Марксизм

Визначення і загальна характеристика

МАРКСИ́ЗМ — філософська, політико-економічна теорія; ідеологічний напрям революційної класової боротьби. М. виник у серед. 19 ст. Термін «М.» утвор. від прі­звища нім. економіста, філософа К. Маркса. Як система по­глядів на природу, су­спільство та зна­н­ня М. базується на засадах матеріалізму і діалектики; на трактуван­ні соц.-істор. процесу як послідов. і закономір. зміни су­спільно-екон. формацій, що завершується пере­ходом до комунізму шляхом радикал. соц. (пролетар.) революції. У різні істор. періоди зміст поня­т­тя «М.» змінювався залежно від політ., академ., соц.-кому-нікатив. запитів на його тлумаче­н­ня, що є складником змін як глобал. характеру, насамперед у політ.-культур., правовому й академ.-освіт. просторі, так і процесів, притаман­них транс­формаціям у локал. (нац.-держ., регіон., парт. та ін.) середовищах. Від 2-ї пол. 20 ст. та упродовж перших десятиліть 21 ст. утвердилася тенденція неухил. впливу інформ. процесів і по­стійно вдосконалюваних новіт. інформ. технологій, їх накопиче­н­ня й пере­дава­н­ня на сусп. процеси глобал. і локал. характеру, в результаті чого від­мін­ності між остан­німи стали швидкоплин. та від­носними. На академ.-освіт. рівні це виявилося у формуван­ні інтелектуал. запиту на висвітле­н­ня філос. теорій та від­повід. термінів, у контекс­ті колообігу і взаємо­впливу тенденцій світ. філософії, на­дбань філос. думки у річищі усталеної нац.-культур. традиції та її оновле­н­ня шляхом уведе­н­ня у світ. культур. про­стір. У 1920–30-і рр. на теренах укр. філос., літературозн., худож.-естет., політ.-публіцист., соціол. думки початк. під­валини під­ходу до М. як від­критого до світ. культури філос. явища закладені у працях когорти видат. інтелектуалів, серед яких М. Зеров, А. Кримський, В. Під­могильний, М. Семенко, М. Хвильовий, М. Шаповал, В. Юринець. Остан­ній у своїх літ.-філос. діалогах («інтермедіях») та студіях над поезією П. Тичини залучав твори класиків світ. літ-ри, а також звертався до творів К. Маркса для того, щоб захистити «особистісну природу творчості» і протистояти «тисячі призвиклих схем» (М. Шка-ндрій). Хронологія політ.-ідеол. ре­пресій упродовж 1930-х рр. засвідчила, що сподіва­н­ня інтелектуалів поперед. десятилі­т­тя на ренесанс. роз­квіт нац. культури шляхом роз­горта­н­ня її плюралістич. спектра, разом з ідеологічно не­упередженим тлумаче­н­ням М., завершилися трагіч. подіями «Роз­стріляного Від­родже­н­ня» (Ю. Лавріненко). У присвяч. цьому періоду дослідж. В. Петрова («Українська інтелігенція — жертва большевицького терору») висвітлено реал. події та політ.-терорист. механізм діяльності держ. органів і компартії, які офіційно декларували від­даність філософії М. на її «вищому» щаблі, втіленому у марк­сист.-ленін. ідеології. Філософія М., ідеологія марксизму-ленінізму і політ. ре­пресії утверджувалися як функціонально єдине ціле. Ставле­н­ня до М. як лише до однієї з філос. теорій, з одного боку, а з другого, його ви­окремле­н­ня як привіле­йов. носія наук. істини й, від­повід­но, викори­ста­н­ня на службі ре­пресив. ідеології лягли в основу тривалого поділу М. упродовж 20 ст. на «зх.» та «совєтський» (марксизм-ленінізм і сталінізм). Початки «зх.» М. закладені у працях таких послідовників філос. теорії К. Маркса, як угор. філософ Д. Лукач, нім. філософ К. Корш, італ. філософ А. Ґрамші, які, хоч і критикували К. Маркса, але були пере­конані, що належна інтер­претація його творів надасть М. нових імпульсів для роз­витку. До провід. по­статей на теренах «ревізіонізму» належали також філософи югослав. групи «Praxis», польс. філософ Л. Колаковський, який після примус. висла­н­ня з Польщі 1968 викладав у провід. університетах США та Європи. В основу «ревізіоніст.» інтер­претацій М. покладено кілька ідей: удосконале­н­ня та наук. за­стосува­н­ня марксист. методу, згідно з яким тотальність і конкретність втілюються у практ. діях; об­ґрунтува­н­ня клас. гегемонії не у площині примусу, а тривалої позицій. боротьби та можливості мирної угоди між різними верствами су­спільства; припуще­н­ня ліворадикал. пер­спективи подола­н­ня самої ідеї держави; зро­ста­н­ня ролі інтелектуалів у транс­форм. процесах у су­спільстві. У 1960–70-х рр. франц. філософ Л. Альтюс­сер у низці праць об­ґрунтував теор. під­стави по­єд­на­н­ня М. і структуралізму. У кн. «Pour Marx» («За Маркса», Париж, 1965) роз­вивав ідеї структураліст. революції, «епістемол. роз­риву» в теорії пі­зна­н­ня та неухил. тенденції гуманізації М. Його виразно «ревізіоніст.» ідеєю було проти­ставле­н­ня багатомані­т­тя практик уніфіков. моделі «центрованої тотальності». На теренах УРСР період заси­л­ля марксист.