно від­билися на їхній фаховій під­готовці, що не до­зволяла на рівних із закордон­ними колегами ви­ступати на між­народній арені. Подібна ситуація, з певними від­мін­ностями, склалася й у країнах так званої соціалістичної системи, які опинилися під ідеологічним контролем комуністичних партій. З другого боку, на Заході марксизм став в епіцентрі дис­кусій щодо можливості су­спільно-політичного оновле­н­ня капіталістичного світу. Критиці під­дано схематичні положе­н­ня марксизму про автоматизм соціальних змін, про невід­воротність революційних форм пере­творе­н­ня су­спільства та ін. Західні марксисти реагували на критику й намагалися осмислити нові тенденції транс­формації су­спільних від­носин, що стали помітні на­прикінці 19 ст. Ревізію низки основоположних засад марксизму здійснено в працях німецьких та ав­стрійських марксистів, діячів соціал-демократії. К.-Й. Каутський одним із перших від­мовився від економічного детермінізму в пояснен­ні су­спільних змін («Материалистическое понимание истории / Пер. с нем.», Москва; Ленин­град, 1931, т. 1, 2). Е. Бернштейн проти­ставив революційному шляху зміни устрою — еволюційний. Ав­стрійські марксисти по­ставили пита­н­ня про доповне­н­ня марксизму здобутками соціології, психології, етнології, а також морально-етичними ідеалами. Після воєн­них і революційних потрясінь 1917–23 виник напрям «неомарксизм», повʼязаний з іменами угорського комуніста Д. Лукача, німецького соціал-демократа К. Ко-рша, італійського комуніста А. Ґрамші. Згодом напрям роз­галузився на кілька само­стійних угруповань — філософів Франкфуртської школи (В. Беньямін, Т. Адорно, Ю. Габермас), фрейдомарксистів (В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), екзистенціальних марксистів (Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Мерло-Понті), феноменологічних марксистів (Е. Пачі, П. Піконе, група югославського часопису «Praxix»), аналітичних марксистів (Л. Альтюс­сер, Л. Коен, Д. Елстер, Д. Ремер). Спільним для них було критичне пере­осмисле­н­ня всіх складових марксистського вче­н­ня з «діалектико-гуманістичних» позицій і здобутків соціальних та гуманітарних наук. Їхні теоретичні напрацюва­н­ня не­значною мірою вплинули на історіописа­н­ня на Заході, де прихильники марксизму надалі дотримувалися структурно-соціологічної моделі інтер­претації минулих явищ з особливою увагою до немайнових соціальних груп (Е. Гобсбаум, Л. Ґолдман, А. Лефевр, А.-В. Ґоулднер, І.-Л. Горовіц, Н. Бірнбаум, Л. Левенталь, Р. Фридерікс, Ч.-Р. Міллс). Натомість методологічні корективи в творчість марксистів внесли теоретичні напрацюва­н­ня французької школи «Ан­налів», в яких соціальні виміри історичного процесу органічно по­єд­нували зі сві­домісними (історична памʼять, ментальність) та природно-гео­графічними (час і середовище), а історичні явища досліджували із залуче­н­ням методів та інструментів інших соціальних і гуманітарних наук.

У середині та другій половині 20 — на початку 21 ст. значний вплив на транс­формацію історичної парадигми марксизму на Заході вчинили зміни епістемологічних засад історіо­графічної творчості, повʼязані з «когнітивним поворотом», пост­структуралізмом і декон­структивізмом, «лінгвістичним зворотом», «культурно-антропологічним викликом», виникне­н­ням «наративної філософії історії» та іншими новаціями в ро­зумін­ні соціальних процесів. Загальним спрямува­н­ням ситуації постмодерну є «культурницький» під­хід до всіх здобутків людського ро­зуму, усуне­н­ня (або ви­зна­н­ня) ідеологічного забарвле­н­ня творів людської думки, акцент на культурному плюралізмі як основі соціального спів­жи­т­тя людей і спільнот, від­мова від надмірних амбіцій раціоналізму на користь чут­тєвості. Хоча внаслідок «постмодерністського виклику» наукові ідеї та ідеали попереднього часу за­знали потужного струсу, парадигми, за­пропоновані ним, від­крили нові обрії та можливості пі­зна­н­ня. Марксистська парадигма по­ступово роз­чинилася в нових напрямах і школах су­спільство­знавства, що виникли під впливом постмодерну, — «новій історичній науці», психо­історії, інтелектуальній історії, культурно-антропологічній історії, мікро­історії, ґендерній історії, усній історії, постколоніальних студіях, історії понять, історії речей тощо. Усі вони від­кидають можливість наукового синтезу су­спільних процесів у ви­гляді «метаоповід­ей», надають пере­вагу аналізу субʼєктивності в рекон­струкції минулих подій та явищ, яка дає змогу глибше проникнути в минулий людський світ мисле­н­ня, світобаче­н­ня і дія­н­ня. У такому ж ракурсі досліджується також соціальна історія різних су­спільних груп та осіб. Марксизм для історичної науки пере­творився з методології на обʼєкт історичного аналізу.

