Остапенко Андрій Дмитрович

ОСТА́ПЕНКО Андрій Дмитрович (28. 07. 1975, Харків) — гітарист, педагог, музично-громадський діяч. Син Д. Остапенка. Заслужений артист України (2001). Лауреат 1-го Між­нар. конкурсу виконавців на нар. інструментах (Хмельницький, 1995, 2-а премія). Закін. Нац. муз. академію України (Київ, 1999; кл. М. Михайленка) та асистентуру-стажува­н­ня при ній (2002). Удосконалював майстерність у Між­нар. академії гітари у П. Пеґораро та С. Віоли (Італія, 2001). Від 1993 працює у Нац. філармонії України (Київ). Водночас від 2003 — у Нац. муз. академії України: 2011–15 — доцент кафедри нар. інструментів. О. — один із яскравих пред­ставників гітар. виконав. школи України. Для його манери гри характерне орган. по­єд­на­н­ня віртуозності та максимально точне від­творе­н­ня усіх тонкощів муз. твору; інтер­претації — завжди стилістично довершені. Багато ви­ступає із симф. та камер. оркестрами України. Спів­працює із флейтистом Ю. Шутком, скрипальками О. Рівняк, М. Которович, спів­ачками Л. Кондрашевською, Є. Ліпітюк, К. Кондрашевською, піаністом В. Кнорозком, зі струн. ансамблем «Quat­tro corde» (кер. — А. Приходько). Гастролі у Польщі, Італії, Іспанії, Німеч­чині, Швейцарії, Азербайджані, Великій Британії, Португалії, Франції. У репертуарі — твори І. Альбеніса, Й.-С. Баха, Е. Вілли-Лобоса, К. Віленського, М. Джуліані, М. Дремлюги, Ф. Мор­рено-Тороби, Н. Паґаніні, Л. По­двор­ного, Х. Родріґо, Д. Скарлат­ті та ін. Був першим виконавцем «Варіацій для гітари з орке­стром на тему А. Корел­лі» М. Стецюна, Концерту для гітари з орке­стром А. Золкіна та Концерту для гітари з орке­стром А. Івченка. Ініціатор та один із організаторів щоріч. Між­нар. фестивалю гітар. музики (Київ, від 2004), у рамках якого засн. як його автор. проект Між­нар. конкурс гітаристів в Україні (від­бувся 2007, 2009, 2011 і 2013), а також — гітар. абонемента «Чарівна гітара» (2001–14) та дит. абонемента «Історія класичної гітари. Порт­рети композиторів» (від 2013) Нац. філармонії України. Автор навч. посібника «Концертне виконавство. Гітара» (К., 2010).

Завантажити статтю