Ожиріння
ОЖИРІ́ННЯ — прогресуюче та рецидивуюче хронічне захворювання, гетерогенне за етіологією та клінічними проявами, що характеризується надмірним відкладенням жирової маси в організмі, та зумовлене порушенням обміну речовин. Нині його вважають незалеж. фактором ризику смертності від заг. причин, зокрема й від серц.-судин. хвороб. О. вимагає постій. контролю з метою запобігання прогресуванню та розвитку ускладнень.
Давні греки першими визнали О. не тільки як естет. проблему, а й захворювання. Гіппократ вважав, що «огрядність є не лише хворобою сама по собі, а ще й провісником наступних хвороб». За даними ВООЗ, у світі за період 1975–2016 поширеність О. збільшилася майже втричі. Лідером серед країн є США, де кількість осіб з О. досягає 36 %. Станом на 2016 58,4 % українців віком від 18-ти р. мали зайву вагу, а 25 % — страждали на О. Негатив. тенденцією є зростання захворюваності серед дітей та підлітків. Враховуючи тяжкість хвороб, зумовлених наявністю надлишк. маси тіла, О. увійшло до десяти осн. чинників, що призводять до понад третини випадків усіх смертей у світі. Окрім впливу на здоровʼя, О. призводить до багатьох ін. проблем (соц., екон., псих. тощо). Розвиток О. визначають генет., демогр. (стать, вік, етнічна приналежність), соц.-екон. (освіта, професія, сімей. стан), психол. і поведінк. (харчування, фіз. активність, алкоголізм, куріння, стреси) чинники. Як правило, вони діють у синергізмі один з одним, проте головним і визначальним серед них є надмірна калорійність харчування в поєднанні з малорухливим способом життя в осіб зі спадк. схильністю.
В основі патогенезу О. лежить порушення рівноваги між надходженням енергії та її витратами. Серед можливих пояснень: по-перше, підвищення доступності продуктів харчування призвело до істот. збільшення середньодобового споживання калорій; по-друге, зміна раціону харчування зі збільшенням вживання рафінов. вуглеводів, цукру, тварин. і рослин. жирів та зниженням рівня споживання фруктів, овочів і бобових; по-третє, внаслідок механізації праці та розвитку транспорту значно знизилися енерговитрати; по-четверте, завдяки удосконаленню одягу й опалювал. систем зменшилося значення адаптив. термогенезу. При цьому роль генет. факторів у розвитку О. становить лише бл. 20 %. В основному поширення пандемії метаболіч. розладів зумовлене чинниками зовн. середовища. У клініці О. класифікують за індексом маси тіла (ІМТ) і ризиком смерті, анатом. фенотипом та етіологією. Найчастіше в практиці використовують класифікацію ВООЗ за ІМТ, що визначають за формулою: ІМТ = маса тіла (кг) / зріст (м2). Про підвищену вагу свідчить показник ІМТ у межах 25–29,9 кг/м2. Розрізняють 3 ступ. О.: 1 ступ. — ІМТ становить 30–34,9 кг/м2, 2 ступ. — ІМТ у межах 35–39,9 кг/м2, 3 ступ. — ІМТ понад 40 кг/м2. Кожному з них відповідає ризик смерті від підвищеного до дуже високого відповідно.
Недоцільно визначати ІМТ для діагностики О. в дітей із незакінченим періодом росту, осіб віком понад 65 р., спортсменів, осіб із дуже розвиненою мускулатурою та вагітних. Окрім цього, виокремлюють О. первинне (аліментарно-конституційне, екзогенно-конституційне, з порушенням харч. поведінки, конституційно-спадкове) та вторинне (зі встановленими генет. дефектами, церебрал., ендокринне, на фоні псих. захворювань, ятрогенне). Для визначення характеру розподілу жиру в організмі використовують показник співвідношення окружності талії й окружності стегон (ОТ/ОС). Показник ОТ/ОС у жінок > 0,85, а у чоловіків > 0,90 свідчить про абдомінал. О. Величина ОТ > 88 см у жінок та > 102 см у чоловіків є показниками високого ризику супут. захворювань. Мета лікування О. — зниження маси тіла до такого рівня, при якому досягається максимально можливе зменшення ризику для здоровʼя і поліпшення перебігу захворювань, асоційов. з О.; підтримка досягнутого результату; поліпшення якості життя хворих. Розрізняють немедикаментозні, медикаментозні та хірург. методи лікування О. Немедикаментозна терапія. Модифікацію способу життя рекомендують як перший і обовʼязковий етап лікування (раціонал. харчування, фіз. вправи, поведінк. терапія). Основа немедикаментоз. лікування О. — харчування, що обмежує поповнення енергії (розрахунок гіпокалорій. добового калоражу для отримання негатив. енергет. балансу: сумарна енергет. цінність мінус 500–700 ккал на добу). Фіз. активність має бути такою, щоб втрата калоражу становила не менше 2500 ккал на тиждень. Медикаментозна терапія. Медикаментозне лікування призначають пацієнтам як доповнення до заходів щодо модифікації способу життя з метою прискорення зниження і попередження вторин. збільшення маси тіла. Фармакотерапію застосовують при ІМТ > 30 кг/м2 або якщо при ІМТ > 27 кг/м2 у пацієнта є обтяжливі стани. Нині в Україні для лікування О. можна використовувати препарати: ліраглутид (аналог люд. глюкагоноподіб. пептиду-1) в дозі 3,0 мг/добу незалежно від прийому їжі та орлістат (інгібітор шлунк., панкреатич. і кишк. ліпази) в дозі 120 мг тричі на добу під час їжі.
Хірургічні методи лікування. Хірург. (баріатричне) лікування рекомендують застосовувати при морбід. О. та неефективності раніше проведених консерватив. заходів в осіб віком 18–60 р.: при ІМТ > 40 кг/м2 (незалежно від наявності супут. захворювань); при ІМТ > 35 кг/м2 і наявності важких захворювань, на перебіг яких можна впливати шляхом зниження маси тіла. Баріатричні операції для лікування О.: лапароскопічне регульов. бандажування шлунка; поздовжня резекція шлунка; гастрошунтування; біліопанкреатичне шунтування з виключенням дванадцятипалої кишки; гастроплікація; мінігастрошунтування; біліопанкреатичне шунтування (відведення) з єдиним дуодено–ілеоанастомозом (модифікація SADI); встановлення шунтувал. систем у просвіт дванадцятипалої кишки. Не рекомендовано застосовувати абдомінопластику і ліпосакцію для лікування морбід. О. Ці втручання можуть бути наступ. етапом хірург. лікування за умови зниження і стабілізації маси тіла.