-ленін. ідеології по­значився не тільки вимушеним під­порядкува­н­ням її догмам. Від кін. 1940-х рр. до 1991, коли здійснилося політ.-юрид. утвердже­н­ня самост. Української Держави, в укр. інтелектуал. колах на дослідн., соц.-комунікатив., політ. рівнях започатковувалися по­ступові зруше­н­ня у напрямку до подола­н­ня спектра під­ходів до М. як вузько ідеол. явища та засобу викоріне­н­ня інтелектуал. свободи. У філос. академ. сере­довищі здійснювалися спочатку слабкі й завуальовані, а згодом наполегливі й викличні спроби та намага­н­ня на студійно-викладац., а також політико-протест. рівнях (див. Шістдесятники) вийти за межі тиску адм. важелів офіц. ідеології, а також звільнитися від її явних і прихов. рецидивів у дослідн. праці. Ці зуси­л­ля були спрямовані на подола­н­ня обмеженості і провінційності «всесвіт.» амбіцій марксизму-ленінізму та встановле­н­ня стійкого інтелектуал. колообігу між укр. нац. і світ. філософією. У цьому від­ношен­ні знаковою є по­стать філософа В. Лісового, який із принцип. міркувань 1967 написав українською мовою і захистив канд. дис., присвяч. аналізу зх. аналіт. філософії, а 1972 звернувся із «Від­критим листом до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» із протестом проти політ. ре­пресій; у результаті засудж. до тривалого увʼязне­н­ня. Конкрет. пере­біг академ. процесів на укр. ґрунті у 1940–50-і рр. демонструє віхи впровадже­н­ня авторитар. монологу «сталінізов. М.» (В. Білодід), а також прояви уника­н­ня цього монологу, які упродовж на­ступ. десятиліть при­звели до наро­ста­н­ня тенденції діалогічності із зх. філософією. Втіле­н­ням цієї тенденції стало роз­робле­н­ня нових філос. про­блем у логіці наук. пі­зна­н­ня (логічні основи науки, ідея та гіпотеза як форми мисле­н­ня та ін.), ідей цілепокла­да­н­ня у контекс­ті гуманізов. М., досвіду та діяльнісно-практич. основи буття людини, пі­зна­н­ня й свободи як перед­умов твор. процесу, екзистенціалізму «на філос. роз­доріж­жі», про­блематики плюралізму у працях «ран­нього» М., істор.-філос. під­валин укр. культури та ін. Хоч об­ґрунтува­н­ня цих про­блем більшою чи меншою мірою су­проводжувалося «критикою бурж. ідеології», але факт поруше­н­ня нових філос. про­блем на ґрунті по-новому інтер­претованого М. від­кривало пер­спективи для по­ступового звільне­н­ня від догматизму та входже­н­ня укр. філософії у світ. інтелектуал. про­стір. Функціонува­н­ня М. як філос. теорії у світ. контекс­ті містить крит. аналіз і твор. діалог з ідеями низки авторитет. пред­ставників зх. М. та теоретиків близьких до нього. Ці ідеї стосуються тлумачень М. як філософії, яка в умовах глобалізов. су­спільства об­ґрунтовує можливості радикал. заміни капіталізму на нові форми сусп. від­носин. Вирізняються впливові функціонал., морал.-етичні, культурно-інформ. під­ходи до цього транс­форм. процесу. Перший акцентує увагу на невпин. рості продуктив. сил, отже й екон. потуги капіталізму й тому пере­носить пита­н­ня радикал. зміни сусп. від­носин у площину врегулюва­н­ня між­клас. стосунків через пере­розподіл прибутків транс­нац. корпорацій на нац.-держ., регіон. і глобал. рівнях. У центрі уваги другого під­ходу пере­бувають пита­н­ня істор. по­ступу та морал.-етич. складової М. Сучасна найвиразніша культурно-інформ. тенденція спрямована на різку критику постмодер. культури та маніпулятив. можливостей високотехнол. медій. засобів. Її чільний пред­ставник амер. філософ Ф. Джеймісон об­ґрунтовував крит. аналіз вад «пізнього капіталізму» необмеженою диверсифікацією постмодер. культури та маніпулятив. тиском на сві­домість людей ЗМІ. Вихід вбачається у пошуках привабливої утопії нової всеосяж. тотальності, яка могла б бути альтернативою заси­л­лю симулякрів в індивідуал. сві­домості. Її створе­н­ня покладається насамперед на художників і поетів, а не критиків і вчених.

Літ.: E. Kamenka. The ethical foundati-ons of marxism. London, 1962; L. Kolakow-ski. Main currents of marxism. Oxford, 1978. Vol. 3; F. Jameson. Postmodernism, or The cultural logic of late capitalism. Verso, 1991; Бадзьо Ю. Право жити. Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму. К., 1996; G. A. Cohen. Karl Marxʼs theory of history: A defence. Oxford, 2001; J. Wolff. Why read Marx today? Oxford, 2002; Попович М. Червоне столі­т­тя. К., 2005; Лісовий В. С. У багатоголос­сі політичних дис­кусій: Ст. та інтервʼю. К., 2007; Білодід В. Д. Сталін і академічна філософія в Україні: Нариси з історії філос. думки в Ін­ституті філософії НАНУ в 2-й пол. 40-х — 50-х рр. ХХ ст. К., 2011; Шкандрій М. Модерністи, марксисти, нація. Українська літературна дис­кусія 1920-х років / Пер. з англ. К., 2013; Грабовський С. Від­родже­н­ня української філософії в УРСР (1960–1980 рр.). Записки «включеного спо­стерігача». К., 2014.

