ОРТОПЕ́ДІЯ (від орто... і грец. παι̃ς (παιδός) — дитина) — медична дисципліна, що ви­вчає вроджені та набуті вади опорно-рухової системи людини, а також методи її діагностики, лікува­н­ня та профілактики. Термін «ортопедія» за­пропонував 1741 французький лікар Н. Андрі стосовно лікува­н­ня деформацій тіла і кінцівок у дітей. Згодом обʼєктом ортопедичних досліджень стали й дорослі. Нині О. ви­вчає патологію опорно-рухової системи дитячого і дорослого населе­н­ня.

Тривалий час ортопедичні лікувальні методи мали пере­важно консе­рвативний характер: редресація су­глобів (насильницьке виправле­н­ня деформацій або порочних станів опорно-рухової системи людини), витягне­н­ня за допомогою спеціальних при­строїв, фіксація кінцівок спеціальними шинами, масаж, гімнастичні вправи. 1814 гол­ландський лікар К. Гендріхс за­пропонував для фіксації пере­ломів за­стосовувати гіпс, який на­ступного року почали використовувати в Російській імперії (К. Гібенталь). Під час Кримської війни 1853–56 М. Пирогов почав за­стосовувати без­підкладну гі­псову повʼязку. На початку 19 ст. для лікува­н­ня пере­ломів кінцівок набули пошире­н­ня шинно-гільзові протези та функціональні апарати німецького лікаря Ф. Гес­сінґа. Одночасно з консе­рвативною О. роз­вивалася хірургія захворювань і по­шкоджень органів руху й опори. Становле­н­ня ортопедичної хірургії залежало від роз­витку методів знеболюва­н­ня, а також асептики й антисептики в медичній практиці. О. тривалий час була складовою загальної хірургії. Деякі операції того періоду зберегли своє значе­н­ня донині, на­приклад, резекція колін­ного су­глоба (Г. Парк, 1783), роз­тин або шов ахіл­лового сухожилка (Ж.-М. Дельпеш, 1816; М. Пирогов, 1840) тощо.

У 19 ст. значний внесок у роз­виток О. у Західній Європі зробили французи Ґ. Дюпюїтрен (лікува­н­ня контрактур пальців кисті), німці Б. фон Ланґенбек (за­стосува­н­ня гі­псових повʼязок), А. Гоффа (апарати для лікува­н­ня сколіозу), Ф. Кеніґ (метод фіксації стегнової кістки), француз Л. Фарабеф і швейцарець Е.-Т. Кохер (різноманітні хірургічні інструменти), австрієць А. Лоренц (способи лікува­н­ня вродженого вивиху стегна, клишоногості, сколіозу тощо).

У Російській імперії основоположником О. і травматології (О. і т.) вважають Є. Мухіна, який 1806 у Москві опублікував працю «Первые начала костоправной науки». 1890 з ініціативи Г. Турнера у Військово-медичній академії в Санкт-Петербурзі від­крито першу кафедру ортопедії із клінікою. В Україні в середині 19 ст. у Харкові, Києві та Одесі почали зʼявлятися перші невеликі лікувальні заклади ортопедичного профілю та приватні лікарні-майстерні (Й. Вальтух, Ю. Фінк). Кінець 19 ст. ознаменований бурхливою капіталізацією ресурсів Донбасу, Кривбасу, активним залуче­н­ням іноземного капіталу в промисловість і сільське господарство, особливо Східної і Пів­ден­ної України, будівництвом заводів, фабрик та залізниці. Харків став своєрідними «воротами» до індустріального Донбасу та залізорудного Кривбасу, а також родючих степів Пів­дня і Чорного моря. Саме тому в місті знаходилося керівництво найбільшого промислового обʼ­єд­на­н­ня держави — Рада Зʼ­їзду гірничо­промисловців Пів­дня Росії. Роз­виток промисловості в регіоні су­проводжувався різким під­вище­н­ням травматизму і каліцтва серед робітників. Найбільше травмувалися кінцівки та хребет. 1907 на 31-му Зʼ­їзді гірничо­промисловців Пів­дня Росії вирішено від­крити у Харкові заклад для екс­пертизи та лікува­н­ня травмованих робітників. Того ж року організовано Медико-механічний ін­ститут, який очолив К. Веґнер. Його спів­робітники надавали кваліфіковану медичну допомогу по­страждалим гірникам. Наслідки травм були жахливі: виникали тяжкі деформації та незроще­н­ня пере­ломів кісток кінцівок, ампутації сегментів кінцівок і повна втрата їх функцій, по­шкодже­н­ня хребта су­проводжувалися паралічами або парезами. Все це ви­вчала класична О., що сприяло її по­єд­нан­ню з травматологією.

У СРСР офіційно вживали термін «травматологія та ортопедія», хоча точніша назва спеціальності — «ортопедія і травматологія», оскільки О. при­єд­нала травматологію не всю, а лише травми органів опори і руху, тобто травматологію ортопедичну. Становле­н­ня О. в Україні від­бувалося у великих промислових містах — Харкові, Києві, пізніше в Донецьку, де були від­криті науково-дослідні установи, в яких вирішували складні пита­н­ня лікува­н­ня по­страждалих із травмами опорно-рухової системи. Крім створе­н­ня Медико-механічного ін­ституту, К. Веґнер за­ймався роз­робле­н­ням функціональних (консе­рвативних) методів лікува­н­ня пере­ломів. Він за­пропонував метод скелетного витягне­н­ня, а також науково об­ґрунтував метод функціонального лікува­н­ня пере­ломів кісток кінцівок, ставши фундатором цього про­гресивного напряму в Східній Європі. Його учні В. Чаклін і М. Ситенко заснували свої наукові школи та стали лідерами О. і т. у СРСР.

Важливим кроком стало створе­н­ня ортопедо-травматологічних клінік і спеціальних педагогічних кафедр, першу з яких організовано 1921 в Харкові. 1925 О. офіційно обʼ­єд­нали з травматологією, а Медико-механічний ін­ститут пере­йшов в Український клінічний ін­ститут ортопедії та травматології (нині Патології хребта та су­глобів Ін­ститут імені професора М. Ситенка НАМНУ; ІПХС), директором якого став М. Ситенко. Він провів реорганізацію установи, пере­творивши її на потужний науковий, лікувальний і профілактичний центр, а 1927 заснував у Харкові журнал «Ортопедия и травматология» (нині «Ортопедія, травматологія та протезува­н­ня»), який став єдиним у СРСР спеціалізованим періодичним ви­да­н­ням з актуальних про­блем О. і т.

1926 в амбулаторії Українського клінічного ін­ституту ортопедії та травматології почали при­ймати дітей з вродженою і набутою ортопедичною патологією. 1929 М. Ситенко ініціював за­провадже­н­ня обовʼязкового обстеже­н­ня лікарем-ортопедом новонароджених дітей з метою ран­нього виявле­н­ня вроджених ортопедичних захворювань, а на­ступного року організував та очолив в ін­ституті дитячий ортопедичний від­діл. Важливим етапом роз­витку як дитячої, так і дорослої О. в Україні стало створе­н­ня 1932 з ініціативи М. Ситенка у великих містах низки дитячих ортопедичних профілакторіїв (прообрази сучасних неонатальних центрів), а також реабілітаційних центрів для інвалідів ортопедо-травматологічного профілю. Також організовано систему під­готовки ортопедів-травматологів: у багатьох областях організовано науково-опорні травматологічні пункти. Подальший роз­виток О. тісно повʼязаний зі здобутками біо­механіки, оскільки ро­зумі­н­ня біо­механічних принципів і під­ходів має важливе значе­н­ня для клінічних досліджень ортопедичних хворих. 1934 в Українському клінічному ін­ституті ортопедії та травматології організовано від­діл фізіології та патомеханіки опорно-рухового апарату, який очолювали Л. Ніколаєв та О. Недригайлова. Створе­н­ня наукового під­роз­ділу дало можливість проводити діагностику порушень опорно-рухової системи людини та оцінювати результати лікува­н­ня. Л. Ніколаєв — автор унікальної 3-томної праці «Руководство по биомеханике в применении к ортопедии, травматологии и протезированию» (Київ, 1947; 1950; Москва, 1954). Згодом лабораторію біо­механіки організовано й в інших науково-дослідних ін­ститутах та на кафедрах вищих медичних закладів.

Накопичений науковий і практичний досвід з про­блем О. і т. в Україні викликав гостру необхідність оцінюва­н­ня результатів наукової і клінічної діяльності ортопедо-травматологічної служби, а також обговоре­н­ня актуальних про­блемних питань. Тому з ініціативи М. Ситенка 1936 у Харкові проведено 1-й зʼїзд ортопедів-травматологів, на якому було також засновано Українське товариство ортопедів-травматологів (див. Ортопедів-травматологів Українська асоціація).

Ще одним ортопедичним центром в Україні став Київ, де 1919 засновано «Будинок калічної дитини», в якому лікарі вели амбулаторний при­йом дітей зі спастичними паралічами мʼязів кінцівок і тулуба, викривле­н­нями й іншими дефектами кінцівок, туберкульозом хребта та су­глобів. 1924 заклад реорганізовано у Всеукраїнський дитячий ортопедичний ін­ститут, який очолив І. Фрумін. Його спів­робітники ви­вчали діагностику та лікува­н­ня дітей з ортопедичною патологією, а також проводили на­вчальну роботу з дітьми. 1934 установу пере­йменовано на Український науково-дослідний ін­ститут ортопедії та травматології (нині Травматології та ортопедії Ін­ститут НАМНУ; ІТО), роз­ширено обсяг наукових досліджень, багато уваги приділено удосконален­ню консе­рвативних та оперативних методів лікува­н­ня хворих із патологією опорно-рухової системи. Після Другої світової війни в ін­ституті під керівництвом директора М. Дудка ви­вчали пита­н­ня ампутацій та протезува­н­ня, лікува­н­ня вогнепальних остеомієлітів, від­новлювальної хірургії, пластичних операцій у щелепно-лицевій О. За­пропоновано низку рекон­структивно-від­новних операцій при пороках кукc кінцівок, введено нову форму обліку інвалідів, що до­зволило налагодити чітку систему їх диспансеризації та своєчасного протезува­н­ня (О. Бухтіаров, М. Хохол); роз­роблено антибактеріальний функціональний метод лікува­н­ня хворих із кістково-су­глобовим туберкульозом на ран­ніх стадіях його роз­витку (Б. Куценок, Б. Бабич), а також методики артропластики при де­структивних ураже­н­нях су­глобів (М. Панченко, І. Талько, І. Вернигора). Роз­почато дослідже­н­ня гематоген­ного і травматичного остеомієліту, на базі ін­ституту створено Республіканський центр остеомієліту. Значний внесок у реалізацію лікувальних та організаційних заходів для виріше­н­ня цієї про­блеми зробили М. Панченко, І. Шумада, І. Вернигора, Г. Гайко. Багато уваги приділено також ви­вчен­ню дистрофічних та інфекційних захворювань су­глобів (І. Шумада, О. Суслова, М. Вороб­йов, Г. Гайко). Важлива роль у роз­роблен­ні нових методів лікува­н­ня ревматоїдних артритів і артрології загалом належить Є. Скляренку (двічі від­значений Державною премією України в галузі науки і техніки), який очолював Республіканський ревматологічний центр у Києві.

Важливим центром О. і т. у Східній Україні став Донецький науково-дослідний ін­ститут травматології та ортопедії, створений 1956 з ініціативи М. Новаченка як Сталінський науково-дослідний ін­ститут травматології, ортопедії та протезува­н­ня. Першим директором при­значено М. Новікова, якого через рік змінив вихованець ситенківської школи Т. Ревенко. Ін­ститут став головним центром ортопедо-травматологічної служби промислового Донецького басейну. У ньому працювали ві­домі вчені: Є. Меженіна, М. Ховенко, Ф. Левицький, А. Штутін, В. Бабоша та ін. Основні напрями наукових досліджень: роз­робле­н­ня технологій лікува­н­ня травматичної хвороби, викликаної тяжкою механічною травмою, принципів організації спеціалізованої допомоги при тяжких множин­них та по­єд­наних ушкодже­н­нях і вдосконале­н­ня методів їх лікува­н­ня у гірників, металургів, будівельників та ін. категорій робітників промислового Донбасу; вплив шкідливих факторів виробничого і навколишнього середовища на виникне­н­ня та пере­біг захворювань опорно-рухової системи у дорослого і дитячого населе­н­ня регіону. У звʼязку з проведе­н­ням бо­йових дій на Сході України у 2014 ін­ститут пере­міщено до міста Красний Лиман (нині Лиман Кр­аматорського ра­йону Донецької області). Значний внесок у роз­виток О. зробили вчені кафедр медичних ін­ститутів, які очолювали видатні ортопеди-травматологи О. Скоблін (Сімферополь), Ю. Колонтай (Дні­про), В. Іванов (Запоріж­жя), Т. Ревенко (Донецьк).

