Окупація

Визначення і загальна характеристика

ОКУПА́ЦІЯ У між­нар. праві терміном «О.» (лат. occupatio, від occupо — загарбую, оволодіваю) по­значають тимчас. зайня­т­тя ЗС однієї держави або коаліції держав між­народно ви­знаної тер. ін. держави або низки держав. Різні аспекти режиму О. врегульовано 4-ю Гааз. конвенцією 1907 (див. Гаазькі конвенції про закони та звичаї вій­ни 1899 і 1907), Женев. конвенцією про захист цивіл. насел. під час вій­ни 1949, Гааз. конвенцією про захист культур. цін­ностей на випадок зброй. конфлікту 1954, а також деякими ін. документами ООН. За приписами 4-ї Гааз. конвенції О. роз­починається зі встановле­н­ня фактич. конт­ролю над окупов. тер. і утворе­н­ням окупац. адміністрації (військ. або цивіл.), а припиняється з моменту втрати фактич. контролю над цією територією. Ідеологія (концепція) статусу О., формалізована у деяких положе­н­нях між­нар. документів, нині є за­старілою та сумнівною щодо дотрима­н­ня принципу справедливості й потребує критич. пере­осмисле­н­ня. Напр., окупац. війська та їхня адміністрація мають право стягувати на свою користь установлені податки, хоча й із зобо­вʼяза­н­ням покривати з них управлін. витрати; встановлювати реквізицію та контрибуцію для своїх потреб; вимагати від насел. без­запереч. під­коре­н­ня та не­участі у ворожих діях.

Під­хід до режиму О. має бути диференці­йов. за концептуально різними форматами. О., повʼя­за­на з актом загарбниц. агресії, від­повід­но до резолюції 3314 (ХХІХ) ГА ООН від 14 грудня 1974 і статей 8–1 Рим. статуту Між­нар. кримінал. суду 1998 є злочином агресії (захопле­н­ня військами РФ в Україні тер. Криму і частини тер. Донбасу в 2014–15). Стосовно такої О. не можуть діяти жодні заборони щодо будь-яких форм опору загарбнику з боку насел. окупов. території. Всебіч. опір агресору та утвореній ним колабораціоніст. адміністрації — природнє право будь-якого народу. За Кон­ституцією України (стат­ті 17, 65) такий опір (захист Віт­чизни, суверенітету, незалежності та територ. цілісності України) — справа всього українського народу та обо­вʼязок кожного громадянина України. Ін. різновиди О. — від­плата агресору за роз­вʼязану ним вій­ну (тер. Німеч­чини після 2-ї світової вій­ни було поділено на 4 окупац. зони, які вважали такими до утворе­н­ня 1949 ФРН і НДР — між­народно ви­знаних держав нім. народу); та О. з метою ліквідації правлячого у державі режиму або від­торгне­н­ня частини тер. держави для захисту насел. від ідеол., реліг., етніч. геноциду тощо (О. Сх. Паки­стану індій. військами 1971 з проголоше­н­ням республіки Банґладеш; О. тер. Камбоджі вʼєтнам. військами 1978–79 з метою усуне­н­ня режиму «червоних кхмерів»). Остан­ній вид О. з огляду на її мету іноді називають гуманітар. воєн. інтервенцією, однак таку акцію необхідно від­різняти від воєн. гуманітар. операції, яку здійснюють пере­важно на під­ставі мандату ООН, але вона спрямов. на примуше­н­ня до миру без О. тер. (операція «Бірюза» ЗС Франції в Руанді 1999).

Згідно з положе­н­нями між­нар. документів окупац. війська зобо­вʼязані: поважати осн. права людини і права, ви­значені між­нар. нормами з гуманітар. питань; вживати заходів для впорядкува­н­ня госп. і громад. життя на захопленій тер.; зберігати дію законів цивіл. права щодо особистих і майнових прав, кримінал. законодавства за вчине­н­ня заг. злочинів тощо. За окупац. владою ви­знано право посилити кримінал. покара­н­ня або ввести свої закони для забезпече­н­ня без­пеки її військ, майна і комунікацій (стосується лише 2-х остан­ніх із наведених форматів О.). Між­нар.-правові акти перед­бачають право насел. окупов. тер. зберігати вірність своїй країні; забороняють окупанту вимагати від насел. актив. сприя­н­ня своїм військ. операціям; здійснювати акти колектив. покара­н­ня та ви­гна­н­ня насел. з місць прожива­н­ня; брати у заручники тощо. Поруше­н­ня окупантом ви­знаних норм між­нар. права щодо О. є під­ставою для матеріал., морал. або кримінал. від­повід­альності вин­них осіб за вчине­н­ня воєн. злочинів. Якщо О. є наслідком загарбниц. вій­ни, тобто «злочину агресії», то кримінал. від­повід­альність може на­стати не лише за поруше­н­ня законів та звичаїв вій­ни, а й за злочини проти миру і людства (Нюрнберзький процес 1945–46, Токій. процес 1946–48).