Н. П. Поліщук

Теорію і метод людино- та су­спільство­знавства, роз­роблені нім. мислителями К. Марксом і Ф. Енгельсом у серед. 19 ст., викори­стали для поясне­н­ня історичного процесу. Теор. під­стави за­пропонов. ними доктрини, що отримала назву М., були сприйняті частиною інтелектуал. кіл Європи і світу як метод ви­вче­н­ня і тлумаче­н­ня сусп. явищ минулого з їхньою проекцією в майбутнє. Центр. ідеєю М. стало утвердже­н­ня універсал. по­гляду на закономір. природно-істор. процес про­гресив. еволюції людства від примітив. сусп. організації первіс. спільнот («первіс. комунізму») до вищого і гуманіст. сусп. устрою — комунізму, засн. на усу­спільнен­ні засобів виробництва матеріал. благ, рівноправ. їх роз­поділі між членами су­спільства, свободі духов. удосконале­н­ня. Осн. теор. під­стави М. склали матеріаліст. філософія з її двома складовими — діалектичним матеріалізмом та М. історичним. Перший стверджував первин­ність матерії й вторин­ність сві­домості, пере­носив закони діалектики на природу, людину і су­спільство. Другий — формулював поня­т­тя і теорії сусп. роз­витку, засн. на екон. детермінізмі та соц. боротьбі як рушіях сусп. по­ступу і змін. Не­зважаючи на те, що засн. М. вважали свою доктрину такою, що під­лягає критиці, їхні послідовники, зокрема ідеологи і політики робітн., соціаліст., комуніст. та ін. лівих соц. рухів 19–20 ст., сприйняли її як форму «світ. релігії» і завершену ідеологію «пере­будови світу», як керівництво до соц. практики. У 19 ст. роз­почався пере­гляд деяких теор. положень М., що при­звело до появи у 20 ст. нових «роз­винутих» різновидів М., зокрема нім. ревізіонізму (Е. Берн­штейн, К.-Й. Каутський), ав­стромарксизму (М. Адлер, О. Бауер, К. Рен­нер, Р. Гільфердінґ), рад. версії під на­звою «марксизм-ленінізм» (В. Ленін, Й. Сталін), неомарксизму на Заході (Д. Лукач, К. Корш, А. Ґрамші, Франкфурт. школа), китай. версії М. (Мао Цзедун), низки лівац. марксист. доктрин у країнах т. зв. третього світу. У серед. і 2-й пол. 20 ст. видо­змінений М. або його різновиди використовували багато сусп. рухів та ідеологій для досягне­н­ня політ. цілей. Ідеї М., що послужили стимулом для по­глибле­н­ня наук. су­спільствозн. дослідж. у 20 ст., виявилися транс­формованими від­повід­но до нових пі­знавал. здобутків у т. зв. постмарксизмі, пред­ставники якого на базі критики теор. засад М. сформували пост­модерніст. під­ходи до соц. реальності (Ж. Дер­рида, Ф. Лакан, Ф. Бодріяр, М.-П. Фуко), заперечивши його гол. теор. постулати — обʼєктив. універсалізм, детермінізм і монізм. На їхнє місце вони за­провадили су­спільство як «уявний кон­структ», «гегемонізм» як результат спрямов. політ. дії, «логіку рівності» замість боротьби суперечностей та «радикал. демократію» замість «диктатури класу». На початк. етапі пошире­н­ня М. в 19 ст. його методол. на­станови спрямовувалися на подола­н­ня обмеженості поперед. ідеаліст. філос.-істор. схем і зосередже­н­ня уваги на ви­вчен­ні реал. сусп. від­носин в їх інтеграл.-соціол. вимірі. Привабливою стороною матеріаліст. під­ходу до історії був аналіз соц. структур в їхній конкрет. взаємодії в певних час. і простор. рамках із посиленою увагою до екон. питань. Це дало під­стави академ. ученим тогочас. європ. країн скептично по­ставитися до М., запозичаючи тільки окремі компоненти його вче­н­ня про капіталізм і екон. детермінізм. Більшу популярність матеріаліст. ро­зумі­н­ня історії зна­йшло серед діячів соціал-демократ. руху, які пропагували його вче­н­ня серед мас (П. Лафарґ у Франції, А. Бебель, В. Лібкнехт, К.-Й. Каутський, Е. Бернштейн у Німеч­чині, А. Лабріола в Італії, Г. Плеханов у Росії, Ф. Зорґе в США, Л. Кшивицький у Польщі). На­прикінці 1860-х рр. марксист. ідеї зʼявилися в укр. землях із Заходу. Київ. проф. економії М. Зі-бер, а також деякі ін. проф. Київ. та Харків. університетів увели марксів аналіз капіталізму до своїх лекцій, а праця М. Зібера про Д. Рікардо була позитивно оцінена К. Марксом і Ф. Енгельсом, з якими він зу­стрічався особисто. Учень М. Зібера С. Подолинський під впливом М. написав кілька праць про капіталіст. пром-сть в Україні, а молоді галиц. інтелектуали І. Франко і М. Павлик пере­кладали українською мовою і популяризували в зх.-укр. землях праці його основоположників. Під впливом М. певний час пере­бували ві­домі укр. економісти і соціологи, т. зв. легал. марксисти — Б. Кістяківський, М. Ковалевський, М. Туган-Барановський та ін. Прибічником марксист. інтер­претації історії до кінця життя залишався діяч зх.- укр. комуніст. руху Р. Роз­дольський (залишив праці з історії М., робітн. руху, опубл. пере­важно після 2-ї світової вій­ни на еміграції в США, зокрема «Zur Entste­hungsgeschichte des Marxschen “Kapitals”» — «Створе­н­ня К. Марксом “Капіталу”», Франкфурт, 1968–69, т. 1, 2). Зміна сусп. умов в індустр. країнах Заходу на поч. 20 ст., нові наук. від­кри­т­тя спричинили початок ревізії марксист. під­валин, зокрема в трактуван­ні істор. явищ. З одного боку, в Рос. імперії прихильники М. поряд із пропагандою М. роз­почали його за­стосува­н­ня до аналізу істор. минулого і теор. «удосконале­н­ня». Найбільшою активністю вирізнявся лідер більшов. крила рос. соціал-демократії В. Ленін, який залишив багато пропагандист. і теор. творів, в яких роз­вивав «активістичні» сторони М., доповнюючи їх теорією «партії нового типу», покликаної завоювати владу і встановити диктатуру пролетаріату. З цих позицій він аналізував істор. минуле Росії та ін. країн, під­ганяючи його під висновок про «закономірність» соціаліст. революції. Під­сумком його теор. роз­відок стало жорстке під­порядкува­н­ня науки і культури ідеол. канонам («партійність»), а теор. і практ. висновки послужили під­ставою для виникне­н­ня доктрини «марксизму-ленінізму», сформульов. та догматизов. його на­ступником Й. Сталіним. На початках існува­н­ня СРСР марксист. методологія ще давала певний про­стір для твор. роз­гляду істор. про­блем і від­образилася у творчості деяких її адептів (М. Бухаріна, М. Покровського, Є. Тарле), але після початку «соціаліст. на­ступу по всьому фронту» будь-які від­хиле­н­ня від встановлених парт. догм каралися ре­пресив. органами. Роз­почалася роз­робка «марксист.-ленін.» версії рад. і світ. історії, яка ґрунтувалася на препарованому на догоду правлячій партії висвітлен­ні і тлумачен­ні минулого. Рад. істор. наука аж до краху СРСР пере­бувала під жорстким ідеол. конт­ролем комуніст. партії, а історики виконували «парт. зав­да­н­ня» ідеол. обробки мас. Це не заперечувало окремих успіш. твор. здобутків рад. істориків, зокрема у ви­вчен­ні багатьох соц.-екон. питань минулого. Але парт. диктат і ві­дірваність від світ. струменя істор. думки негативно від­билися на їхній фаховій під­готовці, що не до­зволяла на рівних із закордон. колегами ви­ступати на між­нар. арені. Подібна ситуація, з певними від­мін­ностями, склалася й у країнах т. зв. соціаліст. системи, які опинилися під ідеол. контролем комуніст. партій. З другого боку, на Заході М. став в епіцентрі дис­кусій щодо можливості су­спільно-політ. оновле­н­ня капіталіст. світу. Критиці під­дано схемат. положе­н­ня М. про автоматизм соц. змін, про невід­воротність рев. форм пере­творе­н­ня су­спільства та ін. Зх. марксисти реагували на критику й намагалися осмислити нові тенденції транс­формації сусп. від­носин, що стали поміт. на­прикінці 19 ст. Ревізію низки основополож. засад М. здійснено в працях нім. та австр. марксистів, діячів соціал-демократії. К.-Й. Каутський одним із перших від­мовився від екон. детермінізму в пояснен­ні сусп. змін («Материалистическое понимание истории / Пер. с нем.», Москва; Ленин­град, 1931, т. 1, 2). Е. Берн­штейн проти­ставив рев. шляху зміни устрою — еволюційний. Австр. марксисти по­ставили пита­н­ня про доповне­н­ня М. здобутками соціології, психології, етнології, а також морал.-етич. ідеалами. Після воєн. і рев. потрясінь 1917–23 виник напрям «неомарксизм», повʼязаний з іменами угор. комуніста Д. Лукача, нім. соціал-демократа К. Ко-рша, італ. комуніста А. Ґрамші. Згодом напрям роз­галузився на кілька самост. угруповань — філософів Франкфурт. школи (В. Бе-ньямін, Т. Алорно, Ю. Габермас), фрейдомарксистів (В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), екзистенціал. марксистів (Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Мерло-Понті), феноменол. марксистів (Е. Пачі, П. Піконе, група югослав. часопису «Praxix»), аналіт. марксистів (Л. Альтюс­сер, Л. Коен, Д. Елстер, Д. Ремер). Спільним для них було крит. пере­осмисле­н­ня всіх складових марксист. уче­н­ня з «діалектико-гуманіст.» позицій і здобутків соц. та гуманітар. наук. Їхні теор. напрацюва­н­ня не­знач. мірою вплинули на історіописа­н­ня на Заході, де прихильники М. надалі дотримувалися структурно-соціол. моделі інтер­претації минулих явищ з особливою увагою до немайн. соц. груп (Е. Гобсбаум, Л. Ґолдман, А. Лефевр, А.