Олесь Олександр

ОЛЕ́СЬ Олександр (справж. — Кандиба Олександр Іванович; 23. 11(05. 12). 1878, містечко Білопі­л­ля Харківської губернії, нині місто Сумського ра­йону Сумської області — 22. 07. 1944, Прага, 29. 01. 2017 пере­похований у Києві) — поет-лірик, драматург, прозаїк, пере­кладач, журналіст. Батько Олега Ольжича, дід О. Кандиби. Під час на­вча­н­ня (від 1893) у хліборобській школі у містечку Дергачі (нині місто Харківського р-ну Харківської обл.) видавав рукописний журнал «Комета», в якому друкував власні вірші, написані українською та російською мовами. Закінчив Харківський ветеринарний ін­ститут (1906). Працював ветеринарним лікарем у Харківському земстві та Києві (1909–19). Від 1919 — в еміграції: Будапешт, Ві­день, де редагував журнал «Сміх», «На пере­ломі», був головою Союзу українських журналістів, від 1923 — у Празі.

Знаковою подією у його літературному житті стала по­їздка на від­кри­т­тя памʼятника І. Котляревському в Полтаві (1903), під час якої по­зна­йомився з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою, пере­дав свої вірші до одеської альманаху «Бага­т­тя», де дебютував 1905. Влітку 1906 від­відав Крим, тут уклав першу поетичну кн. «З журбою радість обнялась» (Санкт-Петербург, 1907), що отримала чимало схвальних від­гуків і ре­презентувала його як ніжного лірика й поета високого громадянського звуча­н­ня. Згодом видав «Поезії» — кн. 2 (Санкт-Петербург, 1909) та кн. 3 (Київ, 1911), куди уві­йшли драм. поема «Над Дні­пром» та драм. етюд «Трагедія серця». 1913 побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч під­кралась», «В долині тихій сон летить»), що збагатили українську мариністську лірику. У Києві ви­друкувані кн. 4 — «Драматичні етюди» (1914) та кн. 5 — «Поезії» (1917), в якій особливу увагу привертає цикл «З щоден­ника», наповнений урочистими інтонаціями, що пере­дають перші кроки в утверджен­ні національної самосві­домості. Досить плідним творчо був період О. в еміграції: зб. «Чужиною» (Ві­день, 1919), «Княжа Україна» (1920; опубл. — Львів, 1930), «Кому повім печаль мою…» (1923; опубл. — Львів, 1931), «Поезії. Книга Х» (Львів, 1931), «Цвіте трояндами…» (Прага, 1939), в яких червоною ниткою проходить роз­повідь про трагедію рідної України, у більшості поезій пере­важають на­строї самотності та приреченості, туги за батьківщиною. Важливим етапом творчої біо­графії автора стала сатир. зб. «Пере­зва» (Ві­день, 1921; ви­дана під псевдонімом В. Валентін; у Радянській Україні пере­ви­дана під на­звою «Емі­грантська пере­зва», Харків, 1926), у якій вміщено як гумористичні, так і гостро сатиричні вірші, про тогочасні політичні події та діяльність декого з пред­ставників української еміграції. Завдяки своїй мило­звучності поезія О. набула широкої популярності. Після Т. Шевченка, до образу якого звертався впродовж усього свого життя і якому присвятив низку віршів («Шевченкові», 1912; «В роковини Шевченка», 1928),

Його вважають другим поетом за кількістю творів, покладених на музику композиторами-класиками, а також сучасними митцями. Зокрема, хор «Три менти» та 7 соло­співів («Айстри», «На сірій скелі мак цвіте», «Порвалися струни», «При­йди, при­йди», «Як зграя радісних пташок») написав М. Лисенко (1908–11). К. Стеценко — автор 19-ти соло­співів із фортепіано, зокрема лірико-драматичного монологу для контральто з фортепіано «Нащо, нащо тобі питати» (1909), ансамблів «Літньої ночі» («Дихають тихо акації ніжні»), «О не дивуйсь» для голосу (тенора), скрипки та фортепіано (перша згадка 1909), «Болить душа» для тенора (1907), «Зустрітися, щоб знову роз­лучитись» для сопрано або тенора (1909), «Скоро сонце засміється», «Небо з морем обнялося» (1909), «Ой чого ж ти, тополенько» для тенора (1909), «Пісні мої» для баритона (1909), «Пісня» для сопрано (1909, втрачена), «І ви покинули» для високого або низького голосу (1911), «Хтось постукав в моє серце» для високого голосу (1917), «Чому?» для тенора або баритона (1917), «Гроза про­йшла» для баритона (1918), «Ти все любиш його» для високого голосу (1918), «О, ще не всі умерли жалі» для сопрано (1919), «Пещу її» для високого голосу (1920), «Порвалися струни на арфі» для тенора або ансамблю (1920), «Ця пісня тобі» для тенора й баса з фортепіано. Він також написав хори а капела — «В країні мертвій» (чоловічий склад), «Коли вже ти, сонечко, мені зійдеш» (однорідний склад), «Раді­йте, спів­айте» (мішаний склад), «Усе жило, усе цвіло» (мішаний склад) та хори із су­проводом фортепіано — «Живи, Україно», «Над нами ніч», «Полинь, мій синочку», «Сонце на обрії» (усі — для мішаного складу).

