Організації соціологія
ОРГАНІЗА́ЦІЇ СОЦІОЛО́ГІЯ — галузь соціології, що вивчає організації як спільноти людей. О. с. наголошує на специфіці та закономірностях взаємодії їхніх чл., а також на виявленні закономірностей та тенденцій розвитку особл. сусп. середовища — організац. соціальності, до якої відносять культурні норми та цінності, стереотипи сприйняття дійсності, сценарії побудови життя людей, їхні забобони та оцінки поведінки людей, які перебувають у межах організацій.
Перший підхід до визначення організації сформовано у соціології та теорії менеджменту наприкінці 19 — на поч. 20 ст.: група людей, які обʼєднані єдиною метою — випускати продукцію, надавати послуги, виконувати певні функції у суспільстві — утворює організацію, що є засобом досягнення мети. За цієї інтерпретації мета має бути такою, що одна людина або взагалі не змогла б її досягти, або таке досягнення виявилося б вкрай повільним та неефективним. Основи першого підходу заклав М. Вебер у теорії ідеал. бюрократії, надалі їх розвинули Ф. Тейлор, Л. Гьюлік, Дж. Муні, А. Рейлі (усі — США), А. Файоль (Франція) та ін. Внаслідок неможливості остаточно пояснити поведінку людей в О. с. виник ін. підхід і визначення сутності організації як певної екосистеми, що створює навколо людини особл. світ із потреб і цінностей, зразків поведінки та прихованих сенсів. Природна модель організації виникла у працях представників школи людських відносин (амер. економіст Ч. Барнард та ін.), які розглядали її більше як громаду, ніж як цільову групу, приділяючи особл. увагу неформал. стосункам між людьми. Розуміння організації як певної екосистеми здатне пояснити багато спонтанних організац. процесів. Ще один підхід до вивчення проблем О. с. зародився у теоріях неоінституціоналізму. Його осн. представники — Дж. Кларк, А. Берлі, Ґ. Мінс (усі — США). Неоінституціоналісти розглядають організацію як сукупність правил, протилежних за своїми гол. принципами до ринку як ін. регулятора соц.-екон. процесів. Так, напр., для ринку характерне визнання рівності всіх елементів. Екон. агенти вибудовують між собою складні контрактні відносини, природа яких передбачає двосторонню домовленість. Ідея рівності екон. агентів, реалізов. у контрактній природі всіх взаємодій у ринк. просторі, передбачає необхідність постій. ведення переговорів, знаходження компромісів, певних переваг. З погляду неоінституціоналістів, організація як екон. інститут має ознаки, протилежні ринку: по-перше, нерівність елементів організацій, що становлять систему обовʼязк. ієрархії; по-друге, необхідність обмеження конкуренції, орієнтації на кооперацію. У межах організації визначено формал. та неформал. правила: як взаємодіяти з ін. людьми, як робити карʼєру, як вести себе у різних ситуаціях для отримання передбачуваного результату. Єдине, чого позбавлені організації, — механізму саморозвитку, притаман. ринку. Будь-яка зміна в організації викликає серйозну проблему, оскільки вона, на відміну від ринку, є рац. і розбудованою відповідно до законів людської логіки. У свою чергу, логіка, втілюючись у реал. навколишні обʼєкти, знищує їхню здатність до саморозвитку. Це організац. витрати, повʼязані, насамперед, із існуванням та розвитком бюрократії. Гігант. організації можуть бути нездатними до швидких змін, а діяльність усередині них коштує набагато дорожче, ніж аналог. дії, зроблені на ринку з усіма трансакц. витратами. Нині в організаціях розвинених країн переважають певні тенденції: зменшення чисельності персоналу на підприємствах та у структур. підрозділах офісів; поширення дистанц. праці та роботи за тимчас. контрактом; демократизація упр., розвиток мікрорівневих структур та організац. мереж комунікації. Для підтримки роботи таких мереж використовують системи телекомунікацій, що з кожним роком збільшує їхній вплив на організац. структури взаємодій. У свою чергу, це призводить до поширення глобалізації соц.-екон. процесів на країни третього світу, де є вигідні умови для розвитку бізнесу та дешева робоча сила.
Рекомендована література
Завантажити статтю
