Оказіоналізм

ОКАЗІОНАЛІ́ЗМ (від лат. occasio — випадок, нагода, привід) — вче­н­ня, що сформувалося у західноєвропейській філософській та релігійно-теологічній думці 17 ст. як осмисле­н­ня про­блем, порушених у картезіанстві — філософії гносеологічного раціоналізму Рене Декарта та його послідовників. Гол. теза картезіанства — «cogito ergo sum» (пі­знаю, усві­домлюю, мислю, отже існую). Раціоналізм Р. Декарта ліг в основу наук. світо­гляду Нового часу (Модерну) завдяки вчен­ню про метод як сукупність аналіт. засобів подола­н­ня сумнівів у пі­знан­ні та пошуків істини як системи достовір., ясних і вираз. ідей. Взірцевим орієнтиром у цьому від­ношен­ні він вважав математику. Пере­біг істор.-філос. процесу засвідчив, що зосередженість на когнітивно-аналіт. методології породжує про­блеми, що потребують виходу поза межі цієї методології або її сут­тєвого пере­осмисле­н­ня. Філософія О. є однією із яскравих спроб оприявне­н­ня суперечливості картезіанства. Деякі із сучас. дослідників (Д. Ґарбер) вважають також самого Р. Декарта оказіоналістом на тій під­ставі, що той усві­домлював непереконливість аргументації щодо взаємо­впливів означених ним дуалістич. суб­станцій — когнітивної, ментальної («res cogitans») та просторово-матеріальної, протяжної («res extensa»). Із цієї точки зору, О. Р. Декарта можна тлумачити лише як вторин. результат самоусві­домле­н­ня мислителем певних суперечностей у влас. аргументації, гол. мету якої він вбачав у створен­ні ціліс. системи гносеол. раціоналізму. До періоду роз­квіту картезіанства у 17 ст. вагомим внеском у генезу ідей О. були філос. й теол. пошуки видат. араб. мислителя Аль-Газалі (11 ст.). Суть цих пошуків — критика вче­н­ня Аристотеля та його послідовника Авіцен­ни про причин­но-наслідк. звʼязки й, від­повід­но, осмисле­н­ня важливої для ісламу тези про можливість і необхідність втруча­н­ня божествен. суб­станції (випадки із зʼявле­н­ням чудес, дивовиж) у природ. плин подій. О. 17 ст. не був уніфіков. теор. вче­н­ням. Радше це була сукупність реліг.-філос. пошуків інтелектуалів, які від­штовхувалися від гносеології Р. Декарта та прагнули зна­йти від­повіді на спірні пита­н­ня. У цих пошуках вони залучали реліг.-філос. та теол. докази на ґрунті доктрин християнства, зануреного у 16–17 ст. у тривалі й жорстокі вій­ни між католиками й проте­стантами. Найгострішим у цьому контекс­ті було пита­н­ня про спів­від­ноше­н­ня душі й тіла (див. Тіла-душі про­блема). Попри теор. варіативність від­повід­ей на нього оказіоналістів по­єд­нувало спільне реліг.-філос. об­ґрунтува­н­ня самої можливості цього спів­від­ноше­н­ня. Йшлося про те, що у кожному випадку, коли душа виявляє схильність чи налаштованість вчинити якусь дію, Бог наділяє тіло наснагою до екс­тенсивно-просторового руху. Крім того, Бог без­посередньо спонукає душу до від­чу­т­тя й усві­домле­н­ня (за кожної окремої оказії) тих фіз. змін, що їх за­знає тіло. Данський філософ А. Ґейлінкс за­стосував до цього міркува­н­ня яскраву метафору, порівнявши душу й тіло з двома годин­никами, синхрон­ність ходу яких ви­значається не їх речовою налагодженістю, а втруча­н­ням божест­вен. волі. Найвагоміше місце серед картезіанців-оказіоналістів посів франц. філософ Н. Маль­бранш. Йому належить пере­конлива й оригінальна на той час аргументація стосовно низки спір. про­блем картезіанства, а саме: про суть Бога та можливість (чи неможливість) її пі­зна­н­ня; про спів­від­ноше­н­ня світу речей (просторово-часовий вимір створеної Богом, але після цього самодо­статньої «res extensa» Р. Декарта) та процесів пі­зна­н­ня, що мають без­сумнівну, але фактично ізольовану від світу речей опору лише у принципі «res cogitans»; про ре­презентативність ідей (щодо божествен. суті) та можливість їх впливу на почу­т­тя і сприйня­т­тя у світі речей; про різномані­т­тя причинових звʼязків, серед яких чільною є божествен­на причиновість («divine cause»). Ново­введе­н­ням Н. Маль­бранша на теренах О. є поня­т­тя «баче­н­ня в Бозі». Його онтол. й гносеол. особливість полягає у тому, що знімається елемент несумісності душі й тіла, ро­зуму і світу речей, оскільки поня­т­тя «баче­н­ня в Бозі» наділене властивістю нескінчен. і всеохоп. суб­станційності: не «Бог у світі», наголошує франц. філософ, а «світ в Бозі». Бог як суб­станція — це «досконала простота», «буття взагалі». Суть її без­посередньо пі­знати неможливо, а лише частково осягнути завдяки «світлу ідей», що її ре­презентують. По­гляди Н. Маль­бранша на онтол. й гносеол. роль ідей еволюціонували у бік набу­т­тя ідеями «ефективності», тобто від статусу пасив. ре­презентації до роз­шире­н­ня їх змісту шляхом залуче­н­ня чин­ника «причинової сили» (остан­ній може без­посередньо впливати на пере­біг жит­тєвих подій). До плеяди видат. пред­ставників вче­н­ня О. належать картезіанці — франц. філософ і лікар Л. де Ла Форж, нім. теолог і філософ Й. Клауберґ, данський філософ А. Ґейлінкс. Варто від­значити авторство Л. де Ла Форжа щодо терміна «оказіональна причина» («occasional cause»), Й. Клауберґа щодо терміна «онтологія». О. справив знач. вплив на подальший роз­виток філософії, зокрема ідеї цього вче­н­ня зна­йшли від­лу­н­ня в класич. теорії «напередви­значеної гармонії» Ґ. Ляйбніца, у філософії Дж. Берк­лі. Зверне­н­ня до О. присутнє також у працях амер. філософа прагматиста В. Джеймса, присвячених різномані­т­тю реліг. досвіду. В укр. філос. думці немає фундам. досліджень О. Є під­стави стверджувати про певну близькість між філос. роз­думами Г. Сковороди (про сумніви у пі­знан­ні та про «добру» і «злу» волю), які укр. мислитель повʼязував із вче­н­ням Авґустина Блажен­ного, та філософува­н­ням Н. Маль­бранша щодо «метафізики причиновості», де той також звертався до по­статі видат. пред­ставника патристики. У сучас. укр. філософії (21 ст.) про­блематика картезіанства (з елементами критич. аналізу О.) роз­робляється на філос.-антропол. ґрунті.