Я. Степовий створив 9 камерно-вокальних композицій — зокрема «Зимою» («Дивилося сонце», 1905, уві­йшов до вокал. циклу «Барвінки») й 8 соло­співів, обʼ­єд­наних у вокал. цикл «Пісні на­строю» (1907–09): «Лився спів колись у мене», «О, ще не всі умерли жалі» — обидва для сопрано або тенора з фортепіано, «Долини сплять» для баса з фортепіано, «В квітках була душа моя» і «Скоро сонце засміється» для сопрано або тенора з фортепіано, «О, слово рідне!» для баритона з фортепіано, «Не беріть із зеленого лугу верби» та «Ні, не спів­ай пісень веселих» для сопрано або тенора з фортепіано. С. Людкевич, з яким О. по­зна­йомився 1912 у Києві на похороні М. Лисенка, у 1920–30-х рр. на слова поета написав 6 соло­співів — «Тайна», «Піду, втечу» (обидва — 1920), «Ти моя найкраща пісня» (1924), «Як любо жити» (1936), «Живіть» (кінець 1930-х рр.) та «Подайте вістоньку» (1922), який композитор написав і присвятив емі­грантам із Над­дні­прянської України (у середині травня 1922 М. Грушевський з О. очолили у Відні допомог. комітет «Голодним України»; на трагедію України О. від­гукнувся низкою віршів на тему голодомору, частково на­друкованих у львівській газеті «Громадський вісник», і вже на­прикінці червня того ж року соло­спів С. Людкевича було опубліковано).

На його слова С. Людкевич написав також твори для чоловічого хору а капела — «Журавлями в небо линуть» і «В хмарах сурми загриміли» (1936, на остан. вірш — варіант для мішаного хору). Третю строфу хору — «Грає море, вітер віє» він 1947 увів у фінал симфонічної картини «Наше море». Поодинокі твори на вірші О. написали Н. Нижанківський — соло­спів «При­йди» (між 1912 і 1927), В. Без­коровайний — жіночі хори «Країно див» (1928), «Народним лицарям» (1929), соло­спів «Сміються, плачуть соловʼї» (1904), Є. Форостина — музичну картину «Над Дні­пром» (1926). Остан­ній набув популярності з народним варіантом мелодії, створеної і записаної на Київщині. В обробці Л. Ревуцького вона уві­йшла до репертуару багатьох українських спів­аків, зокрема Б. Гмирі й Н. Матвієнко. Л. Ревуцький також на слова О. написав романс «Де ті слова?» і першу частину поеми «Щороку» — «Зима» для мішаного хору з орке­стром (обидва — 1923). Й. Кишакевич на слова О. написав 3 мішані хори а капела — «Ранок встає!», «Ой чого ти, тополенько, не цвітеш?» та «Роз­цвіли дзвіночки квіти», виконані на концерті Львівського «Бояна» 20 травня 1926, М. Корчинський — вокал.-симфонічну сюїту «Рожеві промені» (1969), дитячий хор «Ой не сійтесь, сніги» та соло­спів для голосу з фортепіано «Жита», А. Кос-Анатольський — «Сміються, плачуть соловʼї» для колоратурного сопрано і чоловічого хору (1960).