-В. Ґоулднер, І.-Л. Горовіц, Н. Бірнбаум, Л. Левенталь, Р. Фридерікс, Ч.-Р. Міллс). Натомість методол. корективи в творчість марксистів внесли теор. напрацюва­н­ня франц. школи «Ан­налів», в яких соц. виміри істор. процесу органічно по­єд­нували зі сві­доміс. (істор. памʼять, ментальність) та природн.-геогр. (час і середовище), а істор. явища досліджували із залуче­н­ням методів та інструментів ін. соц. і гуманітар. наук. У серед. і 2-й пол. 20 — на поч. 21 ст. знач. вплив на транс­формацію істор. парадигми М. на Заході вчинили зміни епістемол. засад історіогр. творчості, повʼязані з «когнітив. поворотом», пост­структуралізмом і декон­структивізмом, «лінгвіст. зворотом», «культурно-антропол. ви­кликом», виникне­н­ням «наратив. філософії історії» та ін. новаціями в ро­зумін­ні соц. процесів. Заг. спрямува­н­ням ситуації пост­модерну є «культурницький» під­хід до всіх здобутків люд. ро­зуму, усуне­н­ня (або ви­зна­н­ня) ідеол. забарвле­н­ня творів люд. думки, акцент на культур. плюралізмі як основі соц. спів­жи­т­тя людей і спільнот, від­мова від надмір. амбіцій раціоналізму на користь чут­тєвості. Хоча внаслідок «постмодерніст. виклику» наук. ідеї та ідеали поперед. часу за­знали потуж. струсу, парадигми, за­пропоновані ним, від­крили нові обрії та можливості пі­зна­н­ня. Марксист. парадигма по­ступово роз­чинилася в нових напрямах і школах су­спільство­­знавства, що виникли під впливом постмодерну, — «новій істор. науці», психо­історії, інтелектуал. історії, культурно-антропол. історії, мікро­історії, ґендер. історії, усній історії, постколоніал. студіях, історії понять, історії речей тощо. Усі вони від­кидають можливість наук. синтезу сусп. процесів у ви­гляді «метаоповід­ей», надають пере­вагу аналізу субʼєктивності в рекон­струкції минулих подій та явищ, яка дає змогу глибше проникнути в минулий люд. світ мисле­н­ня, світобаче­н­ня і дія­н­ня. У такому ж ракурсі досліджується також соц. історія різних сусп. груп та осіб. М. для істор. науки пере­творився з методології на обʼєкт істор. аналізу.

Літ.: Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Маркс К., Енгельс Ф. Твори / Пер. з нім. К., 1959. Т. 3; Маркс К. До критики політичної економії // Там само. 1963. Т. 13; Його ж. Капітал: Критика політичної економії. Т. 1, кн. 1 // Там само. 1965. Т. 23; Нарский И. С. Франкфуртская школа: Краткий очерк истории философии. Москва, 1975; Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Ленін В. І. Повне зі­бра­н­ня творів / Пер. з рос. К., 1976. Т. 18; Социальная философия франкфуртской школы. Москва; Прага, 1978; Грамши А. Из­бран­ные прои­зведения. Москва, 1980; D. McLellan. Marxism after Marx. London, 1980; Неомарксизм и про­блемы социо­логии культуры. Москва, 1980; Develo-ping contemporary marxism. London, 1982; A. Breіsach. Historiography: Ancient. Medi-eval. Modern. Chicago; London, 1983; Мельник Л. Г. Роз­виток наукового пі­зна­н­ня історії. К., 1983; K. K. Gorman. Neo­marxism: The meaning of modern radica­lism. London, 1985; Ковальченко И. Д. Ме­тоды исторического ис­следования. Москва, 1987; Могильницкий Б. Г. Введение в методологию истории. Москва, 1989; Историо­графия истории нового времени стран Европы и Америки. Москва, 1990; Санцевич А. В. Методика исторического ис­следования. К., 1990; Фромм Э. Бегство от свободы / Пер. с англ. Москва, 1990; Андерсон П. Размы-шления о западном марксизме / Пер. с англ. Москва, 1991; J. Pomorski. Historyk i metodologia. Lublin, 1991; S. H. Rigby. Marxism and history: a cultural introdu-ction // P. Burke. New perspectives on historical writing. Cambridge, 1991; Кантор К. М. История против про­грес­са: опыт культурно-исторической генетики. Москва, 1992; Фромм Э. Марксова концепция человека / Пер. с нем. Москва, 1992; Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравствен­ность: Лекции и интервью / Пер. с нем. Москва, 1992; Зиновьев А. А. Ком­мунизм как реальность: Критика ком­мунизма. Москва, 