Організація об’єднаних націй (ООН)

ОРГАНІЗА́ЦІЯ ОБʼЄ́ДНАНИХ НА́ЦІЙ — між­народна організація. Ідея створе­н­ня такої організації на заміну Ліги Націй виникла під час 2-ї світової вій­ни. Назву «Обʼ­єд­нані нації» за­пропонував президент США Ф.-Д. Ру­звельт, вперше її викори­стали у «Декларації Обʼ­єд­на­них Націй» від 1 січня 1942, яку під­писали пред­ставники 26-ти держав. Документ стосувався післявоєн. організації світу та про­грами обʼ­єд­на­н­ня зусиль у боротьбі проти країн, що роз­вʼязали 2-у світ. вій­ну. Утворен­ню ООН пере­дувало проведе­н­ня кількох конференцій: Моск. конф. міністрів закордон. справ Великої Британії, СРСР, США за участі посла Китаю в СРСР (1943), на якій прийнято Декларацію чотирьох держав; Тегеранської конференції 1943 глав Великої Британії, США та СРСР; конф. у Думбартон-Оксі (перед­містя Вашинґтона) пред­ставників Великої Британії, США, СРСР і Китаю (1943); Кримської конференції 1945. Зрештою на Сан-Франциській конференції 1945 був прийнятий Статут ООН, що ви­значає осн. цілі та принципи діяльності цієї організації. Після ратифікації Статуту ООН більшістю держав-учасниць конф. документ набрав сили 24 жовтня 1945, цей день і вважають офіц. датою створе­н­ня ООН.

Згідно зі стат­тею 1 Статуту осн. цілями ООН є: під­тримка миру і між­нар. без­пеки; роз­виток дружніх від­носин між націями на основі принципу рівноправності та самови­значе­н­ня народів; спів­праця для виріше­н­ня між­нар. про­блем екон., соц., культур. і гуманітар. характеру, а також заохо­че­н­ня й роз­витку поваги до прав людини, не­зважаючи на расу, стать, мову та віро­сповіда­н­ня; бути центром узгодже­н­ня дій націй задля досягне­н­ня цих цілей. При виконан­ні положень Статуту держави-чл. діють керуючись принципами, закладеними у стат­ті 2: суверен­на рівність усіх чл.; сумлін­не викона­н­ня державами-чл. зобовʼя­зань, взятих на себе від­повід­но до Статуту; виріше­н­ня ними між­нар. суперечок мирними засобами; утрима­н­ня від за­стосува­н­ня сили або по­грози силою проти ін. держави; повага до територ. цілісності та політ. незалежності будь-якої держави; не­втруча­н­ня у внутр. справи ін. держави; на­да­н­ня державами-чл. допомоги ООН у всіх її діях від­повід­но до Статуту, а також утрима­н­ня від допомоги будь-якій країні, проти якої ООН чинить дії превентив. або примус. характеру. Принципи, вміщені у ста­т­тях 1 і 2 Статуту, є основополож. принципами, покладеними в основу сучас. між­народного права.

Осн. органи ООН: Генеральна Асамблея ООН, Рада Без­пеки ООН (РБ), Екон. і Соц. Рада, Рада з опіки, Секретаріат, Між­народний Суд ООН. До спеціалізов. установ ООН (між­уряд. самост. організації, повʼязані з ООН спец. угодою) належать Між­народна організація праці (МОП), ЮНЕСКО, ВООЗ, Між­нар. організація цивіл. авіації та ін. Окремі ін­ституції та про­грами ООН за­проваджено спец. ріше­н­нями ГА, серед них — Упр. Верхов. комісара у справах біженців, Фонд у галузі народонаселе­н­ня, Дитячий фонд ООН. Офіц. мови ООН — англ., араб., іспан., китай., рос., французька. З метою під­трима­н­ня між­нар. миру і без­пеки Статут ООН (Глава VII) наділив РБ винятк. функціями. Вона ви­значає, чи є наявною за­гроза миру, поруше­н­ня миру чи акт агресії (ста­т­тя 39), закликає сторони у спорі врегулювати його мирним шляхом, може вимагати від них викона­н­ня тимчас. заходів, які вважатиме необхідними (ста­т­тя 40). При за­стосуван­ні положень Глави VII РБ не обовʼязко­во чітко встановлює, який саме зі складів порушень за стат­тею 39 має місце, а може задовольнитися лише вказівкою на від­повід­ну Главу Статуту. Не­зважаючи на положе­н­ня резолюції 3314 (ХХІХ) ГА щодо ви­значе­н­ня агресії, РБ не­охоче кон­статує факт зброй. агресії і є досить стриманою в оцінці дій. Напр., у резолюції РБ щодо нападу Іраку на Кувейт 1990 вказано, що «вторгне­н­ня Іраку до Кувейту становило злам (грубе поруше­н­ня) миру у світі і між­народної без­пеки». Для виріше­н­ня конфлікт. ситуації РБ може за­стосувати заходи невійськ. характеру — повне або частк. пере­рива­н­ня екон. від­носин, залізнич., мор., повітр., пошт., теле­граф., радіо- або ін. засобів комунікації, а також роз­рив дипломат. від­носин (ста­т­тя 41). Якщо вжи­т­тя таких заходів не досягнуло своєї мети, РБ уповноважена за­стосовувати сухопутні, повітр. або мор. ЗС, здійснювати блокаду та проводити між­нар. військ. і миротворчі операції. Як приклад — операції ООН на тер. колиш. Югославії (1991–95), у Сомалі (1992–95), Сьєр­ра-Леоне (1999–2005), Кот-дʼІвуарі (2004–17) та ін. Крім того, резолюціями РБ за­проваджують місії ООН з під­тримки миру в країнах, що виходять зі зброй. конфліктів. Серед них — контрол. місія ООН в Анґолі (1991–95), місії у Конґо (1999–2010) та Су­дані (2005–11), у справах тимчас. адміністрації в Косово (від 1999 і донині). Положе­н­ня Статуту ООН та його Глави VII жодним чином не обмежують невід­ʼємне право на індивід. або колективну само­оборону, якщо від­будеться зброй. напад на державу-чл. ООН, до тих пір, доки РБ не за­стосує заходів на під­тримку між­нар. миру і без­пеки (ста­т­тя 51). В остан­ні роки ООН часто критикують за громіздкість її структури, не­гнучкість і не­спроможності вирішувати конфлікти у різних частинах світу. Вона втрачає довіру як між­нар. організація, оскільки часто при­ймає ріше­н­ня враховуючи політ., а не юрид. фактори.

Україна є однією з країн-засн. ООН. На конф. у Думбартон-Оксі 1943 пред­ставники СРСР вперше порушили пита­н­ня про прийня­т­тя до ООН всіх 15-ти респ. СРСР як окремих чл., однак така пропозиція не зна­йшла під­тримки. На Крим. конф. 1945 делегації США та Великої Британії погодилися за­просити лише УРСР і Білорус. РСР до складу держав-засн. ООН. На заключ. засі­дан­ні конф. у Сан-Франциско 26 червня 1945 пред­ставники 50-ти держав, зокрема і УРСР, під­писали Статути ООН і Між­нар. Суду ООН. Участь України у діяльності ООН можна поділити на 2 етапи: у складі СРСР та вже як незалеж. держави. УРСР не мала влас. зовн. політики, тому діяльність укр. дипломатії в ООН у рад. часи була обмежена рамками зовн. політики СРСР. Із проголоше­н­ням незалежності 1991 значе­н­ня ООН для України сут­тєво зросло. У По­станові ВР України «Про основні напрями зовнішньої політики України» (1993) вказано, що активна участь в ООН та її спеціалізов. установах є пріоритет. напрямом діяльності України у всесвіт. між­нар. організаціях (втратила чин­ність 2010 у звʼязку із прийня­т­тям Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»). 1997 пред­ставника України — Міністра закордон. справ Г. Удовенка — обрали Головою 52-ї сесії ГА ООН, що надало додатк. можливості Україні для просува­н­ня своїх нац. інтересів на між­нар. рівні.

Як держава-засн. ООН Україна надає великого значе­н­ня діяльності з під­трима­н­ня миру і між­нар. без­пеки. У Преамбулі Закону «Про участь України у між­народних операціях з під­тримки миру і без­пеки» (1999) за­значено, що вона роз­глядає участь у між­нар. операціях з під­трима­н­ня миру і без­пеки як важливу складову своєї зовн. політики. Згідно зі стат­тею 2 цього Закону Україна бере участь у між­нар. операціях ООН, ріше­н­ня на проведе­н­ня яких прийнято РБ, а також у складі багатонац. сил, створ. за згодою РБ. Починаючи від липня 1992, Україна ви­ступає актив. контрибутором військ. і поліц. персоналу до операцій ООН з під­трима­н­ня миру. Укр. військовослужбовці пред­ставляють Україну у 6-ти таких операціях: Місії ООН зі стабілізації в Конґо, Місії ООН у Пд. Су­дані, Силах ООН з під­трима­н­ня миру на Кіпрі, Місії ООН у справах тимчас. адміністрації в Косово, Тимчас. силах ООН із забезпече­н­ня без­пеки в Абʼєй та Багато­профіл. інтегров. місії ООН зі стабілізації у Малі. Найбільший за чисельністю — укр. нац. контингент у складі Місії ООН зі стабілізації в Конґо, що включає 18-й окремий вертоліт. загін ЗС України. За роки миротворчої діяльності України у рамках ООН загинуло 55 укр. військовослужбовців (див. також Миротворчі сили). 1994 на 49-й сесії ГА ООН Україна ви­ступила ініціатором Конвенції про захист миротвор. персоналу ООН і однією з перших її під­писала (1995 ратифікована ВР України).

Із поч. зброй. агресії РФ проти України від 2014 ООН ві­ді­грає важливу роль у намаган­ні вжити заходів задля під­тримки миру і без­пеки у регіоні. Від­тоді проведено понад 40 засі­дань РБ ООН, на яких обговорювали пита­н­ня рос. агресії проти України, однак жодного ріше­н­ня із засудже­н­ням акту зброй. агресії РФ не ухвалено. Причина цього — по­стійне членство РФ у РБ, що дає можливість їй за­стосовувати право вето на будь-які ріше­н­ня РБ і процедури ухвале­н­ня рішень РБ, коли воно має бути прийняте консенсусом, тобто одноголосно. Від­так, не­зважаючи на факт зброй. агресії і навіть ви­зна­н­ня його у низці резолюцій ГА ООН, РБ і досі не за­стосувала заходів, перед­бачених ста­т­тями 41 і 42 Статуту. Тим не менш 21 липня 2014 РБ ухвалила резолюцію 2166 у звʼязку зі зби­т­тям цивіл. літака авіакомпанії «Малайзійські авіалінії», що виконував рейс MH17, у повітр. просторі над тер. Донец. обл., яку кон­тролюють ЗС РФ. Усі 298 пасажирів і чл. екіпажу загинули, а між­нар. роз­слідува­н­ня трагедії триває і досі. Проект резолюції під­готували 25 країн, серед яких — Україна, Австралія, Малайзія, Нідерланди, США, Велика Британія, Німеч­чина. У січні 2015 ВР України своєю по­становою затв. зверне­н­ня до ООН, Європ. парламенту, Парламент. Асамблей Ради Європи, НАТО, нац. парламентів держав світу про ви­зна­н­ня РФ державою-агресором. У документі вказано, що на під­ставі Статуту ООН та Резолюції ГА ООН 3314 «Ви­значе­н­ня агресії» від 14 грудня 1974 ВР України ви­знає РФ державою-агресором та закликає своїх між­нар. партнерів ви­знати РФ державою-агресором, що всебічно під­тримує тероризм та блокує діяльність РБ, чим ставить під за­грозу між­нар. мир і без­пеку. У березні 2015 Україна звернулася до РБ із запитом щодо роз­горта­н­ня на її тер. операції з під­трима­н­ня миру під егідою ООН. ГА ООН також є важливим елементом між­нар. тиску з метою змусити РФ припинити збройну агресію та роз­почати деокупацію захоплених тер. України. Починаючи від 2014, ГА ООН ухвалила низку резолюцій щодо під­тримки суверенітету, територ. цілісності та непорушності кордонів України, а також закликів до РФ припинити триваюче поруше­н­ня принципів між­нар. права та збройну агресію проти України. Серед них — резолюції ГА ООН 68/262 «Територіальна цілісність України», 71/205, 72/190, 73/263, 74/168, 75/192 «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна», 73/194, 74/17 та 75/29 «Про­блема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, а також частин Чорного та Азовського морів». Положе­н­нями цих резолюцій РФ була одно­значно кваліфікована як держава-окупант, її закликали негайно припинити тимчас. окупацію тер. України. У березні 2014 на за­проше­н­ня України ООН роз­горнула Місію з прав людини для моніторингу ситуації з правами людини в країні з особливою увагою до АР Крим, сх. і пд. регіонів України, а також регуляр., точним та публіч. звітува­н­ням Верхов. комісара ООН з питань прав людини щодо про­блем та ризиків. Місія готує регулярні доповіді про ситуацію з правами людини на окупов. тер. і від­повід­ні рекомендації.

Завантажити статтю