Від 1960-х рр. чимало музики на слова О. створила Б. Фільц, зокрема — вокальні цикли «Срібні струни», присвячені С. Людкевичу, для сопрано й фортепіано («О, ще не всі умерли жалі», «Ніжну-ніжну, як подих билини», «В небі жайворонки вʼються», «Єсть квіти такі», «Затремтіли струни у душі моїй», «Весняний вітер»); «Від льоду до льоду» для дітей молодшого віку («Ялинка», «Снігурі», «Над колискою», «Скоро сонечко пригріє», «Все навколо зеленіє», «Дощик», «Пі­дем в поле», «Два хлопчики», «Вітер», «Сумно і весело» — усі дитячі вірші О. написав для свого сина Олега); дитячі хори для дітей середнього шкільного віку (всі ви­дані), збірники дитячих або ж жіночих хорів із фортепіано «Хорові акварелі» («Сніги», «Звідкіль гості налетіли», «Тане сніг», «Веснянка», «Білі гуси», «У лісі», «Тихо у полі», «В небі жайворонки вʼються») й «Від зими до зими» (12 хорів у су­проводі фортепіано, 10 з яких — хорова версія пісень із циклу «Від льоду до льоду»), а також хори «Холодно зараз в лісах і шугах», «Маленький пастушок» та один — «Капустонька» — акапельний; триптих для мішаного хору а капела («Веснянка», «Тихо у полі», «Троянди»).

Серед творів О. Білаша на слова О. — романс «Не жди докорів» (1964), героїч. марш «Прапор України» (1992), М. Бурмаки — пісні «Колискова» («Спала природа під ковдрою білою»), «Ой не квітни, весно», «Сніг в гаю». Рок-гурт «Кому Вниз» в альбомі «In kastus» має пісню «Вийди, змучена людьми…» на слова одно­ймен­ного вірша поета. Автор оперного лібрето «Влада за кордоном», «Сон над Дні­пром», а також алегоричного драм. етюда «Злотна нитка» (уві­йшов до зб. «Драматичні етюди»), присвяченого М. Лисенкові (1912 виконали на громад. панахиді композитора), водевілів «По Мюл­леру» (1910), «Морока» (1911; обидва — Київ) та ін., драм «Земля обітована» (1935), в якій О. одним із перших в українській літературі роз­крив суть сталінської політики, «Ніч на полонині» (1941; обидві — Прага) та ін., оповідань нарис. і новелістичних типів, психологічних етюдів, легенд («Уста її всміхалися завжди...», «Пеклива мати», «Дід Василь», «Казбек і Машука»), творів для дітей («Бабусина пригода», «На­провесні» тощо), інсценізацій народних казок («Івасик-Телесик» та ін.), а також пере­кладів — «Арабські казки» (1911), «Казки» В. Гауфа (1911; 1913) та «Пісні про Гайявату» Г. Лонгфел­ло (1912; усі — Київ), який вважають кращим пере­кладом українською мовою.

В еміграції була під­готовлена, однак не опублікована, низка сатиричних творів (друга частина зб. «Пере­зва», комедія на 4 дії «Ревізор з Камʼянки», трагікомедія «Народний суд»), поетична зб. «Маска» (вірші 1922–44), драм. твори остан­ніх років життя (пʼєса на 4 дії «Шиночок на перед­місті», драматичні етюди «Фінал», «Темний ліс» та ін.).

Творчість О. стала етапною для української поезії своєї доби, оскільки від­бивала складні перипетії конфлікту й взаємодії народницьких та модерністських тенденцій. На формува­н­ня естетичного ідеалу письмен­ника впливали біблійна символіка, фольклорні джерела, західноєвропейський і російський символізм. Як письмен­никові йому властиве прагне­н­ня філософського осмисле­н­ня вічних загадок буття людини, увага до внутрішнього життя особистості, особливо в її стосунках з природою, процесі формува­н­ня своєї моральної позиції, прагне­н­ня від­творити психологічно напружений момент життя, дати картину сильних пристрастей героя у межових, критичних ситуаціях, життя у його яскравій чут­тєвій стихії, динаміці. Звідси діалогічна роз­критість, філософічність, сповід­альність, драматизація і символізація пере­важ. більшості творів. Він — тонкий інтер­претатор на­строєвого моменту, майстер форми, що поетизував природу, красу, любов як символи людського життя. Його твори мали певний вплив на формува­н­ня таких письмен­ників, як П. Тичина, В. Чумак та ін. Творчість О. періоду еміграції сприяла популяризації української літератури за межами України (Чехія, Словач­чина, Німеч­чина). На честь О. на­звані вулиці в багатьох населених пунктах України, 2010 у Білопіл­лі йому встановлено памʼятник, 2018 на державному рівні в Україні від­значено памʼятну дату — 140-річчя з дня народже­н­ня.