Нині українська О. роз­вивається за кількома напрямами.

Дитяча ортопедія

Серед найпоширеніших дит. ортопед. захворювань — вроджений вивих стегна, клишоногість, кривошия, плоскостопість, сколіоз. В остан­ні десятилі­т­тя зро­стає кількість вроджених генетично зумовлених і набутих вад опорно-рухової системи, що повʼязують з негатив. впливом зовн. факторів навколиш. середовища.

В ІПХС ви­вчають причини та особливості роз­витку спадково-схильних захворювань опорно-рухової системи у дітей та дорослих; роз­робляють та удосконалюють складні рекон­структ. операції на опорно-руховій системі з усуне­н­ням наслідків різноманіт. вроджених вад роз­витку. За­пропоновано нові методики лікува­н­ня вродженого вивиху стегна (М. Новаченко, О. Гончарова, С. Шевченко, Т. Спіліотіна), оригін. та ефективну технологію рекон­струкції надвертлюж. ділянки кульш. су­глоба при диспластич. коксартрозі з викори­ста­н­ням масив. алотранс­плантату, що успішно за­стосовують у дітей та дорослих (О. Корж). Удосконалено методику лікува­н­ня вродженого вивиху стегна — витягне­н­ня у вертикал. площині «over-hеad» із за­стосува­н­ням апаратів зовн. фіксації; методи остеотомій і позавогнищевої фіксації та корекції статич. деформацій кінцівок у дітей. Роз­роблено систему апаратів зовн. фіксації сегментів кісток на основі стрижнів, що замінили спицеві системи і зна­йшли широке клін. за­стосува­н­ня при різних видах захворювань верх. і нижніх кінцівок, хребта й таза.

Від серед. 20 ст. в ІПХС активно ви­вчають патологію хребта у дітей, особливу увагу приділяють сколіозу. Вперше в Україні сконстру­йовано і впроваджено в клін. практику коригуючий корсет для лікува­н­ня сколіозу (А. Цукерман), роз­роблено спец. інструментарій і впроваджено хірург. метод лікува­н­ня сколіотич. хвороби (О. Корж, С. Шевченко, А. Мезенцев). В ос­тан­ні десятилі­т­тя завдяки тех. удосконален­ню імплантатів роз­роблено для фіксації хребта у дітей полісегментарні кон­струкції, що «зростають» разом із пацієнтом.

Нейроортопедія

Нейроортопедія — один із важливих напрямів сучас. клін. медицини, що роз­вивається на межі О. та неврології й спрямований на лікува­н­ня неврол. захворювань, що су­проводжуються ортопед. поруше­н­нями та ускладне­н­нями. Її осн. зав­да­н­ня полягає у встановлен­ні причин­но-наслідк. звʼяз­ків патол. процесів у нерв. та опор­но-руховій системах. Такі неврол. захворюва­н­ня, як дитячий церебральний параліч (ДЦП), орган. ураже­н­ня та інфекц. захворюва­н­ня ЦНС, інсульти, паралічі, спастичні форми кривошиї, спричиняють поруше­н­ня ко­ординації рухів, функцій су­глобів, формува­н­ня контрактур і су­глоб. деформацій. До нейроортопед. патології належать захворюва­н­ня і травми хребта, дизрафізм хребта, ДЦП, акушер. параліч, нервово-мʼязова атрофія, поліомієліт, нейроген­ні артропатії, наслідки інсульту, параліч периферій. нерва.