У між­нар.-правовій доктрині немає одно­значності у ви­значен­ні самого факту або стану О. країни (частини її тер.). Факт О. вважають між­народно ви­знаним, якщо вона від­булася внаслідок: загарбниц. агресії, яку такою ви­значено Резолюцією ООН (О. 2014 військами РФ Крим. п-ова — між­народно ви­знаної тер. України); мандату Ради Без­пеки ООН (антиталіб. О. Афгані­стану від 2001); спіл. воєн. акції договірно оформленого блоку держав (О. Ґренади військами блоку Організації амер. держав 1983, Чехословач­чини військами країн Варшавського договору 1968 тощо); дво­сторон. угоди між владою держави, що вводить до країни окупац. війсь­ка, і владою держави, на тер. якої вводять окупац. війська (О. Ірану військами Великої Британії та СРСР 1941–46, короткочасна О. військами СРСР Болгарії 1944–46 та Румунії 1944–47); ви­зна­н­ня і під­трима­н­ня О. знач. кількістю держав (неу­сталена коаліція із 49-ти держав, що дали згоду на участь у вторгнен­ні та О. Іраку 2003 без ріше­н­ня Ради Без­пеки ООН). За межами вказаного пере­ліку має місце інша ситуація — від­сутність між­нар. ви­зна­н­ня О., коли одна зі сторін воєн. конфлікту наполягає на факті О. частини своєї тер., а інша сторона факт захопле­н­ня такої тер. не ви­знає як О. Так, Японія вважає низку Курил. о-вів окупов. військами СРСР 1945, тому вимагає від РФ їхнього поверне­н­ня. Проте СРСР не ви­знавав і нині РФ не ви­знає факту О. цієї території.

Внаслідок воєн. агресії РФ проти України 2014–15 частина її тер. (АР Крим та окремі р-ни Донбасу) була окупована РФ. Факт цієї О. ви­знано ООН (Резолюції ГА ООН від 27 березня 2014 № 68/262; від 19 грудня 2016 № 71/205; від 19 грудня 2017 № 72/190). У поперед. Звіті Канцелярії Прокурора Між­нар. кримінал. суду (2016) за­значено, що О. Криму почалася не пізніше 26 лютого 2014 і є такою, що продовжується і після 18 березня 2014 (дата оголоше­н­ня результатів т. зв. крим. референдуму від 16 березня 2014 про воз­зʼ­єд­на­н­ня Криму з РФ, проведе­н­ня якого Ріше­н­ням Кон­ституц. Суду України від 14 березня 2014 № 2-рп/2014 ви­знано некон­ституційним), а встановле­н­ня початк. причини саме факту правомірності зброй. інтервенції агресора, що потягнула за собою О., не потрібно (пункт 158). О. Крим. п-ова певною мірою сприяла Угода між Україною та РФ з питань пере­бува­н­ня Чорномор. флоту РФ на території України від 21 квітня 2010, яку укладено Президентом України В. Януковичем і ратифіковано ВР України усупереч Кон­ституції України (зокрема стат­ті 17 та пункту 14 її Пере­хідних положень). На політ. і законодав. рівнях (у законах та ін. актах ВР, Президента КМ України) захопле­н­ня РФ АР Крим та воєнн­ні дій, що тривають на території України від 2014, ви­значені як вій­на, воєн­на агресія, воєн­не вторг­не­н­ня, збройна агресія, О., захопле­н­ня окупац. силами.

Літ.: Макаров І. М. Поня­т­тя і зміст режиму окупації у між­народному праві // Наук. вісн. Між­нар. гуманітар. університету. 2012. № 3; Шишкін В. Деякі аспекти цін­нісного виміру державо­установчих положень Кон­ституції України // Заг.-теор. право­знавство, верховенство права та Україна: Зб. наук. статей. К., 2013; Задорожній О. В. Анексія Криму — між­народний злочин. К., 2015; Заєць С. Полуостров страха: Хроника ок­купации и нарушения прав человека в Крыму. К., 2015; R. Geiss. Russiaʼs Annexation of Crimea: The Mills of International Law Grind Slowly but They Do Grind // Intern. Law Studies. 2015. Vol. 91; Шишкін В. Кон­ституційні зобовʼяза­н­ня носіїв державної влади щодо реагува­н­ня на акти воєн­ної агресії // Кон­ституція і кон­ституц. зміни в Україні: Зб., присвяч. памʼяті В. Мусіяки. К., 2020.

В. І. Шишкін

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю