Орнітологія

Визначення і загальна характеристика

ОРНІТОЛО́ГІЯ (від грец. όρνις — птах і ...логія) — роз­діл зоології, що ви­вчає птахів, що становлять другу за чисельністю (після земноводних) групу наземних хребетних тварин. Термін «О.» вперше викори­став італ. натураліст У. Альдрованді на­прикінці 16 ст. Сучасне ви­значе­н­ня О. як «методол. ви­вче­н­ня та подальшого зна­н­ня про птахів і всього, що з ними повʼязане» за­пропонував англ. зоолог А. Ньютон у «Dictio­nary of Birds» («Словник птахів», 1896).

За остан. даними, світ. орнітофауна нараховує понад 10 800 видів. Птахи за­ймали важливе місце у житті людини від епохи палеоліту. Вони мали не лише мислив., а й сакрал. значе­н­ня, про що свідчать викопні матеріали з археол. памʼяток давніх культур у всьому світі. У мистецтві Давнього Єгипту зна­йшли від­ображе­н­ня понад 70 видів птахів. Перші спроби дослідж. природи пернатих зробив Аристотель у 4 ст. до н. е., зокрема в «Історії тварин» подав низку коментарів щодо 170-ти їх видів, серед яких трапляються міфічні, зокрема про те, що деякі птахи (ластівки та ін.) на зиму ховаються у болот. мулі, а не від­літають у вирій. Давньорим. письмен­ник Пліній роз­винув дослідж. Аристотеля у «Натуральній історії» (77 р. н. е.). Особл. уваги заслуговують у Середньовіч­чі трактати імператорів Фрідріха ІІ та Альберта Великого, присвячені пере­важно хижим птахам, з якими тоді полювали. Особливості польоту птахів ви­вчав Леонардо да Вінчі. Після від­кри­т­тя Нового світу описано без­ліч нових видів пернатих. У 2-й пол. 16 ст. опубл. перші орнітол. енциклопедії, з яких найдовше були у вжитку праці В. Тернера (англ.), П. Белона (франц.) та К. Гес­снера (швейцар.), де була зроблена спроба описати всі ві­домі на той час види. У глобал. зведен­ні італ. науковця У. Альдрованді «Ornitho­logiae» («Орнітологія», 1599–1603, у 3-х т.) викори­стано праці попередників і висвітлено всю наявну на той час інформацію: від природн. історії птахів до їх культур. значе­н­ня. Остан­ньою з ран­ніх енциклопедій епохи Від­родже­н­ня стала праця англ. натураліста Ф. Віл­ліґбі «Ornithologiae libri III» («Орнітологія»), завершена і ви­дана 1676 Дж. Реєм, де автор максимально зосередився на емпірич. спо­стереже­н­нях. Його класифікація ґрунтувалася на основі морфології, фактич. спо­стережень та точно­му зовн. описі. Радикально ві­ді­­йшовши від більш ран­ніх трактатів, Дж. Рей фактично роз­почав новий етап в історії О. Його послідовником став швец. дослідник К. Лін­ней, який опублікував 1735 ві­дому працю «Systema naturae» («Система природи»), де осн. увагу зосереджено на родах, а не видах. Лише 1753 він за­пропонував додавати одне слово латиною до назви роду для ви­значе­н­ня виду, спочатку для рослин, а потім 1758 — для птахів та ін. тварин. Ця біноміал. система використовується й донині. На противагу К. Лін­нею, який у своїй класифікації доводив сталість видів, його гол. опонент Ж.-Л. де Бюф­фон (чл. Париз. АН) висловлював про­гресивні ідеї щодо їх зміни під впливом умов довкі­л­ля. Його праця «Histoire na­turelle: générale et particulière» («Природнича історія: загальна і часткова», 1749–89, у 36-ти т.) містить загалом понад 2000 ілюс­трацій (973 кольор. аркуші), зокрема 9 томів (1770–83) присвячено птахам. Після впорядкува­н­ня класифікації птахів дослідники звернули увагу на гео­графію їх пошире­н­ня. Перші зведе­н­ня з історії регіонал. орнітофаун зʼяви­лися у 1-й пол. — серед. 17 ст. у Польщі та Німеч­чині, згодом — у Великій Британії та Шотландії. Із закінче­н­ням наполеон. воєн (1815) у Великій Британії, Франції та Нідерландах роз­почався актив. період колоніал. екс­пансії, що уможливив описа­н­ня нових видів птахів та поповне­н­ня колекцій «типовими зразками». До 1830 усі природн. музеї цих країн мали великі нац. колекції птахів, що зна­йшло від­ображе­н­ня у домінуван­ні систематики і фауністики в орнітол. колах Європи. Пізніше такі музеї зʼявилися в Рос. імперії (С.-Пе­тербург, 1832) та Америці (Нью-Йорк, 1869). Однак до серед. 19 ст. в О. не існувало будь-якої заг. ідеї, яку згодом висунув видат. англ. науковець Ч. Дарвін — автор теорії еволюції органіч. світу (1859), однією з основ якої стали дослідж. різномані­т­тя галапоґос. вʼюрків. Його теорія походже­н­ня видів до­зволила зна­йти об­грунтува­н­ня систематиці птахів, їх геогр. роз­по­всюджен­ню та особливостям біо­логії. Концепція статевого від­бору дала поясне­н­ня, чому самці і самки за­звичай роз­різняються за зовн. ознаками та поведінкою. Від­кри­т­тя археоптерикса (першоптаха) 1861 слугувало пере­конливим доказом ідеї Ч. Дарвіна щодо походже­н­ня видів, а 1868 англ. зоолог Т. Гакслі створив перше генеал. дерево птахів. У цей період організували низку орнітол. т-в, зокрема в Україні, що входила до складу Рос. імперії, 1908 видат. вітчизн. зоолог В. Артоболевський заснував Київ. орнітол. товариство ім. К. Кес­слера (див. Орнітологічні товариства). У РФ перше таке обʼ­єд­на­н­ня зʼявилося лише 1992 й успадкувало історію Всесоюз. орнітол. товариства (створ. 1983). Перший Між­нар. орнітол. кон­грес (МОК) від­бувся 1884 у Відні (від 1950 проводять кожні 4 р.).

Подальший роз­виток О. як науки від­бувався за 2-ма окремими напрямами — систематика, номенклатура, фауністика, другий — природн. історія птахів. Обидва напрями остаточно обʼ­єд­нав у 1920-х рр. нім. дослідник Е. Штреземан, який до традиц. музей. О. додав екологію, поведінк. фізіологію та функціон. морфологію. У довоєн­ні роки роз­почався період екс­перим. О., по­значений працями з питань роз­множе­н­ня, фотоперіодики, метаболіч. фізіології тощо. Дослідж. міграцій птахів значно роз­ширилися з початком кільцюва­н­ня птахів у 1890-х рр. у Пн. Америці (див. Міграція птахів). Подальша модифікація О. від­булася у 1940–50-х рр. після виникне­н­ня т. зв. синтет. теорії еволюції (термін вперше вжив англ. еволюціоніст Дж. Гакслі), в якій було по­єд­нано основи класич. дарвінізму з ін. дисциплінами, такими як генетика, систематика, молекулярна біо­логія, палеонтологія тощо. Теорія остаточно сформувалася завдяки працям різних учених, зокрема видат. укр. дослідника І. Шмальгаузена. Її актив. послідовниками були нідерландець Н. Тінберґен та австрієць К. Лоренц (лауреати Нобелів. премії 1973), яких вважають засн. етології, що ви­вчає поведінку тварин. Більшість їхніх висновків зроблено на основі ви­вче­н­ня саме пред­ставників світу пернатих. Від кін. 20 ст. О. повʼязана з генетикою, геномікою, ембріологією, цитологією, нейробіо­логією, фізіологією, ендокринологією, імунологією тощо. Осн. увагу приділяють пита­н­ням охорони рідкіс. видів та угруповань, а також практ. значен­ню О., зокрема для потреб сільс. і ліс. госп-в, птахівництва, ветеринарії, авіації тощо. По­стійно зро­стає чисельність орнітологів-любителів, які зробили знач. внесок у польові дослідж. птахів. Більшість отриманих даних публікують у спеціаліз. орнітол. період. ви­да­н­нях (понад 100), най­старішими з яких є «The Auk» (CША, від 1884), «lbis» (Велика Британія, від 1859), «Ardea» (Нідерланди, від 1912), «Journal für Ornitho­logie» (Німеч­чина, від 1853), «Emu» (Австралія, від 1901). В Україні спеціаліз. наук. вид. з питань О. — ж. «Беркут» (від 1992) та «Бранта» (від 1998).

Роз­виток вітчизн. О. роз­почався від серед. 19 ст., коли пере­важна частина тер. сучас. України входила до складу Рос. імперії. У той період одним із гол. орнітол. центрів був Моск. університет, де 1805 створ. Моск. товариство природодослідників. Пізніше при Рос. АН у С.-Пе­тербур­зі від­крито Зоол. музей (1833), на базі якого згодом сформувався Зоол. ін­ститут. Тоді Моск. і С.-Пе­тер­бур. університети за­ймали провід­не місце у дослідж. тварин. світу Рос. імперії та деяких ін. регіонів. Саме в Моск. університеті сформувалася перша наук. зоол. школа, що ви­вчала, зокрема, птахів. Її засн. вважають К. Рульє, серед учнів якого були М. Сєверцов та С. Усов. Послідовником цієї школи був видат. вчений М. Мензбір, фундам. робота якого «Птицы Рос­сии» (у 2-х т., 1895) стала основою для подальшого роз­витку О. у Рос. імперії. Проф. Харків. університету П. Сушкін вперше провів порівнял.-анатом. дослідж. з метою поясне­н­ня філогенет. звʼязків різних груп птахів, також приділяв значну увагу пита­н­ням зоогео­графії.

За­стосува­н­ня істор. й екол. під­ходів до зоогеогр. ра­йонува­н­ня до­зволило йому ви­значити природу найменшої зоогеогр. одиниці — «ділянки». Провід­ні орнітологи формували мережу власних кореспондентів з лав орнітологів-любителів, які присилали їм різні матеріали і колекції. Фундатором О. в Україні вважають проф. Університету св. Володимира К. Кес­слера (Київ, серед. 19 ст.), який одним із перших роз­почав системат. дослідж. птахів, зокрема під­готував зведе­н­ня, присвяч. орнітофауні Київ. навч. округу. Не­стача кваліфіков. орнітологів та брак коштів для екс­педиц. дослідж. при­звели до того, що на­прикінці 19 ст. ви­вче­н­ня птахів проводили пере­важно в межах фауністики. Однак знач. фактич. матеріал, накопичений у цей період, створив вагомі пере­д­умови для подальшого роз­витку систематики і орнітогео­графії. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. віт­чизн. О. набула знач. роз­витку. Після більшов. пере­вороту 1917 її роз­виток від­бувався за 2-ма напрямами: з одного боку — по­глибле­н­ня та накопиче­н­ня знань від­повід. наук. дисципліни, з ін. — необхідність заг.-біол. узагальнень. Орнітолог Б. Домбровський за­пропонував та об­ґрунтував існува­н­ня нового напряму — т. зв. синтетич. зоології, що до­зволяв ви­значити стан теор. і практ. рівня результатів, придатних для узагальне­н­ня. На поч. 1920-х рр. до орнітол. дослідж. було залучено до­статню кількість спів­роб. наук. закладів, зокрема ВУАН та природ. заповід­ників. Формува­н­ня інфра­структури ВУАН та створе­н­ня при ній Зоол. музею (1930 реорганіз. в Зообіол. ін­ститут, згодом Ін­ститут зоології АН УРСР, див. Зоології Ін­ститут ім. І. Шмальгаузена НАНУ), а також пере­підпорядкува­н­ня йому раніше організованої системи біол. станцій позитивно вплинули на роз­виток вітчизн. орнітофауніст. досліджень. Сут­тєву роль у цей період також зіграли ін. н.-д. установи, такі як: каф. зоології в університетах Харкова (О. Нікольський, В. Аверін, О. Мигулін), Одеси (Д. Третьяков) та Києва (І. Шмальгаузен); Кабінет ви­вче­н­ня Поді­л­ля при Ка­мʼянець-Поділ. наук. товаристві при ВУАН (В. Храневич). Вагомий внесок у роз­виток регіонал. О. зробив М. Гавриленко, який видав низку робіт, присвяч. багаторіч. дослідж. птахів Полтавщини, та зібрав значну колекцію (нині зберігається в Держ. музеї природи Харків. університету). Орнітофауну Києва та прилеглих тер. ви­вчали М. Шарлемань, М. Бурчак-Абрамович, А. Шепе, О. Кістяківський; Чернігівщини — В. Артоболевський та М. Шарлемань; Слобожанщини та прилеглих тер. — О. Чернай, М. Сомов, М. Зарудний, В. Аверін, І. Волчанецький; Придні­провʼя — Г. Гебель; Пд. України — О. Брандт, О. Браунер, Й. Пачоський, І. Пузанов, Л. Портенко; зх. регіонів — В. Дзєдушицький, В. Тачановський, Б.-Т. Дибовсь­кий. Серед ві­домих орнітологів того періоду — також Г. Боровиков, В. Бруховський, Б. Вальх, В. Боголєпов, С. Алферакі, В. Герхнер. У 1-й третині 20 ст. проведено ревізію і встановлено практично повний видовий склад птахів України. Спробу узагальне­н­ня результатів орнітол. дослідж. зробив М. Шарлемань в моно­графії «Птахи України: Мат. до фауни» (К., 1938), за яку він отримав ступ. д-ра біол. н. (без захисту дис.). Найменш ви­вченим залишалося пита­н­ня детал. дослідж. міграцій на території України. У повоєн. період, починаючи від серед. 1950-х рр., орнітол. дослідж. в Україні почали активно від­новлюватися. Провід. установою з питань О. залишався Ін­ститут зоології АН УРСР, більшість спів­роб. якого працювала в секторі хребетних (від 1957 — від­діл). У цей період фахівці цього ін­ституту роз­почали під­готовку багатотом. серії «Фауна України» (О. Кістяківський, В. Зубаровсь­кий, Л. Смогоржевський, В. Лисенко). Перший камерал. ви­значник птахів України під­готували М. Воїнственський та О. Кістяківський («Ви­значник птахів УРСР», К., 1952, пере­вид. 1962), перший польовий ви­значник — І. Марисова і В. Талпош («Птахи України: польовий ви­значник», К., 1984), на­ступний ви­значник за авторством Г. Фесенка та А. Бокотея («Птахи фауни України: польовий ви­значник», К., 2002) найбільше від­повід­ає зарубіж. аналогам і користується знач. популярністю, особливо в орнітологів-любителів. 1992 у Києві створ. Український центр кільцюва­н­ня птахів (його базовою структурою стала лаб. орнітології Ін­ституту зоології НАНУ). Серед дослідників, які зробили знач. внесок у роз­виток віт­чизн. О. у 2-й пол. 20 ст., — Л. Назаренко, А. Корзюков, Ю. Костін, Т. Ардамацька, О. Кошелєв, О. Цвелих, Б. Годованець, К. Татаринов, Ф. Страутман, І. Горбань, І. Кривицький, Л. Тараненко, О. Вобленко. Від поч. 21 ст. в Україні продовжується роз­виток традиц. напрямів орнітол. дослідж., зокрема міграцій птахів. Під­готовлено «Енциклопедію мігруючих видів диких тварин України» (К., 2018, за ред. А. Полуди), де вміщено дані про 289 пере­літ. птахів з від­повід. картогр. матеріалом. Все більше уваги приділяють ви­вчен­ню питань охорони рідкіс. видів та угруповань, роз­роблен­ню методол. бази від­творе­н­ня еталон. орнітокомплексів тощо. В остан. ви­дан­ні Червоної книги України (2009) по­дано інформацію про 89 рідкіс. видів птахів. Друкують зведе­н­ня щодо сучас. стану видів, що входять до Між­нар. Червоних списків та конвенцій, ратифікованих Україною, напр., «Птахи України під охороною Бернської конвенції» (К., 2003, за ред. Г. Гаврися; 184 види). Фахівці з О. працюють у структурах НАНУ (Ін­ститути зоології, екології Карпат, еволюц. екології; Нац. наук.-природо­знав. та Держ. природо­знав. музеї, Дунай. та Чорномор. біо­сферні заповід­ники, Луган. та Укр. степ. природні заповід­ники), закладах вищої освіти, обʼєктах природно-заповід. фонду різних категорій, обл. крає­­знав. музеях, зоопарках та ін. держ. організаціях. Значну роль у дослідж. птахів Пд. України ві­ді­грає Азово-Чорномор. орнітол. станція, зх. регіонів — Зх.-Укр. орнітол. станція. Рос. вторгне­н­ня в Україну 24 лютого 2022 спричинило, зокрема, негатив. вплив на популяції як рідкіс., так і широко роз­по­всюджених гніздових птахів України, що потребуватиме з часом ви­вче­н­ня стану орнітофауни та проведе­н­ня моніторингу, особливо у регіонах, що за­знали найбільшого руйнува­н­ня під час військ. дій.

Літ.: Щербак Н. Н. О со­стоянии и развитии на­учных работ в Зоологическом музее (к 50-летию Ин­ститута зоологии АН УССР) // ВЗ. 1980. № 5; Орнитологи Украины: Библиогр. справоч. Вып. 1. Х., 1999; Птахи України під охороною Бернської конвенції. К., 2003; P. A. Bircham. History of Ornithology. London, 2007; Рогожа М. Н. История развития орнитологии Украины (1850–1941 годы) // Гуманитарий: актуал. про­блемы гуманитар. науки и образования. 2013. № 2(22).

Г. Г. Гаврись

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю