Орфографія

ОРФОГРА́ФІЯ (грец. όρθός — правильний і ...графія) — розділ мовознавства, що розробляє правописну систему мови, встановлює загальноприйняті правила і способи передачі на письмі звукового складу слів. Разом із пунктуацією становить правопис певної мови (хоча нерідко терміни «О.» та «правопис» уживають як тотожні). Вона визначає реал. звуковий склад слів конкрет. мови, написання їх разом, окремо чи через дефіс, уживання великої літери, правила переносу слів з рядка в рядок, а також регулює написання суфіксів і закінчень у відмінюваних словах. Правила О. входять до системи обов’язкових норм писем. мови. Єдність і обов’язковість О. для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літ. мови, сприяє піднесенню мовної культури народу.

Орфогр. норми ґрунтуються на графіч. системі кожної мови і на певних принципах, зумовлених її фонет. і граматич. будовою. На письмі використовують усі знаки графіч. системи: літери алфавіту, додатк. графічні позначення у словах (наголос, дефіс, апостроф) і розділові знаки. О. української мови формувалася протягом тривалого розвитку її правопис. системи. Сучасна О. української літературної мови побудована на двох осн. принципах — фонетичному і морфологічному. За фонет. принципом на письмі слова передають згідно з їх реал. літ. вимовою, а саме: кожному звукові відповідає певна літера укр. алфавіту (нива, жито, колосок, хліб, трава, школа, урок, завод, дорога, хата). На основі цього принципу сформульовано такі правила написання: [о], [е] після літер, що позначають шиплячі приголосні: вечора — вечеряти, пшоно — пшениця, жонатий — женити; літера а на місці етимологічного [о] перед складом з наголошеним [а]: багáто, гарáзд, калáч, качáн; спрощені групи приголосних: проїз(д)ний, тиж(д)невий, чес(т)ний, об­лас(т)- ний; префікс с- перед к, п, т, ф, х: скоротити, спитати, спростувати, створити, стримати, сфокусувати, сформувати, схвалити, сховати; суфікси -ств(о), -ськ(ий), що виникли внаслідок асимілятив. змін у їхньому звуковому складі: [г], [ж], [з] + -ськ(ий), -ств(о) = -зьк(ий), -зтв(о): Волга — волзький, Прага — празький, Кавказ — кавказький, Париж — паризький; [к], [ч], [ц′] + -ськ(ий), -ств(о) = -цьк(ий), -цтв(о): юнак — юнацький, юнацтво, викладач — викладацький, кравець — кравецький; [х], [ш], [с] + -ськ(ий), -ств(о) = -ськ(ий), -ств(о): чех — чеський, товариш — товариський, това­рис­тво, Полісся — поліський; літера у на позначення [у] незалежно від його походження — з [у] чи давніх [о], [е], [ъ]: вулиця [у], парубок (→паробъкъ), мачуха (→мачеха), яблуко (→яблъко); о, а в дієсловах гонити — ганяти, скочити — скакати, поклонитися — кланятися; у суфіксах –нк-/-ньк- (сторінка — сторононька), -лк-/-льк- (сопілка — тополька), -ск-/-ськ- (миска — сільський), -зк-/-зьк- (приказка — запорізький), -дк-/-дьк- (загадка — непосидько), -тк-/-тьк- (сітка — обротька); літера і незалежно від походження [і]: і (сполучник), істина, іти (з давнього [і]), сіно, літо, дід (з давнього ҍ), піч, осінь, камінь (з [е]), кінь, віл, сіль (з [о]), діброва, заміж (з [у]). Крім того, за цим принципом передаються на письмі усі приголосні, що стоять перед голосними (барабан, бесіда, сусід, садити, колодязь, капуста, кукурудза, поле, шити), а також чергування голосних і приголосних: косити — покіс ([о] — [і]), нести — носити ([е] — [о]), летіти — літати ([і] — [а]), нести — ніс ([е] — [і]), горіти — гарячий ([о] — [а]), казати — кажу ([з] — [ж]), рука — (в) руці ([к] — [ц′]), ткати — тчу ([к] — [ч]).

Морфол. принцип О. полягає в збереженні однакового написання морфем (складових частин слова) незалежно від їх реал. звучання та позиції у слові. За цим принципом пишуть: е та и на позначення ненаголошених [е] та [и]: веснá — вéсни, сестрá — сéстри, житт́я — жи́ти; о перед складом із наголошеним [у]: розýмний, томý, голýбка; літери, що позначають глухі приголосні перед дзвінкими: молотьба, просьба, боротьба; дзвінкий [г] перед глухими у словах кігті, нігті, легко; префікс з- перед літерами на позначення глухих [с], [с′], [ш], [ч], [ц], [ц′]: зсунути, зсістися, зшити, зчистити, зцементувати, зцідити; префікси роз-, без- перед шиплячими [ж], [ч], [ш]: розжарений, обезжирити, розчесаний, безчерепний, розшукати, безшумно; діє­слівні форми на -шся-, -ться-: дивуєшся, смієшся, дивуються, сміються.

Крім фонет. і морфол., в укр. мові деякі слова пишуть за істор. (традиц.) і смисл. (семант.-диференц.) принципами.

Істор. принцип О. полягає в тому, що слова на письмі передають за традицією, зберігаючи їхнє давнє написання. За цим принципом пишуть: літери я, ю, є, ї, що позначають два звуки: яблуко [jáблу­ко], Юлія [jýл′іjа], єдиний [jеди́ниǐ], їхати [jíхати]; літеру щ на позначення двох різних звуків [ш] і [ч]: щітка [шч’ітка], щось [шчос′]; дві літери дж і дз для позначення двох відповідних звуків [дж], [дз]: джаз, ходжу, дзвінко, ґудзик; букви е, и, о на місці ненаголошеного голосного, написання якого не можна перевірити наголосом: кишеня, левада, леміш, либонь, лиман, келих, лопух.

В основі смисл. принципу лежить значеннєва диференціація. За цим принципом пишуть: велику і малу літери у влас. і заг. назвах: козак і Козак (прізвище), кучугури і село Кучугури; приймен.-відмінк. сполуки (разом, окремо або через дефіс): додому і до дому, по нашому (садку) і по-нашому (прислівник); частки не і ні з повнознач. словами: невеселий і не веселий, а засмучений, неправда і не правда, а вигадка, ніде ніколи про це не згадують і не згадують ні де, ні коли це було; складні слова й словосполучення (разом, через дефіс): широкорядний, глибоководний, щоденно необхідний, суспільно активний, плодово-ягідний, нафтогазовий.

Г. О. Козачук

завантажити статтю