Орфографія

Визначення і загальна характеристика

ОРФОГРА́ФІЯ (грец. όρθός — правильний і ...графія) — роз­діл мово­знавства, що роз­робляє правописну систему мови, встановлює загально­прийняті правила і способи пере­дачі на письмі звукового складу слів. Разом із пунктуацією становить правопис певної мови (хоча нерідко терміни «О.» та «правопис» уживають як тотожні). Вона ви­значає реал. звуковий склад слів конкрет. мови, написа­н­ня їх разом, окремо чи через дефіс, ужива­н­ня великої літери, правила пере­носу слів з рядка в рядок, а також регулює написа­н­ня суфіксів і закінчень у від­мінюваних словах. Правила О. входять до системи обовʼязкових норм писем. мови. Єд­ність і обовʼязковість О. для всіх полегшує спілкува­н­ня людей за допомогою літ. мови, сприяє під­несен­ню мовної культури народу.

Орфогр. норми ґрунтуються на графіч. системі кожної мови і на певних принципах, зумовлених її фонет. і граматич. будовою. На письмі використовують усі знаки графіч. системи: літери алфавіту, додатк. графічні по­значе­н­ня у словах (наголос, дефіс, апо­строф) і роз­ділові знаки. О. української мови формувалася протягом тривалого роз­витку її правопис. системи. Сучасна О. української літературної мови побудована на двох осн. принципах — фонетичному і морфологічному. За фонет. принципом на письмі слова пере­дають згідно з їх реал. літ. вимовою, а саме: кожному звукові від­повід­ає певна літера укр. алфавіту (нива, жито, колосок, хліб, трава, школа, урок, завод, дорога, хата). На основі цього принципу сформульовано такі правила написа­н­ня: [о], [е] після літер, що по­значають шиплячі приголосні: вечора — вечеряти, пшоно — пшениця, жонатий — женити; літера а на місці етимологічного [о] перед складом з наголошеним [а]: багáто, гарáзд, калáч, качáн; спрощені групи приголосних: проїз(д)ний, тиж(д)невий, чес(т)ний, об­лас(т)- ний; префікс с- перед к, п, т, ф, х: скоротити, спитати, спростувати, створити, стримати, сфок­усувати, сформувати, схвалити, сховати; суфікси -ств(о), -ськ(ий), що виникли внаслідок асимілятив. змін у їхньому звуковому складі: [г], [ж], [з] + -ськ(ий), -ств(о) = -зьк(ий), -зтв(о): Волга — волзький, Прага — празький, Кавказ — кавказький, Париж — паризький; [к], [ч], [ц′] + -ськ(ий), -ств(о) = -цьк(ий), -цтв(о): юнак — юнацький, юнацтво, викладач — викладацький, кравець — кравецький; [х], [ш], [с] + -ськ(ий), -ств(о) = -ськ(ий), -ств(о): чех — чеський, товариш — товариський, това­рис­тво, Поліс­ся — поліський; літера у на по­значе­н­ня [у] незалежно від його походже­н­ня — з [у] чи давніх [о], [е], [ъ]: вулиця [у], парубок (→паробъкъ), мачуха (→мачеха), яблуко (→яблъко); о, а в дієсловах гонити — ганяти, скочити — скакати, поклонитися — кланятися; у суфіксах –нк-/-ньк- (сторінка — сторононька), -лк-/-льк- (сопілка — тополька), -ск-/-ськ- (миска — сільський), -зк-/-зьк- (приказка — запорізький), -дк-/-дьк- (загадка — непосидько), -тк-/-тьк- (сітка — обротька); літера і незалежно від походже­н­ня [і]: і (сполучник), істина, іти (з давнього [і]), сіно, літо, дід (з давнього ҍ), піч, осінь, камінь (з [е]), кінь, віл, сіль (з [о]), діброва, заміж (з [у]). Крім того, за цим принципом пере­даються на письмі усі приголосні, що стоять перед голосними (барабан, бесіда, сусід, садити, колодязь, капуста, кукурудза, поле, шити), а також чергува­н­ня голосних і приголосних: косити — покіс ([о] — [і]), нести — носити ([е] — [о]), летіти — літати ([і] — [а]), нести — ніс ([е] — [і]), горіти — гарячий ([о] — [а]), казати — кажу ([з] — [ж]), рука — (в) руці ([к] — [ц′]), ткати — тчу ([к] — [ч]).

Морфол. принцип О. полягає в збережен­ні однакового написа­н­ня морфем (складових частин слова) незалежно від їх реал. звуча­н­ня та позиції у слові. За цим принципом пишуть: е та и на по­значе­н­ня ненаголошених [е] та [и]: веснá — вéсни, сестрá — сéстри, жит­т́я — жи́ти; о перед складом із наголошеним [у]: роз­ýмний, томý, голýбка; літери, що по­значають глухі приголосні перед дзвінкими: молотьба, просьба, боротьба; дзвінкий [г] перед глухими у словах кігті, нігті, легко; префікс з- перед літерами на по­значе­н­ня глухих [с], [с′], [ш], [ч], [ц], [ц′]: зсунути, зсістися, зшити, зчистити, зцементувати, зцідити; префікси роз-, без- перед шиплячими [ж], [ч], [ш]: роз­жарений, обезжирити, роз­чесаний, без­черепний, роз­шукати, без­шумно; діє­слівні форми на -шся-, -ться-: дивуєшся, смієшся, дивуються, сміються.

Крім фонет. і морфол., в укр. мові деякі слова пишуть за істор. (традиц.) і смисл. (семант.-диференц.) принципами.

Істор. принцип О. полягає в тому, що слова на письмі пере­дають за традицією, зберігаючи їхнє давнє написа­н­ня. За цим принципом пишуть: літери я, ю, є, ї, що по­значають два звуки: яблуко [jáблу­ко], Юлія [jýл′іjа], єдиний [jеди́ниǐ], їхати [jíхати]; літеру щ на по­значе­н­ня двох різних звуків [ш] і [ч]: щітка [шчʼітка], щось [шчос′]; дві літери дж і дз для по­значе­н­ня двох від­повід­них звуків [дж], [дз]: джаз, ходжу, дзвінко, ґудзик; букви е, и, о на місці ненаголошеного голосного, написа­н­ня якого не можна пере­вірити наголосом: кишеня, левада, леміш, либонь, лиман, келих, лопух.

В основі смисл. принципу лежить значен­нєва диференціація. За цим принципом пишуть: велику і малу літери у влас. і заг. на­звах: козак і Козак (прі­звище), кучугури і село Кучугури; приймен.-від­мінк. сполуки (разом, окремо або через дефіс): додому і до дому, по нашому (садку) і по-нашому (прислівник); частки не і ні з повно­знач. словами: невеселий і не веселий, а засмучений, неправда і не правда, а вигадка, ніде ніколи про це не згадують і не згадують ні де, ні коли це було; складні слова й словосполуче­н­ня (разом, через дефіс): широкорядний, глибоководний, щоден­но необхідний, су­спільно активний, плодово-ягідний, нафтогазовий.

Г. О. Козачук

Завантажити статтю