Л. О. За­шкільняк

Карл Маркс в українському контекс­ті

Українську про­блематику в творчості К. Маркса ре­презентовано пере­важно у контекс­ті його історико-філософських зацікавлень європейською минувшиною доби пізнього середньовіч­чя та ран­ньомодерної доби. Крім того, її порушено в межах провід­ної про­блематики студій, присвячених зовнішній політиці Російської імперії та дипломатичній історії Європи, а найбільше — у робочих і під­готовчих нотатках. У видовому плані матеріали К. Маркса пред­ставлені у ви­гляді кон­спектів, під­готовчих записів та хронологічних виписок із низки історичних праць, зокрема книги «Dzieje Polski» (Wrocław, 1843) Й. Лелевеля (вважається, що вперше українське козацтво згадується на сторінках кон­спекту К. Маркса із цієї книги), «Бунт Стеньки Разина» // «Отечествен­ныя записки» (1858, т. 121, кн. 11) і «Гетманство Выговскаго» // «Основа» (1861, № 4, 7; С.-Петербургъ, 1862) М. Костомарова. Українську тематику К. Маркс інколи порушував у межах провід­ної про­блематики деяких інших студій. К. Маркс від­значив участь полку низових козаків у Тридцятилітній війні 1618–48 на боці ав­стрійських Габсбурґів, стисло висвітлив війну Б. Хмельницького з Річчю Посполитою. У кон­спекті К. Маркса з праці «Бунт Стеньки Разина» пред­ставлено кілька виписок про соціальне роз­шарува­н­ня запорозьких козаків. У кон­спекті К. Маркса зі студії «Гетманство Выговскаго» по­дано нотатки про походже­н­ня козаків, запозичені, мабуть, у західно-європейських авторів, роз­логі ві­домості про роз­поділ соціально-політичних сил після смерті Б. Хмельницького (на 2 партії — пропольську і проросійську), соціальну диференціацію козацтва та становле­н­ня старшинської ієрархії, коментарі про обра­н­ня геть­маном І. Виговського та інше. К. Маркс означив тогочасну боротьбу за геть­манську булаву як громадянську війну на українських землях. Низка нотаток про Україну міститься у досліджен­ні «A Chronological study» («Хронологічні виписки») К. Маркса, де пред­ставлено ві­доме його ви­значе­н­ня: «Запорозька Січ — християнська козацька республіка» (можливо, запозичено з праць М. Костомарова; див. Костомаро­знавство), яке подавали майже в усіх радянських працях з історії українського козацтва. Українську тематику ре­презентовано і в студії К. Маркса «Secret diplomatic history of eigh-teen century» («Викри­т­тя дипломатичної історії 18 ст.», Лондон, 1899), де висвітлив пере­важно англо-російські взаємини і принагідно подав низку коментарів, зокрема вказав на спадкоємність політики Російської держави та Російської імперії, спрямованої на ліквідацію республіканських державних утворень (Новгородської республіки, республіки козаків). Ймовірно, К. Маркс виявляв певну зацікавленість й іншими українськими справами, зокрема у його особи­стій бібліотеці зберігалася написана французькою мовою роз­відка М. Драгоманова «La littérature oukrainienne pro-scrite par le gouvernement russe» («Українська література, заборонена російським урядом», 1878) із числен­ними помітками про поезію Т. Шевченка, Кирило-Мефодіївське товариство. Праці К. Маркса зʼявилися на українських землях на­прикінці 1860 — у 1870-х рр. І. Франко 1879 уперше пере­клав українською мовою 24-й роз­діл із 1-го тому «Das Kapital» («Капітал»), але не зміг опублікувати. У 1890-х рр. кілька україномовних пере­кладів праць К. Маркса зʼявилися в Галичині. У 1880–90-х рр. чимало праць К. Маркса в російськомовних пере­кладах поширювали на теренах під­російської України. 