Оказіоналізм

ОКАЗІОНАЛІ́ЗМ (від лат. occasio — випадок, нагода, привід) — вчення, що сформувалося у західноєвропейській філософській та релігійно-теологічній думці 17 ст. як осмислення проблем, порушених у картезіанстві — філософії гносеологічного раціоналізму Рене Декарта та його послідовників. Гол. теза картезіанства — «cogito ergo sum» (пізнаю, усвідомлюю, мислю, отже існую). Раціоналізм Р. Декарта ліг в основу наук. світогляду Нового часу (Модерну) завдяки вченню про метод як сукупність аналіт. засобів подолання сумнівів у пізнанні та пошуків істини як системи достовір., ясних і вираз. ідей. Взірцевим орієнтиром у цьому відношенні він вважав математику. Перебіг істор.-філос. процесу засвідчив, що зосередженість на когнітивно-аналіт. методології породжує проблеми, що потребують виходу поза межі цієї методології або її суттєвого переосмислення. Філософія О. є однією із яскравих спроб оприявнення суперечливості картезіанства. Деякі із сучас. дослідників (Д. Ґарбер) вважають також самого Р. Декарта оказіоналістом на тій підставі, що той усвідомлював непереконливість аргументації щодо взаємовпливів означених ним дуалістич. субстанцій — когнітивної, ментальної («res cogitans») та просторово-матеріальної, протяжної («res extensa»). Із цієї точки зору, О. Р. Декарта можна тлумачити лише як вторин. результат самоусвідомлення мислителем певних суперечностей у влас. аргументації, гол. мету якої він вбачав у створенні ціліс. системи гносеол. раціоналізму. До періоду розквіту картезіанства у 17 ст. вагомим внеском у генезу ідей О. були філос. й теол. пошуки видат. араб. мислителя Аль-Газалі (11 ст.). Суть цих пошуків — критика вчення Аристотеля та його послідовника Авіценни про причинно-наслідк. зв’язки й, відповідно, осмислення важливої для ісламу тези про можливість і необхідність втручання божествен. субстанції (випадки із з’явленням чудес, дивовиж) у природ. плин подій. О. 17 ст. не був уніфіков. теор. вченням. Радше це була сукупність реліг.-філос. пошуків інтелектуалів, які відштовхувалися від гносеології Р. Декарта та прагнули знайти відповіді на спірні питання. У цих пошуках вони залучали реліг.-філос. та теол. докази на ґрунті доктрин християнства, зануреного у 16–17 ст. у тривалі й жорстокі вій­ни між католиками й протестантами. Найгострішим у цьому контексті було питання про співвідношення душі й тіла (див. Тіла-душі проблема). Попри теор. варіативність відповідей на нього оказіоналістів поєднувало спільне реліг.-філос. обґрунтування самої можливості цього співвідношення. Йшлося про те, що у кожному випадку, коли душа виявляє схильність чи налаштованість вчинити якусь дію, Бог наділяє тіло наснагою до екстенсивно-просторового руху. Крім того, Бог безпосередньо спонукає душу до відчуття й усвідомлення (за кожної окремої оказії) тих фіз. змін, що їх зазнає тіло. Данський філософ А. Ґейлінкс застосував до цього міркування яскраву метафору, порівнявши душу й тіло з двома годинниками, синхронність ходу яких визначається не їх речовою налагодженістю, а втручанням божест­вен. волі. Найвагоміше місце серед картезіанців-оказіоналістів посів франц. філософ Н. Мальбранш. Йому належить переконлива й оригінальна на той час аргументація стосовно низки спір. проблем картезіанства, а саме: про суть Бога та можливість (чи неможливість) її пізнання; про співвідношення світу речей (просторово-часовий вимір створеної Богом, але після цього самодостатньої «res extensa» Р. Декарта) та процесів пізнання, що мають безсумнівну, але фактично ізольовану від світу речей опору лише у принципі «res cogitans»; про репрезентативність ідей (щодо божествен. суті) та можливість їх впливу на почуття і сприйняття у світі речей; про різноманіття причинових зв’язків, серед яких чільною є божественна причиновість («divine cause»). Нововведенням Н. Мальбранша на теренах О. є поняття «бачення в Бозі». Його онтол. й гносеол. особливість полягає у тому, що знімається елемент несумісності душі й тіла, розуму і світу речей, оскільки поняття «бачення в Бозі» наділене властивістю нескінчен. і всеохоп. субстанційності: не «Бог у світі», наголошує франц. філософ, а «світ в Бозі». Бог як субстанція — це «досконала простота», «буття взагалі». Суть її безпосередньо пізнати неможливо, а лише частково осягнути завдяки «світлу ідей», що її репрезентують. Погляди Н. Мальбранша на онтол. й гносеол. роль ідей еволюціонували у бік набуття ідеями «ефективності», тобто від статусу пасив. репрезентації до розширення їх змісту шляхом залучення чинника «причинової сили» (останній може безпосередньо впливати на перебіг життєвих подій). До плеяди видат. представників вчення О. належать картезіанці — франц. філософ і лікар Л. де Ла Форж, нім. теолог і філософ Й. Клауберґ, данський філософ А. Ґейлінкс. Варто відзначити авторство Л. де Ла Форжа щодо терміна «оказіональна причина» («occasional cause»), Й. Клауберґа щодо терміна «онтологія». О. справив знач. вплив на подальший розвиток філософії, зокрема ідеї цього вчення знайшли відлуння в класич. теорії «напередвизначеної гармонії» Ґ. Ляйбніца, у філософії Дж. Берк­лі. Звернення до О. присутнє також у працях амер. філософа прагматиста В. Джеймса, присвячених різноманіттю реліг. досвіду. В укр. філос. думці немає фундам. досліджень О. Є підстави стверджувати про певну близькість між філос. роздумами Г. Сковороди (про сумніви у пізнанні та про «добру» і «злу» волю), які укр. мислитель пов’язував із вченням Авґустина Блаженного, та філософуванням Н. Мальбранша щодо «метафізики причиновості», де той також звертався до постаті видат. представника патристики. У сучас. укр. філософії (21 ст.) проблематика картезіанства (з елементами критич. аналізу О.) розробляється на філос.-антропол. ґрунті.

Завантажити статтю