Осипович Наум Маркович

ОСИПО́ВИЧ Наум Маркович (12. 01. 1870, м. Очаків Одес. пов. Херсон. губ., нині Микол. р-ну Микол. обл. — 07. 10. 1937, Одеса) — письмен­ник, історик. Після закінче­н­ня 6-клас. училища (1885) пере­їхав до Одеси, де готувався до вступу в Новорос. університет. 1886 став чл. організації «Народна воля», працював на заводі. У цьому ж році заарешт., після 3-х р. вʼязниці засланий на Колиму (РФ), де 2 р. провів разом із В. Богоразом і В. Іохельсоном (усього в увʼязнен­ні й на засла­н­нях пере­бував 18 р.). 1900 за доруче­н­ням Товариства для пошире­н­ня освіти між євреями в Росії досліджував ступінь грамотності євр. населе­н­ня Бес­сараб. губ. Результатом цієї роботи стали перші нариси О. — «В черте оседлости», на­­друк. у ж. «Восход» (1902, № 12; написане до того оповіда­н­ня «За что?» було вилучене цензурою із січн. номера цього часопису за 1902). Із цих публікацій роз­почалася його літ. діяльність та спів­­праця із числен. період. вид. (іноді під псевд. Макар) — «Еврейский мир», «Еврейская неделя», «Новый восход» тощо. 1910–12 жив у Швейцарії, де закін. Вищу школу соц. наук (1912). У 1913–18 — ред. журналу для дітей «Колосья» (Одеса), 1919–26 — голова правлі­н­ня Пд. товариства письмен­ників. У С.-Пе­тербурзі 2-ма вид. ви­йшло зібр. творів О. у 4-х т. (1910–12; 4-е вид. у 3-х т. — Миколаїв, 1931), також опубл. зб. оповідань «В забытом краю» (1911), «По чужой дороге» (1917), «Похищение Зоси», «Провокатор» (обидві — 1926), «Пахари» (1934) тощо. Перші його твори (у дусі т. зв. народниц. белетристики) про життя засланців у важких заполяр. умовах, пройняті почу­т­тям любові до природи та людей, від­значені лірич. психологізмом і точністю побут. замальовок («Дамка», «Средь шумного бала», «Homo sum» та ін.), отримали схвал. від­гуки критики. За­звичай, місце дії у них — рев. під­пі­л­ля, вʼязниця, засла­н­ня, домінують життя і побут євреїв Пд. Росії («У воды», «Книга», «Философия Зелика Кнака» та ін.), також певним чином торкається теми євр. погромів, зокрема під час рев. подій 1905 («За что?», «Охота», «Фейгеле», «Семья Арона Рабиновича», «Поверил», «На воен­ном совете» та ін.), без­захисності євр. мас, героїзму євр. рев. молоді та її чужості рос. нар. середовищу («Поверил»). О. іноді використовує нар. легенди для пробудже­н­ня нац. самосві­домості й заклику євр. народу до боротьби й помсти ворогам («Арфа Гетана»). У романі «Натан Маймон» (ін. назва — «Логика»; 1912) описав життя без­хат. євр. інтелігентів, які пере­бували одночасно під впливом «толстовства» і рев. ідей. У худож. плані ви­окремлюється його повість з автобіогр. вкрапле­н­нями «У воды» (1912) — про життя чорномор. євреїв-рибалок. Як історик досліджував рев. рух поч. 20 ст. на Пд. України. Його праці написані на основі багатьох раніше неві­домих архів. джерел. Однак автор часто за­стосовував напів­белетристич. стиль викладу, на досить низькому археогр. рівні публікував джерела. О. — фахівець з історії діяльності цар. охранки в Одесі, зокрема провокаторів (1917–22 очолював комісію з роз­кри­т­тя псевдонімів секрет. спів­робітників, провокаторів доби царизму). У 1920-х рр. був одним із провід. діячів Одес. від­діл. товариства колиш. каторжан та засланців і ред. його друк. органу — ж. «Кандальный звон».

Завантажити статтю