Становле­н­ня нейроортопедії роз­почалося на­прикінці 19 — на поч. 20 ст., коли у великих містах України (Харків, Київ) від­крито низку НДІ (нейрохірургії, охорони здо­ровʼя матері та дитини), в яких досліджували пита­н­ня лікува­н­ня хворих із неврол. поруше­н­нями при патології хребта і головного мозку. Знач. внесок у ви­вче­н­ня про­блем нейроортопедії зробили науковці лаб. патофізіології, яку створ. 1960 в ІПХС. У ній проводять електронейроміогр. дослідж. нервово-мʼязової та периферій. нерв. систем, реовазогр. ви­вче­н­ня функції кровообігу в кінцівках, ультра­звук. дослідж. мʼяких тканин і су­глобів при захворюва­н­нях опорно-рухової системи (І. Тютюн­ник, І. Лещинюк, І. Котульський), що мають важливе значе­н­ня для діагностики та вибору лікув. тактики у нейроортопед. хворих. В ІТО понад 40 р. також активно ви­вчають про­блеми нейроортопедії (Н. Уліс, Д. Радченко, Ю. Шараєвська, Л. Климчук). Функціонує лаб. нейроортопедії та про­блем болю, яку очолює О. Юрик. Використовуючи про­блемно-орієнтов. під­хід, досліджено клін.-неврол. аспекти патології болю, аномалії роз­витку хребта, його дегенеративно-дистрофічні, травмат., інфекц. та пухлин­ні ураже­н­ня.

Окремим важливим про­блем. напрямом дит. О. є ДЦП — тяжке захворюва­н­ня ЦНС, при якому орган. ураже­н­ня головного мозку плода або новонародженого проявляються перш за все руховими поруше­н­нями, викликаними змінами мʼязового тонусу. Клін. прояви ДЦП складаються із рухових порушень, від­става­н­ня у псих. і мовному роз­витку, знач. порушень соц. та трудової адаптації. ДЦП є однією з гол. причин дит. інвалідності, що досягає 60–70 %. За остан­ні десятиріч­чя фіксують значне збільше­н­ня кількості хворих на ДЦП. Осн. зав­да­н­ня ортопедів під час лікува­н­ня таких пацієнтів — хірург. втруча­н­ня, спрямоване на усуне­н­ня контрактур і деформацій су­глобів. Ефективність від­нов. лікува­н­ня часто залежить від результатів ортопед. профілактики та ран­нього усуне­н­ня контрактур і деформацій з по­стій. проведе­н­ням консе­рватив. методів реабілітації. Нині в Україні практично у всіх областях створ. центри реабілітації хворих на ДЦП, найбільші з них діють у Києві, Харкові, Львові (Реабіліт. центр «Еліта»), Трускавці (нині Дрогоб. р-ну Львів. обл.; Мед. центр «Між­нар. реабілітац. клініка Козявкіна»).

Ортопедична артрологія

Ортопедична артрологія (рекон­структивно-від­новна хірургія та ендо­протезува­н­ня су­глобів) — напрям О., що ви­вчає причини та механізми роз­витку різних видів патології су­глобів (запал., дегенеративно-дистрофічні, онкол., післятравмат. захворюва­н­ня). У світі по­стійно зро­стає кількість хворих з патологією су­глобів. Серед ортопед. патологій ці захворюва­н­ня складають бл. 45 %. У 70–80 % випадків вони су­проводжуються тяжкими поруше­н­нями опор. і рухової функції нижніх кінцівок, що призводить до тяжкої інвалідності.

Існують два осн. методи лікува­н­ня: консе­рвативне, що використовують на ран­ніх стадіях роз­вит­ку хвороби (медикаментозне, фізіотерапевтичне, санаторно-курортне), і хірургічне, яким за­ймається ортопед. артрологія.

Першими хірург. методами лікува­н­ня патології су­глобів були рекон­структивно-від­новні операції: різні види артропластики, корегуючі остеотомії, кістк. алопластика тощо. В Україні ще 1947 в ІПХС створ. клініку патології су­глобів, в якій роз­робляли різні типи хірург. методик лікува­н­ня хворих із диспластич. патологією су­глобів та наслідками їх ушкоджень (М. Новаченко, О. Корж та ін.). Паралельно з рекон­структивно-від­нов. хірургією у вітчизн. і світ. практиці почали роз­вивати методи ендо­протезува­н­ня су­глобів з викори­ста­н­ням штуч. ендо­протезів. У СРСР цей метод започатковано у 1960-х рр. видат. вченим К. Сивашем. 1977 на базі клін. під­роз­ділу ІПХС створ. від­діл. ортопед. артрології (зав. — М. Куліш), що сприяло активізації роз­витку рекон­структивно-від­нов. хірургії великих су­глобів, зокрема методом ендо­протезува­н­ня, яке в Україні вперше виконали в ін­ституті у 1967 О. Корж, К. Сиваш і М. Куліш.

У цей період в ортопед. ін­ститутах та на каф. мед. університетів Києва, Харкова, Одеси, Донецька, Дні­пропетровська (нині Дні­про) почали організовувати центри ендо­протезува­н­ня су­глобів, які згодом були від­криті у всіх обл. центрах України.

У Харкові О. Корж і М. Куліш на базі тотал. ендо­протеза кульш. су­глоба системи К. Сиваша створили нові оригін. кон­струкції ендо­протезів для лікува­н­ня хворих з диспластич. та пролабуючими коксартрозами. Під керівництвом О. Коржа, Б. Сіменача, М. Куліша проводили також теор. та клін. дослідж. захворювань су­глобів із спадково-схильною патологією. Роз­роблено низку нових теор. і клін. аспектів від­нов. хірургії кульш. і колін. су­глобів. Введено поня­т­тя «профілактична хірургія артрозу». У 1980-х рр. в ІТО групою вчених (Г. Гайко, О. Рибачук, К. Катонін, Л. Кукуруза) спільно з асоц. «Остеосинтез» вперше в Україні налагоджено серій. випуск ендо­протезів кульш. су­глоба (система «Інамед»), що були широко впроваджені в клін. практику. Роз­робле­н­ня вітчизн. ендо­протезів проводили також у Дні­проп. мед. ін­ституті (нині Дні­пров. мед. університет). 1985 під керівництвом О. Лоскутова організовано першу в Україні лаб. з біо­мех. дослідж. су­глобів. Це дало змогу на основі протезів «Ортен» створити нове поколі­н­ня вітчизн. ендо­протезів кульш. су­глоба для первин. та ревізій. операцій. Ця система ендо­протезів отримала право на серійне виробництво в Україні та за­стосовується в клін. практиці.

За роз­робле­н­ня нових технологій у рекон­структивно-від­нов. хірургії су­глобів та їх впровадже­н­ня в клін. практику групу укр. вчених 1996 нагороджено Державною премією України в галузі науки і техніки (Б. Сіменач, М. Куліш, Г. Гайко, О. Лоскутов, Є. Скляренко, О. Рибачук та ін.). 2005–10 в ІПХС спільно з Наук.-технол. комплексом «Ін­ститут монокри­сталів» НАНУ (Харків) під керівництвом М. Коржа групою вчених створ. нову кон­струкцію ендо­протеза кульш. су­глоба із «сапфір-сапфіровою» парою тертя в шарнірі, що успішно про­йшла клін. апробацію (В. Філіпенко, Л. Литвин, В. Танькут, І. Тимченко, О. Танькут та ін.). В ІТО під керівництвом Г. Гайка спільно з АТ «Мотор-Січ» (Запоріж­жя) роз­роблено та організовано серійне виробництво нових сучас. кон­струкцій ендо­протезів су­глобів для первин. та ревізій. операцій.

Нині в Україні використовують також високоефективні зарубіжні кон­струкції ендо­протезів (кульш., колін., плечового, ліктьового су­глобів). Пер­спектив. напрямом роз­витку ендо­протезува­н­ня су­глобів в Україні є створе­н­ня та виробництво індивід. кон­струкцій ендо­протезів за допомогою сучас. 3D-технологій з викори­ста­н­ням нових матеріалів.

Ортопедична травматологія

Ортопедична травматологія ви­вчає діагностику та методи лікува­н­ня деформацій або ін. патол. станів опорно-рухової системи, що виникли внаслідок травмат. по­шкоджень. До таких станів належать незроще­н­ня від­ламків після пере­ломів кісток, зроще­н­ня від­ламків у неправильному положен­ні, пост­травмат. контрактури су­глобів тощо. В Україні ви­вче­н­ням причин виникне­н­ня пост­травмат. патол. ортопед. наслідків та їх лікува­н­ням за­ймаються ортопеди-травматологи спеціалізов. мед. установ: клінік профіл. НДІ та травматолого-ортопед. від­діл. обл. лікарень.

Реабілітація ортопедо-травматологічних хворих

Однією з актуал. про­блем сучас. О. є реабілітація ортопедо-травматологічних хворих. Роз­різняють мед., фіз. і соц. реабілітацію. Медична реабілітація — від­новле­н­ня порушених внаслідок захворюва­н­ня або травми функцій опорно-рухової системи людини. Її зав­да­н­ня полягає в усунен­ні патол. процесу, від­новлен­ні здоровʼя, запобіган­ні ускладне­н­ням і рецидивам, від­новлен­ні або частковій чи повній компенсації втрачених функцій, під­вищен­ні якості життя, запобіган­ні стійкій втраті праце­­здатності, соц. і трудовій реабілітації по­страждалого.

Своєчасна і правильно проведена реабілітація хворого здатна попередити роз­виток інвалідності та повернути пацієнта до повноцін. життя й актив. трудової діяльності. Над про­блемами реабілітації ортопедо-травматол. хворих активно працюють в ІПХС, ІТО, Донец. НДІ ортопедії та травматології, Укр. НДІ протезува­н­ня, протезобудува­н­ня та від­новле­н­ня праце­здатності (Харків), Укр. НДІ мед.-соц. про­блем інвалідності (Дні­про), Укр. НДІ мед. реабілітації та курортології (Одеса). Встановлено організац. принципи мед. реабілітації, роз­робляють типові про­грами та стандарти реабілітації при дегенератив. захворюва­н­нях і наслідках травм опор­но-рухової системи з урахува­н­ням сучас. технологій. 2017 прий­нято Закон «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні», що ви­значає осн. засади створе­н­ня правових, соц.-екон., організац. умов для усуне­н­ня або компенсації наслідків, спричинених стійким поруше­н­ням здоровʼя. У більшості областей діють реабілітац. центри для хворих ортопедо-травматол. профілю.

Важливу роль у роз­витку вітчизн. О. ві­ді­грає між­нар. спів­робітництво. У 1990-х рр. з ініціативи О. Коржа започатковано між­нар. спів­працю укр. ортопедів із вченими Зх. Європи (Німеч­чина, Болгарія та Угорщина). Крім спіл. наук. дослідж. і конф., укр. фахівці мають змогу стажуватися у закордон. клініках. На­прикінці 20 ст. з ініціативи М. Коржа, О. Лоскутова, В. Танькута, Ю. Литвина та ін. створ. Нім.-укр. товариство ортопедів-травматологів, діяльність якого сприяла роз­витку наук. і клін. дослідж. та під­готовці високо­профес. спеціалістів з О. і т. Роз­ширюється спів­робітництво укр. вчених з низкою між­нар. ортопед. організацій — Амер. академією ортопедів-хірургів, Європ. федерацією нац. асоц. ортопедії і травматології, Між­нар. товариством ортопедів-травматологів, Між­нар. товариством малоінвазив. хірургії хребта тощо.

В Україні О. разом із травматологією сформувалася у самост. соц.-екон. значущу частину сучас. системи охорони здоровʼя з міцною наук. базою — 3 осн. н.-д. установи (Харків, Київ, Донецьк) та 15 спеціалізов. каф. у вищих мед. закладах. Завдяки спів­робітництву укр. науковців з іноз. вченими укр. О. все глибше інтегрується в між­нар. наук. про­стір, що значно під­вищило її якіс. рівень та ефективність лікува­н­ня ортопед. хворих.