1902 у Львові ви­дано українською мовою «Маніфест Комуністичної партії». Уче­н­ня К. Маркса справило певний вплив на по­гляди й світос­прийня­т­тя низки ві­домих українських інтелектуалів, зокрема Ю. Бачинського, М. Драгоманова (див. Драгоманови), Б. Кістяківського, Лесі Українки, М. Павлика, М. Порша, М. Туган-Барановського, І. Франка, Л. Юркевича. Із М. Зібером, С. Подолинським (під­тримував епістолярний звʼязок) та І. Фесенком він був особисто зна­йомий. На­прикінці 19 — на початку 20 ст. ортодоксальний М. був сут­тєво транс­формований В. Леніним та іншими більшовицькими теоретиками до російських соціокультурних перед­умов і політичних об­ставин. Водночас зʼявилася низка реформаторських і ревізіоністських візій уче­н­ня К. Маркса (ав­стромарксизм, «легальний марксизм»), які справили певний вплив на політичних діячів та інтелектуалів (С. Булгаков, М. Ратнер, М. Туган-Барановський, Л. Юркевич). Зокрема М. Туган-Барановський прагнув сполучити М. із неокантіанством. На початку 20 ст. різноманітні про­блеми М. порушували у студіях українські учені, публіцисти, громадсько-культурні діячі (І. Бондаренко, В. Панейко, П. Понятенко та ін.). З офіційною канонізацією М. як державної ідеології за радянських часів праці К. Маркса не раз пере­видавали. У 1920-х рр. мали місце паліативні спроби академічного ви­вче­н­ня М. як в УСРР (І. Дашковський, В. Юринець та ін.), так і взагалі СРСР. Утім, хвиля сталінських ре­пресій на початку 1930-х рр. проти учених та інтелігенції поклали край навіть поміркованому ви­вчен­ню спадщини К. Маркса. Від 1930-х і до кін. 80-х рр. студіюва­н­ня М., зокрема інтер­претація та ви­да­н­ня творів К. Маркса, здійснювали виключно в межах ідеологічних потреб і партійних вимог. Від 1930-х рр. за межами СРСР істотно роз­ширилося коло критиків М., перед­усім із позицій українського націоналізму (Н. Грицюк, Д. Донцов, М. Сціборський та ін.). На культурній хвилі хрущовської лібералізації 1960-х — початку 70-х рр. деякі українські інтелектуали намагалися пере­осмислити й реконцептуалізувати марксистську спадщину в УРСР. Приміром, історик О. Компан прагнула висвітлити й витлумачити марксистське уче­н­ня у світлі гуманістичної традиції європейської су­спільної думки та за­пропонувати його національно-культурне прочита­н­ня і за­стосува­н­ня. Втім, на початку 1972 ці обережні спроби обірвано внаслідок чергової ре­пресивної кампанії проти дисидентів і чистки установ АН УРСР від учених із т. зв. неблагонадійною репутацією. Натомість радянське керівництво впровадило практику тотального ви­вче­н­ня офіційної догматичної версії вче­н­ня К. Маркса. У межах канонічної радянської інтер­претації М. 1985 завершене україномовне ви­да­н­ня праць К. Маркса та Ф. Енгельса в 50-ти т. Однак публікація кон­спектів К. Маркса з праць М. Костомарова та деяких інших матеріалів, здійснювали на обширах СРСР вибірково, позаяк обмежували ідеологічними міркува­н­нями та директивами керівництва КПУ та КП СРСР. Зокрема, російськомовний пере­клад кон­спекту К. Маркса з праці «Гетманство Выговскаго» М. Костомарова під­готовлений Є. Шабліовським, В. Сарбеєм та К. Солов­йовою 1968 для багатотомного збірника «Архив Маркса и Энгельса» так і не був на­друкований. Україномовний пере­клад цього кон­спекту оприлюднено В. Сарбеєм 1993 у збірнику «Праці Центру памʼятко­знавства» (вип. 2) АНУ та Українського товариства охорони памʼяток історії та культури. 1989 опубліковано російськомовний пере­клад студії К. Маркса «Викри­т­тя дипломатичної історії 18 ст.». Твори К. Маркса українською мовою видавали і за кордоном, зокрема товариство «Космос» у Берліні у 1920-х рр. Уперше 1927–29 за редакцією Андрія Річицького ви­дано «Капітал» українською мовою. За межами УРСР праці та спадщину К. Маркса ви­вчали українські учені В. Голубничий, Р. Роз­дольський, П. Феденко, Р. Шпорлюк та ін. Із роз­падом СРСР зацікавле­н­ня по­ста­т­тю К. Маркса та його спадщиною обмежуються пере­важно спеціальними академічними студіями та сферою публіцистики, зокрема різні про­блеми студіюва­н­ня М. висвітлено у працях А. Гальчинського, Є. Герасимова, Ж. Котова, В. Матвієнка.

О. В. Ясь