1994; W. Wrzosek. Historia–Kultura–Metafora: Powstanie nieklasycznej historiografii. Wro-cław, 1995; Гел­лнер Э. Условия свободы / Пер. с англ. Москва, 1995; K. Jenkins. On «What is History?»: from Carr and Elton to Rorty and White. London; New York, 1995; A new philosophy of history. London, 1995; J. Topolski. Jak się pisze i rozumie historię: Tajemnice narracji historycznej. Warszawa, 1996; Арон Р. Мнимый марксизм. Москва, 1997; Булгаков С. Н. История социальных учений в XIX в. Москва, 1997; G. G. Iggers. Historiography in the twentieth century: from scientific objectivity to the Postmodern Challenge. London, 1997; N. J. Wilson. History in crises?: Recent directions in historiogra­phy. New Jersy, 1999; За­шкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Л., 1999; Ивин А. А. Философия истории. Москва, 2000; A. F. Grabski. Dzieje historiografii. Poznań, 2003; Рікер П. Ідеологія та утопія / Пер. з франц. К., 2005; Тьоніс Ф. Спільнота та су­спільство / Пер. з нім. К., 2005; Кагарлицкий Б. Ю. Марксизм: не рекомендовано для обучения. Москва, 2006; За­шкільняк Л. Сучасна світова історіо­графія. Л., 2007; Мангайм К. Ідеологія і утопія / Пер. з нім. К., 2008; A. Callinicos. Deciphering Capital: Marxʼs Capital and Its Destiny. London, 2014; G. Fülberth. Marxismus. Köln, 2014; K. B. Anderson. Marx at the Margins: On Nationalism, Ethnicity, and Non-Western Societies. Chicago, 2016; G. Stedman Jones. Karl Marx: Greatness and Illusion. Cambridge, 2016.

Л. О. За­шкільняк

Укр. про­блематику в творчості К. Маркса ре­презентовано пере­важно у контекс­ті його істор.-філос. зацікавлень європ. минувшиною доби пізнього середньовіч­чя та ран­ньомодер. доби. Крім того, її порушено в межах провід. про­блематики студій, присвяч. зовн. політиці Рос. імперії та дипломат. історії Європи, а найбільше — у робочих і під­готов. нотатках. У видовому плані матеріали К. Маркса пред­ставлені у ви­гляді кон­спектів, під­готов. записів та хронол. виписок із низки істор. праць, зокрема кн. «Dzieje Polski» (Wrocław, 1843) Й. Лелевеля (вважається, що впе-рше укр. козацтво згадується на сторінках кон­спекту К. Маркса із цієї книги), «Бунт Стеньки Разина» // «Отечествен­ныя записки» (1858, т. 121, кн. 11) і «Гетманство Выговскаго» // «Основа» (1861, № 4, 7; С.-Петербургъ, 1862) М. Костомарова. Укр. тематику К. Маркс інколи порушував у межах провід. про­блематики деяких ін. студій. К. Маркс від­значив участь полку низових козаків у Тридцятиліт. війні 1618–48 на боці австр. Габсбурґів, стисло висвітлив війну Б. Хмельницького з Річчю Посполитою. У кон­спекті К. Маркса з праці «Бунт Стеньки Разина» пред­ставлено кілька виписок про соц. роз­шарува­н­ня запороз. козаків. У кон­спекті К. Маркса зі студії «Гетманство Выговскаго» по­дано нотатки про походже­н­ня козаків, запозичені, мабуть, у зх.-європ. авторів, роз­логі ві­домості про роз­поділ соц.-політ. сил після смерті Б. Хмельницького (на 2 партії — пропольс. і пророс.), соц. диференціацію козацтва та становле­н­ня старшин. ієрархії, коментарі про обра­н­ня геть­маном І. Виговського та ін. К. Маркс означив тогочасну боротьбу за геть­ман. булаву як громадян. війну на укр. землях. Низка нотаток про Україну міститься у дослідж. «A Chronological study» («Хро-нологічні виписки») К. Маркса, де пред­ставлено ві­доме його ви­значе­н­ня: «Запорозька Січ — хри-стиянська козацька республіка» (можливо, запозичено з праць М. Костомарова; див. Костомаро­знавство), яке подавали майже в усіх рад. працях з історії укр. козацтва. Укр. тематику ре­презентовано і в студії К. Маркса «Secret diplomatic history of eigh-teen century» («Викри­т­тя дипломатичної історії 18 ст.», Лондон, 1899), де висвітлив пере­важно англо-рос. взаємини і принагідно подав низку коментарів, зокрема вказав на спадкоємність політики Рос. держави та Рос. імперії, спрямов. на ліквідацію респ. держ. утворень (Новгород. респ., респ. козаків). Ймовірно, К. Маркс виявляв певну зацікавленість й ін. укр. справами, зокрема у його особи­стій б-ці зберігалася написана франц. мовою роз­відка М. Драгоманова «La littérature oukrainienne pro-scrite par le gouvernement russe» («Українська література, заборонена російським урядом», 1878) із числен. помітками про поезію Т. Шевченка, Кирило-Мефодіїв. товариство. Праці К. Маркса зʼя-вилися на укр. землях на­прикінці 1860 — у 1870-х рр. І. Франко 1879 уперше пере­клав українською мовою 24-й роз­діл із 1-го тому «Das Kapital» («Капітал»), але не зміг опублікувати. У 1890-х рр. кілька україномов. пере­кладів праць К. Маркса зʼявилися в Галичині. У 1880–90-х рр. чимало праць К. Маркса в російськомов. пере­кладах поширювали на теренах під­рос. України. 1902 у Львові ви­дано українською мовою «Маніфест Комуністичної партії». Уче­н­ня К. Маркса справило певний вплив на по­гляди й світос­прийня­т­тя низки ві­домих укр. інтелектуалів, зокрема Ю. Бачинського, М. Драгоманова (див. Драгоманови), Б. Кістяківського, Лесі Українки, М. Павлика, М. Порша, М. Туган-Барановського, І. Франка, Л. Юркевича. Із М. Зібером, С. Подолинським (під­тримував епістоляр. звʼязок) та І. Фесенком він був особисто зна­йомий. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. ортодоксал. М. був сут­тєво транс­формов. В. Леніним та ін. більшов. теоретиками до рос. соціокультур. перед­умов і політ. об­ставин. Водночас зʼявилася низка реформатор. і ревізіоніст. візій уче­н­ня К. Маркса (ав­стромарксизм, «легал. марксизм»), які справили певний вплив на політ. діячів та інтелектуалів (С. Булгаков, М. Ратнер, М. Туган-Барановський, Л. Юркевич). Зокрема М. Туган-Барановський прагнув сполучити М. із неокантіанством. На поч. 20 ст. різноманітні про­блеми М. порушували у студіях укр. учені, публіцисти, громад.-культурні діячі (І. Бондаренко, В. Панейко, П. Понятенко та ін.). З офіц. канонізацією М. як держ. ідеології за рад. часів праці К. Маркса не раз пере­видавали. У 1920-х рр. мали місце паліативні спроби академ. ви­вче­н­ня М. як в УСРР (І. Дашковський, В. Юринець та ін.), так і взагалі СРСР. Утім, хвиля сталін. ре­пресій на поч. 1930-х рр. проти учених та інтелігенції поклали край навіть помірков. ви­вчен­ню спадщини К. Маркса. Від 1930-х і до кін. 80-х рр. студіюва­н­ня М., зокрема інтер­претація та ви­да­н­ня творів К. Маркса, здійснювали виключно в межах ідеол. потреб і парт. вимог. Від 1930-х рр. за межами СРСР істотно роз­ширилося коло критиків М., пере­д­усім із позицій укр. націоналізму (Н. Грицюк, Д. Донцов, М. Сціборський та ін.). На культур. хвилі хрущов. лібералізації 1960-х — поч. 70-х рр. деякі укр. інтелектуали намагалися пере­осмислити й реконцептуалізувати марксист. спадщину в УРСР. Приміром, історик О. Компан прагнула висвітлити й витлумачити марксист. уче­н­ня у світлі гуманіст. традиції європ. сусп. думки та за­пропонувати його нац.-культурне прочита­н­ня і за­стосува­н­ня. Втім, на поч. 1972 ці обережні спроби обірвано внаслідок черг. ре­пресив. кампанії проти дисидентів і чистки установ АН УРСР від учених із т. зв. неблагонадій. репутацією. Натомість рад. керівництво впровадило практику тотал. ви­вче­н­ня офіц. догмат. версії вче­н­ня К. Маркса. У межах каноніч. рад. інтер­претації М. 1985 завершене україномовне ви­да­н­ня праць К. Маркса та Ф. Енгельса в 50-ти т. Однак публікація кон­спектів К. Мар-кса з праць М. Костомарова та деяких ін. матеріалів, здійснювали на обширах СРСР вибірково, позаяк обмежували ідеол. міркува­н­нями та директивами керівництва КПУ та КП СРСР. Зокрема, російськомов. пере­клад кон­спекту К. Маркса з праці «Гетманство Выговскаго» М. Костомарова під­готовлений Є. Шабліовським, В. Сарбеєм та К. Солов­йовою 1968 для багатотом. зб. «Архив Маркса и Энгельса» так і не був на­друкований. Україномов. пере­клад цього кон­спекту оприлюднено В. Сарбеєм 1993 у зб. «Праці Центру памʼятко­знав-ства» (вип. 2) АНУ та Укр. товариства охорони памʼяток історії та культури. 1989 опубл. російськомов. пере­клад студії К. Маркса «Викри­т­тя дипломатичної історії 18 ст.». Твори К. Маркса українською мовою видавали і за кордоном, зокрема товариство «Космос» у Берліні у 1920-х рр. Уперше 1927–29 за ред. Андрія Річицького ви­дано «Капітал» українською мовою. За межами УРСР праці та спадщину К. Маркса ви­вчали укр. учені В. Голубничий, Р. Роз­дольський, П. Феденко, Р. Шпорлюк та ін. Із роз­падом СРСР зацікавле­н­ня по­ста­т­тю К. Маркса та його спадщиною обмежуються пере­важно спец. академ. студіями та сферою публіцистики, зокрема різні про­блеми студіюва­н­ня М. висвітлено у працях А. Гальчинського, Є. Герасимова, Ж. Котова, В. Матвієнка.

Літ.: Антонович Д. Карл Маркс і українці // Дзвін. 1913. № 3; Донцов Д. Енгельс, Маркс і Лясаль про «не­історичні нації» // ЛНВ. 1914. № 2–3; Туган-Барановский М. И. Теоретические основы марксизма. Москва, 1918; Карл Маркс і Фрідріх Енгельс про диктатуру пролетаріяту. Берлін; К., 1921; Річицький А. Карл Маркс, його життя, діяльність і наука. Х., 1922; Берлін, 1927; Гермайзе О. Українські соціялісти та основоположники наукового соціалізму // ЖР. 1925. № 1–2; Маркс К. Стенька Разин [кон­спект книги М. Костомарова]. 1877 г. // Молодая гвардия. 1926. № 1; Гаврилюк В. Національне пита­н­ня у Маркса й Енгельса. Х., 1930; Сборник к пятидесятилетию смерти К. Маркса. Х., 1933; Юринець В. Філософська ґенеза Маркса. Х., 1933; Білецький О. Світова література в творах Маркса й Енгельса // ЧШ. 1934. № 6–7/8; Феденко П. Український громадський рух у ХХ ст. Подєбради, 1934; Маркс К. Хронологические выписки. [Тетрадь] ІІ. При­близительно от 1300 до 1470 // Архив Маркса и Энгельса. 1939. Т. 6; Адамович А. Твори К. Маркса і Ф. Енгельса, заборонені царською цензурою на Україні // Література і мистецтво. 1943. № 9; Маркс К. Хронологические выписки. Тетрадь IV. При­близительно от 1580 до 1648 // Архив Маркса и Энгельса. 1946. Т. 8; Листува­н­ня К. Маркса і Ф. Енгельса з російськими політичними діячами. К., 1953; Notaty Karoly Marxa z «Histoire de Pologne» Joachima Lelewela // Archiwum historii, filozofii i mysli spolecznej. 1959. № 4; Багмут Й. А., Шморгун П. М. Ви­да­н­ня творів К. Маркса і Ф. Енгельса на Україні: Бібліогр. покажч. Х., 1965; Компан О. С. Єд­ність світового історичного процесу. К., 1966; Багмут Й. А. Роз­по­всюдже­н­ня «Капіталу» К. Маркса на Україні (до 100-річчя ви­да­н­ня 1-го тому «Капіталу») // УІЖ. 1967. № 9; Волянюк М. М. Львівʼянин, особисто зна­йомий з К. Мар-ксом // Там само; Кравчук П. Про ви­да­н­ня «Капіталу» К. Маркса українською мовою в Канаді // Там само. № 12; Сарбей В. Г., Шаблиовский Е. С. Н. И. Костомаров в историо­графическом наследии Карла Маркса // ВИст. 1967. № 8; Котляр М. Ф. Історія народів СРСР у «Хронологічних виписках» К. Маркса // УІЖ. 1968. № 4; Шморгун П. М. Ви­да­н­ня і роз­по­всюдже­н­ня творів К. Маркса на Україні // Там само; Храковський Й. Н. З історії дослідже­н­ня теоретичної спадщини К. Маркса в УРСР // Там само. № 5; Шморгун П. М. Карл Маркс і Україна. К., 1968; Компан О. С. Культурна спадщина в світлі марксистсько-ленінської теорії. К., 1970; Мавродина Р. М. К. Маркс о взаимоотношениях Киевской Руси и кочевников // Вест. Ленингр. університета. Сер. История. 1971. № 20; Лещенко М. Н. Карл Маркс і Україна // УІЖ. 1983. № 5; Глизь І. І. Роз­по­всюдже­н­ня праць К. Маркса на Україні на­прикінці ХIХ — початку ХХ ст. // Там само. № 6; Невичерпний арсенал революційної думки: [Наук. конф., присвяч. завершен­ню ви­да­н­ня творів К. Маркса і Ф. Енгельса в 50-ти томах українською мовою, м. Київ, 1985] // Там само. 1986. № 2; Шпорлюк Р. Маркс–Ліст–Палацький: Націоналізм у Центральній Європі // Сучасність. 1987. № 4; Маркс К. Разоблачения дипломатической истории XVIII века // ВИст. 1989. № 1–4; Сарбей В. Г. Про Марксів кон­спект роз­відки М. Костомарова «Геть­манство Виговського» // Пр. Центру памʼятко­знавства. К., 1993. Вип. 2; Його ж. Сторінки історії українського козацтва в творчій спадщині Карла Маркса // Укр. козацтво: витоки, еволюція, спадщина: Мат. між­нар. наук. конф., присвяч. 500-річчю укр. козацтва (Київ–Дні­пропетровськ, 13–17 трав. 1991 р.). К., 1993. Вип. 2; Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. К., 1998; Матвиенко В. П. Желаемое и действительное: Правы ли клас­сики: О некото-рых практических и теоретических последствиях совершен­ного К. Марксом отрыва материального от идеального в теории диалектического развития. К., 2003; Котов Ж. В. Логика развития мысли молодого Маркса в процес­се выработки историко-материалистического воз­зрения: про­блема соотношения политики и экономики в работах К. Маркса 1835–1844 гг. Дн., 2010; Герасимов Е. Н. Куда идет человечество: Прав ли Карл Маркс в про­гнозе его будущего? К., 2011; Гальчинский А. С. Маркс и современ­ный мир: гуманистическая доминанта. К., 2015; Компан О. С. Кипень у «казані історії» // УІЖ. 2016. № 2.

О. В. Ясь

Завантажити статтю